Tag: Волощина

  • Снаговський монастир

    Снаговський монастир

    Знаходячись між вигадкою та правдою, міф про румунського правителя Влада Цепеша на прізвисько Дракула продовжує зачаровувати наших сучасників, здається, з плином часу збільшуючи не лише загадковість, але й його велич. За 40 кілометрів від Бухареста на крихітному озерному острівці завдовжки 2,5 кілометрів та завширшки понад 1 кілометр височіє загадковий Снаговський монастир – місце, де, кажуть що був похований Влад Цепеш, більш відомий у народі як Влад Дракула.

    Заснований у XV столітті, точніше 1408 році, за часів князя Мірча Старого монастир Снагов на вигляд здається простою обителлю з тією лише перевагою, що тут завжди панує спокій і безтурботність, які їй приносить водна ізоляція. Давній центр православної духовності та культури, він стоїть на фундаменті стародавнього поселення. Згідно з археологічними дослідженнями 1933 року, в 11 столітті тут існувало перше монастирське поселення, яке, будучи дерев’яним, згоріло. Упродовж часу його кілька разів перебудовували інші правителі, в тому числі Влад Цепеш, Мірча Чобанул, Неагое Басараб. Сьогодні від нього залишилися лише церква, вежа та колодязь.

    Церква монастиря побудована у візантійському стилі з декоративними елементами в румунському стилі. Ззовні збереглася цегляна кладка, можна спостерігати форми цегли та мистецьку майстерність цієї пам’ятки. Церква має балкон, наву і вівтар. Балкон підтримують 16 стовпів різної геометричної форми, дуже гарно оздоблених цегляною кладкою. Їх можна побачити за межами пронаосу. Близько 1456 року князь Влад Цепеш наказав побудувати оборонну стіну, міст, в’язницю для зрадників і грабіжників, а також тунель притулку під водою, що існує й зараз. Протягом своєї довгої та активної історії монастир був важливим монастирським і культурним центром, оскільки князь Костянтин Бринков’яну заснував тут одну з найкращих своїх друкарень. Серед інших, друкарню очолював вчений Антім Івіреанул (1694-1705), який згодом став митрополитом Волощини, який вперше надрукував перші книги румунською мовою латинським шрифтом з рухомими літерами. Тут він друкував церковні книги румунською, грецькою, арабською, слов’янською та грузинською мовами, які принесли славу снаговських майстрів до Греції, Малої Азії та Єгипту.

    Монастир Снагов був об’єктом кількох іноземних документальних фільмів через історію, приховану на маленькому острові. За легендою, Влад Цепеш вже сотні років спочиває в церкві монастиря. Його могила перетинає шлях до святині, і над нею завжди стоїть запалена свічка та рельєфний портрет волоського князя. Легенда свідчить, що в 1476 році ченці монастиря знайшли тіло правителя і поховали його в церкві без помпезності та церемоній. Безліч археологів та істориків проводили дослідження на тему того, чи насправді князь Цепеш був похований на території монастиря, але нікому так і не вдалося довести, що правителя взагалі було поховано на острові. Після розкопування кількох місць, що мали надгробні камені, єдине, що було знайдено, – це суміш людських кісток, але нічого з того, що могло б вказати на ймовірну могилу Влада Цепеша. Сьогодні більшість істориків вважає, що князь Волощини був похований у монастирі Комана недалеко від Бухареста, однак це не завадило місцевим жителям поширити міф. Кілька інших легенд пов’язані з невеликим монастирем. Він був місцем притулку для багатьох революціонерів 1848 року і місцем їх поховання. Під час революції 1821 року дубовий міст, що з’єднував острів з берегом, згорів, і багато революціонерів загинули у цій пожежі. З тих пір міст ніколи не відновлювався, і монастир з’єднується з берегом лише човном. У наші дні на цей острів можна потрапити пішохідним мостом, побудованим 2010 року.

    У 19 столітті монастир поступово занепадав і опинився на межі ліквідації. На початку ХХ століття було проведено кілька реставраційних робіт, але він знову потрапив у конус тіні в комуністичний період, коли церква була пошкоджена землетрусом 1977 року. У 1991 році Бухарестська архиєпархія, за підтримки Міністерства культів, розпочала відновлення, реконструкцію та реставрацію цієї історичної пам’ятки. У 2003 році розпочалася реставрація розписів у пронаосі та вівтарі. Церква монастиря Снагов володіла численними предметами культу, багато з яких зараз зберігаються в Національному художньому музеї Румунії. Перш за все, це двері каплиці, що датуються серединою 15 століття, потім позолочене срібне панікадило, багато орнаментоване, з кінця 15 століття і амфора з 1500 року, золотий срібний свічник, подарований князем Раду Великим, рака, подарована митрополитом Варлаамом і чаша ручної роботи, подарована Антімом Івірянулом.

    Незважаючи на те, що історія з могилою Дракули є здається вигаданою, навідатися до цього монастиря все ж таки варто, аби насолодитися самим монастирем з його красивими фресками, а також колоритним оточенням острова.

  • Місто Тирговіште

    Місто Тирговіште

    Маючи більш ніж трьохсотлітню історію, протягом якої було королівською резиденцією і столицею князівства Волощини з 1396 по 1714 рік, місто Тирговіште спокушає своїх відвідувачів історичними артефактами, як старими, так і новими. У Тирговіште є кілька унікальних музеїв країни, таких як Музей румунської поліції, Музей еволюції людини в палеоліту, Музей письменників або навіть невеликий музей всередині військової частини, де протягом трьох днів перебувало і було страчено подружжя Чаушеску у 1989 році.

