Tag: Бринковяну

В
румунській історіографії, бринковянське
мистецтво охоплює як архітектуру, так і твори
образотворчого мистецтва у Волощині за часів правління Костянтина Бринковяну між 1688 і 1714 рр. Цей період вирішально вплинув на подальший розвиток мистецтва та архітектури. Ця концепція використовується також для опису творів
мистецтва з часів перших правителів
за походженням з родини Маврокордатів, приблизно в 1730 р. Історикознавці іноді характеризують стиль порівняючи його із Західним Відродженням, через його раціоналістичні структури, однак
його декоративна достатність дозволяє й використання концепції бринковянське бароко.

Основи бринковянського стилю були закладені
протягом двох десятиліть правління Матея Басараба в ХУІІ столітті, що
забезпечило Волощині
певну політичну стабільність і сприяло розвитку мистецтв. У період після
правління Бринковяну
розвивалася головним чином архітектура боярських садиб. Ця еволюція відповідала
впливу великої знаті в останній половині того ж століття на шкоду наступникам
Матея Басараба .Літня
резиденція правителя Костянтина
Бринковяну з н.п. Потлодж, палац Могошоая та Старий митрополичий палац
у Бухаресті – історичні пам’ятники, що належать до бринковянського стилю. Релігійна архітектура
вирізняється монументальністю, що надається величезними розмірами та унітарною
концепцією. Монастир Сіная, монастир Хорезу чи монастир Антім у Бухаресті -
одні з найважливіших будівель у бринковянському стилі. На
жаль, справжні коштовності цієж ї архітектури,
такі як бухарестські монастирі Котрочень
та Векерешть, були знесені комуністичним режимом у середині 1980-х роках. Однак монастир Котрочень був відбудований на тому ж місці між 2003 і
2004 роками.

Сьогодні відвідаємо господарський палац Могошоая, що розташований неподалік столиці Румунії, Бухарест. На
відстані 14 км. від столиці, з історією понад 300-річної давності, Бринковянський палац є архітектурним шедевром та місцем
відпочинку й розслаблення далеко від міста. Це архітектурне чудо виглядає як у
казці з принцами та принцесами. До палацу
Могошоая прибувають люди, аби милуватись господарськими кімнатами родини
Бринковяну, ступати по швейцарській золотій мозаїці, радіти красі
флорентинських садів принцеси Марти Бібеску, прогулюватись по саду або
відпочивати на березі озера.

Приваблений красою та
спокоєм місця, Константин Бринковяну купив в населеному пункті Могошоая кілька
земельних угідь та боярських помешкань в січні 1681 року. Спочатку, майбутній
господар звів тут церкву, будування якої завершилось у вересні 1688 році.
Місяць пізніше він став господарем країни, а в 1702 році, на березі озера,
Бринковяну завершив будування палацу, в бринковянському стилі, тобто комбінації
елементів італійського відродження та візантійського мистецтва.

На першому поверху існують 8
приміщень, в яких проживали слуги, а другий поверх належав виключно
господарській сім’ї. Тут була
квартира господаря (дві кімнати та великий приймальний зал, де відбувались
засідання), двокімнатна квартира дружини господаря, та інша невеличка квартира.

Після обезглавлення
господаря Бринковяну та його чотирьох синів, в 1714 році, палац був
перетворений на турецький постоялий двір, його архітектура сильно постраждала
протягом оттоманських нападів в ХУІІІ столітті. У XIX ст. Могошоая переходить у
власність сім’ї Бібеску, наслідників Бринковенів. У цей період, принц Ніколає
Бібеску будує ліворуч старого будинку новий будинок під назвою Вілла
Єльшінген в честь своєї дружини Єлени Єльшінген. У 1912 році принц Джордже
Валентин Бібеску дарує палац своїй дружині Марті Бібеску. Вона його реставрує і
подекуди змінює.

6 березня 1945 року після
встановлення комуністичного уряду Петра Грози, щоб врятувати архітектурний
ансамбль Могошоая, принцеса Марта Бібеску просить включити його до списку
історичних пам’ятників, даруючи його державі. До 1980 року тут діяв Музей
бринковянського мистецтва й архітектури. З 1993 року, після заснування
Національного культурного центру Могошоая, цей архітектурний комплекс пройшов
крізь величезний і ретельний процес ремонтних робіт.

