Tag: Александру Іоан Куза

Об’єднання Молдови з Волощиною, 24 січня 1859 року,
відбулося під
знаком волі народу, але особливо міжнародної кон’юнктури. Румунський національний
проект не можна розглядати поза межами переосмислення Європи.

Одним з
пояснень є зосередження європейських держав, а особливо Франції та
Німеччини, на Дунаї, великої загальноєвропейської ріки. Річкова
магістраль Європи
із Заходу на Схід буланими переоцінена. Дунай повинен був бути рікою
європейської цивілізації, де демократія, свобода і емансипація націй на старому
континенті панували
над східним деспотизмом. Наслідком наступу Заходу заради
визволення Дунаю
було об’єднання
1859 року і створення Румунії.

Але об’єднання Молдовита Волощини, особливо майбутній проект організації румунської держави,було результатом інтенсивних
розбіжностей. Історики довели, що акт від 24 січня 1859 року був важким, із постійними
дилемами щодо ідентичності аж до міжвоєнного періоду.
Історик Адріан Чофлинке стверджує, що наприкінці 1850-х років зустрілися дві основні
суспільні ідеї: «Напередодні 1859 року відбулося зближення двох дебатних тем: тема модернізації та тема
об’єднання, які
до революції 1848 року, обговорювалися незалежно одна від іншої. До 1859 року,
об’єднання означало
не обов’язково
модернізацію, а модернізація не передбачала автоматично й об’єднання. Після фіаско Революції 1848 року, революційні енергії були реінвестовані в такий політичний проект як об’єднання, підпорядкувавши йому модернізаційний проект. Цей
національний проект вимагав, щоб політична та національна єдність були
конгруентними. Об’єднання розглядалося як панацея від усіх проблем румунського
суспільства. Ця відчайдушна і негабаритна інвестиція пояснює успіх цього проекту у тому періоді, але майбутнє розчарування та об’єднання не призвели автоматично до поліпшення внутрішньої ситуації».

Деякі історики вважають, що царська експансія до
Південно-східної Європи, а також анексія Молдови між Прутом і Дністром Росією в 1812 році,
були факторами, які змусили молдовські еліти все більш замислюватися про об’єднання з
Волощиною. Історик
Андрій Кушко з Кишинівського державного університету є одним з тих, хто не виключає
такої можливості: «Альтернативи були численними.Те, що відбувалося, було лише
однією з можливих альтернатив. Чи можна спекулювати, враховуючи ті альтернативи? Що сталося би, якщо росіяни анексували би всю Молдову? Малоймовірно, щоб росіяни зупинилися на
Дністрі, то була межа, яку вони вже досягли в 1792 році. Ця версія подій
створила дилему для еліт, менше для населення тієї території. Починаючи з 1812
року, решти території Молдови йшло в напрямок до об’єднання з
Волощиною, на противагу Росії. Так чи
інакше, анексія 1812 року прискорила об’єднання князівств Волощини та
Молдови, і з
цієї точки зору ми маємо позитивний наслідок. Але що стосується
бессарабців, то ця
версія розгортання подій створила нові ускладнення».

Як мала бути організована майбутня держава? Чи то мало
бути централістична
структура, за французькою моделлю, або
федеральна чи конфедеративна, за німецькою моделлю? Ці питання турбували
тих, хто хотів
об’єднання,з обох боків ріки Мілков і, нарешті, переміг централізм. Адріан Чофлинке: «Після 1859 року у
створені нового
державного устрою, був зроблений політико-адміністративний вибір для радикалістської
централістської формули. З культурної точки зору, був обраний
варіант ідентичної уніформізації. Але централізм не був
єдиною організаційною формулою на початку XIX століття. Сепаратисти хотіли конфедерацію, тобто державну
модель, яка поважає регіональні ідентичності та інтереси. Цікавим є, щоб конфедеративні проекти були
розроблені на першому етапі, особливо в революційних середовищах, що стали пізніше прихильниками
об’єднання.
Федералізм був спробою вивести східноєвропейські національні
ідентичності з-під контролю імперій і організувати їх як
нові політичні формули. До 1859 року,кілька важливих авторів так званих
політограм, більшість з них уніоністи, висували аргументи на користь
адміністративної децентралізації. Я хочу згадати тут про Міхаїла Когилнічану, Ніколая Суцу, Йона Геліаде Редулеску, Костянтина Геракліде і особливо Василя Боєреску.»

