Tag: комунізм

Підготовка до місцевих виборів

Технічний уряд Румунії у середу визначився
з датою проведення місцевих виборів – вони пройдуть у неділю, 5 червня. Для
підготовки, організації та проведення в належних умовах чергових виборів мерів
та членів місцевих і повітових рад, кабінет міністрів виділив з державного
бюджету більшу суму грошей, ніж чотири роки тому – 350 млн леїв, тобто близько 75
млн євро. Реєстрація кандидатів триватиме з 11 по 26 квітня. Передвиборча
кампанія розпочнеться 6 травня і триватиме 30 днів. У разі отримання однакової
кількості голосів виборців або фальсифікації виборів, новий тур пройде 19
червня. Незадоволена чинним законом про вибори, зокрема положенням про обрання
міських та селищних голів в один тур, Націонал-ліберальна партія оголосила про
намір подати позов у суд на уряд. Співголова лібералів Аліна Горгіу пояснює: «Немає
демократії в Румунії, якщо ми не зуміємо запровадити двотурову систему обрання
мерів. Якщо буде лише один тур, то приблизно 15-17% мерів будуть замінені. Однак,
якщо законодавство дозволить проведення другого туру, рівень оновлення міських
та селищних голів перевищить 70%.» Слід зазначити, що після місцевих виборів
цього літа, восени пройдуть парламентські вибори.

Урядова
стратегія по боротьбі з бідністю

У Румунії, – заявив прем’єр-міністр
Дачіан Чолош, – дуже багато людей живуть за межею бідності, з яких
1,7 мільйонів – діти. Для допомоги цій категорії населення
уряд на цьому тижні схвалив довгострокову стратегію по боротьбі з бідністю. Глава
уряду запропонував план заходів, що фінансуватиметься як з державного
бюджету, так і з європейських фондів. Дачіан Чолош: «При народженні, окрім звичайного медичного догляду та
необхідної допомоги, ми повинні забезпечити державну реєстрацію всіх дітей. Є
випадки, коли діти, чиї сім’ї не мають постійного місця проживання, залишаються
незареєстрованими, а потім стають соціально виключеними. Маємо доповнити національну
програму Кожній дитині – місце у дитячому садку кількома заходами,
які передбачають надання допомоги для купівлі приладдя, одягу та вітамінів. Так
само, треба якомога більше скоротити кількість випадків, коли діти
покидають школу.»

Охорона здоров’я у румунів

Профілактика захворювань обходиться дешевше, ніж лікування наслідків, а результати програми профілактики захворювань будуть
відчутні вже за п’ять-десять років. Ґрунтуючись на цьому принципі, група
парламентаріїв від Націонал-ліберальної партії виступила із законодавчою
ініціативою про зобов’язання громадян, які відмовляються брати участь у
національних програмах профілактики в галузі охорони здоров’я частково або
повністю оплачувати витрати на лікування у разі захворювання. Цей суперечливий
проект був винесений на публічне обговорення до 1 березня. З іншого боку,
Національний центр з питань нагляду та боротьби з інфекційними захворюваннями
оголосив, що від свинячого грипу у перший тиждень лютого померли вісім осіб. В
цілому, в цьому сезоні, дев’ять румунів стали жертвами вірусу А/H1N1. Водночас
організації охорони здоров’я перебувають в стані тривоги після того як кілька
десятків дітей у віці до двох років були госпіталізовані в Бухаресті та в
повіті Арджеш з серйозними інфекціями травного
тракту, які викликали у деяких випадках ниркові ускладнення.

Керівництво
податкової служби – відправлене у відставку

Данієль Дяконеску
був призначений на посаду тимчасово виконуючого обов’язки голови Національного агентства податкового управління
Румунії. Відповідне оголошення було зроблене після того, як прем’єр-міністр Дічіан
Чолош у четвер звільнив з відповідної посади Джелу Дякону. Він та його заступник
Міхай Ветешою, якого прем’єр також відправив у відставку, стали фігурантами у
справі про корупцію, в якій головними підозрюваними є депутати Меделін Войку (від
Соціал-демократичної партії та Ніколає Пеун, представник ромської меншини в
парламенті. Тим часом прокурори внесли до парламенту подання про надання згоди на
затримання, притягнення до кримінальної відповідальності і арешт останніх. Меделін
Войку та Ніколає Пеун звинувачуються у привласненні та нецільовому використанні коштів з європейських
фондів, виділених для фінансування різних проектів для циганської громади. За
даними прокуратури, в ході 2010-2015 рр., під приводом надання допомоги тисячам
ромів у пошуку роботи або в організації підприємницької діяльності, вони розробили
план витрачання понад 6 мільйонів євро у власних інтересах.

Перший
комуністичний кат за гратами

У середу, через кілька годин після
винесення Верховним судом вироку про позбавлення волі строком на 20 років за
звинуваченням у злочинах проти людяності, колишній комендант в’язниці для
політв’язнів у місті Римніку Сарат 90-річний Александру Вішінеску був узятий
під варту. Це перший подібний вирок, винесений румунськими судами за фактами,
що відбулися під час комуністичного періоду. З 1956 по 1963 роки, коли Вішінеску був комендантом
в’язниці, політв’язні-вороги комуністичного режиму, перебували в нелюдських
умовах утримання. При винесенні вироку суддя Валентин Шелару перерахував
декілька звинувачень прокурорів: «Судом було встановлено, що підсудний
Вішінеску Александру, як комендант в’язниці Римніку Сарат з політичних
міркувань застосовував щодо ув’язнених нелюдські види поводження, фізичне і
психічне катування, як засоби їх фізичного знищення.» Смерть багатьох ув’язнених наступала
повільно, під жорстоким тиском фізичних і психічних тортур. За даними істориків, понад 600 тисяч румунів були ув’язнені з політичних мотивів під час комуністичного режиму, тобто з 1947 по 1989 роки.

При комунізмі уся друкована
сфера була під жорстким контролем цензури. Явище «самвидаву», як підпільна
форма спілкування, виникло як результат зусиль з поширення ідей та поглядів, що
критикували режим і пропонували політичні та економічні реформи. Його
особливість, як випливає з російського слова «саміздат», полягала в тому, що
відповідні видання друкувалися авторами, а не видавництвами.

Одним із класиків
«самвидаву» був радянський дисидент, письменник і лікар Володимир Буковський,
а іншим відомим автором «самвидаву» був драматург Вацлав Гавел. Копії текстів
виготовлялися автором або читачами без відома і дозволу офіційних органів
влади, як правило машинописним способом або за допомогою рудиментарних
друкарських засобів.