Трохи неподалік палацу, в парку
знаходиться каплиця сім’ї Бібеску, де в тіні дерев вічним сном спочивають всі
члени сім’ї Бібеску, які народилися і проживали в палацу: Ніколає та Елена,
Джордже та Марі Енріет, принци Міхай і Джордже Басараб Бринковяну, останні два
були пілотами румунської армії, які
стали жертвами першої
світової війни. До речі, пристрасть до літаків та польотів
вони успадкували в сім’ї. Принц Джордже Валентин був засновником Румунської
повітряної ліги, засновником Школи авіації в Бухаресті та Головою Міжнародної
аеронавтичної федерації.

Гармонійний профіль палацу
відзеркалюється в озері Могошоая, до якого спускається низка послідовних терас.
Парк, який оточує палац, прикрашений колонами та статуями. Зараз в палаці функціонує Музей бринковянського феодального мистецтва.
З-поміж численних виставлених тут предметів – картини, давні книги, документи,
релігійні предмети, колекція дерев’яних скульптур тощо. Коли надворі гарна
погода парк відживає. Туристи приїжджають сюди прогулюватись берегом озера,
спокійно прочитати книгу або зіграти в теніс алеями парку.

Константін Бринковяну був господарем Волощини між 1688 і 1714 роками, найдовший строк правління в історії румунських князівств. За його часів Волощина зазнала періоду миру, культурного розквіту та розвитку духовного життя, та було побудовано багато релігійних споруд й палаців у архітектурному стилі, який носить його ім’я, тобто бринковянський
стиль. Константін Бринковяну усунений від влади в 1714 році та вивезений з усією родиною до
Константинополя, де був ув’язнений. 15 серпня
1714 року, Константін Бринковяну разом зі своїми 4 синами та особистим радником Янаке Векереску були обезголовлені.

З-поміж архітектурних комплексів побудованих господарем
Константіном Бринковяну, характерних стилю, що тепер носить його ім’я,
налічується палац, який
знаходиться у населеному пункті Потлодж, у повіті Димбовіца (південь), неподалік Бухареста. Донедавна, палац не був відкритий для публіки, а навпаки, він був майже
покинутим. Про ремонт палацу і що саме можна побачити в ньому розповідає
директор Національного
музейного комплексу Господарського двору Овідіу Кирстіна: «Завдяки коштам, отриманим від ЄС для проєкту, розробленого Повітовою радою Димбовіца, Бринковянський
палац в населеному пункті Потлодж «ожив». Це сенсаційне місце, переповнене історією,
маючи на увазі, що його спорудив Константін Бринковяну. Це перший з чотирьох
палаців, яких Бринковяну побудував для своїх чотирьох синів. Константін Бринковяну
вибрав населений пункт Потлодж, бо він купив тут земельну ділянку. Якщо ми
уважно дивимося на стару дорогу, що пов‘язувала Тирговіште з Бухарестом,
побачимо, що Потлодж знаходиться саме на середині відстані – рівно на 40
кілометрів, стільки, скільки одного дня прогулювалась королівська процесія. Господар був дуже прив’язаний до Тирговіште, де він
виріс, і знайшов необхідні фінансові ресурси для відновлення «Господарського двору», відновлення палацу та всього, що було тут, зрозуміло, ві ті часи, за згодою султана. Він завжди користувався тим, що у нього були
маєтки тут, і за згодою султана, особливо в кінці літа-початку осені приїджав в
Тирговіште до «Господарського двору», під приводом, що він прийшов збирати
виноградники. Палац Потлодж був побудований відносно за короткий час для його
старшого сина Константіна, якого господар хотів мати як наслідника на престол Волощини.
Палац має надзвичайно важливу конфігурацію: з чотирьох побудованих палаців, цей палац – єдиний що є найближчим до оригінальної форми, тому що палац Могошоая згодом
був перетворений Гікою та іншими, але Бринковянський палац в Потлодж надзвичайно
добре зберіг свою початкову форму. У 1950 році відомий архітектор Балш зробив
першу реставрацію палацу. Після мученицької страти Константіна Бринковяну разом зі його 4 синами та особистим радником Янаке Векереску, 15 серпня 1714 року, турки розграбували та підпалили
палац в Потлодж,
шукаючи золото, яке говорилося, що мали Бринковяну. Сьогодні, туристи відкриють дуже добре
відреставрований палац, а також допоміжні споруди, такі як Кухня, Дрошкирія (місце,
де зберігалися карети та вози) або житла для обслуговуючого персоналу.»

