Tag: вистава

Незалежна театральна компанія Vanner Collective – відома своїми оригінальними ініціативами в культурному просторі Румунії, втілюючи в театральних виставах гострі соціальні проблеми. Їхній останній проєкт – «Бестіар. Споживчий товар», співфінансований столичною мерією. Проєкт відкриває розмову про тривожну напруженість між потребою підлітків у індивідуальності та тиском, який чинить суспільство та онлайн-середовище, соціальні мережі.

 

Про джерела натхнення для проєкту ми поговорили з PR-менеджером Анкою Спірідон: «Джерелом натхнення для п’єси, а згодом і для вистави «Бестіар», найновішої постановки Vanner Collective, стали виклики сучасної молоді, особливо коли йдеться про її присутність у соціальних мережах, тиск пропонованих ними моделей поведінки, зовнішнього вигляду та успіху. І тому молоді люди, як я вже казала, відчувають тиск, щоб відповідати критеріям, які не є їхніми власними, які є особливо довільними, особливо жорсткими і не дозволяють їм виражати свою індивідуальність, свою особистість або свою автентичність, а скоріше потрапляють у зону конформності. У наші дні мені здається очевидним, що напруженість між потребою самовираження людей різного віку, але особливо молоді, і тиском відповідати певним стандартам дуже сильно проявляється в онлайн-середовищі та соціальних мережах, які пропагують певні моделі поведінки, зовнішнього вигляду, успіху, які не є нашими, не є для всіх нас. І, зокрема, ми хотіли звернути увагу на присутність в онлайн-середовищі та на пов’язані з цим ризики».

 

Чому Vanner Collective обрав саме цю тему, розповідає Анка Спірідон: «Команда Vanner вважала за потрібне розпочати цю дискусію, оскільки вони часто відкривають складні дискусії в запропонованим ними проєктах, щоб показати аудиторії, особливо молодшій, що всі ми колись зіткнулися з тиском суспільства, незалежно від вибору, який нам довелося зробити. Незалежно від того, чи це був університет, до якого ми збиралися вступати, чи кар’єра, яку ми хотіли зробити, чи спосіб життя, чи спосіб вигляду, чи наш вибір загалом. Ми хотіли створити цим проєктом, цією виставкою «Бестіар», безпечний простір для них, щоб вони могли виразити себе, побачити, що вони не самотні, і, чому б і ні, відчути себе більш комфортно, щоб виразити свою індивідуальність».

 

Як пройшов проєкт «Бестіар»? Які методи художнього пошуку та вираження використовувалися в ньому? Анка Спірідон, культурний PR, розповідає нам про усе це: «Під час проєкту ми провели низку воркшопів та фокус-груп з підлітками та молоддю, і так чи інакше зворотній зв’язок, який ми отримали від них, був таким, що, дійсно, суспільство, здається, вимагає від них досить багато конформізму. У них складається враження, що вони більш керовані, що краще бути слухняними, ніж висловлювати свою думку, проявляти свою індивідуальність. І це зміцнило наше переконання про те, що ми відкрили хорошу дискусію і що ми можемо забезпечити контекст, в якому індивідуальність може виразити себе. Ми використали метафору жертовних тварин, можливо, жертвоприношення себе, своєї особистості, саме як відправну точку для дослідження стереотипів і конформізму. Команда Vanner виходила з ідеї, що коли ти конформний, ти втрачаєш частину себе, втрачаєш те, ким ти міг би стати. Ти втрачаєш плем’я, стадо, яке насправді належить тобі, коли тобі кажуть відповідати нормам і стандартам».

 

Наприкінці нашої розмови Анка Спірідон розповіла про театральну виставу «Бестіар», яка стала завершальною частиною всього проєкту: «Вистава «Бестіар» заснована на новому драматичному тексті, написаному Ралукою Менеску та Денісою Ніколає, співзасновницею Vanner Colective. Концепція та режисура також належать Денісі Ніколає, а команда складається з давніх співпрацівників Vanner Colective, але актори, яких можна буде побачити у «Бестіарі», – це зовсім молоді актори. У виставі «Бестіар» команда Vanner Collective хотіла стати ближчою до молодих людей, поговорити про їхні конкретні проблеми та вступити з ними в сталий діалог. Вона також поставила собі за мету представити їхні виклики аудиторії, яка, можливо, не стикалася з ними, не переживала їх у тому вигляді, в якому переживає сьогоднішня молодь, з усім тиском соціальних мереж, або не пам’ятає їх: батьки, вчителі, друзі».

Цього року акція Ніч музеїв проводилася вже в 19-е і включала сотні спеціальних заходів, організованих як в Румунії, так і в Республіці Молдова. Окрім музеїв, які щороку відкривають свої двері безкоштовно, культурна пропозиція з цієї нагоди урізноманітнилася і публіка могла насолодитися унікальними світловими шоу, перформансами, презентаціями, майстер-класами, вуличними та внутрішніми анімаціями або концертами. Сьогодні ми розповідаємо про дві нові вистави, а саме про бухарестську хореографічну школу Флорія Капсалі, яка знов стала партнером Ночі музеїв і про долучену в цьому році Бухарестську національну оперу.

Дойна Джорджеску, вчителька хореографії в хореографічній школі ім. Флорії Капсалі запросила нас за лаштунки вистав, щоб дізнатися, що відбувається до того, як танцюристи виходять на сцену. Ми не вперше беремо участь у проекті. Цього року ми хотіли розкрити трохи закулісся професії танцюриста, тому вирішили зосередитися на заняттях з класичного танцю, сучасного танцю, румунського танцю, характерного танцю. Водночас, дуже важливим є навчання грі на фортепіано і ми також зробили наголос на цьому аспекті. Й оскільки мова йде про мистецтво, ми скористалися тим, що у нас є дуже талановиті діти в живописі, а також виставили деякі роботи цього напрямку. Плюс виставка деяких костюмів і специфічного балетного обладнання. Так само ми не упустили можливість зробити коротку презентацію історії нашої школи та її міжнародного визнання.

Таким чином, допитливим, завітавшим до школи ім. Флорія Капсалі, під час Ночі музеїв було представлено світ майбутніх артистів балету, від перших кроків до останніх, на шляху до навчання та вдосконалення артистичного виконання. Була показана серія уроків танцю або балету, що окреслюють мінімальний шлях технічного розвитку танцівника. Дойна Джорджеску додала: У той же час ми отримали згоду на подальшу співпрацю з Національним історичним музеєм, де групи учнів у супроводі вчителів-координаторів представили мистецьку програму тривалістю близько 20 хвилин, де діти порадували присутніх у ці моменти глядачів привабливою та дуже різноманітною хореографічною програмою. Тому ми запросили всіх приєднатися до нас, щоб разом насолодитися дивом танцю, простим жестом, природним рухом, рухом, який щиро виражають юні танцюристи, і музичними акордами, наданими нашими студентами, навченими нашими викладачами комплементарного фортепіано, нашими колегами.

