Румунія
після 1918 року була зовсім іншою державою, яка сильно відрізнялася від тієї,
що була заснована в 1859 р. у результаті об’єднання Молдови і Волощини. Королівство Румунія, після
приєднання територій, які раніше входили до складу колишніх сусідніх Російської та Австро-Угорської
імперій, стало більш різноманітною геополітично та
культурно країною, з більшою кількістю нацменшин та новими амбіціями і
проблемами. Релігійні меншини користувалися рівними правами, а їх прояви були
пов’язані з поведінкою більшості. Насправді більшість та меншості завжди
працювали разом, а їх поділ є чимось пов’язаним з історичними науковими
дослідженнями.
За
останні три десятиліття про Велику Румунію було написано багато, причому
найбільше томів політичної та дипломатичної історії. Книга історика Роланда
Кларка, професора Ліверпульського університету «Сектаризм та оновлення в
Румунії 1920-х років. Межі православ’я та розбудови нації», зосереджується на
змінах, які релігійний та конфесійний плюралізм спричинив у Румунії після
Першої світової війни. Законодавчі та інституційні зміни зробили Румунію більш
демократичною та розвинули громадянський дух. Кларк виділив три голоси у
конфесійному плюралізмі: православний, католицький та неопротестантський
культи, що розповідають три окремі історії, котрі слід розглядати як одну. «Усі
три історії залежать одна від одної і переплітаються. Не можна говорити про
створення православного патріархату, не говорячи про католиків та
неопротестантів. Неопротестантський рух отримав потужний поштовх від змін, які
почалися в Православній Церкві, від православних богословів, навіть єпископів,
а також від самого патріарха, який скерував православну церкву до участі мирян.
Це призвело до появи інших рухів, таких як Лелече гніздо в Бухаресті та
Господня армія. Іншими змінами стали календар, з якого розпочався стилістичний
рух та інокентіївський релігійний рух у Бессарабії. Усе це в дійсності одна
історія, в якій усі пов’язані між собою і не можуть бути відокремлені.»
20-ті
роки минулого сторіччя стали періодом відбудови країни після Першої світової
війни, а завзяття проявилося і в релігійному житті. Однак Роланд Кларк каже,
що, спостерігаючи за новим релігійним духом тих часів, не можна не враховувати
й розширення політичних прав та інтеграцію нових провінцій в румунську державу.
«Той факт, що з’явилася Велика Румунія, має велике значення. Поява Великої
Румунії означало посилення демократії, всі чоловіки отримали право голосу. Це
також означало залучення простих людей до державної політики і, що Трансільванія,
Буковина, Банат та інші провінції об’єдналися в нову Церкву. Була заснована
національна церква в рангу патріархату. Як можна було керувати Церквою в Трансільванії,
в якій було багато мирян, залучених до керівництва Церквою, а також Бессарабською
церквою через російську революцію? Їм було надано право керувати. Коли прибив
до Румунії, майбутній патріарх Мірон Крістя планував взяти в свої руки управління
Церквою та керівництво Бухареста. Але митрополити Трансільванії та Бессарабії,
дуже впливові, виступили проти. Це була гра влади, в якій йому довелося довести
силу та вплив власної Церкви.»
Конфесійний
плюралізм також означав наявність церковних рухів та євангельських церков із
Заходу, крім Католицької Церкви в Румунії. Вони не були схвально прийняті Православною
церквою, до якої відносили себе більшість румунів, через конкуренцію. Але
правова база, яка забезпечувала рівне право на свободу віросповідання була надзвичайно
важливою, а їхня наявність означала взаємний вплив, каже Роланд Кларк. «Неопротестантська
церква стрімко зростала після 1918 року через її зв’язок із західним світом, що
непокоїло Православну церкву. Все, про що Православна церква публічно говорила
в будь-якій газеті та в будь-якій книзі, опинялося під облогою неопротестантів.
Але вона вважала, що проблема випливає зсередини, що віра православних
недостатньо сильна, що їх власній Церкві не вистачає життєвості, що Церква має
змінитися, щоб захистити себе від неопротестантизму.»
Вплив
конфесійного плюралізму на православну більшість показав, що навіть
найконсервативніші структури, такі як Православна Церква, можуть бути
реформовані, – каже Роланд Кларк. «Православна Церква, як і православне
християнство, зазнали радикальних змін у 1920-х рр. Ідея щонедільної проповіді,
ідея, що звичайні люди повинні читати Біблію, поводитися гідно, щотижня ходити
в церкву, перестати лаятися – усе це стало нормою на початку ХХ століття та
після Першої світової війни. Завдяки покращенню системи освіти набагато більше
людей навчилися читати, релігія стала цікавішою. Виникли рухи релігійного
оновлення, які взяли свій початок знизу вгору. Вони мали підтримку згори, але
почалися знизу від таких людей, як Тудор Попеску, Думітру Корнілєску з його
перекладами, Йосиф Тріфа. Це були не рухи, що прийшли із Заходу чи від
іноземців, а з глибини румунської душі, від простих людей.»
Конфесійний
плюралізм у Румунії 20-х років минулого сторіччя приніс більшу відкритість
суспільства до нових ідей після Першої світової війни. Це було поєднання нових
тенденцій, старих прагнень, реформ та інтеграції. Багато цілей було досягнуто, інших
досягти не вдалося, а розчарування цим набуло форму радикалізму в наступному
десятилітті.
