Tag: вежа

Розташований у центрально-північній частині Румунії, повіт Бістріца-Несеуд є дуже привабливим з туристичної точки зору і позиціонує себе як справжні ворота до красот Трансільванії. Відправною точкою до всіх природних пам’яток може бути муніципалітет Бістріца. Перші документальні свідчення про Бістріцу датуються 1264 роком, це старе німецьке людське поселення і цінний історичний центр. Починаючи кінцем ХІІІ століття, Бістріца зазнає періоди процвітання та економічного розвитку, однак її не оминають війни та біди. Таким чином в 1241-1242 роках, татари, по їхньому шляху до центру Європи знищують місто. У ХІУ-му столітті, Бістріца набуває статусу “сівітас” і стає найважливішим містом з північного-сходу Трансільванії. Близько 1330 року угорський король Людовик Великий вів різні битви в цій частині Трансільванії з угорськими дворянами. Місцеві саксонці воювали на боці короля, який, після заспокоєння дворян віддячив саксонців оголосивши їх бург вільним містом з правом на вільну торгівлю так само як Будапешт, а також, між іншим, з правом мати свою печатку, власний суд і внесення в герб міста елементи символу королівської Анжуйської династії.

З 1353 р. місто отримує право організувати щорічний 15-денний ярмарок, що було підтвердженням найважливіших ремесел мешканців міста. В 1465 р. міські укріплення нараховували 18 башт і бастіонів, за кожним з яких наглядала та чи інша реміснича гільдія. Укріпленим був і головний храм міста. На жаль, Чаушеску зруйнував велику частину цього укріплення, щоб звільнити місце для його будівель комуністичного типу. Сильний розвиток міста доведено низкою архітектурних будівель, деякі з них збереглись до нині: Готична Церква, вежа якої має 75 метрів. Будування цієї церкви розпочалось в 1470-му році й тривало майже сто років, аж до 1564 року. Документи свідчать про те, що на цьому місці саксонці звели церкву ще в XIV ст. Вже коли новий храм був майже повністю готовий, вдосконалив його у відповідності до ренесанського архітектурного стилю у 1559-1563 рр. італійський архітектор Петрус Італус.

Резван Черчея, директор Асоціації міжгромадського розвитку “Туризм у Бістріца-Несеудському повіті”, проводить нас по цьому населеному пункту, побудованому на зразок німецького бургу: “У місті Бістріца є на що подивитися. Почну з рекомендації відвідати Зібенбюрген, тобто сім саксонських фортець, які залишили свій слід на сьогоднішньому місті. Ви побачите невеликий середньовічний бург, схожий на інші бурги в Трансільванії. У зв’язку з цим з’явилися невеликі проекти, у повному розвитку, щодо туристичної експлуатації цього напряму: реконструкція старих пасажів міста, кількох об’єктів, які входили до складу міста. Таким чином, я міг би почати з найважливішої рекомендації: Євангелічна церква. Вона вирізняється вежею з ліфтом. Це, мабуть, перша саксонська вежа з панорамним ліфтом. Я також рекомендую Будинок срібника, Будинок з левами, старі пасажі Бістріци «Сугелете» та частину фортеці. Все це зазнало масштабної реставрації та реконструкції. У старій синагозі також проводиться багато заходів. Бістріца є опорною точкою трансільванського туризму”.

Теперішнія Євангелічна церква спочатку була присвячена Святому Миколаю, в той час коли була римо-католицькою церквою. У 1543 році, після переходу саксонців на бік Реформи, вона стала євангелічною. Вона зазнала кілька будівельних етапів, що починаються від готичного архітектурного стилю – який помітний ще й сьогодні в найдрібніших деталях обробки каменю, що характерні XIV століттю. Спочатку це була церква типу базиліки з центральним нефом і двома бічними проходами та двома вежами в західній частині. Але в кінці XV століття, церква мала більш величний вигляд і наближалася до готичного стилю. Десь в 1560-1563 рр., за допомогою італійського майстра Петруса Лугано, ця імпозантна готична будівля була наділена конкретними елементами стилю Ренесанс. Кінцевим результатом є церква з готичною структурою, але в якій добре поєднуються і елементи епохи Відродження. З-поміж архітектурних елементів Євангелічної церкви м. Бістріца є вежа заввишки 75 метрів, яку вважають найвищою кам’яною вежею церкви в Трансільванії. Щодо цієї вежи є цікава легенда, що нагадує про суперництво з іншими містами Трансільванії, з містом Сібіу, зокрема, яке, у свою чергу, хотіло мати високі вежі.

Є також легенди, згідно з якими мешканці м. Медіаш намагалися побудувати вищу вежу. Але коли вони вимірювали свою вежу, мешканцям Бістріци вдалося зрізати частину мотузка, з яким вимірювали вони її висоту, щоб, таким чином, бістріцька вежа залишилася вищою. І щоправда: бістріцька вежа є вищою ніж сібіуська або медіаська. Унікальність євангельської церкви полягає також в тому, що в ній зберігаються старі меблі. Варто нагадати про знамениту лавку майстра Антона, зроблену в 1508 році. Так само, лавка, на якій підписався, ще в 1516 році, інший майстер – Йоханнес Беглер. Це красива лавка, в стилі Відродження, з перспективними елементами та інтарсіями. Вона також цікава, бо містить елементи характерні меблям, виготовленим у Франції. Окрім меблів, гільдійські прапори в церкві є іншим важливим надбанням. Щоправда, вони були відновлені в 1852 році, але традиційні символи збереглися, а також місця, зарезервовані в церкві для гільдій, в залежності від їхньої важливості в громаді, найважливіша гільдія будучи найближчою до вівтаря. Нещодавно відремонтована, в результаті пожежі від 2008 року, яка знищила башту, дзвони та, навіть, годинник, Євангелічна церква в м. Бістріца знову стала туристичним і культурним призначенням, крім того, що є символом  цього міста. Після реконструкції вежі після другої пожежі туристи можуть милуватися панорамою міста з 40-метрової висоти.

