Tag: вівтар

Ботошани, старий ярмарок, засвідчений у 15 столітті, був подарований
молдовським господарем Штефаном Великим його дружині Марії Войкіці. З цього
моменту він став «містом пані», воєводським містом, яким володіли дружини
воєвод. Проте найбільшого блиску йому надала дружина господаря Петра Рареша -
пані Єлена. Важко переживаючи смерть свого чоловіка, вдова Петра Рареша знайшла
розраду на королівському дворі в Ботошанах. У 1541 році, у подарованому їй місті,
яке, як кажуть, особливо любила, вона побудувала кам’яну церкву у молдовському
стилі. Молдовський архітектурний стиль був типовим особливо за часів правління Штефана
Великого.

Побудована пані Єленою церква – одна з найстаріших збережених церков у
Молдові і розташована на краю історичного центру міста Ботошани. Місце
поклоніння було присвячене ще 500 років тому святому Георгію, побідоносцю у
битві молдовських воєвод, який став захисником міста Ботошани і досі зберігається
на гербі міста. Церква «Святого Георгія» є другою найстарішою після церкви з
н.п. Попеуць, побудованої в 1496 році, теж у Ботошанському повіті, має форму
хреста з баштою посередині та входом збоку з півночі. Підлога вкрита кам’яними
плитами, які зберіглися до сьогодення. Церква прекрасна у своїй простоті і без настінного
розпису, точно виражаючи переживання дружини-вдови молдовського воєводи.

Церква «Святого Георгія» стала символом старого ярмарку Ботошани, а мешканці
проголосили Святого Георгія покровителем і захисником ярмарку. Цей факт
засвідчує один з міських гербів з 1780 року. На цьому гербі зображено вершника,
який вбиває списом дракона. Таким чином жителі середньовічного населеного
пункту відчували себе захищеними від прокляття та хвороб. Крім того, церква
виконувала практично й свою захисну роль, не тільки духовну. Коли нападали татари,
про це сповіщали з високої вежі церкви, а люди ховалися в тунелях і підземних
катакомбах міста. Кажуть, що з вежі церкви помітили в Середньовіччі козаків, а
згодом і поляків Яна Собеського. Завдяки цій башті купці століттями оберігали
своє майно. Водночас ходять легенди, що за кам’яними мурами ховалися від татар
під час набігів у XVII столітті молоді дівчата Ботошанів. Краса цього релігійного пам’ятника, що залишився на
згадку про славні часи молдовських воєвод, вразила також історика Ніколая
Йоргу, який любив проходжуватися його подвір’ям. «Жодна з ботошанських церков
не виявляє такий вражаючий характер сили і водночас досконалої естетичної
відповідності, як ця», – писав він на початку ХХ століття.

Це споруда менших розмірів, без багатьох декоративних елементів і без настінного
розпису. Перша дзвіниця була побудована з дерева при церковній брамі. Згодом
церква зазнала деяких перетворень після ремонтних робіт, будучи часто
випробовувана пожежами та землетрусами. Це – триконічна споруда, побудована з
сирого каменю та цегли, різьблений камінь використовувався лише на кутах, на
вікнах і контрфорсах. Профіль постаменту досить простий. З обох
боків будівлі, поруч з аркою між наосом та вівтарем, є по одному контрфорсу.
Апсиди прикрашені арками, що завершуються подвійними арками. Бічні мають по
п’ять арок, а східна апсида – сім. Над вікнами ряд маленьких вікон, що оточують
усю церкву. Вежа багатокутної форми спирається на дві зірчасті основи; верхня основа має по два маленькі вікна з обох боків. Пронаос
церкви, збільшений порівняно з наосом, освітлюється двома великими готичними вікнами,
розташованими в південній і західній стінах, перекритих напівсферичним
склепінням. У вівтарі з його
чвертьсферним склепінням світло потрапляє через єдине вікно. Іконостас
датується 1921-1922 роками, виготовлений з обробленого дерева. Ікони іконостасу
написані олією на дереві художником, ім’я якого неможливо розібрати, а також Григорієм Зуграву в 1733 році.

Цьому старому місцю
поклоніння вдалося вистояти понад 500 років. Воно залишилося символом міста, і
щороку 23 квітня його мешканці відзначають покровителя «Святого Георгія». Однак
про нього якось забули понад 100 років, бо
з 1911 року коли церкву відреставрував Ніколає Гіка-Будешть ніхто не
наважився зробити це. Утім вносили церкву у всілякі списки: список історичних
пам’яток і, нарешті, список пам’яток, які ризикують обвалитися. Реабілітаційний
процес церкви-пам’ятки став можливим влітку 2020 року завдяки доступу до проєкту
європейського фінансування «Реабілітація та розвиток туризму історико-пам’ятного
ансамблю Церкви Святого Георгія», який виконувався в рамках Регіональної
операційної програми 2014-2020 рр. Вартість робіт становила приблизно 2,75 млн
євро, з яких 2 млн євро – європейські кошти. Під час реставраційних робіт, було
знайдено докази того, що фундамент зведеної пані Єленою Рареш церкви було
зроблено на місці, де в минулому існували дві інші церкви, одна кам’яна,
датована XII ст., а інша дерев’яна, з Х-го століття. Також на церковному
подвір’ї виявлено середньовічне кладовище.