Ті два табори, прихильники
об’єднання і
федералісти, яких називали сепаратистами, мали сильні аргументи на цю
тему. У той
час як, прихильники об’єднання вважали, що об’єднання надало би узгодженості і сили майбутній державі,
федералісти вважали, що влада полягає в децентралізації, що представляє
рівність між двома князівствами, Молдовою і Волощиною, які сформували би державу. Адріан Чофлинке: «Два князівства вже пройшли, кожний
по своєму, крізь процес
централізації, який завершився Органічними регламентами 1831-32 рр. У момент об’єднання, з політичним та
адміністративним досвідом, єдиною практикою з певною традицією був централізм. Тема модернізації привела
до того, що новостворена громада була би задумана на тлі відсутності глибоких політичних дебат про внутрішню організацію
держави. По-третє, йдеться про закордонні загрози. Найважливіші заходи централізації
під час правління Александра Іоана Кузи накладаються на тих, які стосуються міжнародного
визнання об’єднання».

5 і 24 січня 1859 року, в Яссах і Бухаресті, Александру Іоан Куза був обраний правителем
Молдови і
Волощини. Це
було початком того, що можна побачити сьогодні.

У країні та в румунських громадах в діаспорі було відзначене, у вівторок, численними заходами, 158-річчя з дня Об’єднання румунських князівств. 24 січня 1859 року Александру Іоан Куза, який за тиждень до цього був обраний правителем Молдови, був одноголосно обраний і Виборними зборами в Бухаресті правителем Волощини та проголошений господарем Об’єднаних князівств. Тоді було підписано, фактично, об’єднання двох країн, заселених румунами. Три роки по тому, 24 січня 1862 року, це Об’єднання було визнане на міжнародному рівні, а держава отримала назву Румунія.

Правління Александра Іоана Кузи (1859-1866 рр.) заклала, через утвердження ним радикальних реформ, інституційні основи сучасної Румунії. У 1918 році, процес створення національної держави завершився возз’єднанням з Королівством Румунії історичних провінцій з мажоритарним румунським населенням, що до тоді перебували під окупацією сусідніх багатонаціональних імперій.

Сценою найважливіших відзначальних заходів було, як завжди, місто Ясси (північний схід), стародавня столиця Молдови. Тисячі людей були присутніми, на відкритому повітрі, на концерті народної музики та богослужінні, що передувало промовам посадовців. Від імені Уряду, міністр культури соціал-демократ Іонуц Вулпеску зазначив, що Об’єднання князівств є прикладом солідарності та консенсусу, який повинні слідувати сучасні політики: Ми повинні зробити вибір: або продовжувати з дискурсом розбрату і самогубною неосвіченістю або зробити радикальну зміну в тому, як ми всі бачимо наше майбутнє, наші відносини, потребу в солідарності і проекті.

З опозиції, заступник спікера Сенату Румунії, ліберал Юліана Скинтей заявила: Об’єднання румунських князівств 24 січня 1859 року було хоробрим актом румунської сучасної державності та політичних еліт Молдови і Волощини. Мужність і бачення тогочасних політиків залишаються й сьогодні, через майже 160 років, дивними, але потужними.

І в Араді (захід), сотні людей відзначили день Об’єднання румунських князівств. Їхні думки були спрямовані на Бессарабію, румунську історичну провінцію, що була анексована радянцями в 1940 році і на території якої була створена сучасна Республіка Молдова: Коли ті, хто не люблять нас, дивляться загрозливо в напрямок Молдови, ми повинні віддати належне значення цієї події.

У майбутньому я хотіла би від щирого серця, щоб і Бессарабія була об’єднаною з Румунією, бо ми чекали досить багато років, щоб це сталося. Давайте радіти тому, що Бог дав нам країну, народ, мову і ми бажаємо, щоб він благословив Румунію надалі.

Від імені прозахідного уряду Республіки Молдова, міністр культури Моніка Бабук зазначила, що спільна мова, традиції і національна культура сприятимуть виконанню наших великих мрій.