Tag: в’язниця

  • Аюдська в’язниця

    Аюдська в’язниця

    Сумну славу місто Аюд, з населенням близько 22 000 осіб, здобуло завдяки тамтешньої в’язниці, яка була одним з найбільших центрів політичного ув’язнення за часів комуністичного режиму. Про те, що відбувалося в Аюді, румунам стало відомо після 1989 року.

     

    Через 35 років історія Аюдської в’язниці, написана істориком Драгошем Урсу з Албаюлського національного музею об’єднання, є бажаною редакційною появо: «Опозиція румунського суспільства до комунізму, до комуністичного режиму, який був встановлений після Другої світової війни, мала, перш за все, політичний характер. Це було пов’язано з тим, що румунське суспільство, політичні партії, те, що ми зазвичай називаємо громадянським суспільством, румуни в цілому, бачили в комунізмі ворога, який загрожував самому існуванню румунської демократії та румунської держави. Це був режим, нав’язаний радянським окупантом, нелегітимний і злочинний режим. Отже, перш за все, опозиція комуністичному режиму мала політичний характер, і це привело опонентів режиму до в’язниць, під приціл колишньої політичної поліції Секурітатя та комуністичних репресій, і саме так вони опинилися в Аюді. Перевиховання – це форма політичного протистояння між режимом і ув’язненими, адже режим бачив в ув’язнених не осіб, позбавлених волі в порядку адміністративного арешту, а ворогів народу. В ув’язненні вони підлягали подальшим репресіям, піддавалися режиму дегуманізації через процес політичного перевиховання, політичної перебудови та психологічного перевиховання».   

    Склад ув’язнених у в’язниці Аюд був різноманітним, але її називали в’язницею легіонерів. Драгош Урсу: «Кількісно, якщо ми говоримо про місткість в’язниці, то «Аюд», мабуть, є найбільш просторою в’язницею. Одночасно там могло перебувати до 3600-4000 осіб, а за часів комуністичного ув’язнення через «Аюд» пройшло близько 14 000 в’язнів. А з точки зору, скажімо, якості, перш за все, в 1948 році, коли в’язниці були класифіковані і розділені, Аюд була зарезервована для в’язнів, яких ми називаємо інтелігенцією, або, скоріше, людьми інтелектуальних професій: державні службовці, люди вільних професій та інтелектуали, а також ті, кого ми зазвичай називаємо «воєнними злочинцями», засудженими після Другої Світової війни. А на політичному рівні, скажімо, з точки зору політичного родоводу, так, Аюд відомий як «в’язниця легіонерів», тих, хто має легіонерське політичне минуле, але це сталося, зокрема, під час перевиховання. Протягом усього часу ув’язнення це було не зовсім так, вони становили досить відносну більшість. В Аюді, звичайно, були також члени інших політичних партій, ліберали, члени націонал-селянської партії, офіцери колишньої королівської армії, селяни, які виступали проти колективізації, члени інших політичних партій, або ті, хто воював у горах у збройному опорі».

    Поряд з Пітешть та Герлою, Аюд також було місцем так званого перевиховання, однієї з крайніх форм жорстокості, з якою поводився з людьми режим, що претендував на звання найбільшого любителя людини. Але Драгош Урсу також помітив відмінності між типами перевиховання: «Ми можемо порівняти Пітешть, явище перевиховання в Пітешть, яке потім поширилося на Герлу та Канал, явище насильницького перевиховання з надзвичайним насильством. З іншого боку, в Аюді ми говоримо про пізнє перевиховання після другої хвилі репресій, хвилі репресій, що почалася після угорської революції, в якій режим використовував засоби та інструменти більше у сфері психологічного перевиховання, психологічної війни, культурного перевиховання. Таким чином, він не застосовує насильство, тортури прямо і відкрито, і з дуже практичних причин: в’язні, які ставали об’єктами перевиховання, були людьми, які прийшли після 10, 15 років ув’язнення, вони були фізично, психічно і морально виснаженими. Тому будь-яка мінімальна форма тортур, фізичного насильства знищила б їх, вони б піддалися перевихованню, і процес вже не досяг би своєї мети. І це те, що робить «Аюд» рішуче відмінним від інших. Якщо у Пітештській в’язниці йшлося про насильницьке перевиховання, то «Аюд» – це перевиховання радше в психологічному, ідеологічному, культурному регістрі, за допомогою якого режим намагається залучити ув’язнених на свій бік, а точніше, змусити їх викрити власне політичне минуле. Таким чином вони морально компрометували себе і своїх співв’язнів, щоб після звільнення вони вже не змогли реанімувати себе політично, відновити свою політичну діяльність».

