Tag: Велика Румунія

Перемога
Антанти у Першій світовій війні, коаліції, до якої Румунія приєдналася з 1916
року, призвела до об’єднання територій, населених переважно румунами зі царської Росії та Австро-Угорщини
з Королівством Румунія. У березні 1918 року Бессарабія або східна Молдова між
річками Прут і Дністер, анексована Росією в 1812 році, об’єдналася з Румунією, а в
листопаді і грудні Банат, Буковина і Трансільванія об’єдналися з Румунією. Утворене таким чином Королівство Великої Румунії було
новою конструкцією і набагато різноманітнішою, ніж та, що була раніше.

У 1866 році, після
сходження на престол Кароля Гогенцоллерна-Зігмарінгенського та прийняттям
першого основоположного акту румунської держави, розпочалася 125-річна
конституційна історія Румунії. Було прийнято щонайменше сім конституцій, кожна
з яких була вираженням іншого типу політичного режиму. Конституція 1866 року
була основоположною конституцією, конституція 1923 року – конституцією
об’єднання, а конституція 1938 року – конституцією режиму особистої влади
короля Кароля II. Наступні три конституції були конституціями
комуністичного режиму – 1948, 1952 і 1965 років. Остання, чинна до сьогодні,
була прийнята румунами в 1991 році і відновила демократичні цінності після
повалення комуністичного режиму в 1989 році.

Конституція
1923 року, опублікована 29 березня 1932 року в Офіційному віснику, є найвищою
формою румунського конституційного права. Її сторіччя повертає в нашу
колективну пам’ять найбільшу демократичну румунську державу, створену
наприкінці Першої світової війни, за яку пожертвували собою близько 500.000 румунів на чолі
зі своїми суверенами королем Фердинандом і королевою Марією. Румунська академія
та Посольство Італії в Бухаресті відзначили разом 100 років, що минули з того
часу. Президент Румунської академії, історик Іоан Аурел Поп,
висвітлив основні моменти конституційної історії Румунії, коментуючи історію
права ХІХ-го століття, яке заклало основи майбутньої румунської
держави: Румунія вже мала
конституцію від 1866 року, але, згідно загальній думці того часу, вона вже не відповідала реаліям після 1918
року. І про цей документ, який називався конституцією, в Румунії були
висловлені судження, які стали упередженнями. Дехто стверджував, що румуни
запізнилися з конституцією. Насправді, румуни мали конституцію в потрібний час,
як і більшість сучасних європейських держав. Італія мала власну конституцію в
1861 році під час об’єднання, прийнявши конституцію 1848 року після революції в
Палермо.

Конституційна
передісторія Румунії ХІХ століття цікава тим, що показує, як старі звичаї зникають, а
на їхнє місце приходять інші сучасні цінності. Однією з них була важливість
народного голосування. Йоан Аурел Поп: Як ми вчили в школі,
Конституція – це основний закон держави. Я б додав, сучасних держав, бо в
Середньовіччі не було конституцій, як би не хотілося декому відсунути час у
минуле. У Румунії Органічний регламент 1831-1832 років для Волощини та Молдови
або Леопольдинський диплом 1691 року для Трансільванії були запроваджені під
іноземним пануванням і мають лише конституційну цінність, вони не будучи
демократичним волевиявленням обраних представників румунського народу.
Конституція 1866 року була першою справжньою конституцією, створеною за
передовою європейською моделлю, бельгійською моделлю, і адаптованою до
румунських реалій в державі, яка щойно стала конституційною монархією.

19 століття
фактично закінчувалося в 1920-х роках ХХ століття, після Великої світової війни
1914-1918 років. Знову все змінювалося, і нові обставини виникнення Великої
Румунії призвели до народження нової Конституції: У 1918 році Румунія подвоїла своє населення і
збільшила свою територію, якщо бути оптимістами, не вдвічі, а майже втричі. Тож
виникла потреба в уніфікації та стандартизації, насамперед законодавчій. І
тільки Конституція могла це зробити. Наша Конституція від 1923 року, прийнята Парламентом,
була демократичною за стандартами демократії того часу, і я б додав, за
стандартами демократії країн Південно-Східної Європи. Документ проголошував
Румунію національною, унітарною, неподільною державою з невід’ємною територією.
Її прозвали Конституцією об’єднання, і вона проіснувала не дуже
довго.

На жаль,
Конституція 1923 року стала жертвою обидвох кривавих тоталітарних режимів фашизму та
комунізму. У 1938 році вона впала під ударами фашистських ідей, а в 1948 році,
щойно відновлена, була скасована комуністичним партійним режимом. Йоан Аурел Поп: Не минуло й двох десятиліть, як
у 1938 році Румунія отримала іншу конституцію. Потім, після Другої світової
війни, була знову офіційно прийнята конституція 1923 року, яка діяла до
офіційного встановлення комуністичного режиму в 1947 році. Послідували згодом
понад чотири десятиліття комуністичного правління, і нинішня конституція
Румунії, прийнята після 1989 року, з усіма її поправками, значною мірою зберегла
своїм змістом стару конституцію 1923 року. Це був документ, розроблений після
тривалого періоду обговорення, він символізував створення з точки зору
внутрішнього законодавства всієї Румунії, і він довів свою довговічність.

Конституція 1923
року знову з’явилася в 1989 році як основоположний документ демократії. Її
сторіччя сьогодні показує, що вона залишається в спадщині румунської правової
думки як еталонний документ.