У Румунії «самвидав» був менш
поширеним через жорстокість режиму Чаушеску. Для боротьби з підпільним
друкарством у 1980 році міліція зобов’язала всіх, хто мав друкарську машину
реєструвати їх та щороку давати зразок друкованого тексту. Незважаючи на суворість
комуністичного режиму, багато осіб вирішили використати «самвидав» в цілях
заклику до об’єднання в асоціації із захисту прав людини. Одним з таких громадських об’єднань був Союз угорців
Трансільванії, що заснував професор філософії Борбей Ерно.

В інтерв’ю Центру усної історії
Румунського радіо, записаному в 2002 році, він розповів, як виникла ідея
створення організації і як він придбав перші самовидані тексти. «Я вирішив
створити цю підпільну організацію після розмов з різними колегами та друзями, з
декількома румунськими інтелектуалами, в результаті ряду досліджень, читаючи і
поширюючи «самвидав», що надходив з-закордону. Одного дня ми вирішили, що
мусимо щось робити. Було болісно, нас мучило почуття безпорадності, нездатності
що-небудь робити. І тоді я подумав, що ми можемо об’єднатися. «Самвидави» ми
отримували передусім з Угорщини, а також з Австрії та Франції. Румунська
еміграція у Франції була дуже сильною і були «самвидави», що гостро
критикували комуністичний режим,
намагалися об’єктивно продемонструвати недоліки комуністичного режиму та
диктатури в Румунії. В Угорщині такий рух існував ще з початку 1970-х років,
там було дещо більше свободи. Навіть якщо й там інакодумці жорстоко
переслідувалися, у них було набагато більше можливостей. В Угорщині
комуністичний режим був менш жорстоким, тому було багато «самвидавів»,
переважна більшість написана професорами філософії і соціології.»

У роки комунізму всіх, хто
створював громадські об’єднання без офіційного дозволу влади, звинувачували в підривній діяльності і кидали за ґрати. Борбей Ерно зрозумів, що йому
доведеться вести нерівну боротьбу з державою і вирішив, на початковому етапі,
запросити в свою організацію невелику кількість людей. «Ми не хотіли створювати надто чисельну організацію, як це прийнято в політичних системах. Це була обмежена група людей, стрижень якої складався з трьох осіб, які мали багатьох
знайомих. Ми провели низку зустрічей, у тому числі з кількома відомими на той
час дисидентами, як наприклад Кірай Каройї. Зустрічі проводилися для розширення
нашої організації, але ми хотіли, щоб ядром в ній були три людини. Це був я,
Біро Каталін і Бузас Ласло. Ми добре розуміли, що нас можуть спіймати,
Секурітатя була спритною, підслуховувала скрізь, мала агентуру по всій країні.»

Борбей Ерно розповів про
основну мету організації. «Ми намагалися поширювати якнайбільше матеріалу, в тому числі «самвидави», написані
фахівцями в різних сферах, а також власні тексти, хотіли перетворити це на
своєрідну пропаганду. Звичайно що ми не могли займатися пропагандою безпосередньо,
навіть якщо планували поширювати листівки і так звані невеличкі журнали в
різних населених пунктах. Розглядали різні методи їх поширення, але хотіли, щоб
вони дійшли й до різних західних ЗМІ, особливо на радіостанції, зокрема
Німецька Хвиля, Вільна Європа і Голос Америки, за посередництвом яких ці тексти
«поверталися додому». Таким видом пропаганди ми намагалися зайнятися, щоб
привернути до себе увагу. У разі успіху наших дій, ми планували залучити більше
прихильників. За допомогою наших друзів на Заході ми могли б публічно заявили,
у ЗМІ, що ми є офіційною спілкою. Дві чи три особи можуть бути легко
ліквідовані, а от 50-100 – складніше.»

«Самвидав» був більше, ніж
просто маніфест, він був діагнозом хворому режиму в термінальній стадії, чим був
комунізм. Борбей Ерно розповів про зміст поширеного ним «самвидаву». «Серед тем
були, насамперед, ті, що пов’язані зі свободою: свободою преси, свободою слова,
свободою пересування. Ми намагалися поширити дослідження, опубліковане у
Франції, про Гельсінкі угоди, підписані й Чаушеску, які не були ані опубліковані,
ані дотримані. Ми хотіли поширити листівки з правами людини. Потім були питання,
пов’язані з соціальним життям і можливостями молоді, ми писали майже про все. І
хоча це була угорська організація, ми добре розуміли, що, врешті-решт, страждає
все населення країни, а проблема угорської меншини не могла бути вирішена без
вирішення фундаментальних проблем.»

«Самвидав» у Румунії став спробою об’єднати населення задля створення сильного громадянського опору перед зловживанням режиму. Хоча і не був таким широко поширеним як в Радянському Союзі, Угорщині, Чехословаччині або Польщі, румунський «самвидав» дістався тих, хто дійсно хотів щось змінити.

Комуністична партія
Румунії, спираючись на пряму підтримку Червоної Армії, захопила владу через ряд
інститутів і механізмів. Одним з цих механізмів був профспілковий рух. До
війни, профспілки були справжніми об’єднаннями, що представляли інтереси
працівників у відносинах з роботодавцями. Звичайно румунські профспілки були
сформовані людьми з соціалістичними симпатіями, як було скрізь в Європі, але це
не впливало на їхнє справжнє призначення.

Після 1945 року все змінилося, відповідно
змінилася суть і роль профспілок. Ленін вважав профспілки, «приводним
ременем» політики партії, а їх основна роль полягала в доведені рішень партії до «народних мас». Простіше кажучи, профспілка перекладала для простих
людей, які були політично необізнаними, те, чого від них чекає єдина партія.
Профспілки опинилися під повним контролем партії, яка надала ім всі переваги
для працівників, що можна було контролювати. Про взаємозв’язок партії з
профспілками були численні жарти, які відображали справжній стан справ. Один з
них, наприклад, звучав так «Профспілка як бабуся, вона говорить, вона чує». Другий жарт був більш гострим: «Партійні
товариші їдять і не платять, в той час як профспілкові товариші, платять і не
їдять.»

Влад Нісіпяну був партійним діячем і працював у профспілковому русі. В
інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо, записаному в 1999 році, він
розповів про відносини між партією і профспілками. «На початку, партія була
чисельно невеликою, і якщо працівник не був під контролем партії, він був під
контролем профспілок. Кожен член мав платити внески і отримував профспілкові
завдання. У певних повітах у великих місцевостях профспілки мали більший вплив
аніж партія. Голова спілки був членом Політбюро, голова міської філії партії
був членом міськради, голова парторганізацїі фабрики був членом керівництва
фабрики. Таким чином, все було взаємозв’язаним. Не будь-хто міг очолити профспілки. Деякі профспілки мали й повноваження, надані їм партією, наприклад, приймали рішення кому виділяти квартиру. Іноді партія не могла
звільнити працівника з роботи, якщо з цим не були згодні профспілки. Вони направляли на курси підвищення кваліфікації, надавали фінансову допомогу,
путівки в санаторій тощо. Від профспілок залежали просування по роботі, розмір преміальних, тощо.. тобто профспілки були
справжньою силою.»