Директор Національного музейного комплексу Господарського двору Овідіу Кирстіна далі розповідає про відремонтований Бринковянський
палац, якого можуть відвідувати туристи в населеному пункті Потлодж: «Туристи відкриють Бринковянський палац, в якому виставка
намагається підкреслити функціональність кожного простору, кожної кімнати
будівлі. Західна частина, де знаходилася спальня дружини господаря та дітей, дуже
гарно облаштована, а східна частина дуже добре висвітлена, там знаходиться гостьова
кімната, де Бринковяну прийняв гостей або де організувалися вечері, також кабінет господаря,
невеликий тронний зал, де, очевидно, Бринковяну мав зустрічі або приймав гостей
із країни або з-за кордону, і де йому давали поради та приймав рішення щодо правління
країною, а також спальну Константіна Бринковяну. Вийшовши
на подвір’я палацу, туристи можуть побачити гарний парк, невелике
озеро та ставок. Можна відвідувати й інші
споруди зі своїми функціональними призначеннями: наприклад Кухню, де
готували їжу, інтер’єр влаштований таким
чином, щоб змусити нас задуматись над тим, як виглядала кухня у ті часи. Літописці
часто писали про те, що гості Бринковяну іноді скаржились, що їжа на їхньому столі
холодна, маючи на увазі велику відстань, але я думаю, що вони легко перейшли через цей
недолік, враховуючи те, що їм подали 72 види страв під час однієї вечері. Біля входу, знаходиться Дрошкирія, місце, де зберігалося все необхідне для утримання
двору, саду, озера, а також
карети та інші речі. Позаду Дрошкирії є сад, де відвідувачі можуть побачити овочі та інші рослини, які вирощували
та використовували, коли Бринковяну перебував у населеному пункті Потлодж.»

Бринковянське мистецтво містить в румунській історіографії архітектуру та художнє мистецтво Валахії за часів панування Константіна Бринковяну з 1688 по 1714 рр. Ця епоха рішуче вплинула на подальший розвиток мистецтва. Термін використовується і в більш широкому сенсі, щоб описати твори мистецтва з часів перших Маврокодатів до приблизно 1730 року. Історики мистецтв іноді характеризують за аналогією цей стиль із західним відродженням завдяки своїм раціональним структурам, але його декоративне багатство дозволяє використання фрази бринковянське бароко. Основи бринковянського стилю були закладені в часи двох десятиліть панування правителя Матея Басараба у 17 столітті, які забезпечили Валахії певну політичну стабільність і сприяли розвитку мистецтв. У період, який послідував за пануванням Бринковяну, особливо розвинулася архітектура дворянських садиб. Цей розвиток відповідає впливу важливих дворян останньої частини століття на шкоду наслідникам Матея Басараба.

Адріана Скріпкаріу вважає, що бринковянське мистецтво треба пояснити по розумінню кожного: У 2014 році, в рік вшанування пам’яті Бринковяну, ми розпочали проект – книгу, з допомогою якої ми хотіли наблизити красу бринковянської спадщини до широкої публіки. Книга є викладом, який супроводжується багатьма зображення з багатьма доступними поясненнями та словником для різних тем бринковянського стилю. Є розділ, присвячений монастирям, розділ, присвячений палацу. А ще є розділ, присвячений різним ремеслам: каменярству, столярству, ткацтву, ювелірству. Є й розділ, присвячений засновникам монастирів та монастирям, де ми намагалися показати, як моделює воля засновників увесь памятник. Це деталі, які дають життя історичним пам’яткам і які, на жаль, вже менше розглядаються таким чином. Зазвичай, ми звикли з досить технічними поясненнями про розміри памятника, рік зведення та ім’я засновника. Історії, які ховаються за спинами цих засновників, нам не достатньо представлені.