Ми також дізналися, що в останній день травня хореографічна школа ім. Флорії Капсалі виступить на сцені Бухарестської Національної Опери на Урочистому шкільному гала-концерті, де щороку відзначають зусилля учнів та викладачів. Бухарестська національна опера вперше відкрила свої двері в Ніч музеїв 13 травня. Александру Надь, художній керівник опери, розповідає подробиці: Цього року це здалося нам надзвичайною можливістю і ми зрозуміли, що ніколи не мали змоги взяти участь у Ночі музеїв, маючи досить вражаючий музей румунського ліричного мистецтва. Я не знаю, чи є багато подібних музеїв, присвячених ліричному жанру. Національна опера вперше взяла участь у Ночі музеїв, відклила свої двері, можливо, були люди, які вперше відвідали Національну оперу. Ми намагалися запропонувати абсолютно особливу програму: це мандрівна концепція, в кількох просторах Національної опери, в тому числі в Музеї Національної опери, який знаходиться на другому поверсі на балконі оперного театру. Разом з нашими партнерами з Національного університету театрального і кінематографічного мистецтва та Бухарестським національним університетом музики, а також Асоціацією незалежних лялькарів і ляльководів Румунії, через Експериментальну студію музичного виконавського мистецтва ім. Людовіка Шпісса ми запропонували глядачам унікальний тур.

Експериментальна студія Музично-виконавського мистецтва ім. Людовіка Шпісса була заснована в 2006 році і мала особливо насичену діяльність на початку, а потім припинила проводити мистецькі заходи і тепер хоче дати їй новий подих: Александру Надь: Наші глядачі були прийняті групами не більше 50 осіб. З 12 години ночі, кожні півгодини, максимум 50 осіб змогли взяти участь у цій мандрівній концепції, яку ми назвали Жива опера. Жива опера, тому що всі особи, яких ми там зустріли, були або композиторами, або відомими оперними акторами. Тож глядачі почули уривки арій, дуетів, каденцій, характерних для оперної музики. Глядачі побачили молодих акторів, молоде покоління оперних акторів, які є членами Експериментальної студії виконавських мистецтв ім. Людовіка Шпісса та членів Асоціації незалежних лялькарів і ляльководів. Раду Спірідон та Матей Міхай створили концепцію для відеомапінгу, ми сподівалися таким чином достукатися до особливої аудиторії, яку інакше ми б не залучили до наших просторів. Дуже важливо, що все склалося так, що 13 травня ми відзначали 85-річчя від дня народження нашого великого тенора Людовіка Шпісса, на честь якого названа Експериментальна студія.

Цей перформанс увійшов до репертуару Бухарестської Національної Опери у розширеній, мандрівній формі, представляючи понад 40 молодих художників, залучених до проекту.

Сьогодні ми вирішили торкнутися досить делікатної теми – онкозахворювань, або точніше раку молочної залози і неспецифічного підходу до нього – сучасного танцювального перформансу під назвою Рак і хореографія. Ця ідея виникла за під час зустрічі Кетеліни Флореску, драматургині і професорки Нью-Йоркського університету Пейс та хореографу Косміну Манолеску. Зосереджуючись на чоловічому персонажі, хворому на рак молочної залози, вистава має на меті привернути увагу до людей усіх статей, які страждають від цієї хвороби, а також до того, як суспільство реагує або не реагує на їхні медичні, соціальні та емоційні потреби. Задуманий у рамках хореографічного майстер-класу в 2022 році в AREAL у Бухаресті, перформанс задуманий як катарсична емоційна подорож, що передбачає спільну участь. Хореографія та інтерпретація належать Крістіні Лілієнфельд та Косміну Манолеску, засновникам AREAL | простір для хореографічного розвитку (arealcolectiv.ro). Але команда проєкту набагато більша.

Космін Манолеску розповів, що для нього сама ідея танцю є торжеством життя і смерті: Рак і хореографія говорить про досить складну, дуже емоційну тему для тих, хто пережив рак або бореться з раком і з цієї точки зору я радий, що поруч зі мною ці прекрасні люди, які сказали так, коли я запропонував їм долучитися до цього проєкту. Рак – це не лише хвороба, яка трапляється у жінок, але й у чоловіків і саме тому на нью-йоркській прем’єрі шоу з нами на сцені буде Майкл Сінгер, який перехворів на рак молочної залози, дуже особлива людина, яка вийде на американську сцену, щоб поспілкуватися з нами. Я опосередковано пройшов через потужний досвід боротьби з раком, і мені здається, що цей досвід допоміг сформувати спосіб у який шоу постане перед глядачами.

Що залишиться з тобою від цього життя? – по черзі запитують себе герої і це питання дає нам, глядачам, поживу для роздумів. Крістіна Лілієнфельд розповіла історію відходу від оригінального тексту, не залишаючи горизонту, який він відкрив. Від самого початку була ідея прийняття смерті, страждання і святкування. І те, що ми зробили, було для того, щоб зробити ці речі більш виразними, за допомогою деяких перформативних жестів. Тому що важливо, щоб люди йшли з надією і з цією ідеєю, що кожну мить треба прожити якомога інтенсивніше, але суть, яку ми відчували, завжди було там, і я думаю, що саме тому Кетеліна була такою гнучкою, тому що іноді драматурги дуже прив’язані до формату, який вони пропонують, а вона була дійсно відкрита до будь-яких змін, які ми пропонували. Тому що ми були на одній хвилі.

Наприкінці вересня 2022 року до команди була залучена композиторка Сабіна Улубяну, яка розповіла: Мені одразу сподобалася ідея тексту і все, що вони робили. Я також відвідувала репетиції, відвідувала їхні майстер-класи. Я якось наблизилася до їхнього світу, починаючи з читання тексту Кетеліни з Нью-Йорка і це було дуже цікаво для мене, тому що в той час, коли я писала ці твори, незважаючи на те, що у мене було пребагато матеріалу, відео, у мене були дискусії, у мене був текст, у мене було абсолютно все, я зробила вигляд, що забула про це і дозволила своїй інтуїції вести мене і, по суті, звернулася до того шару, який резонував у мені під час репетицій і під час обговорень. І я просто писала звідти.

Сінті Йонеску відповідає за відеодизайн вистави: Я думаю, що і в цей раз я не намагалась слідувати якомусь певному епічному сюжету в цьому спектаклі, в цьому фільмі, який я зняла для спектаклю і, з якого я потім черпала вказівки для різних моментів шоу. Через тему, яка є досить складною для всіх і особистою для багатьох з нас, мені було дуже важко почати роботу. І мені дуже допомогли всі ці зустрічі, обговорення, моменти руху, які я провела з Крістіною та Косміном і, завдяки яким ми дійшли до такого результату.

Створений кадр змушує затамувати подих, але йому протиставляються елементи, що символізують життя, яке завжди перемагає. Це одностайна думка команди сучасного танцювального шоу Рак і хореографія, команди, до якої входить Аліна Коменеску, навігатор пацієнта, яка в самому шоу несе чіткий меседж: профілактика може допомогти вам не потрапити до статистики. Аліна Коменеску: Те, що ми бачимо на сцені – це заклик до превенції. На жаль, за статистикою, кожен третій може захворіти на рак. Це сувора статистика. Просто 40% цих випадків можна запобігти, якщо вести здоровий і збалансований спосіб життя. І я думаю, що саме про це йдеться: ми намагаємося не стигматизувати, а дати зрозуміти, що якщо ти будеш добрим до себе, якщо ти навчишся бути добрим до себе, я думаю, що це дуже важливо, щоб ти не був тим одним із трьох.

Александрос Раптіс, освітлювач та концертний діджей, додав: Це дуже важка тема і, на жаль, набагато більш поширена або відома набагато більшій кількості людей. Дуже важко, коли ти працюєш над тим, щоб не впасти у форму надмірної театральності, коли ти приходиш на шоу, яке також називається Рак і хореографія, і очікуєш чогось особливого. У той же час дуже легко, уникаючи цього, можна потрапити в глузування. Найбільше мені сподобалося, якщо можна так сказати, чергування настроїв. Щодо перформансу, то іноді здається, що це театр, що це шоу, іноді, що це перформанс, а іноді, що ми на якійсь вечірці.