Обов’язкове членство в професійних спілках
означало, з одного боку, управління масами робітників, але й доходи від
членських зборів. З часом, румунські профспілки отримали вражаючу інфраструктуру.
Розповідає Влад Нісіпяну. «Профспілки мали величезні гроші, оскільки членські
внески становили 1 або 2% від зарплати і було 6-7 млн ​​членів профспілок по
всій країні, можете собі уявити, які це були гроші! Було неможливо все
витратити. Тоді профспілки жили дуже добре. Мені було вигідно бути членом
профспілки, тому що таким чином не був надто партійно заангажованим. Я був
членом відділу міжнародних відносин профспілок і мені це дуже подобалось. Я
розмовляв з поляками, чехами, болгарами, всі ми говорили російською мовою, якою
я добре володів. Я кілька разів був у Москві, входив до складу делегації до
Болгарії, до Варшави, їхав у Чехію, тобто у всі країни соціалістичного табору.
У 1963 році мене відрядили й в Корею. У профспілках можна було займатися журналістською
діяльністю, зокрема в газеті «Труд». Профспілковий рух було величезною силою,
але він використовувався в партійних цілях.»

Румунські профспілки проводили й з’їзди, на які
запрошували комуністичних активістів з інших країн, в тому числі із Заходу.
Влад Нісіпяну пригадав один випадок з молодою комуністкою із Чилі. «Ми
запрошували на з’їзди учасників з інших країн, в тому числі із
західноєвропейських капіталістичних країн. Пам’ятаю, як одного разу на з’їзд
прийшла красива дівчина, журналістка та профспілкова активістка з
латиноамериканської країни – Чилі. Там вона не могла сказати, що летить в
комуністичну країну і подала на візу до Іспанії або Франції. Звідти вона
прилетіла до нас. Але сталося так, що на наступний день її ім’я з’явилося в
газеті. Я спробував зняти текст з друку, щоб не згадувати її ім’я, але
з’явилися фотографії. Потім була ще одна проблема. В аеропорту на гостей чекали
наші працівники, вітали їх і забирали всіх до готелю. Вони побачили, що дівчині
в паспорт поклали румунський штамп. Що робити жінці з цим паспортом? Вдома її
могли заарештувати за те, що вона самовільно полетіла в комуністичну країну?
Вона була приємною, симпатичною людиною, мені стало її шкода і вирішив
допомогти їй вийти з цієї ситуації. Я порадив їй, після того як літак перетне
океан, викинути паспорт в туалет і заплатити штраф у розмірі 5 доларів. Так
вона могла позбутися румунського штампа в паспорті, відповідно уникнути проблем
у себе вдома.»

Румунські профспілки діяли при комунізмі як всі
інші структури в державі і суспільстві. Хоча профспілки мали численні важелі
впливу, який вони здійснювали відносно слухняно у відносинах з партійним
керівництвом та в умовах повного контролю над працівниками всіх рівнів,
переважна більшість румунів усвідомлювала, що вони є інструментом режиму, а не
об’єднанням, яке б дійсно захищало інтереси працівників.

Панаїт Істраті, який народився 1884 року в місті Бреїла, був одним з найкомплексніших румунських письменників. Він вважається
в рівній мірі і французьким письменником. Його творчість
містить сильний соціальний підтекст та зосереджується на світі пролетаріату і знедолених.
Істраті приєднався до комунізму
в молодості, але одним з перших розчарувався в ньому після
відвідання Радянського Союзу.

Професор Йон Станомір пояснює політичні та інтелектуальні погляди Панаїта Істраті: «Панаїт Істраті прийшов до комунізму дорогою, що була знайома багатьом європейським інтелектуалам, зокрема по шляху соціального невдоволення і повстання. Не треба забувати, що Істраті, переконаний соціаліст, був близьким другом Християна Раковського, став свідком перших робітничих страйків у Румунії початку ХХ-го століття і походив із бідних прошарків населення, що стикалися з
великими матеріальними труднощами. Усе це залишило сильний відбиток на Панаїті Істраті. Є ще один фактор, який треба враховувати: його утвердження у французьких
колах, де його вважали балканським «Максимом Горьким» і сприймали як виразника
пригноблених верств населення. Я не випадково згадав про його порівняння з Горьким, тому що Панаїт Істраті
та Максим Горький мають, на перший погляд різні долі, але в дійсності вони
принципово схожі. Істраті був палким прихильником комунізму, в якому потім
розчарувався і пішов по шляху просвітлення. Горький був другом більшовиків, їх
прихильником, другом Леніна, йде у вигнання на першому етапі більшовицької
влади, потім повертається і зближується зі Сталіним. Істраті та Горький мають
щось спільне: європейську популярність та ідеологічні прихильності, вважаються
письменниками, уповноваженими представляти і захищати тих, з рядів яких
походять.»

У 1927 році Панаїт Істраті
відвідав Москву і Київ. У 1929 році він знову здійснив поїздку до Радянського
Союзу, під час якої раптом його осяяло, ​​що комуністичний режим був далекий
від того, що утверджується в теорії. Він написав книгу «До іншого полум’я,
сповідь для переможених», в якій засуджує зловживання комуністичного режиму, що
стає справжнім шоком. Проти Істраті почалася широка та масована кампанія з його
дискредитації, його звинуватили у «фашизмі», внаслідок чого письменник опинився
в глибокій ізоляції. Розповідає Йон Станомір. «Треба сказати, що поїздка до Радянського Союзу не є обов’язково моментом
пробудження, а навпаки ще більшим заглибленням у темряву. Винятки підтверджують
правило, тому що було дуже мало мандрівників, які відвідуючи Радянський Союз
зуміли опустити завісу, яку вони самі підняли перед власними очима. Згадаймо
Беатріс і Сідні Уебб, які відвідали СРСР і повернулися з дифірамбічними,
маревними текстами про Радянський Союз. Згадаймо про Герберта Джорджа Уеллса,
який відвідав Радянський Союз, але ця поїздка не мала ніякого впливу на його бачення на світ і життя. Лише дві особи усвідомили реальну сутність
комунізму: Панаїт Істраті та Андре
Жід. Обидва відвідали Радянський Союз і обидва написали книги, що поставили
їх в дуже неприємне становище у відносинах зі своїми товаришами по боротьбі.
Треба підкреслити, що після того як Істраті опублікував книгу «До іншого полум’я», його звинуватили
передусім в тому, що він зрадив справу антифашизму і демократії та паплюжить
Радянський Союз. В уяві багатьох провідних комуністів тих часів СРСР був
головним оплотом антифашистської і демократичної боротьби.»