    У 2017 році до міської колекції унікальних артефактів також додався Будинок Романсу, який збирає у своїх залах свідчення, цінні документи, оригінальні партитури, фотографії та речі, які доводять, наскільки важливим є цей музичний жанр не лише для національної спадщини, а й для світової. Слід зазначити, що фестиваль романсу «Золота хризантема», створений понад 50 років тому, організовується в Тирговіште щорічно. На центральній вулиці міста, відомій як Каля Домняске, тому що вона веде відвідувачів аж до Княжого двору, є дві спокуси: Історичний музей, розташований у колишньому Палаці правосуддя, та Художній музей. На сьогоднішній день Тирговіште є дуже популярним і доступним містом для мешканців Бухареста. Тут є два великі парки: парк Кіндія та парк Мітрополії, а також багато цікавих культурних пам’яток.

    Місто розташоване в передгір’ї Східних Карпат на правому березі річки Яломіца за 75 км на північний захід від Бухаресту. Перша згадка про місто датується 1396 роком і була зроблена Йоганном Шильтбергером, баварським хрестоносцем, який прибув сюди для підготовки до битви під Нікополем. Тирговіште часто називають «містом Влада Цепеша» через тісний зв’язок між цим містом і правителем, який став легендарною постаттю в румунській історії. Влад Цепеш, також відомий як Влад Дракул, неодноразово був правителем Волощини у 15 столітті, а Тирговіште було столицею цього князівства під час його правління. За часів правління Влада Цепеша Тирговіште було важливим політичним, військовим та економічним центром Волощини. Місто було резиденцією князя, місцем, звідки Влад Цепеш правив. Тут знаходився княжий двір та інші важливі будівлі, які були модернізовані та укріплені за часів його правління. Правитель використовував Тирговиште як базу для своїх військових походів і для свого суворого та авторитарного правління, яке прославило його як суворим правосуддям, так і жорсткими заходами проти дворян, які змовлялися проти нього.

    Руїни Княжого двору, вежа Кіндієй (імпозантна споруда, що була частиною зведених у той час укріплень) та інші історичні реліквії міста приваблюють туристів з усього світу, зачарованих історією правителя, який надихнув легенди про Дракулу. Місто заслужило свою репутацію «Міста Влада Цепеша» не лише завдяки цим історичним фактам, але й завдяки увічненню культурної ідентичності, тісно пов’язаної з легендарною постаттю воєводи.

    Побудована у 15 столітті, вежа Кіндієй є частиною княжого двору і була збудована Владом Цепешом під час його другого правління. Вона була збудована для оборони, в ній розміщувалася сторожова вежа і скарбниця, яку потрібно було захищати будь-якою ціною. Зараз будівля має 27 метрів заввишки і 9 метрів у діаметрі. Вона була повністю відреставрована з 1847 року і завдячує цей свій нинішній вигляд  правителю Георге Бібеску. Вежа була піднята на 5 метрів вище, ніж первісна споруда. Це історична пам’ятка, в всередині якої можна побачити виставку документів, зброї та артефактів, які належали Владу Цепешу.

    Княжий палац був побудований близько 1400 року Мірчею Старшим. Від нього зберігся лише фундамент підвалу, викладений з річкового каміння. Вхід до нього був з північного боку, а під час правління Влада Дракули було проведено кілька робіт з розширення палацу. Роботи були завершені до 1440 року, і новий палац був побудований на одній зі сторін огороженої стіни. Підвал зберігся дуже добре. У 1584 році господар Петру Черчел завершив масштабну реставрацію існуючого палацу. На південь від палацу, на невеликій відстані, він побудував ще один більший палац з трьома поверхами. Підвал було розширено, що дозволило забезпечити зв’язок між двома будівлями. На першому поверсі нової 10-кімнатної будівлі розмістилася королівська канцелярія та прибудовані приміщення. На другому поверсі знаходилися спальні князівської родини, до яких вели зовнішні сходи. За правління Матея Басараба палац пережив новий період реставрації та перетворень.

    Місто Тирговіште може бути дуже приємним сюрпризом для тих, хто мало знає про стару столицю Волощини, і це місце для відпочинку під час вихідних, яке варто відвідати, якщо ви хочете чогось особливого, але не дуже далеко від Бухареста.

  • 162 роки від Об’єднання румунських князівств

    162 роки від Об’єднання румунських князівств




    У неділю румуни відзначили 162 роки з дня
    проголошення об’єднання Молдови з Волощиною, що стало першим кроком до
    створення єдиної держави Румунія, процес, що завершився у 1918 році. У
    Бухаресті та інших великих містах країни відбулися різні заходи з дотриманням протиепідемічних
    обмежень, запроваджених в контексті пандемії.


    Румунські
    культурні заклади відзначали ювілейний момент онлайн-трансляціями вистав та концертів.
    У всіх храмах Румунської Православної Церкви відбулися поминальні панахиди, а Міністерство
    оборони організувало військові церемонії біля пам’ятників, присвячених об’єднанню двох румунських князівств. У Яссах
    (на північному сході країни) та в Бухаресті, столицях двох князівств, які в
    1859 р. обрали єдиного правителя, Александра Йоана Кузу (1859 – 1866 рр.),
    відбулися кілька подій з відзначення цієї знаменної дати.