Національна прем’єра вистави відбулася 6 та 7 квітня 2023 року в ARCUB, а міжнародна прем’єра запланована на 26 квітня 2023 року в Jersey Theatre City Center та 28 квітня 2023 року в Румунському інституті культури в Нью-Йорку, а в червні вона повернеться до Румунії.

Минулого року на сцені Міжнародного кінофестивалю Трансільванія актриса Йоана Бугарін отримала стипендію Алекс. Лео Шербан за ролі у кінострічках «Мія сумує помститися» (режисер Богдан Теодор Олтяну) та «Отто Варвар» (режисер Руксандра Гіцеску). Цього року на Гала-вечорі премій Гопо Йоану Бугарін двічі
номінували за ролі в тих же фільмах: за роль Мії у фільмі «Мія сумує
помститися», де була номінована на
найкращу жіночу роль у головній ролі та за роль Лаури у фільмі «Отто Варвар» у номінації «Найкраща жіноча роль
другого плану».

Також цього року Йоана Бугарін повернулася на великий екран, зігравши
головну роль у фільмі «Чудо» режисера Богдана Джорджа Апетрі, володаря нагороди
за найкращий повнометражний фільм на Міжнародному кінофестивалі Трансільванія у розділі «Дні румунського кіно» та високо оціненого в американській пресі. Йоана Бугарін вразила своєю грою в
нещодавно випущеному серіалі HBO RUXX. У свої 25 років Йоана Бугарін робить кар’єру в кінематографі, але її також
можна побачити на сцені театру «Одеон», куди її найняли після виконання ролі Офелії у виставі «Гамлет» у постановці Драгоша Галгоціу.

У театрі «Одеон» Йоана Бугарін також зіграла ролі у виставах «Джульєтта без
Ромео» режисера Богдана Теодора Олтяну,
«Генріх IV» режисера Влада Крістаке, «Персона» режисера Раду Ніка. Успішна міжнародна копродукція «Маршрути. Світ зміниться колись» режисера Еуджена Жебеляна, до акторського складу якого входить Йоана Бугарін, отримала нагороду UNITER 2020 за «Найкращу режисуру» та була оголошена румунськими театрознавцями виставою 2019 року. Ми поспілкувався з Йоаною
Бугарін про ці її останні ролі, про значення, яке зіграло у її акторській кар’єрі навчання в Королівській академії драматичного
мистецтва, і про те, як вона обирає свої проєкти. Ми також говорили про отримані нагороди, що є втішними, але ніколи не самоцілями.

Емоційним моментом, каже актриса, був минулий рік, коли на Міжнародному кінофестивалі Трансільванія її було присвоєно стипендію Алекс. Лео Шербан, в пам’ять про одного з найвідоміших кінокритиків нашої країни: Це була велика честь для мене, я зовсім не очікувала. Пам’ятаю, що організатори Гали-вечора
кінофестивалю постійно надсилали
мені запрошення взяти участь у Галі-вечорі, а я все відмовляла кажучи їм, що у мене немає причин брати участь. Але коли я прийшла туди, все стало зрозумілим. Я ніколи не зосереджувалася на цьому, ніколи не ставила собі за мету вигравати нагород. Ані тоді, коли почала кар’єру, ані тоді, коли обирала проєкти. Хочу сказати, що для мене найважливішим було знайти
якісь партитури, які мене репрезентують, які мене надихають. Звичайно, кожна
людина також потребує підтвердження, і тому це чудово, це неймовірно, коли ти отримуєш визнання, але для мене, як я
вже сказала, це було не головне.

У повнометражних фільмах «Мія сумує помститися» (режисер Богдан Теодор Олтяну) і «Чудо» (режисер Богдан Джордже Апетрі) Йоана Бугарін грає головні ролі, змінивши двох надзвичайно різних образів. Мія – молода акторка, яка
розповідає про становище жінок у міському середовищі та важливість їх незалежності, тоді як Крістіну Тофан приваблює,
принаймні очевидно, життя в монастирі, де вона хоче впізнати саму себе. Роль Лаури у фільмі «Отто варвар» (реж. Руксандра Гіцеску), – роль депресивного підлітка, яка зрештою покінчить життя самогубством, також була складною. Іоана Бугарін: Вважаю, що мені дуже пощастило, і я якось опинилася в підхідному місці в
підхідний момент. Це, звичайно, також була сприятлива ситуація, але всі ролі я
отримувала в результаті кастингів. Потім, коли почала зніматися, режисери
зрозуміли напрямок, який цікавить мене як актора, і особливо шукали для ролей,
які мені підходять. Якось стало зрозуміліше, по мірі того як я накопичувала досвіду,
які саме речі цікавлять мене. Ґендерна дискримінація є однією з них,
дискримінація, яка інколи проявляється у досить витонченій формі. Деякі
автори-феміністки, яких я відкрила під час навчання в Лондоні в Королівській
академії драматичного мистецтва, також допомогли мені визначити себе. Те, як ми
говоримо про жінок і як ми їх представляємо, дуже важливо, культура має силу
формувати нас, трохи змінювати наше бачення світу. Тому для мене завжди було
важливо обирати ті теми, які представляють мене, щоб мати змогу повністю
присвятити їм себе. І я можу сказати із задоволеністю, що поки що це сталося.

Остання вистава, в якій зіграла Йоана Бугарін, – це «Сара/Мара (своєрідна комедія з
відеоблогерами)», постановка Apollo 111 та Ideo Ideis, режисера Богдана Теодора Олтяну. До акторського складу вистави також увійшли Меделіна Стойка, Александру Йон, Рамона
Нікулає та Кароль Іонеску.

З березня минулого року, від початку пандемії коронавірусу, Сібіуський театр для дітей та юнацтва «Гонг» ініціював низку онлайнових заходів та майстер класів. Наміром керівництва цієї установи було залишитися зі своїми глядачами у період, коли глядацькі зали були закриті. Директор театру Гонг Адріан Тібу: «Ми продовжуємо серію творчих майстеркласів із професіоналами, залученими до їх реалізації. Наші художники, скульптори, кравці прагнуть розвивати уяву дітей, рушаючи з вистав, показаних на сцені нашого театру, намагаючись запропонувати вікно з видом у куліси театру. Малечі було запропоновано розповідати історії за допомогою саморобних предметів, ляльок із шкарпеток або перетворених пляшок, і це лише кілька прикладів. Водночас вони малюватимуть горщики вручну, а дітям віком від 6 до 10 років буде запропоновано розвивати свої навички драматичного письма в рамках майстеркласів, що використовують теми вистав нашого театру. Це спроба переосмислити класичні казки та, врешті-решт, скласти хроніку навколишньої дійсності. Ми намагаємось створити для дітей світ, сповнений радості, це як краплина радості у важкий період за допомогою цього виду вправ. Ми також пробуємо запропонувати приємний спосіб проведення часу у сімейному колі, бо як батьки, так і діти можуть працювати разом. За допомогою цих майстеркласів ми також хочемо переконати малич віддалитися трохи від комп’ютера чи телевізора. У всякому разі ми хочемо продовжувати організувати ці майстер-класи і після завершення пандемії, тому що відгуки, отримані від наших глядачів, є дуже хорошими, і для нас було дуже важливо підтримувати з ними зв’язок. Я кажу це тому, що театр є живою установою, і нам потрібні ці стосунки між дітьми, батьками, вихователями та акторами».