1 грудня 1918 року, 1228 делегатів, які зібралися в м.Алба-Юлія, проголосували за об’єднання
Трансільванії з Королівством Румунія. Це було актом вільного волевиявлення румунів у
Карпатському басейні наприкінці Першої світової війни, коли національна ідея стала домінуючою. Після повалення комуністичного
режиму 22 грудня 1989 року, 1 грудня 1918 року стало національним
днем ​​румунів, а історичні дебати стали вільними. Так,
про 1 грудня 1918 року говорили особливо з точки зору геополітики. Але й інші
ідеї тих часів були не менш важливими, такі як євгеніка та раса. Вони містилися у точці зору Угорщини, якою вона відстоювала своє
бачення в мирних договорах
1919-1920 років.

Історик Маріус Турда – професор історії медицини в
Університеті Брукса в Оксфорді, автор численних книг і досліджень про євгеніку
та расу. Він детально виклав угорську точку зору на основі двох ідей: «Угорське
євгенічне та расове мислення було досить розвинене під час Першої світової
війни. Багато відомих угорських політиків і тих, хто певним чином долучився до
дискусій на Конгресі миру, були важливими євгеністами. Вони зробили внесок у
те, що Угорщина могла запропонувати з расової точки зору для стабільності
регіону, чому євгеніка була важливою для виживання угорської нації в регіоні з
демографічної точки зору, з точки зору культурного елемента, з точки зору економічної ситуації. Усю цю дискусію вони вели навколо деяких ключових тем,
сподіваючись, що переконають Великі держави зберегти територіальну цілісність
Угорщини».

Євгенічні
та расові ідеї з’явилися в середині ХІХ століття і набули великої популярності в США,
Великобританії, Німеччині та центральноєвропейському просторі, Франції. З’явилося також слово «біополітика»,
тобто мислення політики на біологічних засадах. Маріус Турда показав, як угорська справа намагалася підвищити обізнаність держав-переможниць у війні за допомогою євгенічного та расового аргументу: «Граф Телекі
Пал, який був одним із головних промоутерів цієї євгенічної течії, голова Угорського
товариства расової гігієни та дослідження народонаселення, відправив листи до обох
президентів Євгенічних товариств у світі, в тому числі
до президента Євгенічного товариства Великобританії
Леонарда
Дарвіна,
сина
Чарльза Дарвіна. Телекі намагався пояснити йому, чому британське євгенічне
товариство повинно сприяти і боротися за збереження національної цілісності Угорщини.
«Від однієї імперії до іншої», – зазначив Телекі, – «у Трансільванії
наприклад всю інтелектуальну еліту створюють угорці. Якщо ми візьмемо
інтелектуалів з Трансільванії та перемістимо їх, стануться дві речі. Перш за все,
Трансільванія залишеться без належної культурної, політичної та економічної
еліти. По-друге, це призведе до переповненості Будапешта та Угорщини та до
житлової кризи».

Протистояння
між угорською та румунською справами було вирішено на користь аргументу
більшості населення, який просувала Румунія. Маріус Турда каже, що ми не можемо
говорити про провал євгенічного аргументу, а скоріше про інтерпретацію та
введення в єдине рішення всіх наявних ідей: «Аргумент демографічної переваги в
Трансільванії був набагато важливішим, ніж той факт, що євгенічний ефект розчленування
угорської держави мав би наслідки. Той факт, що румуни були мажоритарними в
Трансільванії, мав набагато більше значення для політичних дебатів, ніж те, що
станеться з Трансільванією після того, як вона стане частиною Румунії, скільки
вона втратить з культурної точки зору і скільки втратить від біологічних якостей населення, що проживало там.
Важливішим був не фіаско, а визначення пріоритетів чи конфронтація з аргументами, що були важливішими.
Етнографічна дискусія про Трансільванію під час мирних переговорів багато в
чому ґрунтувалася на аргументі, що румуни були мажоритарними. Тут більш
помітним є расове фіаско. Усі ці аргументи, які привели деякі угорські расисти, замість того,
щоб йти в напрямку до етнічного симбіозу та заради спільних інтересів, вони вирішили привести
їх до набагато більш прямого поділу населення».

Ми запитали Маріуса Турду, чи Румунія не використала проти Угорщини теж євгенічні та расові
аргументи: «Румунія не мала власне євгенічного аргументу, але використала
расово-етнографічно-демографічний аргумент, який зіграв більше значення. Всю
дискусію про етнічні групи та важливість певної групи в регіоні вели люди, які
читали багато літератури з фізичної антропології. Вони були обізнаними з питанням раси, йдеться про таких учених як Аурел К. Попович і Александру Вайда-Воєвод, які надали
аргументи пов’язані з расовими якостями певної етнічної
групи. Усі ці ідеї важили у появі думки про життєздатність румунської нації в Трансільванії, про
її расове значення. Але євгенічних аргументів, подібних до угорської сторони,
не було ані в румунській
делегації, ані в румунських кампаніях, проведених за кордоном для сприяння об’єднання Трансільванії
з Румунією».

Виникнення
Великої Румунії було нелегкою метою, як ми хотіли б повірити. Євгенічні та
расові аргументи та аргументи демографічної більшості були рішуче
протиставлені, з перемогою Румунії, в альянсі з Францією,
Великою Британією та США.

