Tag: безпритульні

Безпритульні
особи з Бухареста мають свою першу виставку живопису й графіки під назвою Хто
ми такі. Експонентами є бенефіціари проекту Люди через мистецтво,
організованого асоціацією Samusocial з Румунії. У розкішній
атмосфері так званої Римської галереї з центру Бухареста 11 учасників проекту,
безпритульні особи, виставили з радістю картини, які викликають в пам’яті
особистий досвід. Напередодні виставки картини були покриті ганчір’ям, а
відвідувачі змогли роздягнути їх особисто, щоб відкрити для себе всесвіт цих
людей і таємниці світу, який нас оточує і який ми рідко коли маємо час
помітити.

Анка Флоря,
яка навчає через образотворче мистецтво, координатор проекту Люди через
мистецтво та волонтер в асоціації Samusocial, розповіла, як розпочався цей
проект та як розвинувся: Ідея проекту була моєю, я хотіла працювати і з іншими
категоріями осіб, зробити й дещо інше, ніж робиться зазвичай. І мені здалося,
що безпритульні люди мають потенціал. Тобто, я познайомилася з кількома особами,
які б могли робити речі в мистецькій галузі. І я подумала, що може їх є більше.
Ось тоді я й подумала про проект такого роду. Далі я обговорила це з Samusocial, проект називається Люди через мистецтво. Вони вже
мали проект-майстерню зайнятості, де створювали різні декоративні предмети, і
проект було включено в рамки цієї майстерні зайнятості. Вони покликали людей і
наша майстерня була мистецтвом для мистецтва, живопису й графіки. Ми займалися
мистецтвом для особистого розвитку і розвитку вміння висловлювати художні
здібності. Це було більше, ніж я сподівалася, я знайшла відкритих і здібних
людей, бажаючих зробити різні речі.

Виставка
провокує нас пізнати інших, відкрити їх з перспективи їхньої якості творити
красу. Дивлячись на виставлені роботи, ми не можемо не запитати себе: хто ми і
які приховані здібності закладені в нас? А досвід Анки Флоря з людьми,
зібраними в майстерні мистецтва в асоціації Samusocial, проілюстрував абсолютно потребу людини в красі.
Анка Флоря розповіла нам про людину, яка прийшла до майстерні лише один раз: Я
прийшла вранці і він був уже там, ми познайомились. І мені хтось сказав, що та
людина просиділа цілу ніч на вулиці. Я запитала його, де він спав, і він
відповів мені, що не спав, що він ходив. Тому що було дуже холодно, був дуже
сильний мороз. Я була дуже вражена: він ходив цілу ніч, щоб не замерзнути, і
все-таки був тут. І жодної секунди він не пожалівся. Я оголосила тему, це була
технічна тема, і він почекав трішки й казав: Дайте мені аркуш паперу і я
зроблю вам гарний малюнок. І мене вразило те, що та людина, перенісши стільки,
мала потребу зробити щось гарне. Гадаю, що всі ми, коли страждаємо, маємо цю
потребу компенсувати чимось гарним. Мені здалося це дуже істотним для того, що
роблю я в майстерні.

Ми запитали
Анку Флоря, якими здалися їй учні і як вона вела їх у відкриття мистецтва: Вони
здалися мені симпатичними. На початку вони були стриманими. І я була дещо стриманою, тому що не мала до того часу подібного досвіду, це було вперше, коли
я працювала з безпритульними. Але вони були дуже відкритими й сприйнятливими, і
атмосфера в майстерні була дуже приємною. Тобто, я почувалася добре разом з
ними, ми і сміялися, і працювали, я дійсно почувалася з ними дуже добре, це
шанобливі люди, з якими ти можеш порозумітися й працювати. Щоб направити їх, я
спробувала допомогти кожному з них знайти свій напрямок та власний стиль,
знайти теми для живопису й малюнку в них самих. Твір мистецтва означає саме це
– вкласти в нього частинку себе. І я спробувала наштовхнути їх до пошуку, щоб
вони знайшли ті течі, які є важливими для них. Знайшли для себе теми в цьому
напрямку. Окрім цього, я спробувала дати їм декілька технічних підказок. Коли я
працюю в майстернях особистісного розвитку, я намагаюся допомогти людям знайти
свій власний напрямок, і це, гадаю, мені вдалося. Кожен з них вже почав
будувати свій власний стиль. Вони працюють разом, але кожен має свій стиль, і
це здається мені важливим – знайти свій спосіб вираження.

