Ім’я Еуджен Йонеску або
Ежен Йонеско не потребує представлення, оскільки він був одним з видатних імен драматургії ХХ століття. Поряд з Мірчею Еліаде та Емілем Чораном, Йонеску належить поколінню трьох виняткових
румунів, народжених у першій декаді ХХ століття, які вплинули на важливі течії західного мислення після 1945 року.
Еуджен Йонеску
народився в 1909 році в м. Слатіна (південь)з батька-румуна та матері-француженки, і помер у 1994 році в Парижі на 84-му році життя. Частину свого дитинства він провів у
Франції, але навчався також в
Бухарестському університеті, де здобув спеціальність викладача французької мови
й літератури. У 1938 році відбуває
до Парижа як стипендіат для написання дисертації. У
Румунії він розпочинає свою літературну діяльність віршами, опублікованими в
журналі «Папугаєві білети», та літературознавчими статтями. Його найважливіша книга у румунському періоді
його літературної кар’єри – «Ні», за яку він був нагороджений. Але слава Іонеску
проявляється в театрі. Залишившись у Франції наприкінці війни, він пише театральні п’єси,
такі як «Голомоза співачка», «Урок», «Стільці», «Носороги», «Король вмирає», «Жертва обов’язку», «Амедей, або Як від нього позбутися» Спрага і голод.
Найважливіший театр у Франції та найстаріший у світі «Ла Комеді Франсез» поставив дві його театральні п’єси «Спрага і голод» та
«Король вмирає». Всього Еуджен Йонеску написав 11 п’єс та ще 17 коротких п’єс, ставши у 1970 році членом
Французької академії. Він був першим інтелектуалом румунського походження, який
отримав таку відзнаку. У своїх працях та публічних заявах, які були більш-менш
пов’язані з політикою, Йонеску був переконаним демократом,
антифашистом та антикомуністом. Концепція носорогизація, винайдена Йонеску і яка походить від його п’єси Носороги, стосується процесу
прихильності людей до тоталітаризму.
В архіві
Центру усної історії Румунського радіомовлення зберігається надзвичайно цінний звуковий документ,
радіопередача, записана 29 листопада 1984 р.
іншою важливою представницею румунських інтелектуалів з
французького заслання Монікою Ловінеску, з Еудженом Йонеску. Запис був зроблений з нагоди виставки малюнків, гуашів та літографії Еуджена Йонеску, у Парижі, в галереї «La Une» в Сен-Жермен-де-Прес.
У розмові з Монікою
Ловінеску, Йонеску зізнався, 36 років тому, що письмо не
було
його єдиною культурною пристрастю і що образотворче мистецтво приваблює його
так само, особливо живопис: «Мені завжди
подобалось оглядати картини, і я був критичним. Я робив телевізійне дослідження про
Вермеера та інших нідерландських художників. Я написав критичний твір про Бринкуша, представив Міро та інших,
але я не знав, як проникнути
у їхні секрети. Але я завжди мав яскраво виражений смак до живопису, бо не
мав достатніх музичних знань. І музика, як це не здається парадоксально, близька до
тиші, це мистецтво, найближче до тиші.»
У книгах, які інтелектуали писали про
те, що означає бути інтелектуалом, визначення є простим: людина, яка зазвичай
використовує слова, ідеї та концепції для створення світу та провокує своїх однолітків до роздумів, є інтелектуалом. Йонеску
використовував слова у своїх
творах, але також відчув, що він може виражатися інакше: «Слова втомлювали мене, і я говорив
занадто багато, особливо театр мене втомлював. Я не писав театр розмов, я писав театр
брейк-розмов і особливо в останній моїй виставі, мова повністю втрачена, у ній лише
непослідовні звуки. Театральна мова не для всіх, її треба перекладати. Мені
нудно, особливо від розмов. Я відчув необхідність змінити свою систему вираження і сказати
те саме, що мені вдалося
передати словами у романі «Ваза» іншими естетичними
засобами. Там, де закінчується слово, починається тиша, колір і навіть радість. Там,
де закінчується те, що може виразити картина, тоді треба використовувати слова. Якби у мене були інші
засоби, я б використовував танець або музику».
Неминуче
в розмові з видатним драматургом йшлося й про дитинство, період максимального
щастя в житті людини. Дитинство Еуджена Йонеску було розділене між Францією та
Румунією, і його спогади залишилися ідилічними: «Диво дитинства в Шапель Атене
теж було засноване на чомусь. Тоді у мене була пам’ять не дуже свідома, але
все-таки пам’ять про райський світ. Тоді, у дитинстві, у мене не була
сформована ще концепція часу, все було
надзвичайно світлою дійсністю. Пам’ятаю, в день Вербної неділі все село
було вкрите листям, вкрите рослинами, застелене квітами, а церква була оточена будинками,
які здавалися мені світлішими від світла і білішими від білості весни. Дійсно,
це було щось дивовижне, і у мене склалося таке враження, що я відчуваю навколо мене певну присутність, яку з
віком все більше втрачаю».
Історію
авангардного театру XX століття неможливо написати без Еуджена Йонеску. Це
найважливіша візитна картка, на якій фігурує його ім’я.