    Якою є спадщина в’язниці «Аюд» у колективній пам’яті? Драгош Урсу: «Перевиховання в Пітештах, шляхом крайнього насильства, жорстокості і звірства, яке іноді перевершує нашу уяву, звільнило жертв. Тому що перед обличчям крайнього насильства людська природа здебільшого піддається. І тоді, навіть на рівні мемуаристики, меморіальних свідчень тих, хто вижив, ті, хто вживає це слово, дещо несправедливе з нашого боку, «вони потрапили на перевиховання і перевиховалися», морально звільняються саме тому, що до цього призводить екстремальне насильство. З іншого боку, саме тому, що перевиховання було радше психологічним, воно порушило єдність пам’яті. І ми бачимо, як мемуаристи, ті, хто вижив, полемізують, передають відчуття провини тих, хто так чи інакше став на бік режиму. Це ставить перевиховання з Аюду в інший регістр. І так чи інакше, з цієї точки зору, можна сказати, що режиму вдалося посіяти зерна недовіри і напруги між в’язнями, потім перевиховання і також на рівні мемуарів, у тих, хто вижив і написав ці рядки. У Пітешть було по іншому, тому що пам’ять там набагато більш об’єднана, і в’язні розуміють один одного, тому що вони пережили надзвичайне насильство. З іншого боку, Аюд – це дещо інше».

    Про в’язницю Аюд тепер є монографія, яка доносить до наших днів час і місце нелюдськості, в якій комуністичний режим досяг успіху.

  • Васіле Лука

    Васіле Лука

    З кінця Другої світової війни у 1945 році до 1989 року Червона армія нав’язувала комуністичні партійні режими в країнах Центральної та Східної Європи. Їх очолювали слухняні Москві лідери, які без вагань витісняли своїх ідейних товаришів, коли ті ставали конкурентами. Особливо до смерті Сталіна в 1953 році модель поведінки була однаковою в усіх комуністичних країнах: партійна демократія означала вирішення особистих суперечок кулею в потилицю або киданням до в’язниці. Так сталося з Васілем Лукою, нелегальним комуністичним активістом і важливим лідером з 1945 року. Після суперечки з Георгіу-Дежем та його групою, Васіле Лука опинився у в’язниці Аюд у 1963 році.

    Васіле Лука народився 1898 року в Ковасні, повіті з переважно угорським населенням, який на той час входив до складу Австро-Угорщини. Існують суперечки щодо його етнічної приналежності: одні історики та мемуаристи стверджують, що він був етнічним угорцем, інші – що він був угорськомовним етнічним румуном. Безсумнівним є те, що Лука вільно розмовляв угорською мовою і до 1919 року, під час Угорської Радянської Республіки на чолі з Белою Куном, він вже був комуністом і палким прихильником Радянського Союзу. Після того, як угорська комуністична революція була ліквідована румунською армією, Лука став залізничником і взяв участь у нелегальній діяльності Комуністичної партії Румунії та в організації робітничих страйків, таких як страйки шахтарів у Лупень в 1929 році та у Валя Жіулуй в 1933 році. Він також обіймав посади в партійній ієрархії, був секретарем організацій у Брашові та Яссах. За свою підривну діяльність був кілька разів заарештований, але звільнявся після відбуття коротких термінів ув’язнення. Після окупації Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини в червні 1940 року він був звільнений, отримав радянське громадянство і навіть став депутатом Верховної Ради у воєнні роки. Отримав звання майора Червоної Армії та інтенсивно працював серед румунських в’язнів у СРСР, щоб приєднатися до дивізії «Тудор Владіміреску», яка відіграла ключову роль у радянізації румунської армії після 1945 року.

