Tag: вірші

Місяць січень є важливим для румунів, тому що 170 років тому, 15 січня,
народився видатний румунський поет-романтик, публіцист та громадсько-культурний
діяч Міхай Емінеску (справжнє ім’я
Емінович). Сьогодні рубрика присвячена його постатіта будинку в якому народився він у селі Іпотешть, Ботошанського повіту, що сьогодні є Меморіальним будинком. Відомо, що юні роки
Емінеску пов’язані з Україною, а особливо з містом Чернівцями. Тут він навчався
у гімназії, і теж тут знявся на крило його перший вірш.

Саме у рік коли прийшов на світ поет
Міхай Емінеску (1850-1889), тобто у 1850 році, дрібний поміщник Георге
Емінович, батько поета, купив маєток в селі Іпотешть, де збудував будинок з
усіма прибудовами. Він складався з трьох кімнат: салону, спальної для батька
Емінеску, а іншої для мати і сестер поета. Сім’я Емінович жила в цьому будинку
до 1878 року. Мати, Ралука Емінович, купила за 250 дукатів сімейну церкву, яка
датується 60-х років ХIХ століття. Церква невелика, але зберігаються в ній
цінні релігійні предмети. Позаду маленької церкви знаходяться могила батьків
Емінеску, Ралуки та Георге Емінович та двох його братів, Йоргу і Ніку. Після
смерті батька поета у 1884 році, будинок був залишений напризволяще. У 1924
році будинок, де виріс Міхай Емінеску, був вже руїною. Як дерев’яна церква, так
і могили батьків поета були покинуті всіма і покриті бур’янами…, як про
це свідчить стаття написана у 1926 році в Ботошанському журналі Молдова.

І тому що будинок був у такому
жалюгідному стані, власники маєтку знесли його влітку 1924 року, що викликало
протести з боку румунських та єврейських студентів у місті Ботошань. В
результаті цих протестів, власниця маєтку Марія Пападопол подарувала місцевій
владі місце, на якому знаходився сімейний будинок Еміновичів в Іпотештах. 3
серпня 1924 року вона написала лист префекту Ботошаньського повіту, в якому
зазначила наступне: Я, Марія Д. Пападопол, власник нерухомості в
населеному пункті Іпотешть, погоджуюся добровільно подарувати будинок з
Іпотешть, або, вірніше, місце, де був розташований цей будинок, при умові, щоб
на цьому місці був побудований інший будинок, ідентичний, і який не мав би інше
призначення, ніж бути національним музеєм під назвою Міхай Емінеску,
подарований Марією Пападопол, який може мати і читальний зал, і в ніякому
разі не може служити в якості місцевої школи.

У 1934 році, будинок був
споруджений на тому ж самому місці, там
і був відкритий в 1940 році перший меморіальний музей, присвячений видатному
поетові. Цей будинок не мав структуру ідентичну з оригіналом, так що його було
знесено, і піднято інший в 1979 році за оригінальними планами, на старому
фундаменті сімейного будинку Еміновичів. У будинку зберігаються меблі -
частково оригінальні, частково ні, з другої половини ХIХ століття. З 2000 року
зовнішня обробка і інтер’єр будинку, а також виставлені там меблі відтворюють
атмосферу тих 30 років (1848-1878), коли сім’я поета жила в Іпотештах. У
вітринах виставлені рукописи (рукописи письменників Міхаїла Садовяну та
Александра Влахуце про поета), листи Вероніки Мікле поету з 1881 року, лист
Міхая Емінеску яському письменнику Василю Бурлі (1885 р.), факсимілі віршів,
перекладів, відмітки астрології, математики, граматики), а також стінова панель
із генеалогічним деревом поета. З-поміж оригінальних предметів фігурують шафа з
рожевого дерева, венеціанське дзеркало, скриня приданого мати поета, кілька
срібних предметів та одна ложка з монограмою матері. На дворі Меморіального будинку Емінеску розташований
Будинок Пападопол, тобто селянська хата у молдовського стилі, яка належала
останньому власнику маєтка, лікарю Пападополу. Він
подарував цю батьківську хату державі. У 4 км від Меморіального будинку Іпотешть
розташоване озеро та ліс Баїса, що були джерелами натхнення для багатьох віршів
Міхая Емінеску. Меморіальний будинок можна відвідати щодня, з понеділка до
неділі, з 9 по 17 годину.