    У столиці під час урочистої військової церемонії
    було здійснено покладання квітів та вінків до статуї Александра Йона Кузи. З цієї
    нагоди глава держави Клаус Йоганніс заявив, що спадщина, залишена архітекторами
    румунського об’єднання 1859 року, заклала міцну основу, на якій має бути продовжена модернізація Румунії, а одним
    з основних напрямків є консолідація румунської освіти та забезпечення доступної
    та ефективної освіти. «Об’єднання румунських князівств під керівництвом
    Александру Йоана Кузи нагадує нам, що сила досягнення наших цілей як нації
    полягає в нашій єдності», – сказав прем’єр-міністр Флорін Кицу. «Разом ми
    отримали гарантію євроатлантичного курсу, якого Румунія тримається вже більше
    півтори десятиліття. Разом ми показали, що можемо зупинити серйозний відхід влади
    від обраного державою курсу, разом ми змогли врятувати демократію, коли
    легітимний, але свавільний уряд діяв проти інтересів власного народу. Разом ми зможемо
    захистити своє здоров’я та відновити економіку після пандемії», – написав
    прем’єр-міністр на своїй сторінці соцмережі.




    Через 162
    роки від об’єднання двох румунських
    князівств в одну державу настав час вдосконалити акт об’єднання, побудувавши гідну
    транспортну інфраструктуру в історичній Молдові,
    з метою залучення великих інвестиції, – заявив спікер Палати депутатів Людовік
    Орбан на урочистій церемонії у місті Фокшань (на сході Румунії).




    Цього року в Яссах (на північному сході країни) заходи
    з відзначення Дня об’єднання князівств відбулися без традиційного танцю-хороводу
    «Хора Унірій» та без урочистих виступів та багатолюдних церемоній. Натомість
    цього дня відбувся протест Асоціації «Разом за автомагістраль A8». Протестувальники
    вимагали виділення коштів на будівництво високошвидкісної магістралі A8: Тиргу
    Муреш-Ясси-Унгень: «Ми обрали для протесту День об’єднання, тому що дорога
    називається «Автомагістраль Об’єднання». На жаль, останні повідомлення уряду не
    є обнадійливими, вони кажуть, що не мають можливостей, що це складний проєкт,
    що не знають, чи зможуть його завершити до 2030 року. Ми хочемо користуватися
    цією трасою за своє життя. Для Молдови автомагістраль А8 являє собою майбутнє. Вона
    принесе за собою розвиток регіону, в якому ми живемо і стане нашою дорогою на Захід.»




    Заходи з нагоди святкування об’єднання румунських князівств
    пройшли і за кордоном. Посольство Румунії у Ватикані разом з Інститутом румунської мови організували в онлайн-круглий
    стіл на тему «Об’єднання румунських князівств 1859 року, як данина румунській
    культурі».

  • Екскурс в історію міста Тирговіште

    Екскурс в історію міста Тирговіште




    Під час прогулянки містом Тирговіште, що розташоване за 80 кілометрів від
    Бухареста, ми зупинилися у
    зоні парку Кіндія, у Господарському дворі, де поговорили з Овідіу Кирстіна, директором Національного музейного
    комплексу Господарського
    двору, про старе місто Тирговіште, про музеї, які можна відвідувати у місті та
    його околицях. Овідіу Кирстіна: Ми дуже раді, що сьогодні ви є нашими гостями в Тирговіште і через вас світ
    зможе дізнатися про культурні і туристичні атракції нашого міста. Придане міста Тирговіште не може заперечувати ніхто, воно пов’язане з казковою історією,
    яку має це місто за собою, якщо взяти до уваги лише
    той факт, що протягом 300 років він був столицею Волощини, до того моменту, коли
    господар Костянтин Бринков’яну був страчений. Однак місто живе завдяки тому, що було
    побудовано тут, у Тирговіште, я маю на увазі як будівлі, так і друкарську та письмову історію. Не треба забувати, що в Тирговіште ще з 1508
    року були надруковані перші
    книги в румунському та
    південно-східноєвропейському просторі, і що, хоча воно перестало бути столицею Волощини, у 1714 році, Тирговіште продовжувало існувати завдяки особливим
    військовим традиціям, письмовою культурою та книгою, надрукованою тут, у Тирговіште.




    Овідіу Кирстіна розповів нам більше про музеї, якими він управляє, починаючи зі знаменитого Господарського двору: На даний момент, Музейний національний
    комплекс «Господарський двір» у Тирговіште управляє 15 музеями та Печерою Яломіца,
    що в гірському масиві Бучедж,
    яка розташована на невеликій відстані і є надзвичайно важливою пам’яткою природи. Отже, у повіті Димбовіца турист може дуже добре поєднати відвідування, маючи, з
    одного боку, пам’ятники, тобто антропну частину, а також природну частину, гірську
    територію, з усім, що може
    запропонувати масив Бучедж, а також плато Падіна-Пештера зі своїми витворами природи Сфінксом і Бабеле. Повернувшись до міста, відвідувач може ознайомитися із Господарським двором з його найважливішими пам’ятниками: Вежою Кіндія, Великою господарською церквою, руїнами двох палаців, останні
    будучи особливими просторами у тому сенсі, що відвідувач може побачити різні етапи будівництва та відбитки, які кожен воєвода або
    століття частково залишили тут в Господарському дворі. Також музейна частина надзвичайно
    багата. Наше запрошення до туристів – відвідати Музей друкарства та старої румунської книги, що містить багату та дуже ціновану колекцію старих румунських книг. Раджу відвідати також
    Історичний музей зі свідченнями,
    що датують з Палеоліту до
    часів об’єднання румунських
    князівств 1918 році. Художній
    музей – розміщений у дуже цікавій монументальній будівлі, побудованій в 1895
    році в Тирговіште італійськими будівельниками, бо це місто залишилося важливим орієнтиром і після 1714 року, коли воно втратило роль столиці Волощини. Я запрошують вас відвідати Музей димбовіцьких письменників зі спеціальною виставкою, влаштованою в будинок письменника Іоана Александра Бретеску-Войнешть. Це виставка, де ми можемо ознайомитися із життям і
    творчістю поетеси Елени Викереску, із династією вчених, які склали «школу прозаїків з Тирговіште». Тут вони виявлять
    особисті предмети, що належали письменнику Іоану Александру Бретеску-Войнешть, а також іншому великому книжнику нашої культури Хеліаде-Редулеску.

