Tag: археолог

Кордони
– це умовні межі, реальні чи уявні,
що розмежовують культурні простори,
спільноти, міста, країни, континенти,
менталітети. Кордони все
ще існують, і, здається, вони існуватимуть
в майбутньому, навіть у нинішню епоху
глобалізму, тому що вони потрібні людям.
Існування людей по обидва боки кордону
свідчить про те, що це орієнтир, який
водночас розділяє і об’єднує.

Південним кордоном
румунського геокультурного простору
вважається ріка Дунай, велика
пан’європейська навігаційна магістраль.
Можна сказати, що сьогоднішня Румунія
є витвором Дунаю як нової концепції
єдності континенту першої половини 19
століття. Але якщо ми поглянемо назад
у час, то Дунай був твердим
кордоном, який було перетнуто. Римська
імперія була першою цивілізаційною
державою на території Південно-Східної
Європи, яка мала своїм кордоном Дунай
і вийшла за нього. Румуни
також жили на обох берегах Дунаю, і
найбільшими громадами є румуни з Банату
та румуни з долини річки Тимок
або румуни з Сербії та Болгарії. Інші
менші румунські громади були в містах
Туртукая, Силістра та вздовж лінії
Нижнього Дунаю до початку дельти Дунаю.

Найактивнішими
румунськими громадами на південному
березі Дунаю були громади в Туртукаї
та Силістрі. У Туртукайя, розташованому
приблизно за 70 кілометрів на південний
схід від Бухареста, з 1774 року працювала
румуномовна школа, заснована якимось
Русу Шару. А в Силістрі була школа з
викладанням румунською мовою до 1850
року, як про це згадував
учитель Петру Міхаїл
у 1847 році. Але район
характеризувався
змішаним етнічним складом, крім румунів
там проживали
болгари, турки та роми. Після 1913 року,
коли Південна Добруджа,
де розташовані ці
два міста, стала
частиною Румунії, частка румунів зросла.
Спогади народжених неподалік
Сілістри говорять про співіснування
не лише відмінностей. У 1997 році археолог
Петре Дьякону розповів Центру усної
історії Румунського
радіомовлення
про свою багатоетнічну
родину: «Моя мати не була румункою, вона
походила з родини болгар і греків. Але
мій батько був румуном.
Мати через заміжжя стала румункою,
запеклішою
від інших румунів. Пам’ятаю, що
коли проходив футбольний
матч, наприклад, між збірними
Болгарії та Румунії, моя мама страждала
більше, ніж мій батько, коли збірна
Румунії була в скруті. Але я навчився
болгарської мови не
стільки від мами, скільки від інших
дітей. У хаті розмовляли лише румунською.
Моя мама, до речі, дуже добре вивчила
румунську мову, а дід по маминій лінії
та моя бабуся до 1913 року розмовляли
румунською мовою, будучи власниками
великих отар овець. Зазвичай у
них працювали пастухами
трансільванці, які втікали
з Трансільванії аби
врятуватися від військової служби,
вони перетинали Волощину
і прибували
на південь від Дунаю, де працювали
пастухами».

Політика
змінила життя людей. Одних
вона змусила
відмовитися від того, чим вони жили, але
для інших створило
нові можливості. Петре Дьякону:
«У
1913 році, коли румунські війська увійшли
в Південну
Добруджу після Бухарестського миру,
мій батько розповідав,
що ця ситуація не була властивою сім’ї,
в яку він потрапив через шлюб. Багато
болгар і турків розмовляли румунською
мовою. Крім того, мені довелося вивчити
не тільки болгарську, але й турецьку
мову, тому що це село, де я народився і
куди їздив щоліта на канікули, було
переважно населене турками. До речі,
моя няня, яка мене виховувала, була
туркенею.
Пригадую, що вона так дбала про мене, що
в 1936 році, коли я був
12-річним
хлопцем,
вона плакала, бо мала їхати до Туреччини
з чоловіком, дітьми та родичами. Вона
дбала про мене, як про власну дитину».

Петре
Дьякону вирішив стати археологом.
Зразковий його учитель
з ліцею суттєво
посприяв цьому: «Коли ми
почали вчитися в ліцеї у Силістрі,
нас якось захопила ця пристрасть до
історичного минулого, до стародавньої
історії, до археології. До Силістри
приїхав Перікл Папахаджі,
відомий у світі філолог учений, який
став директором ліцею.
Він відмовився від університетської
кафедри, приїхав до
Силістри як професор філології, а потім
як директор, лише для того, щоб бути там,
щоб приймати
арумуських колоністів,
македо-румунів, які прибували
з Македонії, оскільки він
був арумуном. Ну, у цього директора була
пристрасть колекціонувати старі речі,
старожитності».

Невеликі румунські громади на правому
березі Дунаю сприймають
цю ріку як кордон, але
не такий кордон, який розділяє.
Це та сама перспектива відокремлення,
але також і наближення,
як це було завжди.

