Tag: Гузун

Наприкінці листопада у Бухаресті в рамках Міжнародного
книжкового ярмарку Гаудеамус відбулась презентація книги «Дмитро Івашина-Геродот
– консул, публіцист, поет, український
діяч у Королівстві Румунії», присвячена одному з лідерів української
військово-політичної еміграції у Румунії міжвоєнного періоду. Це нова робота
румунського історика і дипломата Вадима Гузуна, яка містить і спогади письменниці
Ольги Андрич-Порохівської, дочки борця за українську державність полковника
Гната Порохівського, для якої Івашина-Геродот став другим батьком.

У монографії на широкій документальній базі досліджено
життєвий шлях та діяльність видатного діяча українського державотворення, борця
за незалежність України на початку ХХ-го сторіччя Дмитра Івашини-Геродота (1892
– 1975 рр.), який більшу частину свого життя прожив у Румунії. Особливу увагу історик
зосередив на діяльності Івашини-Геродота як консула Надзвичайної дипломатичної
місії УНР у Румунії та секретаря Громадсько-допомогового комітету української
еміграції у Румунії. Докладніше про це розповів Вадим Гузун: «Книга, яку я нещодавно презентував, присвячена та проливає
світло на життя, діяльність, роботу однієї з провідних особистостей української
військово-політичної еміграції у Великій Румунії – Дмитра Івашини. Геродот – це
псевдонім, який обрав собі головний герой. Книга містить, з одного боку
біографію Геродота, найбільш повну біографію цієї постаті, написану пані
Андріч-Порохівською, а з іншого боку, у ній зібрано публіцистику та вірші,
написані Івашиною у період, коли він проживав у Румунії. Це вірші і тексти, що
відображають інтелектуальні, поетичні захоплення політичного активіста, який
виступав, писав, діяв на користь ідеї створення незалежної Української держави
з гарними стосунками з Королівством Румунія. У другій частині книги представлені
документи, які я знайшов в архіві Міністерства закордонних справ Румунії,
Національному архіві Румунії та колишніх архівах Секуріатє. Ці документи, з
одного боку, відкривають читачеві ширший погляд на те, що насправді означала
українська еміграція в Румунії, та показують місце Івашини-Геродота у цій
еміграції. Тобто це документи, підписані ним, або документи Дипломатичної місії
УНР у Румунії, які швидше за все відредаговані ним, хоча на них стоїть підпис Костя
Мацьєвича.»

Дмитро Івашина-Геродот провадив активну дипломатичну, культурно-просвітницьку
та організаторсько-громадську діяльність, спрямовану, передусім на згуртування
української політичної еміграції у Румунії. Розповідає Вадим Гузун: «Івашина,
який управляв консульськими питаннями Української дипломатичної місії в Румунії,
насправді є тим, хто у дійсності керував Канцелярією цієї місії. Він мав
багатий публіцистичний досвід і на відміну від інших емігрантів дуже швидко
засвоїв румунську мову, усвідомивши, що перспектива повернення в Україну стає
все більш віддаленою. Таким чином він входить до категорії тих українців, котрі
з самого початку вважали Румунію своєю другою батьківщиною. Він оселився тут, отримав
вищу освіту – закінчив Вищу адміністративну школу, одружився з сестрою дружини
лідера української політико-військової еміграції в Румунії Гната Порохівського,
та професійно і цивільно ідеально інтегрувався у румунське суспільство.
Продовжив боротьбу проти більшовизму друкуючи свої матеріали у різних
публікаціях.»