    targoviste3-foto-ion-puican.png


    Директор Національного музейного комплексу Господарського двору Овідіу Кирстіна розповів також про старий центр міста Тирговіште, про невеликі архітектурні
    перлини, які це місто приховує серед тихих вулиць і якими можна милуватися під час прогулянок, після зупинки в Старому центрі:
    Я хотів би запросити
    відвідувачів прогулюватися містом та ознайомитися
    із його центральною частиною. Надзвичайно цікавий район, що
    не зберігся на дуже великій території, але ці вулиці нагадують про надзвичайно гарне місто Тирговіште, про якого письменник Мірча Хорія Сіміонеску говоривяк про волоську Флоренцію. Чимало
    будівель на цих вулицях були добре відреставровані, так само на даний момент у церквах Середньовіччя з 16-17 ст. тривають ще
    реставраційні роботи. На вулиці поета Грігоре Александреску
    розташований Музей імені Василя Бленді, музей, в якому зберігається велика частина того, що художник залишив у спадщину місту та румунській культурі, це особливо графіка, живопис і скульптура. Василь Блендя був дуже
    добрим другом Бринкуша, вони разом поїхали до Парижа, але він повернувся до країни,
    вони разом виросли. Також у цьому районі на вулиці Берецієй розташований невеликий, але надзвичайно
    шикарний будиночок. Йдеться про будинок-майстерню художника Георге Петрашку. Майстер довгий час проживав у Тирговіште, будучи приваблений чарівністю міста. Адже ми знаходимо на полотнах
    Петрашку абсолютно дивовижне Тирговіште. Це твори, які нагадують нам про місто, яке насправді випромінювало
    культуру через все те, що воно означало. Але ми не
    зупинимося на цьому. У Тирговіште ми також
    можемо побачити Музей еволюції людини і техніки в палеоліті, надзвичайно
    привабливу виставкову концепцію. Музей, де публіка може побачити предмети,
    старші 10.000 років, виявлені на території сучасної Румунії.


    На завершення нашої прогулянки по місту Тирговіште, директор Овідіу Кирстіна запропонував
    нам зробити ще одну коротку зупинку:
    Я б не зупинявся лише у місті
    Тирговіште, і відвідав би також околиці міста, бо лише за 4
    кілометри ми маємо монастир Дялу – місце, де похована голова
    воєводи Міхая Хороброго, місце поховання господарів Волощини, а
    також надзвичайно потужний символ того, що означала письмова культура у Волощині, бо у 1508,
    1510 і 1512 рр. тут були надруковані перші
    книги монаха Макарія, який згодом став митрополитом Волощини.

  • Постоялий двір Манука

    Постоялий двір Манука

    У старому центрі столиці Румунії, починаючи з 1700
    року було зведено безліч більш-менш мальовничих готелів, яким доля приурочила
    пережити справжній золотий період протягом майже двох століть. За походженням
    або за соціальним статусом їхніх власників, а також за їх специфікою, цих
    колишніх бухарестських готелів називали королівськими,
    монастирськими, церковними або боярськими,
    хоча всі вони відігравали ту саму роль – економічну. До останньої категорії
    належить і Ханул луй Манук (укр. «Постоялий двір Манука»),
    безумовно, одна з найвідоміших у Волощині будівель такого роду, не тільки через
    її розмір, але й завдяки постаті його засновника, легендарного
    Манука Бей, суперечливого історичного персонажа, про якого розповім
    я вам сьогодні.




    Манук Мирзиян, вірмен за походженням, походив з
    родини багатих араратських торговців, які у XVII ст. оселилися на півдні Дунаю у фортеці
    Рушчук. Передчасна смерть батька спричинила молодого Манука взяти у свої руки сімейний
    бізнес, на що, як і більшість вірменів, він виявився дуже обдарований. У книзі
    «Історія столичних постоялих дворів» Джордже Потра так окреслив портрет цього
    персонажа: Він був обдарований від природи винятковими здібностями. Це
    був красивий і дуже розумний чоловік, який відмінно володів 12 мовами. Він
    завжди був елегантним, тонким психологом і глибоким знавцем людської природи,
    проникливим і розумним, утім, великодушним, щедрим та ввічливим. Однак,
    головною його якістю було те, що він був наділений даром передбачуваності, тому
    він знав як поступати. Йому подобалося бути багатим та зумів накопичити
    величезне майно.




    Однак Манук був для тих часів загадковою і
    парадоксальною особистістю. Про нього казали, що він був масоном і
    подвійним агентом, тобто займався шпигунством як на користь
    Османської імперії, так і Царської. Він отримав ранг драгомана
    (свого роду префекта) і Бея Молдови (тобто принца) від самого
    султана, а цар Олександр I призначив йому титул «Лицаря ордена Святого
    Володимира». Він також носив звання «головного купця та скарбника регіону
    Рушчук. У 1808 році Манук зрадив турків, знайшов притулок в Бухаресті,
    під захистом російської армії, проте він продовжує закулісно посередничати в
    конфлікті між двома великими імперіями. Турки звинуватили його в тому, що він
    привласнив велику суму грошей із скарбниці фортеці Рушчук, і неодноразово
    вимагали від царя його екстрадиції.