Фортеця Єнісала, Єні-Сале або Гераклея, як її називали протягом багатьох років, є найбільш відвідуваною фортецею на півночі Добруджі, особливим туристичним об’єктом. Руїни середньовічної фортеці розташовані на вапняковому пагорбі, якого також називають Жирним пагорбом, з якого відкривається вид на район озер Разім і Бабадаг, приблизно за 2 км від н.п.Єнісала. Краєвиди, які відкриваються перед нами біля підніжжя руїн фортеці, вражаючі, так що згори ми можемо милуватися пагорбами заповідника Єнісала, а також озерами Разім і Бабадаг, а на заході нам пропонується казковий ландшафт.

Старе поселення з давніх часів, нинішня фортеця була перебудована у військових цілях у другій половині 14 століття генуезцями, яких цікавила територія навколо гирл Дунаю. У ті часи фортеця була розташована на березі Чорного моря, а озеро Разім утворилося пізніше в результаті формування піщаних гряд, що відокремлювали озеро від моря. Після утворення Разімського озера фортеця була покинута. З 1347 року фортеця належала деспотату Добруджі, а в 1397-1418 роках, під час правління Мірчі Старшого, фортеця була частиною оборонної системи Волощини.Після завоювання Добруджі османами (1419-1420) у фортеці розміщувався військовий гарнізон, останнім османським комендантом фортеці був Евлі Челебі, про якого згадують у середньовічних документах у 1651 році. Пізніше вона була покинута і перетворилася на руїни. У 1741 році близько 1600 сімей липован оселилися в навколишніх селах, на додаток до греків, румунів, болгар, татар, турків і черкесів, які вже проживали в цьому районі.

Місцевість Єнісала в комуні Сарікьой включає в свої географічні межі виняткову археологічну спадщину. Фортеця привертає увагу туристів як розмірами і міцністю стін, так і красою пам’ятки та її стратегічним розташуванням. Позначена подіями минулого і розташована на шляху вітрів, фортеця є у наші дні особливим туристичним місцем Добруджі.

Залежно від історичного періоду, фортеця також називалася Гераклея (грецька назва), Гераклія, Еракрі-Кіпей, Єні-Сале (турецька назва). В результаті аналізу навігаційних карт XIII-XV ст., дослідники визначили, що місце розташування середньовічної фортеці Єнісала, носило назву Бабола або Пампуло. З іншого боку, на австрійській карті, складеній Ігнатіусом Альбрехтом в останній чверті 18 століття, згадується назва Еракрі-Купей. Сьогодні вона називається Єнісала, що є адаптацією слів Єні-Сале, що в перекладі з турецької означає Новий ярмарок (село).  До фортеці були внесені численні зміни. Зазвичай такі споруди мають по вежі на кожному куті, але у випадку фортеці Єнісала залишилася лише одна вежа – над головними воротами. Матеріали, виявлені під час археологічних досліджень, а особливо візантійські, генуезькі, татарські, молдовські, волоські та турецькі монети, свідчать про військову, політичну, адміністративну та економічну роль, яку відігравала вона. Перші археологічні дослідження на її території були проведені Григорієм Авакяном у 1939 році. У 1963-1964 роках двоє інших археологів відновили дослідження і виявили сліди поселення ранньої залізної доби. Вони також знайшли кілька середньовічних житлових комплексів і ще іншу огорожу, вилучену з оборонної системи, розташовану на краю більш пологого схилу території, в основі якої знаходилося фортечне кладовище. Середньовічне поселення на “Жирній горі” перекриває перший рівень раннього залізного віку (бабадагська культура). Однак були знайдені також фрагменти кераміки, що відносяться до римської епохи.

Частково збережені оборонні стіни, вежі та контрфорси укріплення дозволили реконструювати первісний вигляд пам’ятки. З південного сходу і сходу її захищали масивні 3-метрові стіни, що колись сягали 6-7 м заввишки, та багатокутні шестигранні вежі, регулярно розташовані по периметру оборонної стіни. З півночі-північного сходу масивна стіна продовжується двома квадратними вежами, а на заході остання частина двору, що проходить вздовж краю оборонної стіни, підтримується величезним бастіоном. Ті, хто прибуває до фортеці, можуть побачити колишню цистерну середньовічної фортеці, прикріплену до південно-східної стіни. Монетарний інвентар охоплює тривалий період часу, від римської епохи до 18 століття. Серед керамічних знахідок особливу цінність для історичної інтерпретації має глазурована кераміка з монограмами.

Звідки б ви не приїхали – з Бабадагу, Сарікьой чи Селчіуари – всі дороги ведуть до фортеці Єнісала. Якщо ви приїдете туди в понеділок, ви не зможете потрапити до фортеці, але зможете милуватися нею у всій її красі, особливо у світлі заходу сонця.