Учасниками майстеркласів та заходів, ініційованих Театром для дітей та юнацтва «Гонг» з міста Сібіу, можуть бути діти різного віку. Адріан Тібу: «Ми організуємо як майстер класи для дітей в дитячих садках, так і для підлітків. Це підключення в зум в режимі реального часу, з дітьми, що знаходяться вдома або в школі. Наші актори підготували набір румунських віршів і текстів, щоб прийти на зустріч викладачам та запропонувати інший підхід щодо розуміння творів румунської літератури для національних іспитів. Інший майстерклас, який ми проводимо для підлітків, стосується публічних виступів. До тепер ми провели такі семінари для учнів 12 класу, з метою їх підготовки до іспиту на атестат про повну загальну освіту, тому що за звичай емоції під час іспитів бувають високими, і з цієї причини учні не використовують весь свій потенціал. Ці ораторські майстеркласи, які мають важливу складову в освітній галузі, поєднують різні техніки акторської майстерності саме для того, щоб прийти на допомогу тим, хто готується до іспитів».

Намагаючись запропонувати альтернативу очним виставам у залах театру, з кінця березня 2020 року, Сібіуський театр для дітей та юнацтва «Гонг» також створив подкаст із казками під назвою Меню з прошептаними казками. Це казки зі всіх куточків світу, у виконані акторів театру Гонг. Всі записи доступні безкоштовно на teatrulgong.ro, а список аудіо файлів оновлюється щодня. Першою казкою була Фея феї Петре Іспіреску, яку прочитала актриса Лучіа Барбу. Адріан Тібу, директор театру Гонг: «Ми намагались довести до відома дітей всесвітньо відомі казки, оскільки саме ці казки приречені на забуття, їх більше не перевидають і не шукають у бібліотеках. Так виникла ідея, у період, коли театри були закриті, створити цей віртуальний файл, який уже містить понад 150 казок, бо важливо підтримувати цей зв’язок з нашою аудиторією, сприяючи взаємодії навіть у онлайновому середовищі. Коли ми створювали цей подкаст, ми подумали, що для малечі важливо мати спокійний сон, саме тому ці прошептані казки найчастіше використовують як казки на добраніч. Важливо знати, що ці історії залишатимуться доступними в Інтернеті безкоштовно, а також майстер-класи на адресі teatrulgong.ro. Хочу сказати вам, що у нас щедра віртуальна бібліотека, корисна для дітей різного віку, тому що ми бажаємо мати активну аудиторію, з критичним мисленням, яка може розуміти навколишній світ. І всі ці казки з більш-менш віддалених країв, які пропонують різні культурні моделі, допомагають нам зрозуміти різноманітність та навколишню реальність».

Театр для дітей та юнацтва «Гонг» у м. Сібіу відновив свою діяльність із публікою починаючи з неділі, 9 травня. Першою виставою, зіграною на сцені після скасування обмежень, була Гагага та інші подібні до нього, інтерактивна виховна вистава з ляльками, у постановці режисерки Ралуки Редука, яка об’єднує кілька історій, натхненних всесвітньою літературою.

Фестиваль
незалежного театру «Бухарестська бахрома» проходить з 11 по 20 жовтня 2019 року на кількох сценах Бухареста і пропонує публіці добірку найкращих за останній рік постановок незалежного театру Румунії. Протягом 8 років «Бухарестська бахрома» зібрала майже 2000 незалежних акторів, запропонувавши понад 20-тисячній публіці більше 200 вистав
та пов’язаних з ними заходів. У цьому році фестиваль «Бухарестська бахрома» пропонує понад 50 вистав і, незважаючи на
фінансові труднощі, з якими стикаються незалежні театри, організатори підготували для публіки широкий вибір вистав та заходів.

Директор«Бухарестської бахроми» Раду Попеску розповів про те, як ця подія зуміла закласти засади
для розвитку румунського незалежного театру. «Упродовж восьми років завдяки нагородам фестивалю культурний ринок дізнався
про цілу низку акторів, режисерів, художників-постановників, які таким чином стали
відомими. Я нагадаю імена кількох лауреатів «Бухарестської бахроми»: режисери
Хорія Суру, Бобі Прикоп та Андрей Межері, актриси Ніколета Лефтер, Ана Улару та
Флоріна Глезня, сценографи Тудор Продан і Владімір Туртуріке, більшість яких
почали свою театральну кар’єру у незалежній сфері. На перших фестивалях ми присуджували
вісім премій. Це визнання завдяки призами залишається досить важливим, але мова
йде й про визнання приміщень, де були показані вистави. Цього року, через певні
обставини, ми були змушені провести весь фестиваль у театрі Апропо, але упродовж
часу для невеликих, незалежних приміщень фестиваль – це ковток кисню. На жаль, лише цього ковтка кисню недостатньо, навіть якщо ми спробували утверджувати незалежні
приміщення на фестивалі, цього виявилося недостатньо для їх виживання в часі.
І, на жаль, ми переживаємо досить складні часи з точки зору стану незалежних
театрів у Бухаресті. Є низка приміщень, які працювали певний період, але були
змушені опустити завісу.»

До
програми цьогорічного фестивалю увійшли дві прем’єри та одна аванпрем’єра.
Однією з прем’єр є вистава «Експеримент Шекспіра» Андреї Раду, з Раїсою Ане і
Теодором Гіце в головних ролях, вистава, що ставить глядача на перший план і
виводить його на сцену разом з акторами, у новій та оригінальній для
бухарестської публіки концепції. Друга прем’єра, представлена ​​на «Бухарестській
бахромі» – це «ЛО-ЛІ-TA – історія КО-ХА-ННЯ», вистава режисерки Моніки Поп. Нарешті,
аванпрем’єра, яку побачили любителі театру на «Бухарестській бахромі» – «Кола
довіри», режисера Раду Попеску. Однією з вистав ХІ-го фестивалю незалежного
театру «Бухарестська бахрома» – є «Чоловік, що забрався на риштування», режисера
Роберта Белана, з Вергілієм Айоаней, Нікушором Ротару та Робертом Беланом у
головних ролях. Це інтроспективна вистава про те, як сучасне суспільство бачить
роль батька та як чоловік ставиться до цієї ролі. Сценарій вистави написаний на
базі співбесід, проведених під час документації, інформації, взятої зі ЗМІ або з
певних досліджень, а також текстів письменників Андрея Доши, Роберта Шербана,
Раду Павела Гео, Василя Ерну та Ігоря Мокану, написаних спеціально для цього.

Режисер
Роберт Белан розповідає. «З цією виставою я не мав чіткого плану. Але зараз
мені здається, що це вистава про роль кожного члена родини, про необхідність
участі батька у вихованні дитини, про те, як змінилися справи в розподілі цих
ролей за останні десять років. Коли взявся роботу, я почав з ідеї пошуку
чоловічих невдоволень, які планував розвинути у виставі. Після кількох вистав
я зрозумів, що це слово, невдоволення, чути надто часто. Я планував дослідити
деякі неприємні аспекти, про які чоловіки зазвичай не хочуть говорити: нездійснення,
невдача, ситуація, коли вони почували себе няково, не мали грошей, але не відважилися
це визнати, їм було соромно опинитися в такому становищі. Я хотів піти в цьому
напрямку і був дуже радий, почути від багатьох жінок, що ці речі не обов’язково залежать від
статі. І що моя вистава могла б бути не менш успішною виставою про мам. Що вона
не просто чоловіча точка зору.»

