Tag: Антонеску

Румунія вступила у Другу світову війну влітку 1941
року після потрійної ампутації території в 1940 році. У червні 1940 р.
Радянський Союз анексував частину Молдови між Прутом та Дністром, під назвою Бессарабія
та Північну Буковину. У серпні 1940 року настала черга Угорщини відірвати
частину румунської території – північну Трансільванію та Марамуреш. А у вересні
1940 року сталася третя хвиля ампутаційного шоку, коли Болгарія окупувала
південну Добруджу або Чотирикутник. Глибока криза, що настала, призвела до
усунення короля Кароля II з престолу та встановлення диктатури праворадикальних
легіонерів та Йона Антонеску. Новий режим переорієнтував Румунію на союз з
нацистською Німеччиною та на війну проти США, Великобританії і Радянського Союзу.

Крах системи мирних договорів, що набула чинності наприкінці
Першої світової війни, стався лише після капітуляції Франції, головного ініціатора
Версальської системи, у червні 1940 року. Падіння Франції кинуло Європу у найбільш
руйнівну війну з десятками мільйонів загиблих і з величезними матеріальними
збитками. Європа опинилася під контролем нацистської Німеччини і для ліквідації
гітлерівського режиму їй знадобилося майже 5 років постійних військових зусиль.

У ті важкі роки були й люди, які не здалися.
Незважаючи на те, що все здавалося марним, в тому числу боротьба з надто
сильним ворогом, вони довели, що маленькі дії можуть виявитися дуже важливими. Про
історію трьох відважних громадян Франції, які жили в Румунії, котрі вирішили не
здаватися і продовжити боротьбу, розповідає Оана Деметріаде, історикиня Національної
ради з дослідження архівів колишньої Секурітате. «Мова йде про групу громадян
Франції, які мешкали в Румунії, котрі готувалися до війни і вирішили шпигувати.
Вони займалися шпигунською діяльністю за вільну Францію, а також на користь
англійців. У центрі історії була жінка – Генрієтта Зюмпт, француженка, яка
стала громадянкою Румунії, вийшовши заміж за двох громадян Румунії, послідовно,
й оселилася в Румунії в 1928 році. Вона хотіла зробити щось для своєї країни,
яка вже підписала перемир’я з Німеччиною, знайшла канал зв’язку зі Службою спеціальних
операцій у Стамбулі і передавала через неї інформацію британцям. Вона не знала,
що цей канал моніторила Спеціальна розвідувальна служба Румунії.»

Генрієтта Зюмпт працювала секретаркою у бухарестському
офісі відомого французького інформаційного агентства Havas. Ще на початку
війни, починаючи з 1940 року, вона почала використовувати базу даних агентства
для надання інформації Франції та Великобританії. Розпочала з надання
інформації про переміщення німецьких військ на території Румунії: військові
знаки розрізнення, реєстраційні номери військових автомобілів, види озброєння,
яке вона бачила, маршрути, якими рухалися німецькі війська, їх чисельність тощо.
Генрієта Зюмпт часто прогулювалася бухарестським районом Флоряска, звідки вона могла
стежити за зльотом німецьких літаків з аеропорту Беняса.

Вона також подорожувала в інші міста, такі як
Галац, Римніку Серат, Фокшань, Бакеу, Ясси, Ботошань, усі ближче до східного
кордону Румунії, – розповіла Оана Деметріаде. «Їй разом з французьким
журналістом Морісом Негре вдалося створити невелику мережу шпигунів і надсилати
різні малюнки. Це може звучати банально або смішно. Було декілька листків, оленів,
собак, змій, які насправді були замаскованими знаками розрізнення німецьких
військових частин, що дислокувалися в Румунії, які прямували на Балканський
фронт і готувались до відправки в СРСР.»