    З цих причин, Манук покинув столицю Волощини,
    залишивши численні свої бізнеси в руках надійних людей. Він переїхав на
    короткий час до міста Сібіу, а потому разом з усією родиною до Кишинева, де
    купив маєток Хинчешть за 300.000 золотих
    монет. Його передчасна смерть залишається загадкою, навколо якої складено
    чимало легенд. За деякими, Манук був отруєний турецьким шпигуном, якому вдалося
    проникнути в його оточення, за іншими, причиною смерті Манука був нещасний
    випадок під час ранньої їзди верхом. Справа в тому, що 20 червня 1817 року, на
    лише 48-му році життя Манук Мирзиян покинув цей світ, залишивши молоду дружину
    красиву Міріам і шість неповнолітніх дітей, неспроможних управляти величезним
    успадкованим від батька маєтком.




    У 1806 році, за два роки до втечі через Дунай до
    Волощини, розпочалася російсько-турецька
    війна, внаслідок якої подвійний агент розбагатів, накопичивши величезне майно.
    У другій половині року, Манук почав будувати знаменитий постоялий двір, після
    того як він придбав за неабияку суму гектар землі, що належала колись Княжому
    двору в Бухаресті. Після перших двох років військового конфлікту між Росією і
    Туреччиною, протягом яких царська армія розмістилася у столиці Волощини,
    завершується і будівництво монументальної будівлі – Постоялого двору Манука.
    Манук переправляється через Дунай з усією родиною і величезним майном. Теж
    восени того пам’ятного 1808 року, відбувається офіційне відкриття постоялого
    двору, який згодом виявився вельми успішним бізнесом.




    З 1808 року і до підписання миру в Бухаресті, в
    1812 році, між російською і турецькою арміями (рік коли вірменський купець вирішив кінцево переїхати до Кишинева,
    доводячи, що нічого випадкового не відбувається в його житті, тому що саме тоді
    Бессарабія стала російською провінцією), Постоялий двір Манука, як
    його вже називали був зайнятий майже повністю офіцерами Царської імперії і
    численними делегаціями або радниками та послами Османської імперії, які вели
    переговори для підписання договору. Кожен з них заплатив власнику постоялого
    двору по 40 золотих леїв в день, за проживання і харчування…




    Землетрус від 1838 року завдав постоялому двору
    серйозних пошкоджень, і саме тому старший син Манука, який мешкав у Бессарабії,
    вирішив його продати, що й сталося у 1842 році. У 1862 році новим його
    власником став купець Ламбру Васілеску, який виділив багато коштів на ремонт.
    Після завершення ремонту в 1874 році, готель змінює назву на «Гранд Готель
    Дачія, яке носитиме до кінця Другої світової війни і його конфіскації комуністичною
    владою. Якщо повернутися назад у часі до спогадів про старий постоялий двір, ми
    дізнаємося, що, кожного історичного періоду змінилися як одяг, так і кулінарні
    звичаї клієнтів цього постоялого двору столиці. Незмінною залишилася лише
    архітектура споруди.




    Наприкінці османського періоду, постоялий двір
    складався з 15 склепінчастих підвалів та кількох магазинів. Тут зберігалися
    вина та спиртні напої, поряд з бочками Браги та харчовими продуктами, мішками
    із зерном або кавою, дровами для опалення, тюками сіна для коней і бочками
    нафти для освітлення. На першому поверсі працювали 23 магазини, 2 великих
    салони, в яких зазвичай обідали не такі багаті люди, а також 16 кімнат для
    прислуг і кухарів, 4 кімнати для відпочинку осіб, які доглядали за кіньми і тунель,
    в якому вміщалися разом понад 500 осіб, у разі форс-мажорних обставин. Нарешті,
    на другому поверсі було 107 номерів для багатих купців з усього Балканського
    півострова або для іноземних мандрівників, які зупинялися на короткий час у
    Волощині, а також один Королівський зал, де організовувалися
    бенкети. Кожна нова епоха означала новий одяг і нові кулінарні звички. Але
    протягом всієї своєї 200-річної історії, незалежно від назви, Ханул луй Манук
    («Постоялий двір Манука») залишався на тому ж місці, у двох кроках від
    епіцентру столиці.

  • 160 років з дня Об’єднання румунських князівств

    160 років з дня Об’єднання румунських князівств




    Об’єднання Молдови з Волощиною, 24 січня 1859 року,
    відбулося під
    знаком волі народу, але особливо міжнародної кон’юнктури. Румунський національний
    проект не можна розглядати поза межами переосмислення Європи.

    Одним з
    пояснень є зосередження європейських держав, а особливо Франції та
    Німеччини, на Дунаї, великої загальноєвропейської ріки. Річкова
    магістраль Європи
    із Заходу на Схід буланими переоцінена. Дунай повинен був бути рікою
    європейської цивілізації, де демократія, свобода і емансипація націй на старому
    континенті панували
    над східним деспотизмом. Наслідком наступу Заходу заради
    визволення Дунаю
    було об’єднання
    1859 року і створення Румунії.




    Але об’єднання Молдовита Волощини, особливо майбутній проект організації румунської держави,було результатом інтенсивних
    розбіжностей. Історики довели, що акт від 24 січня 1859 року був важким, із постійними
    дилемами щодо ідентичності аж до міжвоєнного періоду.
    Історик Адріан Чофлинке стверджує, що наприкінці 1850-х років зустрілися дві основні
    суспільні ідеї: «Напередодні 1859 року відбулося зближення двох дебатних тем: тема модернізації та тема
    об’єднання, які
    до революції 1848 року, обговорювалися незалежно одна від іншої. До 1859 року,
    об’єднання означало
    не обов’язково
    модернізацію, а модернізація не передбачала автоматично й об’єднання. Після фіаско Революції 1848 року, революційні енергії були реінвестовані в такий політичний проект як об’єднання, підпорядкувавши йому модернізаційний проект. Цей
    національний проект вимагав, щоб політична та національна єдність були
    конгруентними. Об’єднання розглядалося як панацея від усіх проблем румунського
    суспільства. Ця відчайдушна і негабаритна інвестиція пояснює успіх цього проекту у тому періоді, але майбутнє розчарування та об’єднання не призвели автоматично до поліпшення внутрішньої ситуації».