Наукові дослідження в умовах тоталітарного режиму чи диктатури суворо контролюються державним апаратом. Цензура є невід’ємним елементом структури такого типу держави, вона і репресивний апарат складають її жорстку сутність. Комуністична держава спиралася на ідеологію для свого функціонування. Історичне знання було суттєвим і було об’єктом особливої ​​уваги Секурітаті, репресивного апарату у комуністичній Румунії, який контролював її через ідеологію. Процес ідеологізації суспільно-людських дисциплін був частиною пропаганди.

Історія була так само ідеологізована, як і інші, і археологія не була винятком. Більше того, спадщина історичної науки зазнала жорстокого удару, у випадку деяких істориків можна говорити про фізичну жорстокість. Репресивний апарат ув’язнив істориків старого режиму чи то за політичні позиції, які вони займали, чи то за наукові погляди. Відомі історики, такі як Георге Бретіану, Константин К. Джуреску, Петре П. Панайтеску, Сільвіу Драгомір та інші, були ув’язнені з 1950-х років. Деякі померли там у в’язницях, як ц сталося з Георге Бретіану, іншим вдалося дожити до 1964 року, року амністії всіх політичних в’язнів.

Археолог Маріан Косак є професором Університету Валахія в місті Тирговіште та редактором тому вибраних документів з архівів колишньої Секурітаті розповість про те, як розвідувальна служба комуністичної Румунії керувала археологічними дослідженнями до 1989 року. Треба сказати, що навіть в цій сфері Секурітатя жорстоко втрутилася, встановлювала теми, до яких можна було підходити, і нав’язувала висновки. Йшлося про ідеї та тезіси, які можна було б ідеологічно підкріпити, і про створення груп археологів для дослідження певного місця. Формування румунського народу та його безперервність у Трансільванії, Марамуреші, Банаті та Добруджі було більше ніж ідеєю, яка обов’язково мала виникнути під час будь-якої кампанії археологічних розкопок. Це була одержимістю, це був найважливіший висновок. Рука об руку з безперервністю була історична правда. Вищезазначеним провінціям приділялася особлива увага через історичні відмінності з Угорщиною та Болгарією. Аргументи Румунії мали випливати з будь-якого дослідження, за допомогою якого згадані території об’єдналися з Румунією у 1878 та 1918 роках. Однак це не була виняткова практика колишньої румунської політичної поліції – Секурітатя. До такого ж виправдання вдавалися й інші репресивні апарати в комуністичних країнах.

Ми запитали Мар’яна Косака, які методи використовувала Секурітатя, щоб залучити археологів до дослідницьких завдань і висновків, до яких вони мали прийти: «Секурітатя мала велику, надзвичайно розгалужену мережу інформаторів у румунських музеях, у всіх історичних музеях. Ця мережа інформаторів фактично гарантувала науково правильну інтерпретацію археологічних даних. Співробітники 1-го Управління Секурітаті не мали можливості розуміти археологічну мову. На жаль, звинувачення щодо недотримання історичної правди надходили від колег археологів, а не від офіцерів політичної поліції. Коли інформація доходила до офіцерів, то вони втручалися і відкривали розвідувальні справи. Обґрунтовуючи свої науково аргументовані точки зору, деякі археологи опинилися в ситуації, коли їх називали ворогами румунської держави і відносили до категорії тих, хто спотворює історичну правду».

Втручання колишньої політичної поліції Секурітатя в археологічних дослідженнях також мало особисті наслідки. Були ситуації, коли археологи, які мали сміливість протистояти грубому та містифікаційному втручанню влади в роботі археолога. Флорін Меделец з Музею історії Тіміш постраждав від його спротиву, як стверджує Маріан Косак, який знайшов його справу в архівах: «Флорін Меделец – один з археологів, які потрапили в поле зору Секурітаті через невдалі відкриття. Йшлося про три римські цеглини, виявлені в розкопі біля фундаменту багатоквартирного будинку. Історик, що спеціалізувався на сучасному періоді, Іоан Дімітріє Сучу, назвав ці три римські цеглини яскравим доказом безперервності та присутності римського чинника на території Баната. Він виявив на сьогоднішній території Тімішоари наявність римського табору, і непереборним аргументом цього були три цеглини. Будучи археологом, Меделец відкинув цю гіпотезу, і після цього проти нього було відкрито інформаційне досьє, що мало серйозні наслідки для його наукової та особистої еволюції. Його звільнили з посади директора, понизили до найнижчого рівня, музеєзнавця. Йому заборонили публікувати археологічні дослідження, його переслідували і не дозволяли вступати до докторантури. Безпосередні наслідки для Флоріна Меделеца були катастрофічними. А Меделець був безперечною особистістю археологічних досліджень в банатському краю».

У період з 1945 по 1989 роки археологія була наукою, в якій ідеологія впливала на академічну справедливість. Нейтральні дослідження постраждали, і багато науково чесних висновків залишилися забутими в шухлядах.