Як відомо,
юні роки поета Міхая
Емінеску пов’язані з Чернівцями, де у 1860-1866 рр. він навчався у вищій
гімназії. Міхай
Емінеску – автор багатьох поетичних, прозових і публіцистичних творів, статей,
записів румунського фольклору. Із безлічі написаного М. Емінеску – прози і
поезії – лише дещиця побачила світ у різних періодичних виданнях та колективних
збірниках. Єдина прижиттєва книжка його віршів опублікована 1883 року. Аж
наприкінці минулого століття з’явилося 16-томне зібрання його творів. Він прихильно
ставився до української культури, знав українську мову, знав творчість М.
Драгоманова та І. Франка, тепло привітав першу українську газету в Чернівцях
«Буковинська зоря» (1870 р.). Читачам творів
Емінеску та більш широкій публіці не відомо багато про зацікавленість Емінеску
слов’янським культурним простором. Він висловив цей інтерес у багатьох рядках
його творів. Готуючись до захисту докторської дисертації у Відні та Берліні,
Емінеску приділив велику увагу вивченню старослов’янської мови, якою він, як
романтик, дуже цікавився.

Твори Емінеску перекладені сьогодні на багато мов світу. В Україні перші
твори Емінеску українською мовою з’явились друком 1902-го року. З плином часу
майстри поетичного слова та професійні перекладачі все частіше зверталися до
спадщини Емінеску. Слід відмітити, що Андрій М’ястківський є найвідомішим
українським перекладачем творів Емінеску. У 1974 році вийшло друге видання
поезій Емінеску у видавництві Дніпро, переважна більшість поезій якого
перекладена М’ястківським. Також, він був автором другої версії перекладу поеми
Лучафер українською мовою. Одеса – це єдине прибережне місто, де румунський
поет Міхай Емінеску споглядав красу Чорного моря, про що й написав у своїх
віршах. Це сталося 1885 року, коли поет зупинився в готелі Струзбург, що на
бульварі Екатерина, по дорозі до одного з грязьових курортів Одеси – Куяльник.
На цьому курорті поет пробув понад півтора місяця, з кінця липня до середини
вересня. Супроводжував поета в цій його поїздці його приятель Василь Бурле
(1840 – 1905 рр.), румунський філолог і педагог, професор, вірний послідовник
Арона Пумнула з питань орфографії румунської мови, до речі уродженець села
Буденець, Сторожинецького району, Чернівецької області.

День національної культури,
якого румуни відзначають 15 січня не випадково співпадає з річницею народження
поета Міхая Емінеску (1850-1889). Про Міхая Емінеску літературознавець Тіту
Майореску писав, що він буде ”відправною точкою для всього майбутнього
розвитку румунської культури.” Останній видатний представник європейського
романтизму, ініціатор в журналістиці консерваторизму і просвітницького
націоналізму Емінеску став, в минулому столітті, найпопулярнішим румунським
культурним брендом.

Поет Клаудіу Комартін, 1983 року народження, дебютував у 2003 році, коли йому не було ще 20
років – зі збіркою «Кукловод та інше безсоння», що була відзначена Національною премією за дебют ім. Міхая Емінеску. Два роки по тому вийшла збірка «Домашній цирк» за яку молодий поет премію Академії
наук Румунії за поезію. Наступні книги «Пора року в Берчень» (2009 р.)та «Кобальт» (2013 р.), підтвердили
не тільки талант Клаудіу Комартіна, а й зміцнили його репутацію як одного з лідерів покоління 2000 та славу, здобуту ним не тільки завдяки поезії, а й в результаті його видавничій та перекладацькій
діяльності. Майже виключно завдяки його зусиллям у 2010 році був створений, а потім
розвинутий проект «Видавничий дім ім. Макса Блехера», як продовження майстер-класу сучасної літератури «Інститут ім.
Блехера». Основною метою цього проекту є підтримка «сучасної румунської літератури, точніше книг тих авторів, які не
є в даний час серед улюбленців видавців і публіцистів».