    Деякі історики вважають, що царська експансія до
    Південно-східної Європи, а також анексія Молдови між Прутом і Дністром Росією в 1812 році,
    були факторами, які змусили молдовські еліти все більш замислюватися про об’єднання з
    Волощиною. Історик
    Андрій Кушко з Кишинівського державного університету є одним з тих, хто не виключає
    такої можливості: «Альтернативи були численними.Те, що відбувалося, було лише
    однією з можливих альтернатив. Чи можна спекулювати, враховуючи ті альтернативи? Що сталося би, якщо росіяни анексували би всю Молдову? Малоймовірно, щоб росіяни зупинилися на
    Дністрі, то була межа, яку вони вже досягли в 1792 році. Ця версія подій
    створила дилему для еліт, менше для населення тієї території. Починаючи з 1812
    року, решти території Молдови йшло в напрямок до об’єднання з
    Волощиною, на противагу Росії. Так чи
    інакше, анексія 1812 року прискорила об’єднання князівств Волощини та
    Молдови, і з
    цієї точки зору ми маємо позитивний наслідок. Але що стосується
    бессарабців, то ця
    версія розгортання подій створила нові ускладнення».






    Як мала бути організована майбутня держава? Чи то мало
    бути централістична
    структура, за французькою моделлю, або
    федеральна чи конфедеративна, за німецькою моделлю? Ці питання турбували
    тих, хто хотів
    об’єднання,з обох боків ріки Мілков і, нарешті, переміг централізм. Адріан Чофлинке: «Після 1859 року у
    створені нового
    державного устрою, був зроблений політико-адміністративний вибір для радикалістської
    централістської формули. З культурної точки зору, був обраний
    варіант ідентичної уніформізації. Але централізм не був
    єдиною організаційною формулою на початку XIX століття. Сепаратисти хотіли конфедерацію, тобто державну
    модель, яка поважає регіональні ідентичності та інтереси. Цікавим є, щоб конфедеративні проекти були
    розроблені на першому етапі, особливо в революційних середовищах, що стали пізніше прихильниками
    об’єднання.
    Федералізм був спробою вивести східноєвропейські національні
    ідентичності з-під контролю імперій і організувати їх як
    нові політичні формули. До 1859 року,кілька важливих авторів так званих
    політограм, більшість з них уніоністи, висували аргументи на користь
    адміністративної децентралізації. Я хочу згадати тут про Міхаїла Когилнічану, Ніколая Суцу, Йона Геліаде Редулеску, Костянтина Геракліде і особливо Василя Боєреску.»




    Ті два табори, прихильники
    об’єднання і
    федералісти, яких називали сепаратистами, мали сильні аргументи на цю
    тему. У той
    час як, прихильники об’єднання вважали, що об’єднання надало би узгодженості і сили майбутній державі,
    федералісти вважали, що влада полягає в децентралізації, що представляє
    рівність між двома князівствами, Молдовою і Волощиною, які сформували би державу. Адріан Чофлинке: «Два князівства вже пройшли, кожний
    по своєму, крізь процес
    централізації, який завершився Органічними регламентами 1831-32 рр. У момент об’єднання, з політичним та
    адміністративним досвідом, єдиною практикою з певною традицією був централізм. Тема модернізації привела
    до того, що новостворена громада була би задумана на тлі відсутності глибоких політичних дебат про внутрішню організацію
    держави. По-третє, йдеться про закордонні загрози. Найважливіші заходи централізації
    під час правління Александра Іоана Кузи накладаються на тих, які стосуються міжнародного
    визнання об’єднання».




    5 і 24 січня 1859 року, в Яссах і Бухаресті, Александру Іоан Куза був обраний правителем
    Молдови і
    Волощини. Це
    було початком того, що можна побачити сьогодні.

  • Конституція Маврокордата

    Конституція Маврокордата

    Першою фанаріотською родиною, що панувала у Волощині та Молдові була Маврокордатів, а найвідоміші з них були Ніколає та його син Константін. Маврокордат Костантін був реформатором та з його ім’ям пов’язана перша конституція, яка з’явилася в румунському просторі. Будучи господарем Волощини, Константін Маврокордат запроваджує в 1735 році реформи, за прикладом австрійських реформ, заснованих в Олтенії, анексованої Австрією в 1718 році. Він скасовує деякі непрямі податки й запроваджує загальний податок, якого можна було платити чотирма частинами. Також, Константін Маврокордат дозволив селянам переходити з одного маєтку в інший та одержати можливість визволення з кріпаччини за викуп. У 1735 році він бере участь у заснуванні першої масонської ложі в Яссах. Під час наступних панувань Константін Маврокордат скасував кріпаччину в Волощині в 1746 році, потім у Молдові в 1749 році.

    Історик Джорджета Філіті описала першу половину фанаріотського періоду XVIII-го століття, коли жив Контантін Маврокордат, як період спроб просвітницького реформування, навіяного Францією: Французький вплив здійснюється за допомогою людей, шляхом підписки на газети, книги, що надходять із Заходу, завдяки товарам всіх видів. Отже, надходить також видання «Mercure de France», яке в 1746 році друкує так звану Конституцію Константіна Маврокордата. Цікавим є той факт, що він ставить це питання соціального визволення ще до французької революції. Іншими словами, кріпаччина у Волощині скасовується. Однак, багато інших зобов’язань залишаються і селянин повинен був сплачувати 43 податки, але існувало бажання щось зробити. Це дуже важливо. Ці визвольні ідеї соціальної рівності не з’явилися на невідомій ниві.