4 червня
1920 року у Великому Тріанонському палаці у Версалі було підписано мирний
договір між переможною Антантою у Першій світовій війні та Угорщиною. В результаті домовленостей, на карті Європи з’явилися нові країни, такі як Югославія, Чехословаччина
та Угорщина та країни, які подвоїли свою територію та кількість жителів, як наприклад Румунія. До
складу нового Королівства Великої Румунії тепер входили
Банат, Буковина, Крішана, Марамуреші Трансільванія, що були до тоді провінціями Австро-Угорщини, з
переважно румунським населенням. У березні 1918 року Бессарабія, румунська провінція в Росії, приєдналася
до нової пан-румунської будови, на базі принципу національного самовизначення. Тріанонський договір був підписаний для встановлення кордонів нової Угорщини з її
сусідами: Австрією, Чехословаччиною, майбутньою Югославією та з Румунією.

Кінець
Першої світової війни відбувся ще у листопаді 1918 року, коли Німеччина здалася
франко-англо-американським військам. Але угорське населення та його еліта не
змирилися із закінченням війни, а вдалися до революційної форми повалення
існуючого порядку за зразком більшовицької революції під керівництвом Леніна в
Росії в 1917 року. Таким чином, заснована в 1919 році Радянська республіка
Угорщина розпочала війну проти Чехословаччини та Румунії для повернення
територій, що належали її до тоді. Перемоги чехословацької та румунської армій
призвели до окупації Будапешта румунською армією та розпуску радянської Угорщини.
На початку 1920 року нарешті міг бути підписаний настільки бажаний мир з Угорщиною.

Історик Іоан Скурту описав клімат початку 1920-х років у
східній половині колишньої Австро-Угорщини, який передував підписанню мирного
договору: «Тріанонський договір був підписаний після бурхливих дебатів за
участю угорської делегації, починаючи з січня 1920 року, яка прагнула отримати збереження цілісності Угорщини, заперечуючи вимоги та рішення румунів, словаків, хорватів і словенців, які об’єдналися і створили нові
держави. Договір був підписаний із запізненням і тому що, угорська делегація на чолі з Альбертом Оппоні бачила, що на мирній конференції вона не скористалася успіхом, оскільки рішення там
ґрунтувалися на принципі національного самовизначення, тобто на волі народів.
Президент конференції, прем’єр-міністр Франції Александр Міллеран, оцінив, що народи ще восени 1918 року
вільно вирішили свою долю. Таким
чином, аргументи делегації
щодо збереження тисячолітньої Угорщини не змогли бути задоволені».

Румунія виграла внаслідок підписання Тріанонського
договору не лише тому, що вона була у таборі переможців, але й тому, що мала
певні аргументи. Іоан Скурту пояснює: «Основним аргументом було рішення
Національної асамблеї в Алба-Юлії, яка була представницькою нарадою. Ті 1.228 делегатів,
обраних у всіх дільницях Трансільванії, мали повноваження, тобто обов’язкові мандати, голосувати за об’єднання Трансільванії
з Румунією. По-друге, відбулася
конвенція у серпні 1916 році, на базі якої Румунія вступила у війну на запит Антанти, де
детально були передбачені кордони Румунії, у тому числі з Угорщиною. Третім
аргументом був внесок румунської армії у перемогу Антанти, оскільки вступом Румунії у війну, влітку 1916 року,було звільнено
західний фронт, французький, що призвело до переміщення австрійських та
німецьких військ на румунський фронт. У Румунії велися великі битви, такі, як
влітку 1917 року в Мерешть, Мерешешть та Ойтузі, де військові сили Центральних держав зазнали значних втрат, що
сприяло перемозі Антанти в 1918 році»

Стосовно об’єднання від 1918 р., закріпленого Тріанонським договором 1920 року, історик Ніколає Йорга писав: Нашу шану слід
віддати всім румунам, від найвищого військового та політика до останнього селянина,
одягненого у військовий одяг. Усі румуни внесли свій внесок у цю перемогу, але
Румунія мала виняткове покоління еліт, яке зробило це можливим. Король Фердинанд і королева Марія,
безумовно, повинні посідати перші місця у списку покоління з 1918 року. За ними йдуть політики Іон І.К. Бретяну, Юліу Маніу, Васіле Голдіш, Штефан Чічо-Поп, Джордже Поп де Бисешть, Іон Інкулец, Пантелімон Халіпа,
Іон Ністор,військові, такі як лейтенант Екатеріна Теодорою, капітан Грігоре Ігнат, генерали Константин Презан, Александру Авереску, Єремія Грігореску та багато
інших. Але Румунія поплатилася
за ту чудову перемогу 1918-1920 років, і Іон Скурту розповідає про це: «Маленька Румунія поплатилася багато,
насамперед поплатилася кров’ю. Статистики свідчать про те, що приблизно 800.000
румунів загинули під час боїв через хвороби, нестачу та жертви, яким вони
піддалися за ці два роки участі у війні. Румунія також мала дуже важливі
матеріальні та духовні витрати через те, що німецькі, австро-угорські,
болгарські, турецькі окупанти пограбували протягом часу окуповану територію.
Також не забудьмо про те, що уряд Румунії з міста Яс надіслав до Росії скарб
Румунії, два транспорти, один у грудні 1916 р., та ще один у липні 1917 р.,
скарб, який не був повернутий ніколи. У підписаному офіційному документі чітко
зазначено, що російська сторона бере на себе відповідальність за його
транспортування та доставку до Румунії».

100 років тому Тріанонський договір
підтвердив реальність того часу та волю тогочасних людей. Це був початок нової ери, якої
прагнули тогочасні люди.