Усі свої спогади про вуйка виклала у книзі племінниця
Дмитра Івашини-Геродота Ольга Гнатівна Андрич-Порохівська. Вона розповіла про
його зусилля з надання допомоги українським біженцям у Румунії, а також з розповсюдження
української преси на території румунської держави: «За допомогою голови Місії
УНР у Румунії, професора Костя Мацьєвіча він роздобув від Ліги Нації
матеріальну допомогу для українських емігрантів, а також так звані
нансенісвські паспорти, бо вони не мали ніяких документів, вважалися
апатридами. Крім того Геродот був головою Комітету допомоги українським емігрантам у Румунії. Що
стосується культури, то він отримував літературу (книжки, газети тощо) від
видавництва Просвіта у Львові і все це розповсюджував по всій території
Румунії, відсилав усі ці матеріали. Я
була мала тоді, ще не мала 11 років, але
була дуже прив’язана до нього, бо він із своєю дружиною Антоніною, яка була
сестрою моєї матері, це буле дуже гарне, ідеальне подружжя, але вони не мали
дітей і дуже мене полюбили. Я часто бувала в їхньому домі, спостерігала як він
робив пакунки і часто допомагала,
розкладала по заголовках газети, книжки, а також малі іконки, які він також
отримував від Просвіти і посилав іншим.
Так само він організовував різні події з нагоди різних роковин, одним словом
брав активну участь у культурній діяльності української еміграції.»

Крім публіцистичної та культурно-просвітницької діяльності,
багатий дипломатично-консульський досвід Івашини-Геродота допоміг йому в організації українських біженців і не лише, – каже історик Вадим Гузун. «Усі ці люди потребували допомоги, але крім гуманітарної складової, слід сказати, що в його діяльності була дуже важлива складова безпеки. У тому сенсі, що більшовики, Кремль, розуміли, що це середовище біженців є
надзвичайним для розміщення шпигунів в Румунії і не тільки. Було вкрай непросто.
Дмитро Івашина та Гнат Порохівський підтримували, з
одного боку, права приблизно 10 000 українських біженців у міжвоєнній
Румунії, а з іншого – справу незалежності Української держави в Румунії як на рівні державних установ, так і в
пресі, на рівні широкого загалу.»

Але ситуація українців радикально змінилася в 1944 році з
приходом до Румунії Червоної Армії. Вадим Гузун: «Радянська контррозвідка після вступу
радянських військ в Румунію наприкінці серпня 1944 р. вже мала списки всіх лідерів
української, вірменської, російської, грузинської еміграцій в міжвоєнній
Румунії. Серед перших у цих списках були Порохівський, Івашина-Геродот, а також його
дружина Антоніна, яка так само відіграла важливу роль у наданні гуманітарної
допомоги членам української еміграції. Їх розшукували,
Порохівський здався на початку листопада 1944 року, тих, хто не здався, шантажували затриманням членів
родини. Не маючи дітей, Геродоту було легше приховатись, він узяв собі інше
прізвище, йому вдалося роздобути документи на ім’я
Думітру Преда. Однак за свій вибір він був
змушений платити високу ціну, у тому сенсі, що всю решту свого життя з 1944 по 1975 роки він провів окремо від сім’ї, тобто від своєї дружини та дитини Гната Порохівського, його племінниці Ольги, яку Антоніна практично удочерила.»

Про цей
період життя розповіла нам і Ольга Андрич-Порохівська: «Для Геродота настала
дуже тяжка пора у підпіллі. Він зажди знаходив вихід із будь-якої ситуації і
вирішив не здаватися ворогам. Таким чином він змінив вигляд, змінив документи і
роками тяжко працював простим робітником, жив у мізерних помешканнях і час від
часу, потайки, передавав нам по трішечки з його скромних заробітків або якісь
продукти і таким чином, завдяки йому ми вижили. Багато років він так
промучився, урешті-решт знайшов посаду касира в аптеці. І уже на схилі
життя ми його взяли до себе, він ослаб,
ми госпіталізували його до лікарні де
він і помер. Похоронили ми його у цвинтарі Пантелімон-2 коло Бухареста.»