    Константін Маврокорат був, безсумнівно, вишуканим інтелектуалом, але й добрим політиком та бачив напрямок, яким прямував світ у тогочасний період. Джорджета Філіті відмічає: Людина, яка багато читає, яка студіює та відчуває пульс Європи і добре бачить, куди прямує суспільство. Таким є обов’язок політичної людини, яка є лідером, особи, відповідальної за долю більшої чи меншої соціальної групи. Тут, в румунському просторі, фанаріоти, які фактично були призначені Османською імперією з-поміж греків, дуже чітко слідкують за деякими цілями: звільнення християн з під турецького панування та відновлення могутності Візантії, відновлення грецької імперії християнського вираження. А це не робиться сидячи вдома, а, зрозуміло, інформуючись та діючи. Фанаріоти також відігравали надзвичайну як для них, так і для Османської імперії роль, а саме використання джерел інформації. Вони мали шпигунів, при всіх тогочасних європейських дворах. Отже, вони були добре обізнаними людьми, добре знали куди прямує світ. Тут, у нашому регіоні, існувало ще протягом ста років так зване східне питання, тобто боротьба за владу на землі Нижнього Дунаю. Турки були дуже сильні, росіяни боролися з ними, трохи далі в Європі існувала австрійська імперія.

    Константін Маврокордат мав вражаючу бібліотеку в монастирі Вакерешть, засновником якого був його батько, Ніколає Маврокордат. Там Константін читав твори Монтеск’є, Дідро, Вольтера та інших французьких просвітителів. Джорджета Філіті стверджує: Є непрямі свідчення про те, що пише, про те, що робить і як поводиться Маврокордат, тому що він не веде щоденника, в якому б було написано, що саме він читає. Ця бібліотека у Векерешть є важливою завдяки рукописам, що вона зберегла. З нечисленних свідчень його сучасників ми дізнаємося, як багато часу проводив він у бібліотеці. Існують деякі побічні свідчення, з яких ми можемо зробити дуже чіткі висновки: він організовує сільську освіту, робить адміністративний устрій країни, розподіляючи її на повіти, кожен з яких мав свого правителя, ісправника за назвою. Тобто він встановлював податки. Закон, який би не був суворий, є законом, бо відусність закону означає безладдя. Справи починають потрохи упорядкуватися. Грек за походженням, Константін починає вивчати румунську мову, отже той, хто бажав бути йому приємним, але звертався до нього по грецьки, вже немав жодного впливу.

    Під час російсько-австро-турецької війни 1736-1739 рр. Константіну Маврокордату повернуто від австрійців провінцію Олтенія. 30 років пізніше, в 1769 році, під час іншої на цей раз російсько-турецької війни, Константін Маврокордат ув’язнений в Галаць, вмирає на 58 році життя, вбитий російським солдатом. Найважливіший реформатор XVIII століття був похований у Яссах.

  • Волощина за часів Влада Цепеша

    Волощина за часів Влада Цепеша

    Князь Влад Цепеш, на прізвисько Дракула, правив Волощиною вперше у 1448 році, на короткий час. Друге його правління, найголовніше, тривало між 1456 і 1462 рр., а наступне з 1476 року було й останнім. Через лише два місяці, Цепеш втратив своє життя, у 45-річному віці, убитий в результаті змови дворян.





    Цепеш був людиною свого часу. Став вдруге господарем Волощини у 1456 році, на 25 році життя, за допомогою Янку Хунедорського, трансільванського князя, в спробі призупинити османську експансію в Європі. Історик Штефан Андреєску докладно описав обставини його сходження на трон свого батька, Влада Дракули: У 1456 році готувалася ще одна велика конфронтація між ісламом і християнською Європою, яка закінчилася невдалою облогою турками Белграда. Минуло понад півстоліття до коли туркам вдалося підкорити Белград. Готуючись для майбутнього, Янку Хунедорський відновив свою політику перестрахування оборонної лінії уздовж Дунаю, а це означало, що на престолі Волощини повинен бути надійний союзник. Влад Цепеш приходить з Трансільванії, але користується внутрішньою політичною базою, тобто групою дворян, які підтримували його.





    Авторитарний і запеклий ворог турків, після того, як він провів як заручник свою юність при дворі султана, Цепеш хотів скасувати анархію, що опанувала князівством Волощини. Штефан Андрееску: Він зійшов на княжий престол після кількох десятиліть протистояння і турбулентності. Це був, можна сказати, період, коли анархія була домінуючою і тому він намагався забезпечити собі внутрішню базу і знищити будь-яке опозиційне ядро, яке могло загрожувати його правлінню. Є кілька згадок, як у слов’янській версії розповідей про князя Дракулу, так і в німецькій версії, в яких розповідається про вжиті ним рішучі заходи, одним з них будучи проти важливого боярина, який осмілився напасти на Влада. Це був бунт боярина під назвою Албу, який хотів дістатися княжого трону. І теж група бояр пізніше поскаржилася на нього Високій Порті, тоді коли він перестав платити данину і збирався вступити в християнський союз під покровительством Папи Пія II.





    Цепеш покладався на декількох союзників. Перш за все на Янку Хунедорського, на угорського короля Матея Корвіна і молдовського князя Штефана Великого. Але із Штефаном Великим, як і з Матеєм Корвіном, у Цепеша були суперечки. Штефан Андрееску: Штефан Великий і Влад Цепеш були двоюрідними братами. Штефан Великий зійшов на трон князівства Молдови навесні 1457 року за допомогою Цепеша. Останній акт життя Влада Цепеша було спожито в 1476 році, коли йому вдалося повернутися, втретє, на трон Волощини за допомогою Штефана Великого. Між ними були два моменти співпраці. Але в 1462 році між ними двома виник конфлікт, коли Штефан Великий намагався підкорити невдало фортецю Кілія, яка була виходом Волощини до моря, через гирла Дунаю. Румунський історик Ніколає Йорга писав, що це був обов’язком Штефана Великого запобігти тому, щоб цей стратегічний пункт був окупований турками. Конфлікт мав стратегічну причину, хоча кровні зв’язки, нарешті, спрацювали.