Що це означає
на практиці пояснює Клаудіу Комартін. «Я, хотів, передусім створити громаду. Ця громада складається з письменників, у першу чергу поетів, які не є знаменитостями, і читачів. Я хотів розвинути почуття приналежності до спільної теми. Це інтеграційна тема. Я почав з читального клубу в 2009 році, який зазнав несподіваного розвитку, тому що я не думав тоді, в свої 26 років, що займатимусь цим. І так, мало-помалу, було засноване видавництво. Я хотів зібрати разом талановитих людей, які б
почували себе добре, а не як автори, як це зазвичай буває. Видавники зазвичай дають їм зрозуміти, що вони повинні бути задоволеними тим, що видавництво публікує їх твір. Для мене цього недостатньо, тим більше, коли бачу що деякі видавництва публікують книги різних авторів, які потім
стають непомітними, їх ніхто не утверджує. Ці великі видавництва, хоча мають важелі просування і
маркетингу, не займаються
їх утвердженням належними чином, тому що їх автори не є знаменитостями. Щоправда, у Румунії на сьогодні немає знаменитих письменників або точніше їх дуже мало. Наприклад, Мірча Кертереску або Ана Бландіана. Але, незаперечно є 15-20 талановитих або дуже талановитих письменників, про яких чули кілька сотень або тисяч осіб. А про таких авторів, як Октавіан
Совіані, Раду Алдулеску, Маріана Кодруц чи Нікіта Данілов знають лише посвячені.»

Інакше кажучи, як будь-яка талановита молода особа Клаудіу
Комартін має бунтівний характер, прагнучи довести до відома широкого загалу
імена сучасних румунських поетів. Як він це робить, дізнаємося від нього. «Ми
можемо гарантувати, що книги, які видаємо будуть представлені на всіх національних
поетичних фестивалях, а також на всіх найбільших книжкових ярмарках, будуть надіслані
тим критикам, які пишуть про сучасну літературу. Це наші мінімальні вимоги до себе.
Крім того, ми їздимо по всій країні. Заходимо в книгарні та бібліотеки, навіть
і в паби та інші нетрадиційні місця. Намагаємося дійти до аудиторії, яка не
завжди обізнана з сучасною літературою. Я хотів і мені вдалося дістатися до людей,
які випадково знаходилися там, куди зайшли й ми і, які й не уявляли собі, що
сучасна література може звучати так як пишемо й публікуємо ми.»

Так само як «Видавничий дім ім. Макса Блехера» є продовженням літературного клубу, журнал «Poesis International» є, у свою чергу,
продовженням видавничої діяльності. Клаудіу Комартін розповів як виникла ця публікація. «Проект виник навесні 2010 року в Сату-Маре. Там місцевий поет Думітру
Пекурару зібрав нас, кількох поетів, письменників і перекладачів, і запропонував цей проект. Три роки ним займався пан Пекурару, потім за нього взявся я. Це ще одне моє божевілля, тому що я не
знав, що буде з ним далі, оскільки не мав ніякої матеріальної бази. Але, врешті-решт, все було добре і речі йдуть звичайним ходом після ще трьох років. Основною метою нашого журналу з самого початку було утвердження якомога більше творів сучасної зарубіжної літератури, і не обов’язково сьогоднішньої, а за останні 50-60 років, що були перекладені на румунську мову. Ідея полягала в тому, щоб
представити, для порівняння, досвід з дуже різних мовних або культурних регіонів, які дуже
відрізняються від нашого, щоб усвідомити де ми знаходимося. Речі набули розмаху і тепер ми публікуємо вірші з близько 20 країн, від США до країн Центральної та Східної Європи.»

Інститут ім. М.Блехера – літературний гурток, який послужив поштовхом для створення видавництва, яке зараз очолює Клаудіу Комартін, продовжує працювати і багато сучасних поетів, не
обов’язково виразники покоління 2000 презентують на проведених ним заходах свої вірші.

Засоби масової інформації як інструмент пропаганди комуністичного режиму, були для нього одним з основних пріоритетів. Як правило ця галузь перебувала під жорстким контролем цензури. Головне управління преси і друку мало завдання перевіряти все, що мало призначення для громадськості і підпорядковувалося ЦК Компартії Румунії. Незважаючи на жорсткий контроль, були й випадки відхилення від офіційної політики, але вони не могли послабити режим. Одержимість комуністичного режиму була настільки великою, що один із цих випадків відхилення отримав надто жорстку реакцію влади.

Константін Думітру був заступником головного редактора студентського журналу «Амфітеатру», опублікованого Спілкою студентів-комуністів Румунії. Він згадав, як був зупинений друк одного номеру журналу через вірші поетеси Ани Бландіани, що були сприйняті як критика на адресу режиму. «Це було в грудні 1984 року. Коли я прочитав вірші Ани Бландіани, рефлекторно сказав, що вони не можуть бути опубліковані. Але після того як пройшов цей рефлекс і подумав: а чому б не опублікувати? Я показав журнал Спілці студентів-комуністів Румунії. Не ми давали згоду до друку. Після скасування Управління з питань преси, дозвіл на друк видавали центральні органи влади, які контролювали друковані видання, а саме Центральний Комітет Спілки Комуністичної Молоді та Рада Спілки студентів-комуністів Румунії. Ми редактори та заступники редактора, приймали рішення щодо публікації, але видання направлялося туди, тому що вони не довіряли нам. Була необхідна згода ще одного товариша.»