Й оскільки
2019 рік було оголошено роком книги,
цьогорічний фестиваль незалежного театру «Бухарестська бахрома» мав і низку заходів, присвячених літературі: перформанс Ніколети Лефтер «Ан-Тан-Тіна» – за романом Ани Бландіани «Неправдивий трактат про
маніпуляцію», «Кохати кохання»
– Шоу поезії, прози та пісні з творчості Ніни Кассіан, зустрічі з відомими письменниками в рамках
проекту «До речі, про літературу» та документальні кінопокази про провідних румунських авторів.

«Актор – це прекрасна, жахлива, чудова, смішна,
надзвичайна, несамовита, дивна професія». «У кількох словах про це йдеться у «Сценічних
собаках», і є шанси створити щось безпрецедентне». Так Флорін П’єрсік-молодший презентує
виставу-зустріч, автором і режисером якої є він сам. Фактично це перша зустріч на одній
сцені двох дуже талановитих, відомих та харизматичних акторів: Марчела Юреша
та Флоріна П’єрсіка-молодшого. А «Сценічні собаки» є продукцією Театру Акт,
першого незалежного театру з власним залом у Румунії після 1989 року, поставленою
до двадцятиріччя з дня його заснування.

Натхненна з «Життя у театрі» Девіда Мемета, «Сценічні собаки»
широко відкриває двері за куліси театральної вистави. «Радуй людей. Доводь їх
до сліз, змушуй сміятися, допомагай забути про все. Але ніколи не обманюй їх!»
Ці слова, написані Флоріном П’єрсіком-молодшим вимовляє Марчел Юреш наприкінці
вистави і мають настільки великий вплив
на глядачів, що їх важко забути. Ми запитали Марчела Юреша наскільки легко чи
важко актору не обманювати публіку. «Ніхто не знає. Є багато тих, хто прикидається.
Навіть і тут вони прикидаються, з їхньої потреби прояснити речі, зробити
висновок. Але це робота без висновків. Чим, на мою думку, захоплює ця вистава-
шоу, як написав Флорін, це тим, що вона проливає світло на темну канаву. З
одного боку цієї канави знаходиться людська потреба створювати легенди, придумувати…
Є багато таємниць, більш-менш виправданих, та власна популярність, знаменитість.
Багато чого не має логічного зв’язку. Як каже Флорін в 9 акті ми виходимо на
сцену як бідні шизофреніки, тремтячи від страху, у нас перегорають запобіжники
і ДНК на сцені… Нам здається, що ми хтось, видаємо себе за інших. Ми тремтімо
як холодець і переносимо невеличкі інфаркти, але щовечора. Фактично, ми
відчуваємо величезний страх.»

Текст «Сценічних собак» побудований як історія, яка розповідає
про відносини між актором-«священним монстром» і молодим актором. Але які потреби,
які бажання, які пошуки призвели до цієї пропозиції представити життя за кулісами театральної вистави? Говорить Флорін П’єрсік-молодший: «Є речі, які
приходять, щоб дещо заспокоїти певних представників театру, тих, хто піднявся
на п’єдестал і дивиться на інших звідти посміхаючись. Але, врешті-решт, вони
теж люди. Ми повинні про це пам’ятати. Оскільки магія театру працює, усе
залежить від того, як освітлювати сцену… залежить від багатьох речей. Але
актори – це дуже тендітні і часто нещасні люди, з численними справжніми проблемами, а
також з купою уявних проблем. Проблем героїв, які вони носять з собою. І це
робить їх особливими. Але гадаю, що треба сказати кілька реплік у цій виставі, які
б дещо врівноважили терези. Тому що на мій погляд надмірний ентузіазм не є
зовсім здоровим. Я маю на увазі ентузіазм аудиторії до акторів. Так, є
акторська харизма, свого роду надлюдини. Це здається всім нам, але всі ми люди.
І в дійсності на цьому наголошується у виставі.»

З Марчелом Юрешем і Флоріном П’єрсіком-молодшим ми провели розмову після виступу на Міжнародному
театральному фестивалі в Араді, це був приблизно двадцятий вихід на сцену від прем’єри
у березні. Вистава «Сценічні собаки» пройшла з повним аншлагом у великий зал
Класичного театру ім. Йоана Славіча. І кожного разу на цій виставі немає
вільних місць. Тому постає запитання, чи люди приходять, щоб просто побачити
двох відомих акторів, або і текст вистави викликає захват? Флорін П’єрсік-молодший:
«Я якось подумав кого будуть цікавити ці речі. Тільки колег з гільдії, театрознавців,
критиків? І тепер я приємно вражений тим, що, все таки, люди слухають, закулісний
світ акторів може бути цікавим. Люди ототожнюють себе з цими акторами. Знаходять
у них певні переживання. І я кажу собі:
так, це можливо. І самоіронія працює як чудова зброя у виставі…»

«Сценічні собаки» відкрили для нас двері кімнати
відпочинку актора та дозволили подивися на фінальні репетиції. Таким чином ми змогли
відчути атмосферу позакулісну атмосферу відвертої бесіди між двома акторами. Флорін
П’єрсік молодший: «Неймовірним під час репетицій та вистави було те, що ми
постійно відчуваємо цілющу силу сміху, ми розповідаємо один одному різні
історії, що мають зв’язок з контекстом, які доводять наскільки земними, по суті,
є актори. Ми сказали один одному багато чого, і це нам дуже сподобалось! Це допомагає,
бо вистава, на мій погляд стала переважно комедією. І це добре знати. Я не вірю
в драму без трішечки комедії. Так само, як це відбувається нашому житті.»

Марчел Юреш: «Це був досвід, зустріч, ми не пройшли один
повз одного. Дійсно, можна імітувати або зруйнувати певні відносини заради слави
або прагнення стати легендою. Але це дурість. Я вважаю жахливою ідею ведення війни
між знаменитостями, відомими іменами. І не вірю в це. Навпаки, я вірю в
нормальність, бо, врешті-решт, всі ми «розчиняємося» один перед одним, один в одному.
Це звучить трохи грандіозно, але зусилля рухаються в цьому напрямку. Це основні
зусилля акторів, коли вони зустрічаються. Саме в цьому суть співробітництва. Завжди
бути готовим потиснути руку один одному, зрозуміти один одного і не соромитися.
Ми працюємо абсолютно «голими» в театрі. Принаймні хто може…»

З 23 квітня по 6 травня в одинадцяте відбувся Міжнародний
шекспірівський фестиваль, один з найбільших тематичних фестивалів Європи та найбільш відомих у світі. «Планета Шекспіра» таким було гасло події проведеної
Національним театром ім. Маріна Сореску в Крайові та Фондом Шекспіра. Як і в
попередні роки цієї весни фестиваль знову пройшов у Бухаресті, але на цей раз в
Театрі ім. Константіна Ноттари, як складова Міжнародного театрального фестивалю «Фест(ін)
на бульварі».