Але Паніаїт Істраті
виступив проти сталінських злочинів, а не проти комуністичної ідеології. Як
шанувальник Троцького, він пише, що не «приєднається до революції доти, доки
вона не буде здійснена «з чистою, дитячою душею». Йон Станомір вважає, що
насправді Істраті прокинувся від ленінізму. «Троцький був озброєним пророком,
озброєним проти свого народу. Червона Армія, яку створив Троцький стала
знаряддям для пригноблення передусім російського народу. Червона Армія знищила
селянство під час громадянської війни. Троцький був антибюрократичною та
антитоталітарною альтернативою з точки зору ліворадикалів. Істраті прокинувся з
ленінізму, точніше, помічає фундаментальну розбіжність між тим, що ліві загалом
сприймали як ленінізм і тим, що антисталінські ліві сприймали як сталінізм.
Істраті ніколи не змінив свої ліворадикальні переконання, він тільки зробив
крок назад і помітив, що в сталінській Росії спостерігається тенденція до
порушення принципів ленінізму. Панаїт Істраті, як і інші інтелектуали став
жертвою страшних ілюзій, що ленінізм відрізняється від сталінізму і, що
ленінізм не є тоталітаризмом.»

Як скористався румунський
комуністичний режим Панаїтом Істраті? Розповідає Йон Станомір: «Панаїта
Істарті реабілітували після 1960 року. Це сталося, зовсім не випадково в
період зміцнення співпраці між Румунією та Францією. Був знятий
румуно-французький фільм «Кодін» за мотивами роману Панаїта Істраті, та ще один
– «Береганські будяки». Цілком очевидно, що Панаїт Істраті став важливим
козирем в руках румунського комуністичного режиму, в момент відновлення
зв’язків з Францією. Істраті є дитиною Франції, в духовному сенсі, вважався
«балканським Максимом Горьким» у французьких крайньолівих літературних колах, а
французькі комуністи приїхали в Румунію, щоб зняти фільм і закласти основи
румунської народно-демократичної кінематографії. Потім була хвиля перекладів,
тому що частину своїх творів Панаїт Істраті написав французькою мовою. Якщо
подивитися на колекцію «Бібліотека для всіх», в якій є біобібліографічні
покажчики, то можна помітити особливу увагу до епізоду відступництва Істраті,
яке кваліфікується як «помилка», яка була відкуплена величезною користю, яку
Панаїт Істраті приніс робітничому руху».

Панаїт Істраті, як історія пізніше остаточно підтвердила, став переможеним. Переможеною
людиною, яка, як і багато інших, шукала щастя для пригноблених, але врешті-решт
лише зробила свій внесок у набагато більш глибоке нещастя.

Керована державою економіка була важливою
для комуністичного режиму. Після встановлення першого комуністичного уряду в
Румунії, 6 березня 1945 року, Комуністична партія Румунії приступила до
реалізації цієї системи. Для трансформації економіки, комуністична партія
користувалася державними установами, здобутими під опікою радянської армії,
своїми співробітниками, ідеологічною роботою, натиском і стимулами. Період
переходу від вільної ринкової економіки до централізованої планованої економіки
тривав кілька років, але з добре визначеними і виконаними цілями. Методом
роботи була націоналізація або конфіскація, а банки були з-поміж перших
установ, що перейшли до державної власності. Вважаючись символами капіталізму,
банки були позбавлені як повноважень, так і активів та прав давати кредити.

Закон
№119 від 11 червня 1948 року націоналізував промислові підприємства, банки,
будинки страхувань, шахтарські і транспортні підприємства, які входили у
державну власність. Практично, були націоналізовані всі засоби виробництва, що
приносили прибуток. Ніколає Магереску, член ліберальної молоді та секретар
міністра фінансів Міхаїла Ромнічану, згадав у 1996 році, в ході інтерв’ю Центру
усної історії Румунського Радіомовлення, моменти, що послідували після
націоналізації: Всі працівники банків були перейняті Національним банком,
який став єдиним державним банком, що здійснював всі банківські операції. Він
був єдиним банком, від тоді почалася централізована державна система. Почався
цей процес з банківської системи, оскільки
всі економічні та фінансові важелі належали цій системі.

Націоналізація
банківської системи призвела до краху ринкової економіки та кредитної системи,
грошового обігу, що був двигуном здорової економії. Міхаїл
Магереску пригадав собі про нові умови, в яких змушена була працювати людина у
банку: Я проходив стажування у банку і мав найнижчу зарплату, будучи
стажистом, близько 45 мільйонів леїв, а хліб коштував тоді 200.000 або 400.000
леїв, можливо, й більше. Щоб знищити або конфіскувати всі ці засоби
виробництва, що були в руках середнього класу або буржуазії, уряд вирішив
провести грошову реформу, але це не була грошовою реформою в істинному
розумінні цього слова, це було тільки ліквідацією всіх сум, без надання чогось
в обмін. Нам працівникам пощастило, бо отримували ми зарплату, маленьку що
правда, але ми її отримували. Я пам’ятаю, що тоді, в 1947 році, отримав я 30 леїв, але за ці 30 леїв міг
щось собі купити. Інші особи, які не були зайнятими, як називали їх
комуністи, нічого не отримували. Це було великим ударом для буржуазії, яких
було позбавлено всіх грошей. Рік по тому уряд вирішив націоналізувати
всі приватні підприємства, це будучи другим ударом. У 1952 році, послідувала
друга грошова реформа. Такими були засоби, якими Комуністична партія бажала
знищити буржуазію і позбавити її всіх коштів, які були в країні.

Радянські
радники були важливим елементом у новій економіці, якій комуністичний уряд в
Бухаресті втілив у життя. Міхаїл Магереску: У Національному банку
особисто я бачив радянських консультантів. Тому що я був дуже молодим і
неодруженим, мене відправили працювати у дочірній банк у місті Плоєшть, але там
пробув я всього два роки і потім повернувся до Бухареста. Це відбулося в
1949-1950 рр.. Тоді в центральному банку в Бухаресті був радянський радник, чиє
ім’я було Ромашов, я пам’ятаю прекрасно його ім’я. Він прийшов з усіма
інструкціями з Московського ГостБанку, а ми всі перейшли зі всіма нашими
операціями на модель ГостБанку.

Але
Міхаїл Магереску хотів сказати, що режим покладався і на підтримці колишніх
працівників для досягнення своїх цілей: Особи, які управляли цим добре
удосконаленим процесом були колишні працівники. Якщо ти був так би мовити
чистим, не був власником маєтку або компанії, якщо ти був хорошим
працівником, тобі дозволяли працювати далі. Так що комуністи скористалися
послугами деяких колишніх працівників ще приблизно 8-9 років. Я можу краще
говорити про Національний банк, де я працював, поки вийшов на пенсію. Всі
колишні директори, які були старшими віком (понад 45 років) були поступово замінені
партійними кадрами і навіть звичайними працівниками без ніякої фінансової
підготовки.