    Після поразки нацистської Німеччини, Румунія, як і інші країни Центрально-Східної Європи, буде окупована Радянським Союзом, а румунська комуністична партія стане агентом глибоких змін у Румунії. Васіле Лука, член так званої «московської групи», разом з Аною Паукер та іншими комуністами з прибувших з СРСР, отримає можливість зайняти високу посаду в державі. 5 листопада 1947 року він був призначений міністром фінансів в уряді, очолюваному Петром Ґрозою. У своїй промові в новорічну ніч 1947-1948 років сам Петру Ґроза наголосив на кооптації пари Паукер-Лука до нової урядової команди: «Прихід пані Ани Паукер до Міністерства закордонних справ, пана Васіля Луки до Міністерства фінансів і, нещодавно, пана Еміля Боднараша до Міністерства національної оборони, дозволив нашій народній демократії розвиватися більш швидкими темпами. Зміни в уряді сприяли встановленню справедливої економічної та фінансової політики демократичного режиму і зміцненню національної валюти».

    Але група на чолі з Дежем, що складалася з комуністів, які багато років відсиділи у в’язницях Румунії, відкрила бойові дії проти «москалів». У травні 1952 року на пленумі ЦК Румунської робітничої партії Лука був звинувачений у правому ухилі та антипартійній діяльності і виключений з партії. У серпні 1952 року його заарештували і судили, а в 1954 році засудили до смертної кари за державну зраду. Пізніше вирок було замінено на довічне ув’язнення. На той час Владуц Нісіп’яну був молодим комуністом. У 1999 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення Нісіп’яну згадав про знамените пленарне засідання: «Я найкраще пам’ятаю те пленарне засідання 1952 року, коли Васіле Лука та Ана Паукер були викриті, усунуті від керівництва партії та заарештовані. Я не брав участь у тому пленарному засіданні, бо був тоді молодий, 19 років. Я був занадто молодий, але мені було цікаво. Мені також було цікаво, що відбувалося, коли нам доводилося знімати їх портрети зі стін. Хтось знімав їх зі стін, а хтось ставив їх назад. Я не викидав їх, а повертав обличчям до стіни, бо, можливо, так треба було. Якщо хтось питав мене, що я зробив з портретами, я відповідав, що відніс їх на горище. Мені казали бути з ними обережним. Потім перший секретар пояснив ситуацію. Він сказав нам, що саме пленум партійного керівництва викрив правий, або лівий ухил групи, яка хотіла усунути Георге Георгіу-Дежа, нашого дорогого вождя. Але правду, якщо ви її шукали, то знаходили десь посередині, в центрі. Але хто шукав у центрі? Ніхто не шукав. Їхні портрети були викинуті, а вони були заарештовані і покарані».

    У 1968 році Ніколає Чаушеску, у своїх намірах залагодити колишні внутрішньопартійні суперечки, реабілітував і Василя Луку, разом з іншими комуністами, ліквідованими Дежом. Історія, однак, заслужено помстилася одному з тих, хто підставив своє плече злочину та беззаконню.

  • Масове вбивство у в’язниці Жілава в 1940 році

    Масове вбивство у в’язниці Жілава в 1940 році

    Восени 1940 р. з ампутованими північними, південними, східними та західними
    кордонами Румунія пішла у бік ультраправих режимів. Корумпований та аморальний
    режим короля Кароля II кинув країну в кризу і наближався до свого кінця.
    Віденський диктат від 30 серпня 1940 року,
    за допомогою якого Німеччина та Італія змуисли Румунію віддати Північну Трансільванію
    Угорщині, завдав останнього удару режиму. Генерал Іон Антонеску, противник Кароля
    II, та Залізна гвардія скористались усіма розчаруваннями румунів, і на тлі
    відмови історичних партій утворити урядовий союз із крайніми правими, захопили
    владу. Без лідерів за допомогою яких набрала 15% голосів на виборах 1937 року, Залізна гвардія разом із
    людьми генерала Антонеску зайняла всі виконавчі посади, проголошуючи Румунію
    націонал-легіонерською державою.