У рамках «Планети Шекспіра» на шістьох континентах були поставлені вистави
з дуже різними, незвичайними, несподіваними підходами до загальновідомих
шекспірівських творів. Відкрила фестиваль вистава «Африканські історії
Шекспіра», поставлена на сцені Нового театру у Варшаві польським
режисером Кжиштофом Варліковським, одним
з найвідоміших європейських режисерів, який того ж дня отримав Міжнародну
премію Шекспіра. Відомий своєю сучасною інтерпретацією класичних текстів,
Варліковський написав оригінальний сценарій шляхом адаптації п’єс «Король Лір»,
«Венеціанський купець» і «Отелло», до яких він додав «Літній час» Джона
Максвелля Кутзее. Мовчазні герої п’єс Шекспіра говорять в «Африканських
історіях…» через монологи, спеціально написані для цієї вистави канадським
драматургом і режисером ліванського походження Важді Муавадом. Ролі Ліра,
Шейлока і Отелла, відомих шекспірівських героїв, у виставі Варліковського,
зіграв один актор Адам Ференци. Він, в дійсності, виконує роль людини, яка
переносить і терпить страждання та приниження літньої людини, єврея та
чорношкірої людини.

Ми запитали Адама Ференци, чого зажадав від нього режисер? «Важко сказати.
Тому що це розмова про чуття або половинки тонів або про дуже тонкі речі. Я
дуже багато працював над виставою. Спочатку я нічого не знав, ми почали
обговорювати. Я знав, що там буде три п’єси Шекспіра, будуть уривки з Кутзее, а також монологи, написані Муавадом,
про які раніше не чув. З самого початку я знав лише, що то буде
історія про літню людину, яку більшість не хоче прийняти до себе, сторониться
її. З цього ми почали. Але найголовнішим є те, що раптом я зрозумів, що я граю
одного героя, а не трьох. Наприклад, коли зіграв Отелло, який є чорношкірим…
Я зрозумів, що не має значення, що я негр чорні або інший герой, тому що це трішечки
й про мене, про мене актора, який старіє і перспектива звужується, що, так само
про мене.»

З безпрецедентною пропозицією для театральної аудиторії прийшли в Крайову та Бухарест «Q Брати» і Чиказький Шекспірівський театр,
США. Йдеться про «Отелло – Ремікс», власну переписану версію Шекспіра в
супроводі оригінальної музики. Компанія «QБрати» була заснована 20 років тому братами Кайюм, які з самого початку спробували об’єднати театр і реп. Усі учасники групи є акторами, але
вони також мають музичну освіту. GQ (Грегорі Кайюм), середній брат, пише тексти та є спів-режисером, а в
«Отелло – Ремікс» грає Яго. «Ми намагаємося розповісти історію таким же чином,
як це робив Шекспір. ​​П’єси Шекспіра стали класикою тому, що він взяв їх з історії
греків, які жили до нього. Таким чином, він по новому розповів старі класичні історії
за допомогою сучасної поезії свого часу. І ми взяли його творчість та
переказуємо за допомогою інструментів сучасної
поезії, тобто хіп-хопу і репу. Принаймні, для нас. З цим ми виросли, так ми бачимо
світ. Отож ми просто розповідаємо ту саму історію, але в нашому варіанті. Ми зберегли
елементи історії, сюжет, героїв, але ми власний погляд на кожного героя… Це
спосіб віддати належне оригіналу, а також спосіб бути в ногу з нинішньою
народною культурою.»

Міжнародний Шекспірівський фестиваль
у Крайові завершився особливою виставою, показаною поза шекспірівською
програмою продюсерською компанією «Екс Махіна» (Ex Machina) з Квебека, Канади. Йдеться про «Голки та опіум», режисера Роберта Лепажа, про якого легендарний
режисер Пітер Брук сказав, що він є «генієм сучасної світової режисури». Вистава
є надзвичайно оригінальною, побудованою на нових технологіях. Розповідає актор
Олів’є Норман, який виконує головну роль. «Уся технологія, використана у виставі
допомагає розповісти історію іншою мовою. Декор має форму кубу, що постійно
обертається. Це свого роду готельний номер. Частково це розповідь про хлопця з
розбитим серцем, який летить в Париж і відчуває себе втраченим. У певний момент
я знаходжуся в моєму готельному номері, а навколо мене все починає рухатися, ніби
я заблукав. Я втратив орієнтири, а технологія декорації допомагає мені передати
цей стан, розповісти його глядачам. Це не просто спроба показати всі можливості технології, яка завжди перебуває в
тісному зв’язку з тим, що ми хочемо розказати в своїй історії.»

«Голки та опіум» – це історія про те, як можна знайти шляхи подолання болю,
– каже Олів’є Норман. «Це про розбите серце, про деякі збіги. Номер готелю в
якому знаходиться герой, є 9-им номером готелю «LaLouisiane», це той самий номер в якому перебував Майлз Девіс, коли він відвідав Париж в
1949 році, в той час як французький поет Жан Кокто уперше потрапив до Нью-Йорка.
Усі три історії накладаються. Мого героя звати Роберт. Ідея полягає в тому, як можна
собі пояснити або зрозуміти, що відбувається з тобою… Іноді доводиться вдаватися
до історій інших людей, щоб зробити порівняння, щоб побачити, як вони справилися
з подібним викликом. І тут постає питання: якщо я не геній, як Майлз Девіс і
Жан Кокто, як я можу впоратися з моїм болем, як я можу побороти його з
допомогою такого виду мистецтва як музика Майлза Девіса у фільмі «Ліфт на ешафот». Я не знаю, що робити. Іноді,
дивлячись на чужу історію, це допомагає впоратися з власним болем.»

Три прем’єри Національного театру ім. Раду Станки в місті Сібіу, представлені на цьому тижні під час мікросезону, можна буде побачити і на ХХІІІ-му Міжнародному театральному фестивалі в Сібіу.

Вистава Звичайні люди Джаніни Кербунаріу була створена в рамках проекту BeSpectACTive!, за фінансової підтримки програми Європейського Союзу Творча Європа, в якій Сібіуський Національний театр бере участь з 2014 по 2018 рр. Проект об’єднує вісім активістських організацій Італії, Англії й Румунії, європейських країн з різними реаліями й законодавствами в цій галузі. Шість акторів втілюють в життя на сцені вісім історій.

У виставі Звичайні люди як глядачі, так і актори переживають особливий театральний досвід, – каже актриса Офелія Попі: Це інше відчуття, з моменту, коли ти читаєш текст і до власне виконання ролі відповідальність немов подвоюється. У всякому разі, я, актриса, відповідальна по відношенню до героя, до мене, до моєї професії та до публіки. Але той факт, що є людина у плоті й крові, яка дійсно пережила й переживає й далі на своїй шкірі цю драму, піднімає тебе, дає тобі силу й ти відчуваєш, що треба розказати його історію, але в той же час робить тебе відповідальним й дуже сильно навантажує.

Звичайні люди – це вистава, яка змушує задуматися. По її завершенню не можна вийти із зали байдужим. Офелія Попі: Кожен розуміє, що хоче після перегляду вистави, але на мій погляд мова йде про довіру своєму інстинкту і своєму почуттю справедливості. І про уміння стати менш зрілим, навіть якщо це звучить трохи дивно. Тому що я зіткнулася з таким способом мислення тоді, коли почала зріти і, коли сказала собі, що світ, в якому ми живемо, не є ідеальним. Навіщо претендувати на справедливість в цьому світі? Треба виживати й жити серед людей, які не обов’язково є чесними. І це роблю я. Працюючи над цією виставою, я зрозуміла, що, насправді, правильно думала на самому початку. І що з часом людина поступово втрачає сміливість, знаходить аргументи не бути коректною. Чомусь люди перестають чекати коректності від інших. І це не добре. Мені здається, що ця вистава саме про це, про вибір: опустити голову, відвернутися і брехати собі, що ти чесна людина?…

Офелія Попі є володарем призу ім. Херольда Ангела на Міжнародному фестивалі з Единбургу за роль Мефістофеля у виставі Фауст , режисера Сільвіу Пуркерете в 2010 році.