Завдяки спогадам письменниці та перекладачки Ольги Андрич-Порохівської,
і особливо завдяки документам, знайденим в архіві Міністерства закордонних
справ Румунії, Національному архіві Румунії та в архіві Національної ради з питань
дослідження діяльності секретної служби Секурітатє читачі мають можливість
дізнатися маловідомі факти біографії Дмитра Івашини-Геродота. Розповідає Вадим
Гузун: «Є документ, в якому у записці румунських спецслужб зазначається, що Івашина
може бути радянським агентом. Тож треба сказати, що були такі підозри щодо Івашини.
Але я, як дослідник, ще не знайшов документів, які б чітко це підтвердили. Я
вважаю досить малоймовірною, але не можу на сто відсотків виключити можливість,
що він співпрацював з радянськими спецслужбами. Можу впевнено сказати, що Івашина-Гердот
був цінним співробітником румунських цивільних спецслужб. Якщо Гнат
Порохівський був одним із найцінніших офіцерів секретної служби румунської
армії, то Геродот з самого початку працював на цивільні румунські спецслужби. У
книжці є дуже цікаві документи, які свідчать про це. Серед них є й кілька доповідей
з архівів Міністерства закордонних справ, в яких румунський консул, який зберігав
зв’язок з Івашиною-Геродотом, пише про
важливість інформації, яку останній надає румунській владі.»

Книга, видана двома мовами: румунською та українською, клузьким
видавництвом «Argonaut», розрахована
на дослідників та любителів історії, архівістів та джерелознавців.

Інші матеріали по темі:

– Дмитро Івашина-Геродот

– Гнат Порохівський

Боротьба за державність України, споконвічна мрія багатьох поколінь українців, була складною і драматичною та мала багато трагічних сторінок. Однією з таких сумних сторінок історії українського народу є міжвоєнний час, коли після тимчасової ейфорії та фактичного міжнародного визнання української держави, надії багатьох українців швидко розвіялися, а чимало з них були змушені покинути рідні землі. Для багатьох із них другою Батьківщиною назавжди стала Румунія, навіть якщо їх ніколи не полишала думка повернутися додому.

Одним із них був Гнат Порохівський. Переломний 1917 рік застав його в рядах російських військ, де він був полковником генерального штабу царської армії. Того ж року Гнат Порохівський присвятив себе боротьбі за незалежність України. У вересні 1919 року він писав: «Ніхто з щирих синів України не має права сказати: «Досить! Я все зробив.», поки хоча б один клапоть землі, населений українцями буде матись під чужою силою!»

У 1920 році після нерівної боротьби з більшовиками, стрілецький полк Гната Порохівського перейшов у Польщу, а потім в Румунію. Оселившись у Бухаресті Порохівський очолив Український допомоговий комітет, а в 1931 році закінчив Бухарестську школу адміністративних наук. Деякий час він був комісаром у справах балканських держав Уряду Української Народної Республіки в екзилі.

Донедавна остання частина життя Порохівського була овіяна таємницею. Було відомо лише те, що в 1949 або 1950 році він помер у концтаборі у Потмі, Мордовії, звинувачений НКВС у проведенні роботи з перекидання на територію СРСР агентури і контрреволюційної літератури, з метою підготовки відторгнення України від Радянського Союзу. Однак остання книга румунського історика і дипломата Вадима Гузуна “Гнат Порохівський”, що містить невідомі досі архівні документи, дозволила пролити додаткове світло на життя українського патріота.

Працюючи в різних румунських архівах Вадим Гузун знайшов чимало документів, які датуються періодом від квітня 1945 року до січня 1964 року переважно румунською, але й українською мовами. Водночас був знайдений дивом вцілілий воєнний щоденник Гната Порохівського і його листи дружині і доньці Ользі. Презентація книги відбулася у четвер 13 березня 2014 року.

Отож, завдяки ретельній праці румунського історика із архівними документами та безпосередніми свідченнями Ольги Порохівської і не лише, стало відомо, що з 1930 року Гнат Порохівський працював у Секретній розвідувальній службі румунської армії (SSI), під кодовим імям “Чобану”, а після початку Другої світової війни він, під кодовим імям “Добреску” був закинутий до району дислокації німецько-румунських війск в Криму у складі оперативної розвідувальної групи “Мобільний ешелон” під кодовою назвою “Вултурул (Орел)”.

Основними завданнями групи були: добувати розвідувальні дані про бойовий порядок радянських військ, захист тилу румунських військ від диверсійної діяльності противника і тероризму, збір будь-яких радянських військових документів, знайдених на полі битви та допит військовополонених, партизанів і дезертирів. Гнат Порохвіський особисто займався збором і дослідженням добутої інформації.