    Залізна гвардія негайно діяла, щоб покарати тих, хто
    ліквідував її керівників в 1938 році. У ніч з 26 на 27 листопада 1940 року 65
    політиків, військовослужбовців і старших
    поліцейських офіцерів камарилі Кароля II
    ув’язнені 5 жовтня у в’язниці Жілава, на півдні Бухареста, були страчені. З тих
    пір минуло 80 років, і ми разом із істориком Йоном Скурту згадали ці події.
    Спочатку історик проаналізував політичну складову режимів, які були при владі восени 1940 року, та поведінку держслужбовців,
    які стали жертвами легіонерів: Будь-яке вбивство є актом проти
    демократії, проти прав людини, свободи вираження поглядів, тим більше, що мова
    йшла про політичні вбивства. Але, вбиті в Жілаві були людьми, які прив’язали своє ім’я
    до авторитарного режиму Кароля ІІ,
    встановленого 10 лютого 1938 року, антидемократичний режим. На той час, у
    листопаді 1940 року затримані в Жілаві представляли не демократію, а авторитарний
    режим. Якщо декотрі з них, які не були вбиті, як наприклад, Георге Тетереску, Міхай Раля, Константин Аргетояну, пізніше
    пішли демократичним та колабораціоністським шляхом, як Ралеа, це зовсім інше.
    На той час вони не представляли демократію.




    Традиційна історіографія
    поклала відповідальність за погіршення
    політичного клімату
    виключно на плечі легіонерів. Не знімаючи
    вину з румунських фашистів у скоєних злочинах, тенденції до перегляду
    історії тих років вважають, що так звані представники демократії були разом із поведінкою фашистів винуваті у знищенні самої демократії. Йоан Скурту: Ця драматична ситуація почалася із вбивства Кодряну, глави
    гвардії, та 13-ох інших легіонерів, які вбили
    прем’єр-міністра І.Г.Дуку в 1933 році та Міхая Стелеску в 1936 році, у ніч на
    30 листопада 1938 року. 21 вересня 1939 року легіонери
    вбили прем’єр-міністра Арманда Келінеску,
    після чого відбулося справжнє масове вбивство. Тоді, у вересені 1939 року, державний тероризм було вперше здійснено в
    Румунії. Більше 200 легіонерів було вбито, більшість із них у концтаборах і тюрмах, які не мали можливості
    захиститися, їм не було пред’явлено звинувачень, їх просто розстрілювали, а
    інших, які перебували на свободі, були повішені на громадській площі. Звичайно, ми, наголошуючи і засуджуючи
    легіонерські вбивства, не можемо не пам’ятати, що, в свою чергу, легіонери
    зазнали переслідувань і вбивств за часів Кароля II.




    Серед
    65 жертв різанини в листопаді 1940 року в Жілаві були генерал Георге Арджешану,
    колишній міністр національної оборони та колишній прем’єр-міністр, Віктор
    Яманді, колишній міністр юстиції, генерал поліції Габріель Марінеску, колишній
    префект поліції Столиці та міністр внутрішніх справ і міністр громадського
    порядку, генерал Іон Бенглю, командуючий румунською жандармерією, Міхаїл
    Морузов, керівник Секретної служби розвідки армії, та його заступник Нікі Штефанеску.
    Йоан Скурту показує, в чому полягало правосуддя, задумане новим легіонерським режимом
    Антонеску: Легіонерський режим Антонеску був ворожим режиму,
    представленому Карлолем II. Як це найчастіше трапляється в історії, новий режим
    хоче помститися представникам старого
    режиму. Антонеску
    наказав заарештувати головних посадовців часів Кароля ІІ, яких
    слід було засудити на основі чинного законодавства. Цим судовим процесом
    займався віце-прем’єр Міхай Антонеску юрист за фахом, який мав намір утворити
    судові колегії з адвокатами. Легіонери не погоджувались з цією ідеєю. Вони
    вважали, що 14 вересня відбулась революція внаслідок якої було встановлено
    новий режим і не можна було судити за старими законами. Винуватих за вбивство,
    зокрема легіонерського лідера Кодряну, треба було покарати, тобто повинно було
    існувати революційне правосуддя. На цій основі група легіонерів відбула до
    Жілави і стратила тих, хто знаходився там. Заарештували й інших, але вони були
    врятовані через втручання генерала Антонеску.






    Смерть 65 посадовців стала новим типом правосуддя, в
    якому помста була основним принципом. Коли зловживання є принципом, за яким
    діють ті, хто калічить демократією, правосуддя більше не існує.