Інша сібіуська прем’єра, яка буде представлена на Міжнародному театральному фестивалі, є вистава 20 листопада за романом Ларса Норена. Це вистава Єуджена Жебеляну, де головну роль виконує є молодий актор Алі Дяк. Текст оснований на реальній історії нападу 20 листопада 2006 року в місті Эмсдеттені, коли молодий 18-річний юнак, Себастіан Боссе, відкрив вогонь у своїй колишній школі і поранив багатьох людей, перш ніж покінчити життя самогубством. Твір Ларса Норена має в основі цей реальний випадок, є документальною вигадкою про зруйноване життя молодого виснаженого хлопця.

Актор Алі Дяк працював разом з режисером Єудженом Жебеляну і над перекладом тексту на румунську мову: Коли я прочитав його уперше, він здався мені дуже жорстоким, дуже радикальним. Він був дуже жорстоким самим по собі, для цього навіть не треба було нічого робити… Потім я спробував зрозуміти цього хлопця, побачити і його точку зору. Звичайно, завжди після такого випадку повсюди кажуть, щоб він був божевільним. Люди не знають, що за два роки до того він був зразковим учнем. Дуже цікаво, що за кілька місяців до цього, в серпні, він написав на кількох форумах з психології та психіатрії, просячи про допомогу. Навіть тоді над ним сміялися. Я спробував разом із Єудженом Жебеляну зробити так, щоб Себастіан не був антипатичним людям. Глядач не повинен покинути виставу з тією ж ідеєю чи враженням, як і люди після перегляду новин. Для мене він був і став ще більш важливим, тому що це важливе послання: до чого можна дожитися, що чого можуть призвести зловживання й непотрібне насильство, а також те, що слово може поранити більше, ніж ляпас, може залишити набагато глибші рани в душі.

Творці вистави 20 листопада хочуть, щоб історія молодого німецького юнака Себастіана Боссе була для публіки лише відправною точкою. Алі Дяк: Я хочу, щоб вистава почалася від нього у подальших розмислах: що можу зробити я? Я не можу змінити систему, але можу почати з незначних речей. Можу почати з того, як я виховую своїх дітей, спробувати змусити їх зрозуміти, що те, як чинять, не гаразд. Навіть якщо вони не згодні з Себастіаном, мені б хотілося, щоб, повертаючись додому вони подумали про те, що ці речі насправді сталися і, що можуть зробити вони, аби такі випадки не повторювалися. Почати з невеликих кроків і подумати про те, що можуть зробити вони для того, щоб цей світ став більш-менш кращим місцем..

Вистава Морой режисера Александру Дабіжи за текстом з румунського фольклору й написана Кетеліном Штефанеску й Адою Міля, говорить про те, як видно звідси, з цієї частини світу, доріжки між <по цю> й <по ту> сторону. …Ми все більше віддаляємося від наших померлих, дуже швидко забуваємо їх. (…) Я вважаю, що недобре віддаляти їх. (…) Гадаю, що світ по ту сторону природно нас лякає через простий факт, що ми не можемо його контролювати, – каже режисер Александру Дабіжа в одному інтерв’ю. Проте, і незважаючи на присутність ідеї смерті у виставі Морой є сміх. І тут багато сміються! Розповідає актор Національного театру ім. Раду Станки Адріан Матіок: Це вистава, в якій я граю з надзвичайним задоволенням і яку публіка приймає з надзвичайним задоволенням! Це вистава, яка дивує, яка не відпускає глядача ні на мить, яка постійно додає щось нове. Це послідовність випадків, міфології, запахів, їжі… людей! Йдеться про людей, про нас, про людей, які виростили нас. Людей, які вірили в Бога, але вірили і в дивних істот, які піклувалися про їхній сад і, які іноді заповнювали їхні комори кукурудзою… Це вистава про історії, які розповідали нам дідусі й бабусі, а ми лякалися, коли полум’я свічки кидало на стіни дивні тіні, коли вимикався електричний струм … Про це йде мова у виставі…

Національний театральний фестиваль, організований ще із самого початку
Театральною спілкою Румунії, УНІТЕР, дійшов до 25 ювілейного випуску. Це стало
помітним і в програмі, запропонованій артистичним директором Маріною
Константінеску. Упродовж десяти днів було показано 41 представницька вистава зі
всієї країни, поруч із трьома театральними продукціями, запрошеними з-за
кордону, а також пройшло понад 50 суміжних подій, які зібрали до виставочних
залів Бухареста велике число шанувальників мистецтва сцени.

Однією з трьох іноземних запрошених вистав була співпродукція декількох
шведських театральних компаній, яка мала в основі румунський текст. Прем’єра
вистави Тигр за п’єсою Сібіуський тигр Джаніни Кербунаріу відбулася у вересні в Королівському драматичному театрі
у Стокгольмі. Про обрання цього тексту розповість Улріка Жозефсон, продюсер
вистави: Для нас у Швеції це особливий текст. Йдеться про те, як він сказаний. Це не
так, як коли ти втілюєш якогось героя. Актори розповідають історію прямим
способом, використовуючи тварин, щоб розповісти про те, що відбувається в
сьогоднішньому суспільстві. В той же час, є тема історії, яка пов’язує всіх
нас, на мою думку. Коли я читала перший раз цю виставу у Швеції, в місті
Оребро, то актори, які прочитали текст, подумали, що я змінила її, щоб вона
була про Оребро. Я сказала їм, що не змінила нічого, що це оригінальний
варіант. Отже, з цієї точки зору вона універсальна. А ще з точки зору того, як
ми, люди, дивимося на когось іноземця, яким у цій виставі є тигр, те, як
реагуємо… Ще в тексті Джаніни мені дуже подобається людська перспективa, з
якої вона дивиться на цю ситуацію. До цих людей є дуже багато співчуття, навіть
і тоді, коли вони поводять себе жахливо. Так треба дивитися й нам, так повинні
реагувати й ми, коли тигр з’являється раптово серед нас. Отже, це дуже політична вистава, але
написана дуже світлим способом, дуже прямим, з дуже великим співчуттям і
великим гумором.

Якщо минулого року Національний Театральний Фестиваль підготував мюзикл Вестсайдська
історія, то цього року у співробітництві з Сібіуським Міжнародним
театральним фестивалем він створив платформу Маніфест для діалогу. Це
почалося з вистави Антисоціальний Богдана Джорджеску, прем’єра якої відбулася у червні в
рамках Сібіуського Міжнародного театрального фестивалю. Режисер Богдан
Джорджеску про роботу з тими сімома, на той момент, студентами з магістратури: Ми
почали в листопаді минулого року з однієї майстерні. Мене цікавила людська
взаємодія в контексті соціального явища медіа й факту, що воно вторгається до
нас постійно. За два тижні до початку репетицій вистави сталася ця історія в
Клужі, зі скандалом в одному престижному ліцеї. Все почалося з того, що деякі
учні іронізували над своїми викладачами в соцмережі Facebook в одній секретній
групі. Викладачі дізналися про це і звідси й почалися дискусії щодо виключення
200 учнів. Спираючись на цю історію, упродовж 1 місяця ми погралися,
поімпровізували і протестували різні техніки ведення переговорів, дебатів та
аналізів, і так народився Антисоціальний. Гадаю, що в проектах такого роду ставкою є не те, щоб
хтось вирізнився, а скоріше мені здається важливим, щоб вони навчилися
працювати разом і діяли як команда, як засіб роботи по закінченню школи.