Десь в пустелі півострова Анатолії, у провінції Каппадокії, у посушливому регіоні Туреччини, є велика кількість церков і монастирів, висічених в скелі. Всі ми знаємо їх з туристичних путівників, що заманюють з вітрин туристичних агентств. Однак мало хто знає про те, що і в Румунії є такі споруди вражаючої краси, які чекають на відвідувачів. Якщо на цих плакатах ми б замінили анатолійську пустилю з Бузеуськими горами або з крейдяними пагорбами Мурфатлар або з пісковиками біля підніжжя гори Молдов’яну, ми б виявили, що і тут є унікальні місця, менш відвідані і повні історії. Однак скит Святих Апостолів, або монастир Корбій де П’ятри, мало відомий туристам.

Монастир Корбій де П’ятре (укр. Кам’яні ворони) став відомим через зв’язок з родиною Корвінештів. Ансамбль, частково печерний, розташований в комуні Корбій, селі Жгябурь, Арджешського повіту (південь), датується XIV століттям (1512 роком), коли був відновлений під час князя Нягоє Басараба (1512-1521 рр.). Церква була вирізана в масивній кам’яній стіні, заввишки близько 30 м і завдовжки – 14,5 м. Але монастирська церква, вирубана в скелі (пісковику), поруч з якою знаходиться трапезна (їдальня монастиря), яка нібито була використана князем в якості суду, є набагато давнішими. Причина проста: такі заклади висічені в камені не є характерними для періоду, коли Церква могла вільно сповідувати свій культ. Дійсно, ченці вважають за краще ховатися в ізольованих місцях для молитви, а архітектура цієї будівлі більш подібна на монастирі Каппадокії.

Церква Корбій де П’ятре типологічно споріднена з групою печерних церков Каппадокії, це церква-зал з двома вівтарями, що є візантійською відмінною рисою X століття. До речі, Корбій не П’ятре є єдиною церквою в Румунії, яка має два вівтарі у тому ж нефі. Існувало навіть припущення, що два вівтарі були побудовані, щоб служити як православній, так і католицькій релігіям. Але їх візантійська архітектура, а також припущення про період побудови – перше тисячоліття християнської доби – спростовують це твердження. Є голоси серед фахівців, які стверджують що це місце датується часів переслідування християн. Їхнім аргументом був би низький вхід церкви (нижче 1 метра заввишки), що було би ідеально пристосовано до часів.

Пам’ятник розташований приблизно в 400 м від центру комуни Корбій (рідне місце родини Корвінештів), на лівому березі річки Доамней, у зоні можна побачити й руїни замку Войку, батька Іоана Корвіна. Особливо цінними у церкві є настінні розписи, що збереглися абсолютно оригінальними, вони виконані у візантійському стилі і датуються XIV століттям. Експерти прийшли до висновку, що манера малювання є давнішою побудові Церкви Св. Миколая з Куртя-де-Арджеш. Диякон Павло Алеппський відвідав печерну церкву в 1658 році і написав що це невелика, але гарна церква, в якій досі можна побачити сліди старих малюнків на стінах і яка була відновлена після того, як знайшов тут собі притулок один святий відлюдник.У другій половині XVIII століття, монастир став парафіяльною церквою в результаті поселення навколо нього громади румунів, що складалася з 200 сімей.

На початку наступного століття, первосвященик Йосип Севастійський прийняв рішення про розширення церкви, вирізавши в скелі притвор у розмірі 5,5 м. на 4,5 м. Теж тоді була ліквідована стіна між двома вівтарями, будучи здійснений один вівтар, і будується новий іконостас, який буде намальований якимось Штефаном-мурником. У 1882 році під час богослужіння західна стіна нефу зруйнувалася, і віруючі в влітку того ж року найняли італійських ремісників мулярів з Албешті -де-Арджеш, які перебудували зруйновану стіну. Над церквою, укладений в камені, розміщений кам’яний хрест з 1700 року, а в передній частині церкви знаходиться дерев’яна каплиця з дзвіницею, побудована в 1890 році.Новий етап печерного комплексу Корбій де П’ятре почав в 1994 році, коли був знову відкритий цей монастир.

У 2003 році кілька ченців з монастиря Сленік прибули сюди, щоб продовжити чернече життя, яке було перервано протягом більш ніж 200 років. Метою відновлення чернечого життя було реставрація настінного живопису та підкріплення самого монастиря. Однак печерна церква все ще перебуває в занедбаному стані, а місцева влада все ще шукає рішень аби зупинити процес просочування опадів у церкву, які знищують настінний розпис. Хоча дослідники представили життєздатні технічні рішення для вирішення цієї ситуації, їх дії не здійснилися через відсутність коштів.

У легенді кажуть, що неподалік печерної церкви знаходилося місце жертвопринесення дакійців, розташоване біля воріт монастиря, де вони приносили жертви богу Залмоксісу. Це велика скеля (близько 3,5 м на 1 м) в кінці якої були вириті дві ями; в одному кутку скелі були вириті сходи доступу. Недавні археологічні дослідження, однак, не підтвердили існування дакійського вівтаря біля печерної церкви.