  • Пенітенціарна система та розширена конфіскація

    Пенітенціарна система та розширена конфіскація






    4 жовтня спливає термін до якого в національне
    законодавство держав-членів мають бути включені положення директиви
    Європейського союзу, що передбачають розширену конфіскацію майна тих, хто придбав
    його незаконним шляхом.

    У Румунії терміновість перейняття відповідної директиви
    збіглася з палкими дискусіями в суспільстві про наслідки боротьби з корупцією. Уже
    багато часу засоби масової інформації, громадянське суспільство та експерти
    попереджають, що обвинувачення, затримання і засудження корумпованих високопоставлених
    посадовців мають «платонічний» результат у разі неповернення заподіяної шкоди.


    Міністр юстиції в чинному технократичному уряді Ралука
    Пруне, в інтерв’ю Радіо Румунія, оголосила, що вже був розроблений
    відповідний законопроект, який найближчим часом буде внесений на розгляд парламенту.
    Вона не виключає можливості прийняття термінової постанови, але висловила упевненість
    в тому, що депутати і сенатори розглянуть цей нормативно-правовий акт в
    терміновому порядку і не буде необхідності в такій постанові. Чинне
    законодавство, додала пані міністр, вже має у Кримінальному кодексі положення
    про розширену конфіскацію. На жаль, це положення «не дуже широко
    використовується в чинних провадженнях, а ми цим проектом переймаємо директиву
    в повному обсязі».




    Станом на сьогодні рівень засудження осіб, обвинувачених в корупції становить
    90%, що, відповідно до Національної антикорупційної дирекції підтверджує якість
    доказової бази у кримінальних справах і професіоналізм прокурорів. З іншого
    боку глава антикорупційного управління Лаура Кодруца Кьовеші підкреслила, що
    тільки відповідно до остаточних рішень судів в минулому році держава має
    повернути майже 200 мільйонів євро, наполягаючи на важливості виконання судових
    рішень, в тому числі щодо відшкодування збитків. «Деякі ув’язнені не відбувають
    повністю призначене судом покарання. Дехто звільняється умовно-достроково, інші
    вдаються до різних адміністративних хитрощів. Такі ситуації призводять до
    поступової втрати авторитету держави і падіння довіри до державних установ», -
    попередила Лаура Кодруца Кьовеші.




    У даний час, каже міністр юстиції Ралука Пруне «потужним стримувальним
    фактором вчинення економічних злочинів є конфіскація здобутих злочинним шляхом активів,
    а не позбавлення волі, тому що загалом в Румунії і по всьому світу покарання за
    економічні злочини є менш суворими ніж за інші злочини». Вона зазначила, що
    втілення в національне законодавство положень європейської директиви може
    вирішити і проблему переповненості вітчизняної пенітенціарної системи.




    Улітку цього року в’язні протестували проти умов утримання і перенаселення
    в’язниць. У свою чергу працівники пенітенціарної служби скаржаться на перенавантаженість
    роботою та на малі заробітки і відмовляються працювати в додаткові зміни, що
    може привести до блокування діяльності в тюрмах через брак персоналу.
    Національна адміністрація пенітенціарних установ має 15 тисяч робочих місць, з
    яких тільки 12 тис зайняті і це при необхідних 20 тисяч.

  • Транзитна в’язниця Жілава

    Транзитна в’язниця Жілава

    Вязниця Жілава була побудована в середині форту № 13, частини оборонної системи укріплень, розробленої під час короля Кароля I у другій половині ХІХ-го століття для захисту Бухареста. Комуністичний уряд, встановлений радянцями у 1945 році почав процес комунізації Румунії, що означало арешт демократичної політичної опозиції і всіх тих, хто протирічили йому. Таким чином, Жілава стала транзитною в’язницею, одним з островів архіпелагу румунського ГУЛАГ-у, де заарештованих допитували і тримали до остаточного вироку і призначення покарання, а потім відправляли їх в іншу в’язницю, де вони відбували покарання.