Розповідаючи про свою книгу та про українську військову еміграцію в Румунії Вадим Гузун сказав: “Чому важливо знати долю цих українських лідерів? По-перше, тому що вони були справжніми бійцями, які свято вірили в ідеал, а Гнат Порохівський не тільки молився, а й воював за Україну, у буквальному смислі цього слова, в багатьох війнах, боровся, обєднуючи своїх співвітчизників в організації, пишучи про події, які пережив до приїзду в Румунію, у Румунії, та пізніше, на східному фронті, де він був переконаний, що Україна вийде з-під радянської окупації.”

У свою чергу голова Культурно-християнського товариства українців Румунії ім. «Тараса Шевченка» Михайло Трайста наголосив на трагічній долі українців, які в 20-ті роки минулого сторіччя були змушені шукати притулок далеко від рідної землі: “Днями я прочитав як хтось написав, що українці не є і не були солідарними з румунами. На це Вадим Гузун відповів, що ті, хто прочитає книгу “Гнат Порохівський”, побачать, що узагальнений підхід є глибоко помилковим. Звичайно, багато українців не солідарні самі з собою і подивіться, що зараз відбувається в Україні. Ті, хто очолював донедавна Україну часто продавали себе іноземним окупантам. Евріпід казав, що не має більшого лиха, ніж втрата Батьківщини, цю страшну біду довелося пережити українцям багато століть.”

На презентації книги була присутня й донька Гната Порхівського Ольга Порохівська-Андрич, яка згадала день, коли востаннє бачила свого батька: “Тато боявся, що нас заарештують і відвезуть кудись до Сибіру або Бог знає, що з нами зроблять і він вирішив лишитися вдома і чекати, поки його знайдуть. Не знаю чи він добре зробив, але він так вирішив, він не хотів переховуватися. Напередодні 7 листопада, коли радянські комуністи святкували жовтневу революцію, ми вечеріли. У двері постукали, увійшло семеро осіб, один із них був у формі радянського офіцера. Мій тато піднявся, підхопив револьвер, мабуть хотів застрілитися, але один з них скрутив йому руку за спину, револьвер випав і вони забрали його, сказавши, що беруть на допит. Ми чекали його цілу ніч, він не прийшов. Від тоді ми його ніколи не побачили.”

Роблячи історичну паралель Вадим Гузун сказав: “Ці українці, які були змушені покинути свою Батьківщину і знайти другу Батьківщину, не забули Україну. На їх почутті вірності своїй країні, яку вони сподівалися побачити вільною і незалежною, були побудовані зусилля багатьох поколінь, чиї результати ми бачимо сьогодні. Я щиро бажаю всім українцям якнайшвидше увійти в ЄС. Сподіваюсь, що нас розвязуватиме не тільки трагічне радянське минуле, а й спільне майбутнє в процвітаючій європейські родині.”

20 листопада 1942 року Гнат Порохівський написав у своєму щоденнику: “Я борюся і буду боротися проти більшовиків, тому що вони, своєю ідеологією, своїми методами, своїми процесами, є моїми ворогами, ворогами моєї країни України і моєї названої країни Румунії. Вони знищили український народ, познущалися над ним, завели його в багно, намагалися вбити його душу і все добре, що мав цей народ. Вони хочуть те саме зробити й в Румунії. І цей мирний, добрий, гостинний народ більшовики зроблять негідним народом”.

---

Книга «Гнат Порохівський» складається з передмови Ольги Порохівської, передмови автора, і чотирьох розділів: перший — Ольга Порохівська: Мій батько, полковник; другий — Гнат Порохівський: Українська військова еміграція в Румунії; третій — Перелік документів і короткий виклад; четвертий — Повні тексти документів.

12 квітня в Бухаресті, у приміщенні Культурно-інформаційного центру України в Румунії відбулася наукова конференція на тему «Українська еміграція в міжвоєнній Румунії та її вплив на двосторонні політико-дипломатичні відносини» і презентація збірки документів румунського історика Вадима Гузуна «Питання біженців із-за Дністра. 1919-1936 рр.».