Але її дії та дії членів таємної групи французьких
шпигунів не залишилися непоміченими. Незабаром її заарештували, але поставилися
до неї поблажливо. Оана Деметріаде. «Була викрита ​​вся мережа, а всі її члени
були заарештовані за наполяганням німців. Першою заарештували Генріетту. Під
час обшуку було виявлено інформаційний матеріал. Агент SSI, який її
заарештував, описав її кількома словами: вона була вродливою жінкою, дуже
розумною, з рідкісним даром спостережливості і талантом до малювання, яка була
дуже спокійною, коли її заарештували демонструючи самоконтроль. Провадження
проводилося дуже швидко, за місяць все було завершено. Моріс Негре був
звільнений за кілька місяців унаслідок втручання Французької держави, а
Генрієтта залишилася у в’язниці. Вона відбула покарання у кількох в’язницях, в
тому числі у жіночій в’язниці у Міслі. Її чоловіки, які її дуже кохали,
допомагали їй писати клопотання про помилування главі держави, а через нього -
королю Міхаю. Після 10 років виправно-трудової колонії її покарання було
замінено на рік ув’язнення, і вона була звільнена 22 серпня 1944 року без
жодного зв’язку з тим, що сталося наступного дня, 23 серпня 1944 року.»

Історія Генрієтти Зюмпт продовжилася й після
війни. Вона стала сестрою милосердя та масажисткою в оздоровчих центрах для
спортсменів. За нею пильно стежила комуністична секретна служба, а її
характеристики як правило були позитивні. У 1959 році за втручанням третього
чоловіка, румуна, якому вдалося виїхати до Франції, та її родичів, їй видали
паспорт та репатріювали до Франції. Крім Генрієтти Зюмпт та Моріса Негре, варто
згадати й про Жана Поля Ленсеня, третього французького журналіста, члена підпільної
групі, який також рішуче боровся за свою країну та переконання.

6
вересня 1940 року в Румунії був встановлений профашистський націонал-легіонерський режим, на чолі з генералом Йоном Антонеску. Цей режим перетворив
Румунію на національно-легіонерську державу, в якій були придушені
всі демократичні свободи. А головними акторами, які зробили можливим момент 6
вересня 1940 року, були, по порядку, король Кароль II, генерал Йон Антонеску, Легіонерський рух та його лідер Хорія Сіма.

Король
Кароль II, авантюрист з авторитарними імпульсами, вважався головним винуватцем територіальної
катастрофи, яку зазнала Румунія в 1940 році. У червні, після вступу в силу Віденського диктату, Бессарабія та
Північна Буковина були анексовані Радянським Союзом, а в серпні Північна Трансільванія
– Угорщиною. 5 вересня 1940 року
під тиском обставин Кароль II призначив прем’єр-міністром генерала Йона
Антонеску, він зрікся від престолу на користь його
19-річного сина Міхая I та покинув країну.

Генерал
Антонеску, другий головний актор, звернувся до Кароля II з жорстоким меморандумом, в якому він протестував проти
капітуляції без опору перед Радянським Союзом, і тому що він був засланий
королем, здобув величезний авторитет в армії. Третім великим актором був
Легіонерський Рух, Фашистська організація, заснована Корнеліу Зелею Кодряну в
1927 році, Легіонерський рух брав участь у політичному житті Румунії в 30-х
роках під кількома назвами, таких: «Залізна гвардія», Група Корнеліу Зелі
Кодряну та партія Все для країни.

Під
час королівської диктатури Кароля II від лютого 1938 року до вересня 1940 року відбулося
переслідування легіонерів, під час якого був вбитий їх лідер Кодряну. Через
відмову лідерів демократичних партій, голови Націонал-ліберальної партії Діну
Бретяну та лідера Націонал-селянської партії Юліу Маніу сформувати урядову
коаліцію з легіонерами, був створений уряд легіонерів та військових, а також
цивільних осіб, близьких до Антонеску. Таким
чином, Румунія була проголошена «національно-легіонерською державою». Про це
розповідає історик Йоан Скурту: Вперше в історії Румунії була спроба очолити
країну на підставі ідеології. Легіонери прийшли до влади бажаючи організувати
Румунію, так би мовити, за їхніми образом та подобою. Тому вони домоглися проголосити
Румунію національно-легіонерською державою. Отож це не була вже звичайна
держава, а легіонерська. Згодом вони почали перетворювати державу, починаючи з
економікою. Вони призначили комісарів з румунізації економіки, які повинні були
перебрати румунські підприємства, багато з яких єврейські підприємства, але
також багато підприємств очолених румунами, таких як фабрика Летя у
Брашові, якою керував Діну Бретяну. Потрібно було розробити своєрідний план та планувати
розвиток відповідно до легіонерської ідеології, план який би мав на увазі, перш
за все, сільське господарство, а потім інші галузі, враховуючи той факт, що румунська
держава створена у пропорції 80% з селян.