Шляхом націоналізації, румунські банки пристосовувалися до типу економіки, яка ніколи не була випробована в жодній розвиненій країні. Керована державою економіка виглядала на папері кращою ніж ринкова економіка, але насправді виявиться навпаки.

До встановлення комуністичного режиму в умовах радянської окупації, прихильники комуністичної ідеології вважалися ідеалістами. Хоча мали лише незначну, маргінальну роль, вони привернули до себе увагу радикалізмом запропонованої ними моделі. У Румунії комуністичні ідеї мали обмежену аудиторію, а коли прихильники комунізму прийшли до влади у Росії, вони стали ще більш маргінальними. Більшовицька Росія стала головним ворогом Румунії як унаслідок складних історичних відносин, так і через агресивну політику Комінтерну. Румунські комуністи докомуністичних часів вважалися підкупленими СРСР і зрадниками національних інтересів Румунії.

Історик Адріан Чорояну очолив групу фахівців, які видали збірку біографій румунських комуністичних лідерів до 1945 року, коли до влади прийшов комунізм. Васіле Лука, Гьорге Гьоргіу-Деж, Петре Константінеску-Ясси, Ана Паукер, Ніколає Чаушеску, Петре Гьорге стали важливими виразниками румунської влади між 1945 і 1989 роками. “Поблизу кордону з Радянським Союзом кількість комуністів була відносно невеликою, можливо через побоювання в цих країнах російського експансіонізму. Щоправда, тут слід відзначити деякі нюанси. Одна ситуація була в Румунії, де комуністична партія була заборонена з 1924 року, інша – в Чехословаччині, де пролетаріат був численнішим і була соціальна база для лівих і крайніх лівих рухів. Я думаю, що ключовим елементом в цей період є необхідність відокремити в суспільній промові правду, основану на документах, від поширених у суспільстві кліше. Дійсно у Румунії було кілька тисяч осіб, які, з тієї чи іншої причини, вважали, що ця ліва ідеологія, яку екпериментували в Радянському Союзі може мати майбутнє. Ми не повинні розглядати 30-ті роки крізь призму того, що знаємо сьогодні. Треба визнати, що, як це було й з праворадикалами, на прикладі легіонерського руху, який привабив багатьох високоосвічених молодих людей, і комунізм привабив багатьох людей, від адвокатів до пересічних працівників. Вони вірили в те, що модель, запроваджена в Радянському Союзі може стати вікном у краще майбутнє.

Інтелектуали, представники середнього класу, робітники, всі, хто приєднався до комуністичного руху мали різні особисті мотиви. Наприклад, як це не парадоксально, але інтелектуали були захоплені Радянським Союзом під впливом Заходу. Розповідає Адріан Чорояну. “Були люди, які, парадоксально, були уважні до того, що відбувається на Заході. Тоді в західних країнах кількість комуністів стрімко зростала. І, зовсім не парадоксально, люди, як Петре Константінеску-Ясси приєдналися до комуністичного руху через французьку профспілку. А Лукреціу Петрешкану читав твори російських комуністів, але французькою мовою. Мабуть було досить незвичним те, що румунські політики в 30-ті роки спостерігали за поширенням комунізму на Заході, особливо у Франції, країни, до якої румуни були дуже уважні. Звичайно, вони могли потрапити в цю пастку, уявляючи собі, що прогресивні елементи на Заході доброзичливо ставилися до того, що відбувається в Москві. В СРСР пропагандистська машина працювала дуже добре. Сьогодні ми знаємо, що багато видатних інтелектуалів Франції і Великобританії потрапили в пастку комуністичної ідеології, так само й провідні діячі догітлерівської Німеччини та Італії. Те саме сталося й в Румунії, звичайно в меншому масштабі. Ні слід, так само, перебільшувати: не було ні сотень тисяч комуністів, ні десятків тисяч. Але треба враховувати те, що Комуністична партія була оголошена поза законом в 1924 році, і не існує списків з членами Комуністичної партії Румунії, тому що їх не було тому що партія була заборонена. Отже ми ніколи не дізнаємося їх точну кількість. З міркувань безпеки тодішня влада була всіляко зацікавлена занижувати їх кількість, уважно стежила за комуністами, зменшувала їх роль. Потім, з приходом комунізму до влади зявилося багато нелегалів, напевно набагато більше ніж їх було в дійсності. Звідси й відомий жарт про цих комуністів-підпільників: “Мало нас було, але багато залишилося.

Чи можна вважати тих, хто приєднався до комуністичного руху простими ідеалістами, які не мають ніякої відповідальності за те, що послідувало? Відповідає історик Адріан Чорояну: “Ми зібрали дані про чільних постатей в історії Румунії. Усі вони відомі особи і ми знаємо сьогодні, що кожен з них, крім Петра Гьорге, зіграли свою роль після 23 серпня 1944 року. Після аналізу їх діяльності в 30-ті роки ми не можемо не розповісти про те, що вони зробили пізніше, тому що вони скористалися процесами 30-их років, говорячи сучасними термінами, вказали це у своїх резюме, створили довкола цього справжню міфологію. Наведу приклад Ніколая Чаушеску, який, ймовірно, є найбільш видовищним з усіх. Ми, історики, балансуємо на дуже тонкій грані, тому що, з одного боку, зрозуміло, що в дійсності їх не було дуже багато, але з іншого боку, випливає, що їх не було і так мало як нам би хотілося. Мова не йде про 800 або 1000 осіб, як дехто стверджує. З проведеного нами дослідження випливає, їх було кілька тисяч. Важко сказати, скільки з них були переконаними соціалістами і скільки комуністами. У суді багато з них заперечували свій зв’язок з комуністичним рухом, але потім, в 40-х роках, коли комуністи прийшли до влади, всі вони стверджували, що були активними членами комуністичного руху.

Про румунських комуністів докомуністичних часів говорилося багато: що вони є месіанською сектою або підривною організацією з містичними віруваннями, і це незважаючи на їх атеїзм. Комуністи, однак, були прагматиками і вміло скористалися всіма можливостями.

Ті,
хто народився в Румунії в період між 1965 роком, коли до влади прийшов Ніколає
Чаушеску, і 1970 роком, особливо ті, хто народився після 1966 року, коли
Чаушеску видав Декрет №770 про заборону абортів, були названі поколінням «з
ключем на шиї». Це люди, яким зараз близько 50 років і яких ще називають
«декретниками».

