Одним із потужних знарядь пропаганди комуністичного режиму була друкована преса. Свобода слова і преси – це право, завойоване у 18 столітті, офіційно затверджене як універсальне у статті XI Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Але тоталітарні комуністичний і фашистський режими спотворили це право і перетворили його на засіб примусу до мовчання.
За комуністичних партійних режимів у країнах Центральної та Східної Європи вся преса оберталася навколо ідеології. Але партії також мали власні газети, свої офіційні голоси, які виражали суть режиму. У Радянському Союзі з 1912 року виходила, а в Росії і досі виходить друком газета “Правда”, а в комуністичній Болгарії до 1990 року виходила газета “Работническо дело”. У Чехословаччині партійна газета “Руде право” виходила до 1995 року.
У колишній Німецькій Демократичній Республіці газета “Neues Deutschland” або “Нова Німеччина” почала виходити в 1946 році і видається донині. У колишній Югославії газета “Борба” виходила до 2009 року і періодично з’являлася й після цього. У Польщі “Trybuna Ludu” виходила з 1948 по 1990 рік, а в Угорщині домінували “Szabad Nép” (“Вільні люди”) у 1945-1956 роках та “Népszabadság” (“Народна свобода”) у 1956-2016 роках. У Румунії Румунська комуністична партія зверталася до суспільства через газету “Scînteia” (“Іскра”).
Заснована в 1931 році, коли Румунська комуністична партія була заборонена в Румунії, оскільки виступала за розчленування країни, “Scînteia” виходила час від часу до 1940 року. Свою назву газета отримала від газети Леніна в еміграції “Искра”, яка виходила між 1900 і 1905 роками. “F” вперше легально з’явилася 21 вересня 1944 року, після того, як Червона армія зайняла Бухарест 30 серпня 1944 року і встановила комуністичне правління по всій Румунії до 1947 року.
Мистецтвознавець Раду Богдан у 1995 році дав інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо. 1920 року народження, у молодості Богдан симпатизував комуністам і мав спорадичні контакти з членами РКП у воєнні роки. Він став активним одразу після радянського вторгнення і в 1995 році перед мікрофоном згадував, як брав участь у відновленні партійної газети:
«Як починалася “Scînteia”? Було п’ятеро людей, яким партія доручила випустити перший номер. Матей Сокор був на чолі цієї п’ятірки: Павел Кіртоаке, інженер Соломон, Раду Менеску та Йосип Арделян, який згодом мав працювати в цензурі. Отже, все почалося з цих п’ятьох, інженер Соломон виконував адміністративні обов’язки. У той час у мене в голові була думка, що я хочу бути журналістом, я не знав, з чого почати. Коли почув, що Раду Менеску збирається видавати газету, я представився і запитав, чи можу приєднатися, тому що хотів займатися журналістикою. І мене запросили працювати на волонтерських засадах. Це був так званий романтичний період, я жив ідеалами! Можу сказати, що я займалася перевіркою. Моїм колегою був кінорежисер Мірел Ілієшу. Отже, я був там з першого номера газети “Scînteia”.»
На сторінках газети ідеалістично налаштовані комуністичні інтелектуали, як старі, так і молоді опортуністи, з надзвичайною жорстокістю виступали проти демократії. Одним з найактивніших із них був Сільвіу Брукан, який пережив всю історію режиму і зробив публічну кар’єру після 1989 року. Раду Богдан нагадав про пильну активність журналістів у ті роки, особливо журналістів газети “Scînteia”, якою керував соціолог Мірон Константінеску:
«Матей Сокор був керівником “Scînteia” лише один день. Після цього Матей Сокор перейшов на Радіо і став генеральним директором. Через кілька днів після виходу перших номерів “Scînteia” прийшов Мірон Константінеску, який щойно вийшов з в’язниці. Ми часто працювали вночі у редакції “Scînteia”. Перші кілька днів я спав з ним на одному матраці на підлозі, ліжок там не було. Перша редакція “Scînteia” була в будівлі колишньої газети “Curentul” Памфіла Шейкару. У той час я також був охоронцем Мірона Константінеску. Але це було так, як ті опудала в полі, які не відповідають дійсності, тому що я не був озброєний. Але він щодня ходив до Загальної конфедерації праці і не хотів, щоб це виглядало так, ніби він ходить вулицею сам, тому завжди брав мене з собою, щоб я його супроводжував. Я виглядав так, досить солідно, був високим. На мене ніхто не наважився напасти. Але кілька місяців я був як його тінь.»
Протягом наступних 40 років “Scînteia” була тим самим, чим були її сестри, – просто пропагандистським бюро, яке приховувало матеріальні злидні та брутальні порушення прав, з якими стикалися румуни. Упродовж багатьох років на сторінках газети публікувалися важливі імена румунської науки та культури, а список співробітників газети є довгим. Для нащадків газета “Scînteia” є прикладом того, якою не повинна бути преса.