У рамках заходу радник-посланник Посольства в України в Румунії Теофіл Рендюк виступив з доповіддю «Витоки, етапи та становище української еміграції в Румунії та її вплив на двосторонні відносини», а дослідник і дипломат у Міністерстві закордонних справ Вадим Гузун презентував результати своєї роботи у фондах румунських архівів, де виявив сотні невідомих дотепер документів про українську еміграцію в Румунії міжвоєнного періоду.



«Питання біженців із-за Дністра. 1919-1936 рр.» є четвертим томом із серії “Східні справи” науково-документального проекту Інституту історії ім. Джордже Баріцю, що діє при НАН Румунії, котрий включає також книги: «Великий радянський голод 1926-1936 років», «Голод, п’ятирічка і колгоспи: документи з архівів румунської дипломатії» та «Голодуюча Росія: європейські гуманітарні дії в документах з румунських архівів, 1919-1923 рр.». Цей проект є результатом досліджень Вадима Гузуна у трьох найбільших архівах Румунії: Національному архіві, Архіві Міністерства закордонних справ та в архіві, що перебуває у розпорядженні Національної ради з дослідження діяльності Секурітатя.



Понад 800 документів, зібраних Вадимом Гузуном розповідають про драму біженців з Радянського Союзу: причини, які змусили їх покинути свої домівки, спосіб перетину кордону, реакцію Бухареста і румунської громадськості, зусилля на двосторонньому та багатосторонньому планах, реакцію Москви. Ці документи стосуються різних націй, що знайшли притулок в Румунії: євреїв, румунів, росіян, вірменів та українців. Ось що розповів Вадим Гузун про останніх, зокрема про українську військову міграцію: «Українська військова еміграція в Румунії згуртувалася навколо петлюрівського полка, очолюваного полковником Гнатом Порохівським, котрий перейшов на правий берег Дністра в 1920 році. Більшість українських військових, прийнятих Румунією були розміщені у спеціальних центрах в Брашові, Фегераші та Орадя-Маре. У першій половині 1922 року загальна кількість українських емігрантів у Румунії (за їх оцінками) становила 20 000, а за офіційними даними – близько 6.000. Командувачем двох центрів, де були інтерновані українці, а потім і третім, у Фегераші, доповненим залишками загонів Сірка (Василя Шкляра), Гулия-Гуленка і Махна, був призначений полковник Порохівський. Він представляв українських вояків у відносинах з румунською владою.»

Доповнюючи Теофіла Рендюка, який зазначив, що формування і діяльність української еміграції у Румунії була мало відомою широкому загалові в Україні та Румунії і, котрий, як керівник культурно-інформаційного центру України в Бухаресті доклав значних зусиль для відновлення памяті українців, які знайшли притулок у Румунії, історик і дипломат Вадим Гузун зазначив: «Можна стверджувати, що буржуазно-націоналістична діаспора, як називають її в радянській історіографії, є однією з найдраматичніших, але і найблагородніших сторінок в складній історії румунсько-українських стосунків. Ось чому ми сподіваємося внести свій внесок у дослідження явища, що зазнав незворотнього впливу з боку радянського фактора, румунсько-українською книгою, присвяченою виключно українському сегменту еміграції з колишнього СРСР, який несправедливо ігнорують або плутають з російським. Тільки спільними зусиллями дослідників з двох сусідніх держав ми зможемо відновити істину.»



Треба відзначити, що на конференції були присутні прямі нащадки лідерів української військової еміграції в Румунії, зокрема письменниця Ольга Андрич-Порохівська — донька полковника Гната Порохівського, посол Емільян Манчур — син першого військового аташе при Генеральному Комісаріаті Української Держави в Румунії (1918 р.), підполковника Павла Мамчура, а також генерал-майор у відставці Михайло Покорський — син майора армії Української Народної Республіки Наума Покорського. Усі вони поділилися спогадами про своїх батьків та атмосферу, яка панувала в українських колах тих часів.