Тодішній режим мріяв, що це покоління румунів,
виховане в дусі соціалістичних і комуністичних ідей, приведе країну до
комунізму. Метафора «ключ на шиї», натхненна жахливою дійсністю: батьки вішали
мотузку з ключами від квартири на шию дитині, під сорочку або футболку, цим
самим покладаючи на її плечі величезну відповідальність захисту помешкання і
навіть сім’ї. Ключ на шиї давав дітям відчуття сили, рівності з дорослими і
здатності приймати рішення. Покоління «з ключем на шиї» складається з колишніх
дітей, чиї батьки працювали на заводах і фабриках в три зміни, які не завжди
мали біля себе бабусь чи дідусів, які півдня проводили самі, або так як може
уявити собі 11-12-річна дитина. Це покоління, яке мешкало з батьками в
робітничих кварталах з багатоповерхівками у великих містах на початку ’70-тих
років.

Історик Сімона Преда дослідила механізми і умови формування покоління «з ключем
на шиї», до якоїго належить сама. Основною рисою цього покоління є слухняність. «Це
люди, виховані мовчати, бути слухняними, не виходити за загальновстановлені
рамки і прославляти єдину партію. Мова йде про покоління, яке з хронологічної
точки зору вписується у 1965 – 1989 роки і тісно пов’язане зі стрімким розвитком
робітничих районів міст. Це період, коли змінювався міський пейзаж, виникали
мікрорайони комуністичних багатоповерхівок, головні артерії міст ставали
прямокутними, а нові квартали швидко зводилися на місці
знесених старих будинків. Румунія фактично змінила своє архітектурне та
урбаністичне обличчя. Ми, люди які росли в яслах і далеко від бабусь і дідусів,
чиє дитинство тісно пов’язане з цими багатоповерховими будинками, називаємося
поколінням «з ключем на шиї». Чому ми тихо стояли з’єднавши руки за спиною? Тому
що мусили слухати слово всюдисущої партії. Партія вчила нас бути слухняними і
мати мрії, які б повіністю відповідали прагненням режиму. Партія вчила нас
всьому, окрім того, як бути вільними людьми. Вчила нас, що все є можливим, якщо
пов’язано з комуністичною утопією.»

Ідеологія і методи поводження влади з громадянами характеризувалися переважно
жорстокістю, непрозорістю та репресивною освітою. Комуністичний режим,
встановлений у Румунії в 1945 році, у 1960-70-тих роках не давав ніяких ознак схильності
до зміни, а люди змирилися з цим і намагалися жити якомога подалі від
зловживання і втручання влади в особисте і сімейне життя. Так люди були змушені
вдаватися до лукавства, тобто до того, що Джордж Оруелл у своєму романі «1984»
назвав мистецтвом «подвійного мислення».

Сімона Преда вважає, що покоління «з ключем на шиї»
стало «піддослідним кроликом» педагогіки лукавства. «З юних років ми
були змушені вивчити урок нещирості. Одне нам говорили в школі, інше нам казали
вдома і зовсім інше ми чули в офіційних промовах по радіо і телебаченню або
читали в газетах. Це покоління нових людей з дитинства було змушене формуватися
і будувати себе на базі уроку лукавства. Дітям було заборонено говорити на
вулиці те, що вони чули у себе вдома. Можливо дід чи батько слухали Радіо
Вільна Європа, можливо в квартирі відбувалися певні зустрічі, були певні
секрети, які не можна було говорити іншим.»

Деперсоналізація або знеособлення є одним з найпопулярніших методів знищення
противника майже всіх диктаторських режимів. Але в комунізмі цей метод став
єдиним способом формування громадян. І оскільки покоління «з ключем на шиї»
мало замінити попереднє покоління, що мало буржуазні залишки в освіті і
поведінці, знеособлення стало не тільки вимогою комуністичної педагогіки, а й
загальноприйнятим способом полегшення майбутнього кар’єрного зростання тих, хто
повинні були стати дорослими завтрашнього дня.

Говорить історик Сімона Преда: «Що
припускало знеособлення? Головне завдання режиму полягало в тому, щоб нова
людина стала аморфною масою, в якій індивідуальність не заохочувалось, за
незначними винятками і в будь-якому випадку не рекомендувалося проявляти
ініціативу. Відзнаки вручалися класу, загону, школі, дружині, повіту, а не
особам. Режим, особливо в його останній стадії, намагався запровадити концепцію
НОВОЇ ЛЮДИНИ, хотів перетворити мільйони маленьких Я на величезне МИ. Кожна
особа мала розтанути в аморфній масі. Найнижчий рівень нової людини,
дошкільного та шкільного віку, представляли «яструби Батьківщини» і «піонери».»

На
найвищому рівні репресивна педагогіка та пропаганда, обидві під контролем
ідеології, потиснули одна одній руки, щоб сформувати нову комуністичну людину,
перевиховану і знеособлену. На проміжних рівнях діяли позакласні заняття,
гуртки і творчі групи, сільськогосподарські роботи, активізм партійних кадрів
та вчителів. А на найнижчому рівні були плани, які робили батьки для своїх
дітей на майбутнє, у все більш недружньому суспільстві, як показали пізніше 80-ті
роки.

Однак, несподівано для комуністичного режиму, в 1989 році саме представники покоління «з ключем на шиї» нанесли комунізму
смертельний удар. Це покоління, знеособлене і виснажене похмурою перспективою,
пробудило в собі свідомість свободи і людської гідності, і замість того, щоб
будувати соціалізм, як очікувала комуністична влада, зробило все з точністю до навпаки:
повернулося до розтоптаних комуністичною диктатурою демократичних людських
цінностей.

Румуни вшановують грудневу революцію 1989 року, яка принесла їм свободу, внаслідок якої відновилась демократія. Але 1989 приніс свободу і Бессарабії, територія анексована Радянським Союзом в 1939 році та в 1944 році. Бессарабці, як і всі румуни, відзначають чверть століття з моменту звільнення від комунізму і політики русифікації, яка означала нехтування елементарних національних прав.

Разом з Сергієм Мустяце професором історії Кишиніваського державного університету ми згадали події 1989 року в Бессарабії: “Між 1985 і 1989, ситуація почала змінюватися в Молдовській Радянській Соціалістичній Республіці. Цікаво, що перша вимога молдовського народу не була економічною або соціальною, вона була повязана з мовою і алфавітом. Звичайно, в першу чергу, було слово “свобода”. Якщо ми подивимося уважно на фотографії тих часів, ми побачимо, що багато людей мають у своїх руках плакати зі словом “свобода”. Це тривожило їх найбільше. Люди хотіли говорити, хотіли називати речі своїми іменами. І найприкріше для людини було не могти відверто говорити і писати рідною мовою. Саме тому, перші вимоги в Кишиневі, які позначили весь рік стосувались мови і алфавіту. Починаючи з січня 1989 року в результаті дискусій, розпочатих у 1988 році в рамках Спілки письменників, люди почали обєднувати зусилля для мови, навіть якщо ЦК КПРС поставив деякі барєри, незважаючи на те, що намагався критикувати і сказати, що це виклик і навіть пробував заборонити деякі громадські збори. Люди почали збиратися все більше і більше, а влітку 1989 зібрання досягли десятків тисяч людей.”