Після
перетворення економіки, послідували культура та освіта. Йоан Скурту: З
ідеологічно-культурної точки зору, зайнявши Міністерство національної освіти та
Міністерство національної пропаганди, легіонери намагалися нав’язати ідею, що
людина – це маленьке колесо величезного апарату, який належить державі. Людина
мала дотримуватися певних вказівок, які мали належати Легіонерському Руху. Іншими
словами, особисті права та свободи вже не існували, були лише колективні права
держави, які були встановлені Легіонерським рухом. Що стосується зовнішньої
політики, то, очевидно, що вона була орієнтована на Німеччину та Італію,
оскільки від грудня 1937 року, під час виборчої кампанії для парламентських
виборів, Корнеліу Зеля Кодряну заявив, що через 48 годин після перемоги Легіонерського
руху, Румунія укладе союз із Римом та Берліном. За наполяганням легіонерів і за
власним бажанням Йон Антонеску підписав приєднання Румунії до Тристороннього
пакту 23 листопада 1940 року, тобто до союзу між Німеччиною, Італією та Японією.

Насправді
Румунія перетворюється із ослабленої на безладну державу, як стверджує Йоан Скурту: Утворилося справжнє безладдя, бо така реорганізація не могла довести до помітних
і негайних результатів. Зміна керівників підприємств з новими від Легіонерського
руху, багато з яких не мали здібностей до підприємницької діяльності, не призвела
до поліпшення діяльності підприємств. Викладачів, у тому числі престижних університетських
професорів було виключено з роботи, та були призначені професори, які були прихильниками
легіонерів та які пропагували ідеологію. Це сталося і на рівні середньої
освіти, в ліцеях. Весь пропагандистський апарат повинен був вихваляти Легіонерський
рух, Кодряну, Сіму, вихваляти Німеччину, Італію тощо. Після того, як Румунія була
в союзі з Францією та Великобританією для захисту територіальної цілісності,
ніхто не міг забути, що Віденський диктат був запроваджений Гітлером і
Муссоліні. Тому це безладдя в румунській державі не призвело до результатів і навіть
не мало як, оскільки держава – це дуже громіздка та інерційна машина, яку не
можна змінювати з дня на день. Якщо замінюється директор великого
підприємства, воно не буде працювати відразу з максимальними параметрами. Такого
не може бути.

Національно-легіонерська
держава проіснувала до січня 1941 року, коли її замінила військова та особиста
диктатура Йона Антонеску. Конфлікт між Антонеску та Легіонерським рухом
спалахнув у січні 1941 року, коли перший за підтримки Німеччини врегулював спір
на свою користь.

Група Антонеску під цією назвою відома група керівників Румунії з 1940 по 1944, яка була засуджена до смертної кари за військові злочини. До «Групи Антонеску входили маршал Іон Антонеску, глава держави, професор юридичних наук Міхай Антонеску, віце-прем’єр-міністр Георге Алексяну, губернатор Придністров’я, і генерал Костянтин Васіліу, командир жандармерії. Після звільнення 23 серпня 1944 та розслідування, Група Антонсеку була засуджена до розстрілу 17 травня 1946 року, а вирок був виконаний 1 червня 1946 року.