Впродовж років було написано чимало книг про бринковянську спадщину. Розповіді починаються зі стародавніх літописів за часів правителів від тих, хто часто бували свідками зведення чудових будівництв. Майже всі наші вчені, які полюбляють історію, спинилися над цим гарним розділом румунської цивілізації і ще пишуть про нього багато сторінок. Навіщо ще одна книга? – запитаєте ви. Особливо, якщо вона не відкриває нечуваних речей, розвіданих якимось археологом, ані прихованих таємних фактів зі віднайденого рукопису. І все-таки книга є унікальною, ви зрозумієте, чому.

Таким є вступне слово Адріани Скріпкаріу до книги Бринковянська спадщина по розумінню всіх: Ми маємо вступний розділ, який назвали Глосарій бринковянської цивілізації в зображеннях. У ньому ми пояснюємо читачеві основні поняття румунського середньовічного менталітету, ким були бояри, воєводи та як взаємодіяли між собою соціальні шари. Пояснюємо роль церкви, декілька теологічних понять, які не можуть бракувати з уваги тих, хто хоче глибоко зрозуміти цю тему. Наприкінці є дуже гарний розділ, написаний Луізою Замора, істориком мистецтв. Він присвячений пост-бринсковянському мистецтву, це найдовший період румунського мистецтва, після якого нам залишилися багато історичних пам’яток, які, на жаль, сьогодні ми знаходимо дуже часто в руїнах. Це книга, про яку мені вже сказали, що вона є дуже приємним читанням, дуже привабливим з точки зору зображень. Фотографом нашого проекту є Джордже Думітріу, це дуже пристрасний фотограф, який займається цим більше десяти років. Відчутний досвід і тепло, з яким він підійшов до наших тем. Книга отримала й специфічне графічне бачення. Ми вийшли за рамки звичайних альбомів мистецтв і увійшли в панорамний план, з допомогою якого хочемо зробити ці обєкти набагато доступнішими нашим читачам і через графічне втручання.

Літня резиденція правителя Константіна Бринковяну з Потлоджь, Палац Могошоая та Палац Мітрополітан з Бухареста є історичними пам’ятками бринковянського стилю. Релігійна архітектура відзначається монументальністю, даною імпозантними розмірами та унітарним поняттям. Монастир Сіная, монастир Хорезу чи монастир Антім з Бухареста є одними з найбільш важливих бринковянських будівель. Адріана Скріпкаріу: Бринковянську цивілізацію можна полюбити саме тоді, коли відкриваєш деталі й серйозність, з якою засновники дивилися на кожен невеликий жест, який, поряд з іншими, давали їй красу, яку можна віднайти і сьогодні у збережених памятниках. Я думаю про монастир Сіная, чиїм засновником був правитель Міхаіл Кантакузіно після довгого паломництва до святих місць. Можна помітити багато деталей, повязаних із цією його подорожжю і тим, як вона відобразилася до кінця днів у душі цього засновника. Їх можна побачити й на фресках монастиря Сіная.

На жаль, справжні пам’ятники бринковянської архітектури, як бухарестські монастирі Котрочень та Векерешть, були знесені комуністичним режимом в середині 80-их років. Проте монастир Котрочень був відбудований у тому ж місці у 2003-2004 роках.

Музей Куртя Веке (укр. «Старий Двір»), що розташований на руїнах Княжого палацу, був відкритий у квітні 1972 року і займає площу близько у 5000 квадратних метрів. Музей прагне зберегти і розвинути історичні памятки починаючи з четвертого по дев’ятнадцяте століття. Княжий палац або Господарський двір є найдавнішим середньовічним пам’ятником у Бухаресті, який протягом більше двох століть був резиденцією волоських князів, паралельно, до 1660 року, із старою столицею Волощини – Тирговіште. У 1660 році Бухарест став єдиною столицею Волощини, а після 1862 року – столицею Об’єднаних румунських князівств, відповідно Румунії.

У другій половині XIV століття на цьому місці була зведена цегляна фортеця розміром близько 160 кв. м., яку в 1458 – 1459 рр. розширить господар Влад Цепеш, оточивши її кам’яними стінами. Фортеця буде центром економічного і політичного життя Бухареста, центром, навколо якого зібралися купці і ремісники, які з оглядом на їх заняття або місця звідки вони доставляли товар (Ліпска, від Лейпцигу – Німеччина, Габрово з Болгарії, Брашов) дали й назви вулиць цього центрального столичного району. Фортеця зазнала суттєвих змін за часів господаря Мірчі Чобанула (укр. “Вівчара), який після 1550 року побудував палац з величезними підвалами та Благовіщенську церкву по сусідству, якій вдалося вистояти до сьогоднішнього дня.