    Спогади осіб, поміщених у в’язницю Жілава, виходять далеко за межі найстрашнішої уяви. З першої хвилини, увязнених піддавали надзвичайно жорстоким мукам: їх змушували проходити між двома рядами охоронців, озброєних гумовими кийками та шкіряними батогами, які вдаряли їх по голові та інших частинах тіла. Слідував згодом особистий обшук, тобто примусове обстеження тіла і одягу. Ув’язнених відправляли у переповнені камери, у деяких з них проживали по 200 вязнів, і там вони дізнавалися про так-званий “зміюшник, місце, де новачки могли спати, місце, де можна було відпочити. Називали його так, тому що, для того щоб дістатися того місця, роміром всього 50 см. між бетонновою підлогою і ліжком, вязневі доводилося повзти як змії.



    Костянтин Іон був заарештований в 1949 році, коли він був учнем бухарестського ліцею і членом учнівської організації, яка друкувала та розподіляла антикомуністичні маніфести. Його свідчення зберігається в архіві Центру усної історії Румунського Радіомовлення з 2000 року: Я жив в камері із іншими 160 чоловіками у спекотні літні місяці – червень, липень і серпень. І зараз не можу забути якими були ліжка, на яких ми спали. Лежали ми на них горизонтально, пліч об пліч, і могли повертатися на інший бік тільки всі разом, бо інакше не було місця. Так само, нові ув’язнені знаходили собі місце в “зміюшнику. Коли хтось хотів напитися води чи добратися до параші (велике відро у тюремній камері для екскрементів і помиїв), мусів йти по сплячих. Така ходьба не раз закінчувалася спотиканням, паданням на голови або тіла вязнів, які кричали і ойкали. Найчастіше це відро наповновалося сечею, яка почала витекати звідти. Багато хто з нас мали невдалу можливість спати в цій сечі.



    Арештований в 1949 році за зберігання арсеналу зброї, Александру Марінеску із села Нукшоара, де був центр антикомуністичної партизанської групи Арсенеску-Арнеуцою, був учнем. І його увязнили спочатку у Жілаві, де він ознайомився із “зміюшником. Іноді навіть там, в’язень не був упевнений, що мав місце для нічлігу: Ми спали під ліжком і принаймні в зимку ’50 -’51 рр., щонайменше 15-20 чоловік не знаходили навіть у цих умовах собі місця для нічлігу. Не було там місця, щоб покласти ані голки. Ці люди стояли на ногах в одному куточку камери, тобто ті 15-20 чоловік, які не мали місце для розтягнення своїх кісток. Коли відбувалася зміна охоронців, то інші 15-20 з нас піднімалися та йшли у той куточок камери, щоб і ті, хто до тоді стояли на ногах, могли відпочити. Там не було ані матраців, ані ковдер, ані простирал, не було абсолютно нічого, тільки дошки. У деяких камерах були якісь подерті рогожі. Наші стегна були почорнілими і мали ми шар лускатої шкіри, так би мовити. Правилом серед вязнів було те, що новий вязень у камері, незважаючи на те чи він провів останні 5 або 10 років у інших тюрмах, вважається новим. Йому припадало почати все з нуля, тобто жити в найсуворіших умовах і спати у найпаршивому спальному місці. Після мого прибуття у камеру, довгий період я ночував у “зміюшнику, тобто біля параші. Якщо пробував спати на правому боці, то спав лицем до відра і ризикував бути забризьканий екстрементами. Так що, я спав тільки на лівому боці і прямо на бетоні.



    Іон Преда, заарештований в 1949 року за те, що носив їжу партизанській групі Арнеуцою, розповів, так само, умови, в яких він змушений був відпочивати уночі: Нас відправляли у “зміюшник, де не мали на що покласти голову. Нашою подушкою були черевики, а ліжком – навіть рогожі з очерету не було. Нічого! Ми спали прямо на бетоні. Деякі з нас заразилися хронічною екземою, інші задихалися і опухали їм очі. А в камері було тільки одно маленьке віконце. Коли у камері піднімався шум, охоронець закривав нам вікно, на покарання, щоб ми не мали чим дихати. Тримав нас так півгодини, а потім відкривав вікно. Це пережив я у Жілаві.



    “Зміюшник був іншим методом приниження індивіда, перетворення його на тварину, щоб знищити у ньому повагу до себе та інших. Це був, так само, ілюзорним критерієм для визначення того, хто користується більш сприятливими умовами утримання у тюремних умовах, чиїм девізом був кожен рятується як може.