Бригадний генерал Мірча Гереску був одним зі очевидців страти Групи Антонеску. У 1995 році він дав інтерв’ю Центру усної історії румунського радіо і розповів, що він бачив тоді. У ніч на 1 червня рота Мірчі Гереску входила до складу охорони в’язниці Жілава. Його командир наказав йому прийти до в’язниці, щоб взяти участь у дуже важливій події, про яку не отримав ніяких деталей. Мірча Гереску розповів як пройшов день 1 червня 1946 року: Наступного дня вранці я пішов до відповідного подвір’я де знаходились маршал Антонеску та його соратники. Я привітав їх, вони ввічливо відповіли мені, і, проходячи поблизу професора Міхая Антонеску, я побачив, що він щось там писав. Я запитав його, пане професоре, над чим ви працюєте? І він сказав мені, що працює над законом про реформу освіти. Генерал Пікі Васіліу, котрий знав мене, люб’язно відповів на моє привітання. Я представився маршалу Антонеску, після чого разом з лейтенантом Петреску, який супроводжував мене, покинув подвір’я і пішов до командира в’язниці полковника Пріставу. Він повідомив мені, що в другій половині того ж дня, тобто 1 червня будуть страчені засуджені до смертної кари. Між тим, об 10 годині ранку, прибув Аврам Буначу, генеральний секретар Міністерства внутрішніх справ, разом з інспектором, прізвище якого було Гаврилович, який говорив з командиром тюрми і вони вирішили, що об 10- ій, чотирьом засудженим буде дозволено телефонувати тим з ким вони захочуть розмовляти.

Мірча Гереску розповів, як минули останні годин життя засуджених до смертної кари, моменти, які вони провели з друзями і близькими: Прийшла дружина маршала, я пам’ятаю, одягнена в чорне, з білим волоссям, і пішла у кабінку, де був доставлений маршал, у якій вони розмовляли. Я хотів би зазначити, що по дорозі, від камери де він був поміщений у в’язниці і до кабіни де мала відбутись розмова, жандарм підійшов до маршала з букетом троянд, якого дав йому, а він подарував своїй дружині. Між часом, почали надходити й інші особи. Прибула дружина професора Алексяну з двома дітьми. Приїхав брат професора Міхая Антонеску, який був військово-морським офіцером, одягнений в уніформі. До генерала Васіліу прийшли дружина із сином. Я хочу відмітити, що маршал і його дружина розмовляли французькою мовою. Був присутній і інспектор поліції, Гаврилович. Приблизно через годину, сім’ї залишили в’язницю і засуджених повернуто в тюремні камери.

Підготовка місця для страти і її виконання не можна стерти з пам’яті тих, хто став її свідком. Як можна було побачити на відеоплівці страчення, чотири засуджених зберегли свою людську гідність до останньої миті життя, що підтверджує і Мірча Гереску: Засуджених було доставлено до чотирьох стовпів, в наступному порядку, справа наліво: маршал Антонеску, Міхай Антонеску, Алексяну і останній Пікі Васіліу. Їх запитали, якщо вони хочуть бути прив’язані до стовпа. Маршал відмовився, Міхай Антонеску також відмовився, відмовився і Алексяну. Пікі Васіліу зажадав прив’язати його до стовпа з руками за спиною. Прокурор зачитав вирок, уточнивши, що за рішенням суддів Народного трибуналу, буде виконаний вирок, і запитав, хто хоче бути із зав’язаними очима. Маршал відмовився, також професор Антонеску та Алексяну. Васіліу попросив зав’язати йому очі. Після зачитання вироку, прокурор наказав виконати його. І командир загону, що складався з 28 охоронців, наказав вогонь. При першому залпі маршал впав на коліна, професор Антонеску впав на спину, Алексяну також звалився на спину, а генерал Васіліу, якого проникла куля, але не смертельно, впав на коліна. Він сказав: Я ще не помер Тоді командир загону підійшов до маршала Антонеску, і двічі вистрілив йому в голову, після чого маршал Антонеску впав на спину. І генералу Васіліу, командир взводу, вистрілив кулю в голову. Потім лікар підтвердив смерть засуджених.

Страчення групи Антонеску було епізодом вкрай болючої історії, який пережила Румунія в середині ХХ-го століття, найжорстокіше в історії людства.