Кишинів кипів, як й інших столиці союзних республік, під впливом перебудови і гласності утверджених радянським лідером Михайлом Горбачовим. Національні вимоги були спільними всім націям пригнорбленим Радянським Союзом протягом більше 70 років. Сергій Мустяце вважає, що Великі національні збори в Кишиневі, 27 серпня 1989, були моментом, що спричинив зміни в Бессарабії: “31 серпня 1989 був прийнятий закон про мову і повернення до латиниці. Протягом року письменники зажадали скасування рішень радянської влади про введення кирилиці. Вони заперечили ці правила, які заважали доброму знанню румунської мови. Таким чином, були проведені вибори до Верховної Ради унаслідок чого на перший план вийшла нова еліта, культурні діячі та письменники, які створили команду від імені Молдови, яка брала участь у засіданнях Верховної Ради СРСР у Москві. Вони мали велику мужність, в 1989 році, сказати, що Пакт Гітлер-Сталін спрямований проти людства. Вони зажадали в тому радянському парламенті створити комісію для обговорення наслідків цього Пакту. Вперше в Кишиневі у газеті “Література і мистецтво” була надрукована додаткова секретна угода, яку не хотіли оприлюднити, яка багато часу вважалась міфом. Тоді вперше була опублікована і було показано, що через неї розділився світ.”

Свобода тріумфувала в Кишиневі, у Вільнюсі, Ризі, Таллінні, Києві та в інших республіках СРСР. Сергій Мустяце: “Те, що відбулося в Кишиневі було свого роду національно-визвольним рухом. У 1987 році, про ці речі говорили з деяким страхом, в 1988 році почали друкувати, а в 1989 році спалахнула свобода слова та зібрань. Вперше в 1989 році, люди почали приходити з трикольоровим прапором на громадські зібрання і стверджували, що це наш прапор. Теж в 1989 році в перший раз, десь під кінець року на великому мітингу висунуто ідею обєднання Бессарабії з Румунією в контексті засудження Пакту Гітлера-Сталіна. Крім культурних та історичних гасел почали з’являтись і соціальні та економічні вимоги: економічна незалежність, самоврядування, які в наступні роки привели до Декларації про суверенітет, а в 1991 році до Декларації про незалежність.”

Сергій Мустяце в 1989 році був студентом ув брав участь у мітингахї: “У 1989 році я був студентом першого курсу Істориичного факультету, і я памятаю, що брав участь у багатьох громадських заходах. 7 листопада, коли традиційно організовувався військовий парад на честь більшовицької революції вперше в Кишиневі люди з відвагою стали перед танками, щоб зупинити їх. Люди прийшли з квітами і солдати, навіть якщо були різного етнічного походження не йшли далі. Вони зупинилися, обнялись з перехожими, отримали квіти. Вперше керівництво Комуністичної партії залишило центральну трибуну. Це було ознакою того, що суспільство змінюється, що суспільство хоче іншого керівництва, бажає чогось іншого, аніж, що було раніше. Це було ознакою того, що тоталітарний режим, який тримав у страху мільйони людей збанкрутував”.

У Бессарабії перехід до демократії відбувся спокійніше, ніж в Румунії. Але її травмоване минуле заслуговує такої компенсації.

Перебуваючи під суворим ідеологічним контролем в роки комуністичного режиму засоби масової інформації мали звивистий курс, в залежності від періодів трансформації самого режиму. Наприкінці 50-их – першій половині 1960-их років, жорсткий і догматичний комуністичний режим зобовязав ЗМІ мати бойовий, агресивний і дещо істеричний тон. Послаблення ідеологічного тиску усередині 1960-их років призвело й до покращення ситуації в пресі. І хоча ідеологічний тиск і цензура не зникли повністю, друковані видання перейшли до більш помірної риторики, що призвело до покращення змісту статей.

Студентська преса була своєрідною дитиною центральних ЗМІ і копіювала стиль останніх. Відлига усередині 1960-их рр. принесла найбільше змін в студентських ЗМІ, аби побачити тенденції серед представників молодого покоління. Так виникли більш якісні журнали та газети, такі як, наприклад, “Екінокс” і “Альма-матер” в Клужі та “Опінія студенцяске” в Яссах. Константін Думітру був заступником головного редактора останньої публікації, заснованої в 1974 році. Він розповідає про початок реформи студентських ЗМІ. “Зміни в студентській пресі почалися в 1968 році. І не випадково, оскільки це той самий чудовий рік, який багато значив для Румунії. Звичайно були студентські публікації і раніше, у 1964 році. Але вони були у колгоспному варіанті, на зразок стінгазет, таких, як “серп і молот”. Справжня студентська преса почала розвиватися з 1968 року, чесно кажучи, на тлі великої відлиги, початої ЦК і особисто Ніколаєм Чаушеску, який в тому контексті хотів подивитися, як думає населення вільно. Це був експеримент, Чаушеску мав декілька високопрофесійних радників. Це був момент, який я особисто відчував на власній шкірі, свободи преси, навіть комуністичної преси. Адже вони не могли собі дозволити провести аналогічний експеримент в газеті “Скинтея”, це було б абсурдом.”

Новий стиль в комуністичних ЗМІ означав і більш витончену форму цензури Дирекції у справах преси. А журналісти були змушені вести більш витончену боротьбу з нею. Розповідає Константін Думітру. “Дирекція у справах преси була спеціальною цензурною установою. Вона складалася з людей, що спеціалізувалися на розшифровці текстів, щоб побачити, що криється під написаним, а також, щоб переконатися, що жодна із статей не завдає, прямо або побічно, чи навіть підсвідомо, шкоди політичним інтересам комунізму. На жаль Дирекція у справах преси була заселена, за кількома винятками, ідіотами, які думали, що підсвідомість є в будь-якому випадку небезпечним словом для комунізму. Памятаю, як ми, студенти, з абсолютним гумором знущалися з них. Ми опублікували, наприклад, вірш Мірона Благи. Всякий раз, коли могли, ми обманювали їх, тому що там працювали дурні і неграмотні особи.”

Лукавим рішенням комуністичного режиму було перекладення на плечі керівників редакцій повноваження цензури. Тим не менш були серйозні відхилення. Розповідає Константін Думітру. “Комуністична партія прийняла геніальне рішення. Я зіткнувся з цензурою з само початку журналістської діяльності, з 18 років, а потім вона нібито зникла. Чому? Тому, що Комуністична партія додумалася її скасувати. А потім усіх головних редакторів та їх заступників викликали і сказали: “Товариші, від сьогодні немає цензури!”. Ой як ми зраділи! А потім додали: “Відтепер цензурою будете ви…” І так радість з наших облич миттю зникла! Як правило, слово головного редактора було законом, ніхто не відважувався його перевіряти. Вони були дуже обережні, якщо мова йшла про щось очевидне. Були уважні до того, щоб не було зображень з лисиною Чаушеску або із закритими очима. Але іноді траплялося й таке. Наприклад одного разу в Румунію прибув високий французький президент, якого товариш Чаушеску зустрічав в аеропорту. Зображення було смішним. Чаушеску стояв з капелюхом в руці, а президент Франції був дуже високим порівняно з ним. Тому в редакції вирішили приклеїти товаришу капелюх, але забули видалити капелюх в руці. Так в газеті “Скинтея” зявилася фотографія Чаушеску з двома капелюхами, одним – на голові, а іншим – в руці. Декілька осіб були за це звільнені з роботи.”