«Амфітеатру» виходив тиражем 7000 примірників. 3000 розповсюджувалися в кіосках, 1000 – за передплатою, і ще 3000 – оплачені Спілкою студентів-комуністів Румунії, роздавалися в гуртожитках. Константін Думітру пригадує як спалахнув скандал. «Я піднявся на горище де працювало кілька друкарських цехів, до мого друга художника Ніфона, щоб похвалитися своїм вчинком, бо не міг втриматися. Пішов прямо до друкаря і розповів йому що зробив, не знаючи, що він був інформатором. Я фактично доніс сам на себе. Саме тому мене вигнали з роботи, бо я похвалився тим, що зробив. Потім сталося те, що мало статися. Я поїхав на відпочинок в гори, де дізнався, що в Бухаресті проводять зібрання, на яких говорять про моє звільнення, виключення зі всіх організацій. Коли я повернувся в Бухарест, мені подзвонив співробітник, щоб сказати, що я вже не є його начальником, точніше, що я ніде на працюю. Після цього кілька місяців про мене розповідала радіостанція «Вільна Європа». Мене звільнили 15 січня 1985 року, близько трьох місяців не мав роботи. Потім мене викликали і зобов’язали працювати редактором журналу «Охорона праці». Моя дружина була вагітна, її теж звільнили з роботи, вона теж мала заплатити за мій вчинок. Врешті-решт я порушив положення трудового договору. Але я не шкодував тоді, як не шкодую й зараз. Я мав дуже велику зарплату, мав службову машину з водієм, мав секретарку, і все це щоб поважати товариша Чаушеску, а я продемонстрував зневагу до нього. Відтоді я втратив повагу до політиків, мені якось не вдається їх поважати.»

І оскільки в ті часи всі були змушені працювати, Константін Думітру був змушений працювати в редакції журналу з безпеки праці у промисловій галузі, без права обіймати керівну посаду. Ми запитали нашого співрозмовника, які наслідки мало поширення відповідного номеру журналу «Амфітеатру»? «У той час не було можливості робити ксерокопії, усі копіювальні машини були на обліку. Одним з найбільших потрясінь для мене стало сказане одним офіцером безпеки кілька років по тому, а саме те, що по всій Румунії було зроблено десь 5-6 тисяч копій цих віршів. Отож про це не могло не говорити радіо «Вільна Європа». Я думаю, що комуністи зробили неправильно. Якби не наробили галасу навколо цього, ніхто б не звернув увагу. «Я думаю, що ми рослинний народ, хто бачив дерево, яке повстає?…», так звучав один з тих віршів… дуже гарно…»

Після 1989 року Константін Думітру мав можливість зустрітися з авторкою тих віршів, через які він втратив роботу. «Це може звучати дивно, але я не знав Ану Бландіану. Я опублікував її твори, але її не знав. Їй нічого не зробили, мені – так. Доказом цього є й те, що її збірка віршів «Мотанул Арпаджік» була опублікована пізніше видавництвом «Іон Крянге», за що втратили роботу ще кілька осіб. У 1990 році на прийомі в Посольстві США письменник Мірча Дінеску каже мені: «Дивись, це Ана Бландіана, твоя знайома! Він не повірив, що ми не знайомі і підійшов до Ани Бландіани та сказав їй, що я та людина, яка опублікувала її вірші в журналі «Амфітеатру». Я ніколи не забуду, що вона тоді сказала: «Це ж була його робота!». Я зрозумів, що це дійсно була моя робота. Я зробив своє діло, думаю, вона теж.»

Цей випадок став для Константіна Думітру важливим уроком життя, а також має бути прикладом для інших.

“Особа з великою чутливістю, з виглядом звабливої русалки й наляканої сарни, в профіль подібної з Данте, з пальцями незабутньої виняткової елегантності, маючи музику в крові та поезію у всьому своєму тілі, з оп’яняючою розмовою, немов престижне шампанське, шалений споживач горілки та сигарет, цинічна і грайлива, романтична й меланхолійна, тендітна і жорстока, делікатна і непохитна — такою була Ніна Касіян”. Цей опис, написаний одразу ж після смерті поетеси (16 квітня 2014 р.), належить історику Владіміру Тісменяну.