Новий княжий палац розширив свою площу від 3000 – 5000 кв. м. до 25.000 кв.м. на ділянці між річкою Димбовіца та Ліпскань, торговій артерії з півдня на північ, і на вулицях Шеларь/Смердан, із заходу на схід. Після 1640 року Матей Басараб відновить Господарський двір. У XVII столітті його буде прикрашено кам’яними колонами, мармуровими сходами і фресками. До кінця XVII століття і початку XVIIІ і інші правителі – Грігоре Гіка, Георге Дука, Шербан Кантакузіно – але особливо Костянтин Бринковяну розширили княжий палац, будуючи інші споруди для чиновників, прислуг і солдатів, майстерні, стайні, в’язницю, льодовик, каплицю палацу, кіоски, сади, каналізаційну мережу, резервуар для води і турецьку лазню.

Після перетворень зроблених Штефаном Кантакузіно, наступником Бринковяну, низка господарів фанаріотів (у період 1716-1821 рр.) особливо з сімей Маврокордат та Маврогень проведуть будівельні роботи в Господарському дворі. Повторні пожежі, землетруси, повені, епідемії та війни призведуть до деградації Княжого двору. Александру Іпсіланті, у 1775 році, побудує новий палац на пагорбі Спірі, неподалік монастиря Міхая Воде, але нова резиденція, Новий двір буде покинутий через кілька десятиліть у 1812 році, через пожежі і землетруси, ставши Згорілим двором.

Стара резиденція буде називатися Старий двір, зберігаючи на певний час обовязки Княжого двору, але буде продана на аукціоні в 1798 році, під час правління Костянтина Хангерлі, район залишившись завдяки своєї головної артерії, Ліпскань (Головна вулиця), традиційним торговим центром столиці. На руїнах двору, особливо на півночі і сході будуть побудовані інші будівлі. В ході археологічних розкопок, початих у 1953 році, продовжених у 1959 році та відновлених інтенсивно в період 1967-1972 рр., були виявлені численні артефакти (частини цегляних і кам’яних стін, підвали палацу, рами дверей та вікон, фрагменти живопису і колон і т.д.) та предмети домашнього вжитку, глазурована цегла та плитки, металеві інструменти, свічники, монети і т.д., що зберігаються зараз у Бухарестському Муніципальному музеї.

Відвідувачі, які ступають по цьому лабіринту артефактів, мають можливість споглядати матеріальні свідчення середньовічної історії Волощини. Жоден інший пам’ятник не може синтезувати як цього роблять історичні пам’ятки Старого двору, історичну долю Волощини.

Повіт Вилча (південна Румунія) відомий великою кількістю монастирів, деякі історичні памятки, включені в міжнародну культурну спадщину. “Перлини культури та історії румунського народу в цих краях”, – так називає їх Преосвященніший Еміліан Ловіштянул, вікарний єпископ архиєпархії Римнік. Сьогодні відвідаємо монастирський комплекс Дінтр-ун-Лемн, після чого відкриємо ворота монастиря Гурез, якого було внесено до спадщини ЮНЕСКО в 1995 році, де нашим гідом бути монахиня Екатерина.

Вікарний єпископ архиєпархії Римнік Еміліан Ловіштянул каже, що відвідання декількох монастирів Вилчанського повіту означає не тільки ознайомлення з румунськими культурно-релігійними цінностями, але і перегортання кількох сторінок історії. Доля цих церков переплітається з долями правителів Волощини: “Ця єпархія є дуже давною в регіоні Олтенії. Ії понад 500 років, і входили до неї усі повіти Олтенії. До Архієпископії Римнік належать 34 монастирів і 320 парафій. Багато церков є столітніми історичними памятками, які є свідченнями багатства нашої традиції. Багато цих церков є синтезом західного і східного релігійного стилів. Архієпископії Римнік належать святині побудовані господарем Мірчею Старим, такі як монастир Козія, найстаріший монастир Волощини. Сьогодні він очікує на всіх тих, хто хоче побачити оазис православного чернецтва і духовності, якому вдалося зберегтися у доброму стані до наших днів. Всіх румунів та іноземців, які прагнуть побачити наші традиції, культуру і віру, ми очікуємо у Вилчі”.

