Перша світова війна настільки глибоко вкоренилася у свідомості поколінь початку 20 століття, що після того як ми вступили у 21 століття, світ намагався зробити все можливе, щоб не допустити подібного шоку. Таким чином, була створена Ліга Націй, попередник ООН, як форум для обговорення ідей та врегулювання суперечок. Були проголошені найщедріші принципи, найважливішим з яких було виключення війни як засобу вирішення суперечок.
Поки переможці намагалися дати нове бачення щодо майбутнього європейських та міжнародних відносин, переможені хотіли відновити політичну карту Європи до 1914 р., дати початку великого конфлікту. Території, втрачені деякими і передані в руки переможців, були тими, що розділяли два протилежні табори. Зіткнувшись із взаємною відмовою визнати свої погляди, табори намагалися дотримуватися їхніх інтересів. Для переможців політика регіонального співробітництва полягала у спробах протистояти інтересам переможених та зберегти здобуте великими жертвами.
Румунія була частиною табору переможців і через послідовні союзи утворила Королівство Великої Румунії. Румунська дипломатія вступила в регіональні альянси співробітництва, першим будучи альянс із Польщею 1921 р. Другий альянс – Мале порозуміння або Мала Антанта, за моделлю Антанти під час війни, із Чехословаччиною та Югославією, укладена у жовтні того ж року 1921. Третім альянсом регіонального співробітництва стала Балканська Антанта, 1934 р., коли Румунія, Югославія, Греція та Туреччина об’єдналися проти Болгарії.
Ми розпочали розмову із істориком Іоаном Скурту про сторіччя Малої Антанти з міжнародних рамок 1921 р: «І Чехословаччина, і Югославія, і Румунія мали мирні договори з Угорщиною, підписані разом з усіма іншими державами-союзниками Антанти, 4 червня 1920 року в Тріаноні. Ці три держави були зацікавлені у тому, щоб визначені кордони договором були захищені. Це була ідея альянсу, заснованого на статусі Ліги Націй, інституції, створеної в 1919 році за пропозицією президента США Вільсона. Метою було виключити війну як засіб вирішення різних проблем між державами. У цьому випадку були проведені переговори, що призвели до підписання двосторонніх договорів. Румунія та Югославія були зацікавлені у захисті кордонів з Угорщиною та Болгарією, у той час як Чехословаччина не мала проблем з Болгарією. Таким чином, вона не вважала корисним займатися чимось, що її не стосується ».
Отже, румунсько-югославсько-чехословацький альянс був закріплений в результаті трьох двосторонніх договорів. Іоан Скурту пояснює: «Документи мали подібний текст, у випадку румуно-чехословацького документа передбачався захист кордонів з Угорщиною. А у випадку договору між Румунією та Югославією йшлося про захист кордонів обох країн від непередбаченого нападу з боку Угорщини чи Болгарії. Цей альянс був першим багатостороннім альянсом у Європі після Першої світової війни, побудованим за зразком Ліги Націй, який викликав великі надії».
Регіональні альянси в Центральній та Східній Європі, які були створені проти Угорщини та Болгарії, були непропорційними, вважає Іоан Скурту. На його думку, у цьому питанні пропаганда була ключовою: «Більш детально аналізуючи ситуацію, я був вражений тим, що три країни, які разом мали 683.000 квадратних кілометрів та 50 мільйонів мешканців, об’єдналися проти держави, яка мала 93.000 квадратних кілометрів та 9 мільйонів мешканців. Кожна держава окремо мала більшу територію та більше населення, ніж Угорщина. І тоді я подумав, навіщо потрібен був такий альянс, коли кожна із них могла впоратися з ймовірним нападом Угорщини? Тим більше, що Угорщина за договором була змушена розпустити свою постійну армію, розібрати заводи озброєнь, та не створювати нові військові одиниці. Я не знайшов дуже чіткого пояснення. На мій погляд, керівники трьох держав мали на увазі угорську іноземну пропаганду, яка традиційно була дуже сильною. В умовах можливої угорської агресії, підтриманої великими державами, держави Малого порозуміння (Малої Антанти) повинні були діяти разом».
Наприкінці 1930-х років стало зрозуміло, що політика антагонізму між двома колишніми блоками більше не може тривати. Переможці були більш примирливими, але це не допомогло зберегти мир, вважає Іоан Скурту: «Угорщина, рішуче підтримана Італією та Німеччиною, але також за згодою Франції та Великої Британії, двох держав, які гарантували застосування Паризьких мирних договорів 1919-1920 років, отримала право на озброєння. У 1938 р., згідно з Бледською угодою, три держави Малої Антанти погодилися з варіантом озброєння Угорщини, вважаючи це важливим кроком на шляху до закріплення миру. Наскільки важливим був цей крок, стало явним в наступний період, коли, по-перше, у листопаді 1938 р., Угорщина заволоділа частиною Чехословаччини. У 1940 році, у серпні, в результаті Віденського диктату, зайняла частину Трансільванії, а у квітні 1941 року – частину Югославії».
Політика регіонального співробітництва у міжвоєнний період, в кінцевому підсумку, виявилася невдалою. Найбільш перспективне з них «Мале порозуміння» розвалилося, оскільки воно було занадто ідеалістичним для свого часу.
