У 2021 році, а саме 14-го травня, в Україні, на державному рівні, святкувалося
150-річчя від дня народження Василя Семеновича Стефаника (1871-1936) -
видатного українського письменника кінця XVIII – початку XIX століття, гуманіста і
просвітителя, громадського та політичного діяча, важливу постать культурного та
соціально-політичного життя України. Критики вважають його «неперевершеним новелістом», «майстром
соціально-психологічної прози» та «новатором модерністської техніки письма», а також «найдостойнішим представником європейського
рівня нашої (української) літератури». Дослідники та літературознавці називають його «володарем дум селянських» і «поетом мужицької розпуки» за
глибоке знання, відчуття і вміння передати «селянські душі і правду життя». Він написав 72 новели,
найвідоміші, з яких було перекладено багатьма мовами світу, в тому числі й румунською.
Відсвяткувати цього «тонкого
спостерігача людської душі» представники клузької української громади зібралися
5-го червня в місцевому українському осередку Союзу українців Румунії, який надає
незмінну фінансову підтримку проведенню подібних заходів. Ця остання
подія у цьому навчальному році, організована подружжям Гербіл – викладачами
відділу української мови та літератури при кафедрі слов’янських мов Клузького Університету
імені Бабеша-Бойоя, знову зібрала в одному приміщенні студентів
теперішніх та колишніх, викладачів, українську молодь і не тільки.
Першу доповідь «Василь Стефаник. Життя і творчість» зачитав голова місцевої
повітової філії СУР пан І.Гербіл. В ній пан доцент стисло переповів
біографічні дані, головні етапи формування Стефаника за час навчання в Україні
й Польщі. Більш детально було розглянуто творчий шлях одного з найвидатніших
галицьких майстрів прози. «Перша
збірка новел – Синя книжечка, яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла
Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших
літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М.
Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української
прози. Автор Синьої книжечки звернув на себе увагу насамперед показом
трагедії селянства.» – зазначив доповідач. Подальші збірки і твори
Стефаника закріпили за ним славу «майстра…
зображення автентичного галицького сільського побуту, політичних обставин того
часу, … заглиблення в універсальні аспекти людського життя.» Серед творів митця було виділено новели «Катруся», «Новина», «Кленові листки»,
«Мати», «Камінний хрест», «Засідання», «Суд» тощо. Доповідач також
звернув увагу на найбільш типову тематику Стефаникових робіт: трагічність
людської долі та долі бідних українських селян зокрема. «До самої смерті не полишало Стефаника бажання сказати людям щось таке
сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще. І на його долю випало найбільше
для художника щастя – він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.»
– зазначив пан Гербіл на завершення.
Краще ніж розповідь про силу Стефаникового слова може бути тільки читання
його творів. Тому на заході було прослухано новелу «Такий панок», що входила до
третьої збірки митця «Дорога» (1901). Цей не дуже драматичний твір
містить типові для Василя Стефаники засоби зображення – стислість вислову,
внутрішню динамічність, драматизм, викладення сюжету в манері діалогу або
монологу тощо. З визначення терміну «стиль» з точки зору літературознавства і з
огляду притаманних В.Стефаникові стильових особливостей розпочала свою роботу Сара-Марта Деак на тему: «Спільні тематичні та стильові нюанси творчості
Стефаника і Хвильового». Монолог є «домінантним» у новелах талановитого вихідця із селянської сім’ї і його розгляду
студентка приділила більше уваги. Вона відзначила тісний зв’язок творів
Стефаника з пісенним фольклором та їхню відому «переважно трагічну тональність». «Але письменника
не можна вважати песимістом» – зазначила Сара Деак. «Іван Франко зауважив: «Я не бачу у Стефаника
ані сліду песимізму (…). Певно, коли когось болить, то він кричить, стогне,
але хіба ж се песимізм?» – влучно процитувала вона. Розглядаючи творчий
стиль Хвильового доповідачка вказала на тематичну специфіку, на властиві йому
прийоми зображення – «увага до
внутрішнього світу людини, до психологічного аналізу, порушення сюжету,
відсутність фабули, «деформація» мови, нахил до гротеску тощо». І хоча
Стефаника вважають представником експресіонізму, а Хвильового – імпресіонізму,
доповідачка знайшла у їхніх творах «подібні тематичні та стильові риси».
На завершення вона підкреслила єднаючий елемент їхньої творчості: «Поринаючи у суб’єктивність обидвох
письменників, віднаходиш їхню спільну ціль – переосмислення людського буття
через переживання потужного трагізму у вирішені долі.»
Приналежність Василя Семеновича Стефаника до літератури як
майстерного автора лаконічної, драматичної, вражаючої соціально-психологічної
новели практично ніколи не підлягала сумніву. Його зараховують до
найкращих у світі. Зате про перенасичення у його новелах тяжким для чутливого
читача трагізмом говорилося багато ще за життя митця та й опісля. За таку
манеру відображення реальності «співучим покутським діалектом» його часто критикували, засуджували. Цей вибір
Стефаника зображати як першопланове саме темну сторону людського існування він
пояснював так: «Я представив ваше
темне життя і представив ваш настрій. І все те страшне, що є в ньому, а що так
болить мене, писав я, горіючи, і кров за сльозами мішалася…».
Отой вибір тем і головних героїв у поєднанні з оригінальним і неповторним
стилем передачі та біллю самого автора, заставляють читача фізично відчути все
описане, всю ту чорноту і розпач. Таку глибину відчуття викликає не кожна
драма. Найкраще, на мою думку, пояснила Стефаниковий задум український
літературознавець та дослідниця творчості письменників Покутської трійці
О.Д.Гнідан: «Сила творчості Стефаника
полягає в тому, що вона не залишає байдужим жодну людину. Зачіпаючи в її душі
найтонкіші струни, спонукаючи до… духовних роздумів, творчість Стефаника
розвиває почуття краси і доброти, котрих так не вистачає зараз
людині…».
(Автор: Ольга Сенишин)