Місто Блаж (центр) відіграло
важливе місце у процесі становлення Великої Румунії. Третє за величиною місто в
повіті Алба, однак одно з найважливіших населених пунктів для історії всієї
Румунії – місто Блаж, відоме в народі ще як малий Рим, розташоване на заході
країні, у виноградарському регіоні. Місто є центром греко-католицької
митрополії Албаюльського та Фегераського регіонів.

Перша
документальна згадка про Блаж датується 1252 роком, коли граф Херборд купив
маєток розташований на горбах, маєток що називався Херборді. У 1313 році син
Херборда, Блазіус, став володарем маєтку. Назва Блаж походить від ім’я Блазіус.
Спочатку, населення місцевості було малочисленним, в 1650-му році при першому
переписі населення в населеному пункті мешкали члени 20 родин. Місто
розвинулось після переміщення сюди резиденції греко-католицького єпископства.
Незадовго після цього моменту у місті почали з’являтись навчальні заклади,
бібліотека дієцези (найбільша румунська бібліотека Трансільванії) тощо. 19
травня 1737 року Блаж отримав статус міста.

З 1738-го року,
новий та важливий етап розвитку м. Блаж окреслюється завдяки діяльності
єпископа Іноченція Міку Клайна, засновника сучасного міста. Він був ініціатором
національної політичної боротьби румунів з Трансільванії, склавши план боротьби,
що матеріалізувався відомим актом «SupplexLibellusValachorum», суть
цієї програми будучи перейнята революціонерами від 1848-го року. Хоча влада
зашкодила йому виповнити свої мрії, його ідеї почали давати результатів. У
1747-му році завершилось будівництво монастиря, в 1754-му році почали діяти
перші навчальні заклади міста Блаж, а з 1750-го року відновила діяльність
типографія. У другій половині XVIII-го початку XIX-го ст. Блаж був потужним центром боротьби румунів з
Трансільванії заради національної емансипації, ціла когорта книжників
просвітителів такі як Самуїл Міку, Петру Майор, Георге Шінкай, Іон Будай-Деляну
утверджуючи новітню культурну течію під назвою Арделянська школа.

У 1754 році
зусиллями єпископа Петра Павела Арона, в Блажі відкрила свої ворота перша
державна школа з викладанням румунською мовою. Скасування греко-католицької
церкви комуністичною владою, у жовтні 1948 року, було важким ударом для міста
Блаж, оскільки вся його інтелектуальна еліта була заарештована та розвіяна по
країні. Греко-католицьку теологічну академію було закрито, а Блазьку Центральну
бібліотеку знищено. Велику частину книг було кинуто в ріку Тирнава, а каплиці
навчальних інститутів було перетворено на спортивні зали.

Якщо колись ви
зупинитесь в місті Блаж раджу вам відвідати Єпископський палац побудований в
1535 році Штефаном Багді, в стилі бароко, а також Греко-католицьку Митрополію з
1853 року. Певний час в цьому палаці діяв Музеї історії та археології. Також
надзвичайної краси є Греко-католицький собор Святої Трійці, побудований з
1738-го по 1745-ий рр. в стилі трансільванського бароко за планами італійського
архітектора Джовані Мартінелі, скульптурний монументальний ансамбль Блазького
Великого національного зібрання тощо.

У наші дні місто
Блаж є важливим вузлом дорожнього та залізничного транспорту, головним
економічним центром. Також тут є Дослідний та виробничий виноградарський центр,
Музей з відділами історії, археології та природних наук, заснований в 1851
році, в якому зберігаються й книги, що походять з власної бібліотеки лінгвіста
й філолога Тимотея Чипаріу, видатного представника Латинської течії та
Революції від 1848 року в Трансільванії.

Нині
місто Блаж готується до візиту Папи Римського Франциска, що відбудеться у
неділю, 2 червня. Кульмінацією візиту
Папи Франциска стане беатифікація семи греко-католицьких мучеників, подія, що
відбудеться на рівнині Блажа, наприкінці 20-річного канонічного процесу. Папа
Римський Франциск стане другим настоятелем римо-католицької церкви, який прибуде
до Румунії через два десятиліття після історичного візиту Папи Іоана Павла ІІ.
Це буде надзвичайно важлива подія для приблизно одного мільйона римо-католиків
і 200.000 греко-католиків нашої країни. Але і для більшості 85% румунів, які є
православними сповідниками. Очікується, що понад 150 тисяч людей відвідають Блаж
2 червня 2019 року на заходах, організованих з нагоди візиту Папи. Верховний
понтифік буде присутнім на рівнині Свободи, а також на Площі 1848 року і в архієпископському
соборі Святої Трійці. Офіційна програма візиту Верховного Понтифіка ще не
опублікована Ватиканом, але очікується, що Папа Франциск відвідає резиденцію
Великої Архиєпархії. З цього приводу має бути відкрите погруддя Папи Іоана
Павла ІІ, робота польського скульптора.

Французький географ Еммануель де Мартонн був одним з найбільш
прорумунських іноземців у першій половині ХХ століття. Дехто вважає його навіть
найбільшим румунофілом тих часів. Саме він є автором досліджень та карт
Румунії, які зіграли важливу роль у демаркації кордонів нової унітарної держави
після Першої світової війни. Студент видатного французького географа Поля
Відаля де ла Блаша, Мартонн почав вивчати географію Румунії в перші роки ХХ
століття завдяки дружбі з румунським есеїстом Помпіліу Еліаде.