У середу 12 грудня 2012 р., в приміщенні Національного інституту з вивчення тоталітаризму (НІВТ) відбулася конференція на тему “Перший голод в Україні і в Радянській Росії, 1919-1923 рр.”, проведена румунським дипломатом Вадимом Гузуном, який презентував і свою останню книгу “Голодуюча Росія: європейські гуманітарні дії в документах з румунських архівів, 1919-1923 рр.”

Захід є продовженням дебатів на тему голоду в колишньому радянському просторі, як політичного інструменту з внутрішніми та зовнішніми наслідками, дебати, що були початі в 2011 році в університетських центрах Румунії та Р.Молдови. У третьому томі з циклу “Східні справи”, В. Гузун зібрав оригінальні документи, в яких ідеться про перший голодомор в колишньому СРСР, гуманітарну катастрофу, яка досягла свого піку в 1921 – 1922 роках і забрала життя 5 мільйонів людей.

У книзі представлені перші заходи радянізації, масові репресії, бессарабське та українське питання та проблеми румунсько-радянських відносин, а також проаналізовані передумови, що призвели до голодомору, такі як громадянська війна, метеорологічні явища, економічна стагнація тощо. Матеріали, знайдені Вадимом Гузуном в Архівах МЗС і Національному архіві Румунії складаються з дипломатичних доповідей, таємних повідомлень секретних служб і газетних статей на тему міжнародної гуманітарної допомоги, з наголосом на європейську. Документи показують, політичні та природні причини трагедії у загальному контексті драматичного процесу встановлення комуністичного режиму на сході від Румунії.

На конференції були присутні відомі історики, дипломати, журналісти, інші особи, зацікавлені історією СРСР і радянсько-румунськими відносинами. Серед них і український дипломат та історик, Радник-посланник Посольства України в Румунії Теофіл Рендюк. Ми поцікавилися його думкою про дослідження Вадима Гузуна: “Мені, як історику дуже імпонує те, що автор підійшов дуже сміливо до тлумачення і до презентації проблематики голоду в Радянській Росії і в Україні зокрема, розширюючи традиційні хронологічні рамки. Цього разу, як випливає з назви книги, автор говорить про явище голодомору або голоду на радянському просторі в період 1919-1923 роки. Імпонує також те, що в цій збірці документів дуже широко представлена Україна в контексті загального радянського простору того періоду. Я навіть підрахував, що в іменному географічному покажчику лише назва Україна фігурує 152 рази, тобто вона знаходиться на 152 сторінках, а це означає, що тематика України представлена на належному рівні. Крім того тут безперечно є назви наших міст і сіл, як Київ, Харків, Одеса, що свідчить про те, що українська тематика в цій збірці представлена дуже добре.”

Цікавим є те, що автор книги говорить про початки голодомору на території колишньої Російської імперії ще в 1919 році, тобто в роки боротьби українського народу за незалежність. З огляду на те, що Вадим Гузун назвав один із розділів книги “Стратегічне значення українського зерна” для більшовиків, ми запитали його чи вплинув цей аспект на боротьбу українців з більшовицькою Росією за незалежність. “Коли говоримо про стратегічне значення України для Росії, слід підкреслити особливу роль аграргного, точніше харчового питання, як важливий аспект стратегічних планів з поширення контролю більшовицької Росії на території, що належали молодій українській державі, визнаної країнами Західної Європи, але ніколи не визнаної Кремлем. Чому стратегічне значення? Тому що в умовах голоду, в умовах репресивної політики з вилучення у населення всіх харчових ресурсів, вони були необхідні для забезпечення виживання більшовицького режиму, зокрема утримання величезного репресивного апарату – армії, НКВС – який би контролював, підпорядковував території і поширював радянські цінності в інших регіонах. Ці ресурси були майже вичерпані в Росії, у Надволжі, в інших регіонах, що перебували під контролем більшовицької Росії, і тоді єдиним рішенням залишалося розширення і пошук ресурсів на прилеглих територіях, а найближчою з них була Україна. Ви запитали, чи це вплинуло якось на боротьбу українців за незалежність? Можу сказати, що, з цього погляду, не лише гуманітарного, а й з військово-стратегічного, харчовий фактор виявився одним з найтрагічніших для українців. Ставка була настільки великою, що Україна мала бути завойована будь-якою ціною.”