Лівіу
Лучіан Марку є одним з
артистів-експонентів. Він розповів нам про свої картини, які пробиваються від
його жаги до життя, як показують і назви: Галасливий стіл чи Веселе лахміття:
За своє життя я був п’яницею, я любив життя, це було б … проти Бринкуша: я
молдованин, а він ольтянин, він має Стіл мовчання, а я Галасливий стіл. Цей
стіл повинен бути у мене з перекинутими склянками, із п’яницями, з
магнітофонами, з п’яницею, який спить на столі. Я не зміг намалювати все це,
тому що це і важко, і це перша моя робота. Я розширю її в близькому майбутньому.
Сподіваюсь. Я візьмуся із самого початку за роботи, які зробив, і перероблю їх
так, як слід.

Богдан Флорін
Іонеску малює портрети: Я малював наших людей, в майстерні живопису. Я ніколи
не малював, це мене розслабило, спочатку я вирішив, що це гра, це мене
розслабило і почало мені подобатися.

Майстерню відвідало близько 20 осіб, але в майстерні було постійно
близько 4 людей, і не завжди ті ж самі, а експонентів – 11, як розповіла нам
організатор проекту Люди через мистецтво. Це тому, що, маючи різну програму в
соціальних їдальнях, люди не завжди можуть прийти до майстерні, але коли
приходять – то малюють з радістю й спрагою до прекрасного.

Втомлені від наших повсякденних турбот, часто ми проходимо повз них на вулиці і не помічаємо їх, або, якщо помічаємо – на нашому обличчі зявляється гримаса невдоволення чи безсилля. Мова йде про безпритульних людей, яких можна зустріти як в Бухаресті, так і в інших містах країни, а досить часто історія їх життя є історією невдачі чи нещасного випадку, що може трапитися з кожним із нас, котрі можуть бути подолані з невеликою допомогою інших. Яку допомогу потребують ці люди?

Простий жест милосердя може стати точкою відліку нового життя та реальною підтримкою в зусиллях взяти життя в свої руки, каже Патрік Оуряглі, виконавчий директор асоціації “Майстерні без кордонів”. “Ми ініціювали в 2009 році, у партнерстві з Фондом “Самусочіал”, проект працевлаштування знедолених осіб в цехах з різними видами економічної діяльності. Тобто вже 5 років ми шукаємо роботу для осіб, які знаходяться в скрутному становищі, котрих направляють до нас “Самусочіал”, Агентство по боротьбі з наркотиками, спеціальні центри або Служба пробації. Їм доводиться працювати з соціально виключеними або маргіналізованими людьми, тобто особами які не мають житла, колишніми наркоманами, дітьми-сиротами, колишніми увязненими і т.д. Це люди, які не працюють на звичайному ринку праці. Ми укладаємо з ними трудовий договір на строк до двох років і вони працюють у наших майстернях. Протягом цього періоду ми готуємо їх до роботи в умовах традиційного ринку праці.”

У такій ситуації перебуває Кетелін, колишній військовий до 1998 року. Певний час він працював приватним охоронцем, але через певні сімейні обставини та проблеми на роботі він залишився без даху над головою. “Рік тому я жив у притулку в столичному районі “Друмул таберей” в кімнаті з колегою, який також працює тут. Але тепер я вже не живу там, оскільки саме тому я звернувся до проекту “Майстерні”, аби знайти більш пристойне помешкання, мати пристойний заробіток і пройти курси професійної перепідготовки.”