Після закінчення Першої світової війни розпочався інший вид війни -
лобіювання і війни карт. Фактично, війна лобіювання велася постійно, вона
будучи нічим іншим, як прихована частина відкритої війни. Гевін Боуд викладає
французьку мову та культуру в Університеті Сент-Ендрюса, найдавнішому виші
Шотландії. Вивчаючи особистість Еммануеля де Мартонна, він дійшов і до
досліджень Румунії. Боуд зазначив, що румунська пропаганда у французьких ЗМІ
була одним з найефективніших шляхів, який румунська дипломатія використала для
досягнення своїх цілей. «У Франції, де отримали освіту більшість її
інтелектуалів, Румунія знайшла найбільш голосну та ефективну підтримку.
Румунський міністр у Парижі Віктор Антонеску розробив план шляхом надання субсидій
французьким газетам і створив 1 січня 1918 року відділ зв’язків зі ЗМІ. Таким
чином румуни завалили грошима французьку пресу фінансуючи сприятливі румунській справі статті. У той же час, вони
створили журнал «La Transylvanie/Трансільванія» для захисту прав мешканців
Трансільванії, Банату і Буковини, а також газету під назвою «La
Roumanie/Румунія». Крім роботи на МЗС Франції, Еммануель де Мартонн допоміг
цьому в пропагандистському напрямку. Наприклад, у березні 1918 року була
опублікована стаття кореспондента газети «Le Matin/Ранок» у Румунії Франсуа Лебруна «Добруджа:
історичний, географічний, етнографічний та статистичний ескіз. У передмові до
книги Мартонн виклав свою думку на підтримку румунського протесту пишучи, що
«ще не запізно, щоб просвітити громадську думку про Добруджу. Болісна мирна
угода, яку Румунія була змушена підписати з приставленим до горла ножем буде
переглянута, як буде переглянута і доля Румунії та слов’янських народів, які
знаходяться під ненависним ярмом.»

Своє дослідження про Трансільванію де Мартонн почав з встановлення меж
угорської території, яка не узгоджувалася з румуномовним населенням. Крім
наукової строгості Еммануель де Мартонн мав і великий літературний талант, його
наукова діяльність супроводжувалася блискучою літературою складовою. Де Мартонн
був зачарований карпатськими краєвидами, Трансільванією і румунськими селянами.
Розповідає Гевін Боуд: «Еммануель де Мартонн надав наукову вагу славному
румунізму. Для цього географа Румунія мала або бути карпатською нацією, або не
бути взагалі. Ось цікава цитата в цьому сенсі: «покидаючи Бухарест, з перших
кроків в напрямку на північ, блакитна лінія Карпат /«la ligne bleu des
Carpathes», що є перефразуванням словосполучення «блакитна лінія Вогезів» «la
ligne bleu des Vosges»/ видніється на чистому небі. Ширячись високо над полями, на яких
можна побачити, скільки вдається охопити оком, нескінченне багатство врожаїв,
тінь Карпат лягає на всю Румунію. Вони не є, як можна здатися кинувши короткий
погляд на атлас, природною межею, етнічним, політичним або економічним бар’єром.
По обидва боки Карпатської дуги, що тягнеться від Буковини до Залізних воріт,
ви почуєте ту латинську мову, яка дуже близька до нашої. Тут можна побачити ті
самі конічні дахи будинків, ті самі чудові народні костюми, які нагадують
туніки та штани дакійців, зображених на Колоні Траяна… Ті самі примітивні
вози, до яких запряжені буйволи з довгими вигнутими рогами, ті самі пісні і танці, ті
самі ідеали… Немає кордонів для чабана та його отари».»

Великим випробуванням для румунів і для Еммануеля де Мартонна разом з
ними були зусилля заради створення Великої Румунії, – каже Гевін Боуд. «Починаючи з січня 1919 року
географічний досвід Еммануеля де Мартонна був використаний на Версальській
мирній конференції. У 4 великих дослідженнях про 4 затребувані провінції,
Румунія, як вона виглядає сьогодні, спеціально організована структура, була в
центрі його роздумів. Де Мартонн поставив картографічну мову на службу
румунській справі. Заголовок його кольорової карти «Розподіл національностей на
територіях, де домінують румуни» далекий від того, аби називати його нейтральним заголовком карти.
Він спрямовує читача до певних висновків. Використання червоного кольору, хоча
він не єдиний, хто використовував його для представлення румунів, підкреслює ті
регіони, де більшість складає румунське
населення. Більше того, карта Мартонна усуває меншини нижче 25% з усіх
регіонів. Презентуючи більшість регіонів кольором більшості, міські
національності були представлені в поодиноких маленьких колах. Цей
картографічний підхід демонструє вплив його наставника Відаля де ла Блаша,
фаворизуючи більш відсталі, сільськогосподарські регіони, де припускалося, що
була гармонія між людьми та землею. Таким чином, регіональна географія та
симпатія до румунського селянина йшли рука об руку.»

На Мирній конференції прихильне ставлення Еммануеля де Мартонна до
Румунії виявилося переможним. Це була перемога віри і прагнення до пізнання.

У дослідженнях історії та міжнародних відносин сказано,
що Центральна та Східна Європа після 1918 року є творінням Франції. І, в значній
мірі, це дійсно так. Держави, які з’явилися на карті Європи наприкінці Першої світової
війни завдячують своє
існування Франції. Польща, Румунія, Чехословаччина та
Югославія – це нові держави,
що виникли після того як переможна Антанта визначила умови
закінчення Великої Війни, яка тривала чотири роки.

