Tag: геноцид

Друга світова війна закінчилася в 1945 році, та правосуддя почало діяти після багатьох років різного роду злочинів. Війна принижує все людське, а жертви завжди потребують справедливості, навіть якщо це зроблено пізніше. Найжахливішим злочином, який був скоєний, був геноцид, і міжнародне право ввело його в юриспруденцію всього людства, що карається найсуворішими покараннями.

Але коли справедливість здійснюється не демократичним режимом, а тоталітарним, як це був комуністичний режим, справедливість має бути відокремлена від ідеологічного зловживання цим режимом. Це сталося і у випадку народних судів в Болгарії, Чехословаччині, Польщі, Румунії та Угорщині, країнах, окупованих радянськими військами. Спеціальні суди також були засновані в Європі, куди радянська армія не ввійшла, наприклад у Франції, Бельгії, Нідерландах та Греції.

У Румунії народні суди з’явилися відповідно до закону № 312/1945 про переслідування та покарання винних у катастрофі країни або військових злочинах. Народні суди, популістично названі так, фактично провели судові процеси, притягнувши багатьох військових злочинців до відповідальності та засудивши їх. Було два такі суди, один у Бухаресті та один у Клужі, які судили злочини, скоєні режимом Хорті у Північній Трансільванії. Загалом народні суди провели судові процеси над близько 2.700 обвинувачених у військових злочинах, з них 668 було засуджено. Бухарестський суд засудив 187 осіб, решту 481 вирок виніс Клузький народний суд. Найвідомішим судовим процесом у Бухарестському народному суді був той від 17 травня 1946 року, коли групу підсудних у складі Йона Антонеску, колишнього глави румунської держави в 1940-1944 роках, Міхая Антонеску, Пікі Васіліу та Георге Алексіану було засуджено до страти за військові злочини і розстріляно. Ще 19 підсудних було засуджено, з них 6 засуджено до смертної кари без присутності на судовому засіданні та 3 – до смертної кари, вирок яких змінено на довічне ув’язнення.

Режим Антонеску звинуватили у депортації та вбивстві близько 280 тисяч євреїв і близько 25 тисяч ромів у таборах у Придністров’ї. Клузький народний суд покарав 370 угорців, 83 німців, 26 румунів і 2 євреїв і виніс 100 смертних вироків, 163 довічні та інші тривалі терміни ув’язнення. Військові злочинці, які дожили до 1964 року, скористалися амністією, запропонованою режимом. Однак, практику народних судів копіювали з ідеологічних міркувань. Комуністичний режим зобов’язався чинити справедливість і скористався обставинами війни, щоб поширити звинувачення на своїх противників. Традиційні судові процеси почали вживати форми радянського правосуддя.

У 1999 році Центр усної історії Румунського товариства радіомовлення записав інтерв’ю з священником Константіном Ходороаге, який розповів, як він підтримував антикомуністичних бійців у регіоні Арджеш. Ходороаге спостерігав, як групи комуністичної партії використовували форми класового судочинства для боротьби зі старим режимом: «По долині річки Топологулуй почала дію ця організація комуністів, почала боротьба проти пересічних людей, поміщиків, заможних людей. І був там адвокат Петреску, який ходив від села до села та проводив такого роду народний суд. Вони покликали людей до села Шуїца, де був осередок поміщиків, він покликав там полковника Канарі, відому родину Мінкулеску, професора Мінкулеску. Почали судити всіх. Вони там створили такого роду народний суд.»

Під час радянської окупації в культурному середовищі з’явився спосіб розв’язання особистих антипатій. Письменник Пан Візіреску в 1997 році розповів, як він спостерігав масові зміни в культурному середовищі. За допомогою власної інтуїції він уникнув такого судового процесу: «Я бачив, як йдуть справи, я бачив, що відбувається, Віктор Ефтіміу очолив Товариство румунських письменників. Єфтіміу вимагав у тебе статтю та оповідав, що він обідав з якимись радянськими офіцерами, які були чарівними та з якими довго розмовляв, вони дружили. А потім закликав письменників, у тому числі й мене, щоб ми виправдали наше ставлення під час війни. Я зрозумів, що це пастка, і не пішов. Ті, хто відгукнувся, їх відразу ж віддали до Народного суду.»

Народні суди в Румунії судили зокрема вчинки, несумісні з людською гідністю. Масові вбивства мирного населення та великих етнічних груп під час Другої світової війни надали їм повні повноваження судити тих, хто вчинив геноцид.