Сьогодні Константін Думітру вважає, що, незважаючи на суворість цензури, в ті роки можна було займатися газетярством гідно. Але це залежало не лише від свідомості і порядності тих, хто обирав професію журналіста. “Принаймні в газеті “Опінія студенцяске” не було пропаганди. Усі головні статті я можу опублікувати й сьогодні, боюся, навіть того, що вони були краще написані, ніж сьогодні. Залежить від того, як пишеш. І в газеті “Екінокс” були якісні статі. Інші під головною статтею розуміли підлабузництво. Але, принаймні, в якісній студентській пресі цього не було. Головні статті у нас мали зовсім інший зміст. Ми не займалися політикою. У газеті “Опінія студенцяске, коли я її очолював у 1974-1975-му роках, там не було жодної статті похвали, жодного рядка. Ось, що можна було робити тоді.”

Засоби масової інформації в 70-80-ті роки минулого сторіччя були віддзеркаленням політичної, економічної, соціальної та культурної ситуації в державі тих років.

Засоби масової інформації як інструмент пропаганди комуністичного режиму, були для нього одним з основних пріоритетів. Як правило ця галузь перебувала під жорстким контролем цензури. Головне управління преси і друку мало завдання перевіряти все, що мало призначення для громадськості і підпорядковувалося ЦК Компартії Румунії. Незважаючи на жорсткий контроль, були й випадки відхилення від офіційної політики, але вони не могли послабити режим. Одержимість комуністичного режиму була настільки великою, що один із цих випадків відхилення отримав надто жорстку реакцію влади.

Константін Думітру був заступником головного редактора студентського журналу «Амфітеатру», опублікованого Спілкою студентів-комуністів Румунії. Він згадав, як був зупинений друк одного номеру журналу через вірші поетеси Ани Бландіани, що були сприйняті як критика на адресу режиму. «Це було в грудні 1984 року. Коли я прочитав вірші Ани Бландіани, рефлекторно сказав, що вони не можуть бути опубліковані. Але після того як пройшов цей рефлекс і подумав: а чому б не опублікувати? Я показав журнал Спілці студентів-комуністів Румунії. Не ми давали згоду до друку. Після скасування Управління з питань преси, дозвіл на друк видавали центральні органи влади, які контролювали друковані видання, а саме Центральний Комітет Спілки Комуністичної Молоді та Рада Спілки студентів-комуністів Румунії. Ми редактори та заступники редактора, приймали рішення щодо публікації, але видання направлялося туди, тому що вони не довіряли нам. Була необхідна згода ще одного товариша.»

«Амфітеатру» виходив тиражем 7000 примірників. 3000 розповсюджувалися в кіосках, 1000 – за передплатою, і ще 3000 – оплачені Спілкою студентів-комуністів Румунії, роздавалися в гуртожитках. Константін Думітру пригадує як спалахнув скандал. «Я піднявся на горище де працювало кілька друкарських цехів, до мого друга художника Ніфона, щоб похвалитися своїм вчинком, бо не міг втриматися. Пішов прямо до друкаря і розповів йому що зробив, не знаючи, що він був інформатором. Я фактично доніс сам на себе. Саме тому мене вигнали з роботи, бо я похвалився тим, що зробив. Потім сталося те, що мало статися. Я поїхав на відпочинок в гори, де дізнався, що в Бухаресті проводять зібрання, на яких говорять про моє звільнення, виключення зі всіх організацій. Коли я повернувся в Бухарест, мені подзвонив співробітник, щоб сказати, що я вже не є його начальником, точніше, що я ніде на працюю. Після цього кілька місяців про мене розповідала радіостанція «Вільна Європа». Мене звільнили 15 січня 1985 року, близько трьох місяців не мав роботи. Потім мене викликали і зобов’язали працювати редактором журналу «Охорона праці». Моя дружина була вагітна, її теж звільнили з роботи, вона теж мала заплатити за мій вчинок. Врешті-решт я порушив положення трудового договору. Але я не шкодував тоді, як не шкодую й зараз. Я мав дуже велику зарплату, мав службову машину з водієм, мав секретарку, і все це щоб поважати товариша Чаушеску, а я продемонстрував зневагу до нього. Відтоді я втратив повагу до політиків, мені якось не вдається їх поважати.»

І оскільки в ті часи всі були змушені працювати, Константін Думітру був змушений працювати в редакції журналу з безпеки праці у промисловій галузі, без права обіймати керівну посаду. Ми запитали нашого співрозмовника, які наслідки мало поширення відповідного номеру журналу «Амфітеатру»? «У той час не було можливості робити ксерокопії, усі копіювальні машини були на обліку. Одним з найбільших потрясінь для мене стало сказане одним офіцером безпеки кілька років по тому, а саме те, що по всій Румунії було зроблено десь 5-6 тисяч копій цих віршів. Отож про це не могло не говорити радіо «Вільна Європа». Я думаю, що комуністи зробили неправильно. Якби не наробили галасу навколо цього, ніхто б не звернув увагу. «Я думаю, що ми рослинний народ, хто бачив дерево, яке повстає?…», так звучав один з тих віршів… дуже гарно…»

Після 1989 року Константін Думітру мав можливість зустрітися з авторкою тих віршів, через які він втратив роботу. «Це може звучати дивно, але я не знав Ану Бландіану. Я опублікував її твори, але її не знав. Їй нічого не зробили, мені – так. Доказом цього є й те, що її збірка віршів «Мотанул Арпаджік» була опублікована пізніше видавництвом «Іон Крянге», за що втратили роботу ще кілька осіб. У 1990 році на прийомі в Посольстві США письменник Мірча Дінеску каже мені: «Дивись, це Ана Бландіана, твоя знайома! Він не повірив, що ми не знайомі і підійшов до Ани Бландіани та сказав їй, що я та людина, яка опублікувала її вірші в журналі «Амфітеатру». Я ніколи не забуду, що вона тоді сказала: «Це ж була його робота!». Я зрозумів, що це дійсно була моя робота. Я зробив своє діло, думаю, вона теж.»

Цей випадок став для Константіна Думітру важливим уроком життя, а також має бути прикладом для інших.