Наприкінці 1918 року
ситуація в Європі все ще була неясною. Австро-угорські території, населені
румунами та іншими етнічними групами, були суперечливими, а контроль над ними
залежав від здатності кожного політичного гравця наводити переконливі аргументі
на підтримку своїх переконань. Франція зіграла роль миротворця на заході
сучасної Румунії та вирішально вплинула на визначення кордонів Королівства
Румунія. А генерала Анрі Матіас Бертло став запеклим захисником румунської
справи.

Аурел Арделян, викладач
історії Західного університету ім. Василя Голдіша в місті Араді описав дуже
складну ситуацію у регіоні в 1918 році. «Під кінець 1918 року та на початку
1919-го ситуація в західній частині Великої Румунії була зовсім неспокійною. Якщо
до вступу Румунії у війну їй пообіцяли звільнити західні території, після
війни їх значна частина й особливо Банат де-факто перебували під сербською
військовою окупацією. Тодішній прем’єр-міністр і міністр закордонних справ
Румунії Йон Бретіану написав Послу Франції Сент-Олеру телеграму 22 грудня, в якій
пише про те, що сербська армія, що перебувала в Банаті заарештувала та
ув’язнила в Белграді сотні банатських румунів. У місті Араді було багато біженців,
які втекли від терору сербських солдатів у Банаті. Сербський комендант Тимішоари
розпустив Румунську національну раду в повіті Тіміш та всі румунські
національні гвардії. «Румунський народ дуже вороже ставиться до сербської
армії, якою захоплювався і поряд з якою потерпав під час страшних випробувань»,
– писав Бретіану.»

Генерал Бертло очолив військову місію Франції в Румунії в жовтні 1916
року і був змушений піти у березні 1918 року після того, як Румунія, після поразки, підписала мирний договір в Буфті. Однак у жовтні 1918
року він знову очолив французьку військову місію і особисто відвідав
Багат і Західну Трансильванію, щоб на власні очі побачити тамтешні реалії. Говорить Аурел Арделян. «Мучеництво румунів Трансільванії добре відоме мені. Особлива любов пов’язує мене з вами і запевняю Вас у моїй повній підтримці
та готовності посприяти остаточному закріпленню Великої Румунії». Це слова, які генерал Анрі Матіас Бертло, командувач союзних
військ на Дунаї і глава французької військової місії в Румунії, виголосив під час зустрічі з делегацією на чолі з Василем Голдішем, що прибула до Бухареста, щоб вручити
королю Фердинанду документи
об’єднання. У цьому ж дусі відбувся й візит французького генерала
до Арада і на захід Румунії в 1918-1919 роках. Арадська преса тих часів,
зокрема газета «Românul/Румун»
широко висвітлювала деталі візиту на тлі складного процесу, з численними перебоями, встановлення румунського управління в Араді, Трансільванії і Банаті.»

Візит генерала Бертло мав
умиротворити регіон, що в роки війни потерпав від накопичених ненависті та несповнень, прояви яких
були помітні всюди. «Напередодні прибуття генерала Бертло до Араду на румунів,
які хотіли побачити французького генерала напали угорські провокатори, які
відкрили по них вогонь, розтоптали прапори, було багато жертв. «Хай знають угорці,
що не прояви кількох божевільних осіб визначатимуть політичну долю румунів і
угорців, а Загальний мирний конгрес. До того часу і ті, й інші мають проявити
холоднокровність. Міжнародний трибунал здійснить справедливість», такою була
офіційна пацифістська позиція румунів, представлена в газеті «Românul/Румун». До речі,
сам французький генерал назвав свою поїздку «Миротворче турне», спрямоване на
уникнення міжетнічної напруженості шляхом дислокації в регіоні французьких
військ.»

Роль французьких військ
полягала в тому, щоб заспокоїти обстановку, а генерал Бертло успішно впорався з
цим завданням. Розповідає історик Аурел Арделян. «З преси тих часів ми
дізнаємося, що генерал Бертло підкріплював свої слова діями, спрямовані на виконання
обіцянок. У журналі «Biserica și școala/Церква і школа» від 23 грудня 1918 р. у рубриці
«Інформація» написано: «Французькі війська
в Банаті. Після кривавих демонстрацій уночі, за наказом генерала Бертло до Араду
прибули французькі війська для забезпечення громадського порядку та безпеки. Редакцію
газети «Românul/Румун» в Араді охороняють французькі солдати.» А наступні новини звучать
так: «Румунські війська займуть міста Орадя-Маре, Арад і Сігетул Мармацієй. Французький
полковник передав угорському уряду ноту від генерала Бертло, в якій зазначається,
що румунська армія має право перетнути демаркаційну лінію і зайняти наступні
міста: Клуж, Деж, Сату Маре, Орадя, Арад, Маргіта і Сігету Мармаціей.» Ця
операція триватиме до прибуття французьких військ.»

Мирні договори встановили
кордони з урахуванням етнічної мозаїки, а також тодішніх принципів та прагнень націй.
А Румунія, за підтримки великого союзника Франції, здобула свій сучасний західний
кордон.

Відомий можновладець Йонел Бретіану вважається головною
політичною фігурою Румунії перших трьох десятиліть ХХ століття. Саме він, завдяки своїй далекоглядності, зумів, разом з Королем Фердинандом та
Королевою Марією, поставити Румунію на правильний шлях
історії та надати їй нового державного виміру.