Наступним у списку історично-релігійних памятків є монастир Остров (XVI ст.), побудований Нягоє Басарабом (господарем Волощини між 1512 і 1521 рр.), монастирі Говора та Дінтр-ун-Лемн, зведені Матеєм Басарабом (господарем Волощини у період 1632-1654 рр), і не менш важливий монастир Гурез, побудований Костянтином Бринковяну (господарем Волощини між 1688 і 1714 рр). Фахівці кажуть, що монастир Гурез є найкрасивішим монастирем Волощини. І теж Костянтин Бринковяну оздобив і монастирі своїх попередників: Говора, Козія, Дінтр-ун-Лемн, зумівши зберегти культурну спадщину своїх предків і збагатити її.

Монастир Дінтр-ун-Лемн (з однієї деревини), каже монахиня Текла, гід одноіменного монастирського комплексу, був заснований разом із Церквою на початку XVI століття. У ті часи, в цих місцях, був тільки дубовий ліс, в якому жив відлюдник, який зрікся всяких стосунків з людьми і жив у молитві: “Він був той, хто виявив чудотворну ікону Богоматері, яку знайшов прихованою в дуплі одного з вікових дубів. Легенда каже, що дуб цей був одним з найбільших дубів у лісі. Його ледве могли обняти шість чи сім чоловік з розпростертими обіймами. На честь чудотворної ікони, відлюдник, разом з навколишніми жителями, вирубали той великий дуб і підняли з його деревини церковку. Звідси і назва — Дінтр-ун-Лемн (з однієї деревини).”

Хоча церква була зведена за зразком православних церков, ви помітите відсутність веж. Деревина не вистачила будівельникам на вежі. Але пунктом атракції є, звичайно, чудотворна ікона. Вона намалювана на кипарисовому дереві з обох сторін. На одній стороні намальована Богородиця з немовлям, а на зворотній — сцена Струшного суду. Автор ікони невідомий, сказала монахиня Текла: “Деякі фахівці стверджують, що намальовано її у четвертому столітті і що вона є копією оригінальної ікони Святого Луки Євангеліста, будучи привезена з монастиря Теотокос, з Греції. Інші вважають, що датується вона XIII-XIV ст., була привезена із Константинополя, а ще інші експерти вважають, що її намальовано десь напочатку XVI століття в Македонії. Загального висновку не дійшли фахівці. Ікону доставлено ​​в ці місця, ймовірно, ченцями паломниками, які прибули з Греції або з Константинополя і помістили її в дупло дуба. Ікона має значні розміри: 1,60 м заввишки та 1,20 м завширшки, вважається унікальною в країні за розміром, але особливо за значенням”.

Завітаємо зараз до монастиря Гурез, побудованого святим Костянтином Бринковяну, де зустрічає нас монахиня Екатерина: “Будучи першою святинею зведеною господарем, він хотів зробити щось особливе. Для цього він ініціював тут школу живопису, скульптури, архітектури і, насправдні, зведенням цього монастиря був створений стиль, який носить його імя — бринковянський. Він вважається стилем румунського ренесансу. Бринковяну був також дуже багатим. Його називали “Принцом золота”. Тому й будував він дуже багато. Він будував не тільки церкви і монастирі, а й школи, лікарні, палаци. Серед дуже багатьох конструкцій господаря Бринковяну, монастир Гурез є єдиною конструкцією, яка зберегла всі оригінальні елементи. Крім того, це найбільший мистецький комплекс бринковянського мистецтва, у смислі що за стінами монастирського комплексу, в кожній з кардинальних точок, за близько 1 км розташовані інші чотири монастирі. Монастирі були побудовані навколо 1700 року теж у бринковянському стилі. Монастир Гурез побудований за зразком монастирів Афона, як лавра. Будівлі що всередині монастиря були реставровані після 1960 року, але була збережена специфічна архітектура. Колони зєднані між собою арками, а стеля – завжди склепінчаста”.

Будучи історичним пам’ятником, включеним до списку памятників ЮНЕСКО, багато іноземних гостей переступають його поріг, каже монахиня Екатерина. Вже 300 років як ворота монастиря відкриті для паломників, які можуть брати участь в одній з трьох релігійних відправ щодня.