Рене Анні Касіян народилася 27 листопада 1924 року в м. Галаць в родині єврейського походження. Освіту здобула в Брашові та Бухаресті. У 16 років вступила до Організації комуністичної молоді. Перші її літературні спроби були підтримані двома важливими румунськими поетами як Тудор Аргезі та Іон Барбу. “Безперечнїй талант” — дав вирок Тудор Аргезі. Як пише критик Апекс Штефенеску, “вона відчуває потяг до комуністичного руху, але “товариші” відносяться до не] з антипатією, вважаючи гордовитою і владною”. Після короткого періоду, під час якого пише пролетарську поезію, вона повертається до автентичної літератури і пише багато книг для дітей (“Принц Міорлау”, 1957 р., “Пригоди Тромпішора”, 1959 р., “Той, хто все заплутує”, 1961 р., “Веселка”, 1962 р., “Історія двох тигренят Нінігри та Алігри”, 1969 р., “Кішка по телевізору”, 1971 р., “Між нами, дітьми”, 1974 р.).

У 1985 році, поїхавши до США як “запрошений викладач” зі стипендією “Сорос” для викладання курсу в Нью-Йорці, вона дізнається про арешт та вбивство у в’язниці дисидента Георге Урсу, який був її другом. Вирішує не повертатися в країну; як репресії, її квартиту в Румунії конфісковують, всі її книги забороняють і вилучають з бібліотек аж по падіння режиму Чаушеску в грудні 1989 року. Її поеми з’являються в американських журналах “The New Yorker”, “Atlantic Monthly”, “New England Review” та “American Poetry Review”.

Переважна більшість поезії Ніни Касіян була перекладена англійською, італійською, французькою. Ніна Касіян зробила багато перекладів з творчості Володимира Маяковського, Корнія Чуковського, Маргарити Алігер, Янніса Ріцоса, Крістіана Моргенштерна, Пауля Целана, Бертольда Брехта, Мольєра, Шекспіра. Після 10 років свого перебування в Нью-Йорку Ніна Касіян заявила в своєму інтерв’ю з Ліліаною Урсу: “Спочатку я не робила нічого, тому що не була здатна на жодні дії, я була несприйнятливою, анестезованою після багатьох фундаментальних втрат. І дуже дружною з ідеєю смерті. Але все-таки, не докладаючи жодних зусиль, мені пощастило, і тому на перший погляд я можу вважати себе тріумфуючою особою, але з другого погляду — я сумний шматок м’яса, “helas, la chair est triste et jai lu tous les livres”. Це й метафора і по суті те, що зі мною сталося. Дійсно, вплив, який я мала на американську й англійську публіку, був для мене сюрпризом і одкровенням. Тому що мої слова прийшли з іншої землі, не тільки з іншої мови, із зовсім психічної, розумової конфігурації, тож мене здивувало, що публіка була настільки сприйнятливою, чи я настільки переконливою. І результат є дійсно таким — сталася любов з першого погляду.”

Як каже критик Алекс Штефенеску, Ніна Касіян була наділена “каустичною іронією, яку можна було пояснити, з одного боку, специфічно жіночим гострим даром спостереження, а з іншого боку — інтелігентською ясністю, яка стане пізніше для поетеси не тільки характерною рисою, а й темою для медитації, гаряче підтриманою метою, справою віри”. Ніна Касіян: “Я повна сумнівів, я кажу собі, що все було враженням, що мені тільки здалося, що я випромінюю поезію, а насправді я не поетеса! Я думаю, що володію лише одним певним ремеслом та інерцією ремесла, і насправді це все. Але ці сумніви не погані. Сумніви є творчими з умовою, якщо вони не будуть домінувати, не заполонять тебе повністю.”

21 березня 2014 року поетеса була вшанована у Венеції в Міжнародний день поезії з нагоди публікації її першої антологічної збірки поезій італійською “Є багато способів, щоб зникнути” (“Cè modo e modo di sparire”). Це був один з найважливіших заголовків поезій, запропонованих італійськими видавництвами в останні роки. З цієї нагоди в Румунському культурному інституті відбулася проекція інтерв’ю з Ніною Касіян, вилученого з документального фільму “Ми, румуни, у світі”, створеного у 2010 році Марією Штефанаке. Ніна Касіян, яку вважають однією з найбільших спокусниць румунської літератури, була дуже оцінена відомими письменниками. “Я любила й була любимою. Я творила постійно. Іноді я насолоджувалася визнанням, але дуже часто була й маргіналізована, навіть в наші дні. Але все це відноситься до балансу життя!” — казала Ніна Касіян в одному недавньому інтерв’ю.