Йонел
Бретіану був першим сином активного діяча революційного руху 1848-49 років
Весна націй, Йона Бретіану, який відігравав вирішальну роль у народженні
сучасної Румунії. Він народився в 1864 році й за прикладом батька обрав фах
інженера. Навчався у Франції, де отримав диплом інженера з будівництва мостів і
доріг. Політикою він почав займатися з 35-річного віку, коли вступив в ряди
Націонал-ліберальної партії та був прем’єр-міністром п’ять разів, найбільше в
історії Румунії. Переконаний франкофіл, він був одним з найзапекліших
прихильників вступу Румунії до Першої світової війни на боці
французько-британської Антанти.

В архівах Центру усної історії Румунського
радіо ми знайшли розповідь відомого румунського правознавця і дипломата
Александра Данєлополя, який ще з дитинства добре знав Йонела Бретіану. Інтерв’ю
було записано в 1995 році: Я належу до родини Бретіану і пишаюся цим. Мене
виховали в дусі Бретіану, тому що главою цієї родини був не Йонел Бретіану, а
Сабіна Кантакузіно, старша дочка Йона Бретіану, яка була дуже розумною та, в
той же час, дуже авторитетною людиною, до якої всі прислуховувалися. Крім того,
двічі на рік Сабіна Кантакузіно запрошувала всіх на сімейний обід, на який
незалежно від роботи, завжди приходив Йонел Бретіану, приходили й його брати
Діну та Вінтіле. Йонела Бретіану я знав з дитинства. Він і мій батько дуже
поважали один одного, а мій батько намагався примирити його зі старшим сином
Георгієм Бретіану, але не зумів.

Після 1918 року, тобто
після утворення Великої Румунії Йонел Бретіану мав колосальний капітал довіри.
Александру Данієлополь запам’ятав ілюстративний епізод. Йонел Бретіану був
людиною, яка максимально покладалася на свої здібності. Я розповім вам цікавий
епізод, за яким спостерігав з вікна свого будинку. Одного разу до нас прийшли
страйкарі, що рідко можна було побачити в ті часи. Вони почали кричати, вигукувати
різні гасла. Потім підійшли поліцейські, які виглядали трохи як в сатиричних
творах румунського драматурга Йона Караджале, мали кийки і все
необхідне спорядження, проте демонстранти нічого не робили. Вони просто стояли
у дворі, півколом аж до вхідних дверей
Бретіану і вигукували гасла. Зненацька двері відкрилися і звідти виходить Йонел
Бретіану одягнений в шубу з хутра та з капелюхом. Не кажучи ні слова, тільки
жестом показав: «Пропустіть мене!». Раптом натовп розсунувся й утворив
прохід, як у Біблії перед Мойсеєм розступилися води Червоного моря. Бретіану
пройшов до воріт, а потім повернувся до протестувальників і сказав їм: «А тепер
йдіть, ви мені вже набридли!» Він не сказав їм ні слова більше, не спитав чого
вони хочуть або, що він може для них зробити, нічого. Він пройшов поміж них і
ніхто не сказав йому жодного слова. Він був наче святий, наче привид! Сказав, що
сказав, повернувся в хату і демонстративно грюкнув дверима. Протестувальники не
знали як швидше розійтися, не знадобилася допомога поліції, на цьому все завершилося.
Таким був Йонел Бретіану!

Водночас Йонел Бретіану був
дуже освіченою людиною, а в наші дні в його колишньому будинку в Бухаресті діє
Будинок культури Бретіану. Розповідає Александру Данієлополь. Йонел Бретіану
був інженером і, треба сказати, дуже хорошим інженером. Перш ніж піти у політику він, як молодий інженер брав участь у будівництві знаменитого мосту через Дунай біля містечка Чернаводи. Проте у Парижі він багато часу проводив у Національній бібліотеці. Він брав книги звідти, маючи знайомих, і читав ночами, мав фантастичну загальну культуру. Це
була культура переплетена з його любов’ю до Румунії. Він прагнув повернути в румунсько-французьку дружбу румунські теми. Ми завдяки йому воювали на фронті поряд з французами, а він казав, що про Румунію, про історію Румунії написано замало. Він знайшов у Національній бібліотеці Франції
кілька рукописів, я не пам’ятаю кого, але там була інформація про те, що Людовик XIV-й зв’язався з Волощиною. І він всюди показував цей рукопис. У нього була майже повна бібліотека всього, що він знайшов під час студентства,
будучи в Парижі він знаходив час ходити в бібліотеки, музеї тощо. Він був людиною
мистецтва, любив гарні речі, дуже любив румунське народне
мистецтво. В його будинку були цікаві книги, гарні картини відомих художників. Але хочу сказати вам, що в його кімнаті були лише маленькі речі.
Наприклад, він мав хрест з написом кирилицею, що висів біля ліжка, він
помер, дивлячись на цей хрест, це мені сказав мій батько.

Йонел Бретіану відіграв особливу роль і зумів передбачити напрямок, в який змінюється світ. Він був
політиком, якого б хотіла мати будь-яка країна, людиною сьогодення, але й майбутнього.

Наприкінці Першої світової
війни і переможці, і переможені завершили воєнні дії маючи в пам’яті свіжі
спогади пережитих трагедій, а також з полегшенням і надією на те, що весь цей
жах нарешті закінчився. Румунія була в таборі переможців і возз’єднання з
Банатом, Буковиною і Трансільванією в листопаді – грудні 1918 року призвело до
народження нової Румунії, Румунії, про яку багато хто навіть не мріяв.