    У боях, що він вів з турками, армія яких у багато разів перевершувала молдовську армію, Цепеш уникав відкритих зіткнень. Найважливішим його успіхом, скоріше психологічним, був знаменитий нічний напад в 1461 році. Штефан Андреєску: Він вдався до тактик, з якими домігся успіху, випалена земля, отруєні колодязі, не говорячи вже про візуальні прояви, так би мовити. Я маю на увазі поле з палями, поруч Тирговіште, на яких були насаджені турецькі солдати і лиходії. Один з найпопулярніших нападів був нічний напад. Є багато описів про цей напад, існує навіть Османська хроніка, в якій розповідається про паніку, що викликала атака спрямована на намет султана Мехмета II, з метою його ліквідації. Єпископ Нікколо де Модрусса, спеціальний легат Папи Пія II, відвідав Цепеша, коли останній був ув’язнений Матеєм Корвіном у Буді і, який описав йому цей напад. Інший командир, який повинен був атакувати османський табір з протилежного боку, злякався, і не підтримав напад. Тільки група очолена Цепешом, під світлом факелів, проникла у турецький табір, але не попала на намет султана, яничари оточили намет і Цепеш змушений був відступити.





    Той же єпископ Нікколо де Модрусса, спеціальний легат Папи Пія II, залишив у спадок написаний ним портрет Влада Цепеша, який досить схожий на відому картину, що зображує волоського князя в замку Амбрас в Тіролі: Влад Цепеш був людиною не дуже високого зросту, але дуже жилавий і потужний, із жорстоким і моторошним зовнішнім виглядом. Його ніс був орлиним, товстим і розпухлим, обличчя було червоним і тонким, довгі вії оточували зелені і широко відкриті очі, а його густі та чорні брови виглядали загрозливими. Не носив бороду, тільки вуса. Бичача шия зв’язувала потилицю з широкими плечима, на яких впадало кучеряве чорне волосся.

  • Політичний клас та Об’єднання

    Політичний клас та Об’єднання

    24 січня 1859 року Александру Йоан
    Куза, який 5 січня того ж року був обраний Господарем Молдови, був призначений і
    правителем Волощини. Таким чином був підписаний акт фактичної злуки двох румунських
    князівст. Три роки потому, 24 січня 1862 року, об’єднання було визнано на
    міжнародному рівні, а нова держава отримала назву Румунія.





    Складний процес об’єднання історичних
    румунських земель в єдину Румунську державу завершився Через майже шість
    десятиліть у 1918 році, коли до Румунського королівства приєдналися Бессарабія,
    Буковина і Трансільванія, де румуни складали більшість населення. У результаті Другої
    світової війни Румунія втратила, однак, Бессарабію та північ Буковини. Проте
    Акт проголошення об’єднання Молдовського князівства та Волощини прийнятий 24
    січня 1859 року в Бухаресті, вважається першим кроком до створення єдиної
    румунської національної держави.




    Тепер, 157-а річниця цієї знаменної події була відзначена румунами зі
    всього світу. У Румунії були організовані концерти народної музики, місцеві військові паради,
    спеціальні молитовні богослужіння, а місцеві власті організували святкові столи, рясно вкриті традиційними румунськими стравами. Присутній на урочистих заходах,
    що відбулися в Яссах (схід країни), президент Клаус Йоханніс виступив з
    промовою, в якій торкнувся уроків цієї
    історичної події та про її актуальність і закликав політиків прислухатися до
    очікувань громадян, відновити втрачену з часом довіру та бути готовими брати на
    себе відповідальність:




    Клаус Йоханніс: «Тодішня еліта зрозуміла прагнення румунів з обох берегів річки Мілков (що вважалася
    кордоном між Молдовою і Волощиною – ред.), і зуміла перетворити
    це прагнення це устремління населення двох країн на акт високої політичної майстерності і
    солідарності. Фактично немає постаті того часу, яка б не «підклала плече»
    до втілення в життя цього проекту. І тоді в політиці було багато скандалів,
    розбіжностей, криз, прихованих або відкритих. Акт проголошення об’єднання здолав
    не лише старі хвороби політики, а й інтереси, що існували за межами кордонів двох
    країн. Але демонструючи політичну зрілість і вмілість тодішня еліта зуміла здолати
    усі ці перешкоди і добитися успіху.»




    На заходах в Яссах, де спеціальним гостем був мер Кишинева Дорін Кіртоаке,
    прем’єр-міністр Дачіан Чолош провів паралель між державним проектом тих часів і
    тим, що відбувається тепер, наголосивши на тому, що очолюваний ним уряд
    намагається втілити у життя щедру ідею Об’єднання навколо загальних принципів і
    широко поширених прагнень. Спікер Сенату Келін Попеску Терічану нагадав у
    своєму посланні, що 24 січня 1859 року є наріжним каменем у процесі формування
    сучасної румунської держави. «Об’єднання румунських князівств стало результатом
    поєднання політичної мудрості і патріотизму, моментом, коли еліта об’єдналася в
    ідеалах з населенням», – заявив лідер Соціал-демократичної партії Лівіу Драгня.
    І співголова Націонал-ліберальної партії Аліна Горгіу сказала, що сучасне румунське
    покоління має покликання покращити проект, що розпочався 157 років тому.