Ризикуючи навіть сильно зіпсувати дипломатичні відносини з Туреччиною, Папа Франциск використав, в ході релігійної відправи в базиліці Святого Петра в Римі, поняття «геноцид» коли згадав про фізичне знищення вірменів сто років тому. У минулому столітті, наша людська родина пережила три масових і безпрецедентних трагедій. Перша, яка у ширшому розумінні вважається першим геноцидом ХХ століття, вдарила по вірменському народі” заявив Верховний Понтифік, пославшись на документ, підписаний 2000 року Папою Іоанном Павлом II і Патріархом Вірменії.

”Дві інші трагедії були скоєні нацизмом і сталінізмом, додав Папа. Єреван стверджує, що 1,5 мільйона вірмен – тобто майже половина населення Вірменії того періоду, і які були зараз канонізовані вірменською церквою – були вбиті в період між 1915 і 1917 роками, наприкінці Османської імперії. Туреччина заперечує, однак, категорично що Османська імперія організувала систематичне знищення вірменського населення під час Першої світової війни і виступає проти використання терміну «геноцид», використаного Вірменією, численними істориками і більш ніж 20 іншими країнами, включно Францією, Італією і Росією.

Анкара різко відреагувала на заяву Папи і стверджує, що тоді відбулася громадянська війна, яка забрала життя між 300.000 і 500.000 вірменів і стільки ж турків. Уряд в Анкарі звинуватив, з іншого боку, деяких членів Європейського парламенту у «культурному і релігійному фанатизмі, схваливши резолюцію про вшанування пам’яті вбитих та масово депортованих вірменів в останні роки Османської імперії, а турецька дипломатія оцінила, що законодавчий орган ЄС знову намагається переписати історію.

Це стосується резолюції, прийнятій з нагоди відзначення сторіччя від подій першої світової війни, резолюції, що звертається із закликом до Туреччини, держави-наступниці Османської імперії, примиритися зі своїм минулим і визнати масове вбивство вірменів як геноцид. Професор Костянтин Хліхор має пояснення для ставлення Туреччини: У міжнародному праві, ці драматичні події створили імідж для держав, які займалися цим типом політики, а саме знищенням народу, етнічної групи. Це вкрай негативний імідж, особливо, якщо ми говоримо про те, що відбулося в середині минулого століття, під час Другої світової війни, про злочини скоєні Гітлерівською Німеччиною проти євреїв та Сталіном проти власного населення.

На думку Костянтина Хліхора, історія повинна бути містком, що сприяє стабільності і співпраці між народами, в ніякому разі дестабілізуючим фактором, який спонукав би до ненависті і конфронтації. Коли ми говоримо про драму вірменів, повинні взяти до уваги два аспекти, каже Костянтин Хліхор: Одним з них є історичний аспект і нам потрібно знати правду про трагедію вірмен під час Першої світової війни. Другий аспект, який викликав суперечку між різними державами, – це політичний і стосується визначення цих подій. Турки не погоджуються з ідеєю геноциду, стверджуючи, що це поняття міжнародного права з’явилося порівняно пізно, після Другої світової війни, і стосується інших історичних подій, ніж тих, що сталися на початку XX століття. Але незалежно від того як ми розглядаємо це питання, ясно одне: у Південному Кавказі, вірменський народ, який був частиною імперії в занепаді в рівнянні сил в міжнародних відносинах та у суспільстві, яке зазнало фіаско у процесі модернізації та переходу до нової стадії свого розвитку – йдется по суспільство Османської імперії, відбулися такі речі, які сьогодні колективна пам’ять не повинна забути. З іншого боку, історіографічний диспут, який є звичайним з погляду історичної правди, не повинен набути політичного значення, тому що історія не повинна віддалити народи, історична правда не повинна закликати людські громади до ворожого ставлення. Історія має бути містком зв’язку, щоб отримати більше стабільності, довіри і співпраці.

Це лише проблема іміджу або тут йдеться й про можливі компенсації? Знову професор Костянтин Хліхор: Питання відшкодувань для сімей тих, хто постраждав в результаті драматичних подій, що почалися в місті Ван і вірменських біженців у пустелі Сирії не пов’язані з історією, а з міжнародним правом. Для цього, Вірменія або хтось інший, повинні почати судовий процес, подібно тому що відбувався після Другої світової війни проти нацистського режиму, і тоді ми можемо говорити і про відшкодування.

У Бухаресті, колишній міністр закордонних справ Тітус Корлецян, зараз почесний радник прем’єр-міністра, нагадав, що Румунія заохочує діалог між Туреччиною і Вірменією з цього дуже делікатного питання. У ті трагічні моменти сторічної давності, тогочасні гуманітарні організації, дипломати, лікарі а також пересічні люди допомогли вірменам у вигнанні, Румунія фігурує серед країн, які відкрили свої ворота для десятків тисяч вірменських біженців і надала їм притулку.