Теж стабільне місце праці і можливість отримати іншу спеціальність шукав інший співробітник «Майстерень без кордонів», який у минулому був електриком. “Я прийшов суди зі спеціального центру для безпритульних “Каса Йоана”, тому що він працював у націоналізованому будинку, який був повернутий колишнім власникам. Потім зняв квартиру, багато часу не знаходив роботу, а коли працював – не отримував зарплату вчасно. Я хочу стабільної роботи, щоб піклуватися про сімю і чотирьох дітей. Дружина працює прибиральницею в чотирьох підїздах. Вже три місяці ми не живемо в центрі “Каса Йоана”.”

Люди, які опинились у скруті, котрі працюють в рамках проекту “Майстерні без кордонів”, спочатку отримують мінімальну заробітну плату, обід і проїзний квиток на громадський транспорт. Тут вони займаються розбиранням старих компютерів, а також беруть участь в іншому проекті з переробки рекламних банерів, які, таким чином, стають кульками або модними сумками.

Таким чином ці люди отримують деякі навички роботи, завдяки яким можуть знайти нове, краще оплачуване місце праці, а також звикають до ритму життя і роботи, необхідних для соціальної реінтеграції. Але найголовніше — зростає самооцінка, – вважає Патрік Оуряглі. “Найважчим для них є виробити впевненість у собі, у здатності вийти з цього стану бенефіціара, тягаря для інших, або знедоленої людини, як вважає себе дехто з них. Важливо повернути їм відчуття повноцінної людини. Багато з них мали сімї і хорошу зарплату, але втратили усе через алкоголь або з інших причин. Найважче для нас відновити у них довіру до себе. Ми використовуємо економічну діяльність, як інструмент, що допомагає їм знайти упевненість в собі. Наприклад, у нас є курси ремонту компютерів. Тут вони розбирають їх, ремонтують з тим, щоб подарувати їх школам, дитячим будинкам та іншим державним установам по всій країні. Таким чином, вони відчувають себе корисними і можуть почати нове життя на твердій основі, не відчувають себе непотрібними, мають якусь ціль, хтось їм подякував.”

А на півночі країни в маленькому місті Беклян Бістріца-Несеудського повіту, місцева влада знайшла можливість допомогти 10 особами, які залишилися без притулку. Вони долучили до вирішення їх проблеми усі місцеві церкви різних конфесій. Розповідає мер міста Беклян Ніколає Молдован. “Ми побудували громадський центр соціальної допомоги, де у нас є шість досить великих кімнат. В кожній кімнаті буде розміщено дві три особи. Мерія буде нести всі витрати, повязані з водопостачанням, електрикою і газом. А для забезпечення харчування та духовної чи моральної підтримки ми уклали партнерство з місцевими церквами, яких у місті 12. Кожна церква по черзі протягом тижня займається вирішенням проблем цих людей, кожна церква робить це як вважає за краще, а я лише попросив їх забезпечити цих людей, якщо не триразовим харчуванням, то хоча б одним теплим обідом в день. Водночас я уклав подібне партнерство з місцевою лікарнею, що підпорядкована нашій повітовій раді, яка надає безпритульним необхідну медичну допомогу.”

Усі жителі містечка Беклян знають цих десятьох безпритульних людей. Колись вони були звичайними членами громади, інтегрованими в суспільство людьми, а тепер їм потрібна допомога громадськості, щоб повернути собі цей статус, щоб стати самостійними. Розповідає мер Бекляна Ніколає Молдован. “Мало-помалу, я думаю, ми зможемо інтегрувати їх в суспільство, коли вони відчують допомогу громадськості. Напевно, тому що досі ми не мали для них рішення, вони відчули себе відчуженими. Але коли побачать, що вся громада піклується про них, я думаю, що вони зможуть бути інтегровані в суспільство.”

Підтримка та заохочення інших та поступове повернення до самостійного повноцінного життя, є ключовими складовими, без яких неможлива інтеграція знедолених людей у сучасне суспільство.