Починаючи з 3 листопада, упродовж місяця продукція Антисоціальний
знаходиться в турне в 21 місті країни. Богдан Джорджеску: Ми хочемо потрапити в
домівки людей, в їхні громади і посприяти в створенні простору для дискусій. Ми
не пропонуємо відповідей чи рішень. Через виставу, через зустріч, яку даємо
собі цією виставою та через дебати по її закінченню ми сприяємо створенню
простору для дискусій, до речі, про освітню систему, про те, що вона означає і
як може бути переосмислена, щоб стати пристосованою до реалій 2015 року.

Це
вистава про мою матір, (…) про мою матір, яка страждає від Альцгеймера, про
матір, яку я не втратив – про мою матір, яка втратила мене, хоча і знаходиться
поруч зі мною. Як можна висловити такий розрив? – каже режисер Міхай
Меніуціу про виставу Вертиго, цьогорічного гостя НТФ. Надзвичайно захоплююча вистава, чиїми
хореографами є Вава Штефенеску та Андрея Гавріліу, які є й протагоністами в
продукції театру ім. Ауреліу Маня з м. Турда. Хореограф Вава Штефенеску: Вертиго є
хореографічною виставою, це не театральна вистава. Це візуальна вистава, з
тілами. Це поема Міхая Меніуціу, сказана Марчелом Юрешем, а ще є й тексти, написані тілами під час вистави. Що
стосується теми, то на початку репетицій я казала собі, що це неможливо… на
тебе постійно нападав плач. Проте я виявила, що є велика сублімація болю й
смутку, і страждання, що вона більше тебе не атакує, а є однією з темою. І
тоді, як каже Міхай Меніуціу, не актор плаче, а публіка. Я не гадаю, що йде
мова про біль, а про втрату особи, про нездатність впізнати свою
ідентичність чи інших.

Завершуємо нашу передачу думкою театрального критика й професора театральних студій
Джордже Бану, гостя 25 Національного театрального фестивалю, чиїм єдиним
селекціонером була критик Маріна Константінеску: Мені здається, що
зроблений Маріною вибір є цікавим, оскільки він сильно відкрив фестиваль, вона
зробила набагато багатший відбір, ніж зазвичай, подвоїла кількість вистав і,
таким чином, їй вдалося зібрати всі покоління, які мають полемічні відносини.
Фестиваль здається мені місцем примирення. Цей панорамний вибір пов’язаний з
ювілеєм, із святкуванням і гадаю, що він є дуже доречним.

Театр ім. Антона Панна в м. Римніку Вилча виник як професійна установа у травні 1990 року, продовжуючи місцеву театральну традицію понад 100-річної давності. Народний театр у Римніку Вилча був у 60-80-ті роки одним з найкращих аматорських театрів країни, на якому залишили свій відбиток такі відомі румунські режисери як Дан Міку, Сільвіу Пуркерете чи Александру Дабіжа.

Режисер Адріан Роман, який вже понад десятиліття є директором театру ім. Антона Панна, прийняв стратегію ”омолодження” театрального колективу і залучив 10 випускників Клузької театральної школи. Звичайно ж, багато молодих акторів хотіли б бути частиною цього колективу, тож ми запитали Адріана Романа, як він проводить відбір: «Нелегко стати членом трупи театру ім. Антона Панна. Ті, хто справді хоче цього, повинні знати, що якщо вони прийдуть до Римніку Вичла, то не зроблять це в першу чергу заради грошей, а для того, щоб стати частиною театрального колективу. За переважною більшістю з них я уважно спостерігав, стежив за їхнім артистичним маршрутом, відколи вони ще були студентами. Йдеться про студентів із Клужу. Актор входить в колектив театру ім. Антона Панна, щоб зіграти у виставах, не приходить просто, щоб взяти звідси гроші. Отже, він обраний не тільки мною, а й режисерами, які ставлять в театрі ім. Антона Панна, і, як я вже згадував, за ними спостерігають принаймні рік. Вони не приходять лише за резюме. А ще вони повинні інтегруватися до менталітету продуктивності, який ми просуваємо в театрі ім. Антона Панна.»

Іншою обов’язковою умовою є позитивна енергія та ентузіазм. Окрім просування молодих акторів, театр ім. Антона Панна пропонує собі просувати в рівній мірі й молодих режисерів, одним з яких є й Ботош Балінт, випускник Клузької театральної школи.

Для директора Адріана Романа найважливішим досягненням 2014 року є участь театру в Національному театральному фестивалі з виставою ”Белградська трилогія”, режисера Крісті Жунку. Цього року театр ім. Антона Панна, в рамках партнерства з Румунським інститутом культури, здійснить наприкінці березня-початку квітня турне в Україну, в Одеську область. У рамках цього турне колектив лялькового театру представить дітям у румунських селах Одещини лялькові вистави. Інше партнерство з театром Ноттара розпочнеться у березні. Адріан Роман: «Партнерство розпочалося з того, що пані Марінела Цепуш, директор театру Ноттара, побачила декілька наших вистав. Ми вже побували з однією виставою в театрі Ноттара — йдеться про виставу режисера Крісті Жунку ”Майже”. На фестивалі театру-студії у Пітешть, який пройшов восени 2014 року, Марінела Цепуш була в складі журі, і вистава Алессандро Боффи в режисурі Тудора Лукану під назвою ”Ну і тварюка ти, Вішковітц!”, яку ми там представили, здобула головну премію. Це було трішки кумедно, тому що вистава була останньою на фестивалі, ”ставки” були зроблені, премії були розподілені, а ми зіпсували всі ці плани і забрали головну премію та оплески, які для нас означають дуже багато. Після цього великого аргументу Марінела Цепуш зробила публічно запрошення на один рік, щоб ми ставили вистави. Ми вже підготували перші вистави. Першою буде поставлена вистава, яка отримала головну премію на фестивалі в Пітешть. Це особлива вистава. Сподіваємось отримати з нею такий же успіх і в театрі ”Ноттара”. Ми намагаємося завоювати своє місце на цьому бульварі румунського театру і отримати, завдяки нашим виставам, нових глядачів, тому що в нас є молодий колектив абсолютно надзвичайних акторів. Це моя думка. Багато людей говорять про цю трупу. На жаль, в м. Римніку Вилча, яке є маленьким містом, вистави мають коротке життя і сподіваюся, що наша присутність в театрі ”Ноттара” продовжить життя вистав, які, на нашу думку, заслуговують на довше життя.»

Нещодавно в театрі ім. Антона Панна розпочалися репетиції нової вистави ”Олені й кури” за сучасним текстом Віллі Расселла. Прем’єра вистави, поставленої на сцені Владом Массачем, відбудеться на початку квітня. До того часу 28 лютого й 1 березня до Римніку Вилча прибуде журі УНІТЕР для перегляду двох вистав, запропонованих театром ім. Антона Панна на премію УНІТЕР – “Дивна історія із собакою опівночі“ режисера Влада Массача і “Ну і тварюка ти, Вішковітц!“ в режисурі Тудора Лукану.

Побажаємо їм великого успіху, тому що цей невеличкий театр у м. Римніку Вилча бореться за те, щоб бути серед перших театрів країни.