У 1918 році на карті
Центральної та Східної Європи з’явилися нові держави, серед них і Велика
Румунія. Нові реалії призвели до перегрупування політичних структур за
національними ознаками і до останнього прояву сучасності – боротьби проти
імперій. Принцип національного самовизначення на основі етнічної більшості зіграв
вирішальну роль у формуванні нових державних суб’єктів та досі діє в
міжнародних відносинах.

Країни Антанти як переможці
у Великій війні висунули свої вимоги переможеним Центральним державам. Крім
того, що зазнали значних територіальних втрат Німеччина, Австро-Угорщина та їх
союзники були змушені заплатити репарації за воєнні збитки. У 1916 році Румунія
уклала з союзниками договір про вступ у війну на боці Антанти і мала право
вимагати максимуму під час укладення мирного договору.

Про те як європейські
країни вийшли з першої в історії Європи великомасштабної війни розповідає
історик Йоан Скурту, викладач кафедри новітньої історії Історичного факультету
Бухарестського університету. Перемир’я означало припинення військових дій і на
цьому тлі можна було скликати мирну конференцію, яка почала свою роботу в січні
1919 року. У цьому контексті були підписані договори з кожною країною альянсу
Центральних держав. Найбільш важливим був договір підписаний з Німеччиною 28
червня 1919 року, що містив положення про позицію Німеччини у відносинах з
іншими державами. У ньому Німеччина зобов’язалася визнати нові кордони Румунії,
виплатити репарації за завдані збитки
під час окупації і особливо за введення в обіг леїв через Генеральний банк
Волощини, що не мали покриття в золоті і були валютою окупанта. Решта положень
стосувалися інших країн, і цей документ став основним договором мирної
конференції, відомим під назвою Версальський договір. Решта договорів з кожною
країною окремо були підписані теж у Версалі, але в різних палацах, тому і мають
різні назви.

Румунська громада в
Австро-Угорщині виступила за об’єднання з Румунією. 28 листопада 1918 року за
ініціативи Румунської Національної Ради, члени Генерального Конгресу Буковини в
Чернівцях одноголосно, за підтримки більшості німецьких і польських
представників, проголосували за об’єднання з Румунією. А 1 грудня 1918 року на
Національних зборах в Алба-Юлії і румуни Банату та Трансільванії проголосували
за об’єднання з Румунією. Резолюцію Національних Зборів про возз’єднання
зачитав Васіле Голдіш, а 3 грудня делегація у складі Александра Вайди Воєводи,
Василя Голдіша та греко-католицького і православного єпископів Юліу Хоссу,
відповідно, Мірона Крісті вручили Резолюцію Національних Зборів в Алба-Юлії
королю Фердинанду. 25 грудня 1918 року Королівським указом проголошується
створення Великої Румунії.

Проте, нова держава мусила
здобути міжнародне визнання, та це виявилося нелегким завданням. Говорить Йоан
Скурту: Проблема полягала в тому, що Йонел Бретіану, який очолив румунську делегацію на Мирній конференції, думав, створив собі ілюзію, що
Румунія буде розглядатися на рівних з іншими. Так само як ми воювали на рівних,
понесли втрати, – казав він, – ми маємо були рівними й на мирній конференції. Але там була сформована група країн Рада
п’яти, яка в дійсності складалась з чотирьох країн: США, Великобританії,
Франції та Італії, і котра приймала остаточні рішення. Звичайно Бретіану вимагав дотримання принципу рівності між країнами переможцями. Але навіть президент США
В.Вільсон заявив ще до початку роботи конференції, що місце і роль кожної
країни залежить від її військової сили. Румунія в порівнянні з тими державами, не
була великою військовою силою. В цьому полягала головна проблема. Звичайно,
були деякі непорозуміння щодо підписання сепаратного миру, зокрема пов’язані з
тим, що нібито договір 1916 року не стосується Бессарабії (нинішньої Республіки
Молдова), а тільки румунських територій в складі Австро-Угорщини. Потім були
проблеми, пов’язані з репарацією збитків, з вільним транзитом товарів, людей і
майна Антанти, що знаходилися на території Румунії, а також із захистом нацменшин.
У зв’язку з цим я хотів би навести слова Бретіану про те, що Румунія готова в
будь-який час надати меншинам ті самі права, що й держави Ради чотирьох. Інакше
кажучи, він вимагав не дискримінувати Румунію, Чехословаччину, Югославію та
Грецію. Звичайно пропозиції Бретіану не знайшли підтримки.

Урешті-решт прем’єр-міністр
Бретіану добився визнання нової держави за підтримки Франції,
але свій підпис на Мирному договорі поклав Александру Вайда Воєвод перший
трансільванець на посаді прем’єр-міністра Великої Румунії. Велика Румунія була грандіозним
проектом, який став реальністю завдяки внеску всіх румунів, але кілька особистостей мали месіанську роль: король Фердинанд I, його дружина Марія і
ліберальний політик Йонел Бретіану. Текст Королівського указу від 25 грудня
підтверджує, урочисто і чітко, національну волю. З огляду на одноголосне рішення Національних зборів в
Алба-Юлії, Ми постановили і проголошуємо: землі, охоплені рішенням Національних Зборів
в Алба-Юлії 18 листопада і грудня 1918 року є і навічно будуть возз’єднані з Королівством Румунії.