Tag: гільдії

Відоме
як у Румунії, так і за кордоном якістю
вовняних килимів, виготовлених на
фабриках цього міста, місто Чіснедіє,
розташоване між пагорбами, всього в 20
км від Сібіу, вражає красою та важливістю
будівель, а також гармонією трьох
культур, які тут поєднуються: румунської,
німецької та угорської. З цього поєднання
вийшло особливе поселення з прекрасною
історією та багатими традиціями.

Одна
з найкрасивіших євангельських церков
Трансільванії, церква з
Чіснедіє,
була відреставрована після майже 6 років
роботи за допомогою європейських фондів.
Інвестиції в розмірі понад 8 мільйонів
леїв(
понад 1,5 млн євро),
які вважаються наймасштабнішою роботою
з відновлення, дозволили вперше після
більш ніж 250 років з часу попередніх
розширень і укріплень відновити всю
церкву, а також впровадити нові технології,
такі як оцифрування. Це був величезний
виклик, враховуючи архітектурне багатство
будівлі розташованої
в
центральній частині цього
міста.
Проєкт передбачав масштабні реставраційні
роботи, включаючи відновлення фасадів,
підлог, столярних виробів. Також було
встановлено систему аудіосупроводу та
інфопункт, доступний для людей з
обмеженими можливостями. Через шість
років після початку проєкту, наприкінці
2023 року, реставраційні роботи у
монументальному храмі були завершені.
Під час робіт було виявлено кілька
фресок, що мають велику історичну
цінність, якими тепер можуть милуватися
туристи.

Євангельська
церква в місті Чіснедіє
має особливу унікальність. Майже така
ж відома, як годинникова вежа в Сігішоарі,
вежа в Чіснедії
є однією з перших годинникових веж у
Трансільванії, побудована в 1425 році. У
1795 році на
ній був встановлений
перший громовідвід
на південному
сході
від Відня. Через те, що церква була
розташована так високо, її багато разів
спалювала блискавка. Місцева легенда
розповідає, що нинішній громовідвід
був зроблений у формі останнього удару
блискавки, і що відтоді церква не горіла.

Святиня,
присвячена святій Вальпургії -
середньовічній бенедиктинській монахині,
ігумені монастиря Гайденгайм у Франконії,
була збудована німецькими поселенцями
на початку 13 століття як романська
базиліка з трьома нефами. З часом вона
поєднала в собі кілька стилів, нав’язаних
необхідністю. У костелі досі зберіглися
дзвін 1664 року, бронзова готична купіль
і старі барокові вівтарні двері. Церква
була укріплена після турецького нападу
в 1493 році і оточена трьома поясами стін
з оборонними коридорами, вежами,
бастіонами і ровами, які можна було
заповнювати водою. Поступово центральну
вежу було піднято і обнесено валами, а
також збудовано два бастіони.

У
цій церкві зберігся знаменитий
«Чіснадійський скар», який з 1915 року
був переміщений до Сібіуського музею
імені Самуєла фон Брукенталя. Він був
захований у стіні, і лише 2 людини знали,
де він знаходиться. У 1793 році, коли
схованку відкрили, там
було
знайдено багато цінних середньовічних
предметів. Від старовинного
вівтаря-поліптиха, розписаного в 1525
році Вінцентієм Цибіненсісом, зберіглася
лише верхня частина, яка знаходиться в
музеї Брукенталя. У церкві-пам’ятнику
в Чіснедіє
богослужіння все ще проводяться щонеділі
з 10.00 ранку.

Неподалік
євангельської церкви іншою пам’яткою
архітектури є будівля, в якій розташована
музейна експозиція Історія текстильної
промисловості. Тут виставлені прапори
гільдії сукнарів, датовані 1834 роком,
інструменти для обробки вовни, оригінальний
ткацький верстат, документи, а також
ручні прядки, які використовувалися
для обробки вовни між 1700 і 1900 роками.
Якщо мені вдалося спонукати вас провести
кілька
днів у Чіснедіє, то ви повинні знати, що
у вас не виникне жодних труднощів із
поселенням. На центральній площі міста
чекають на туристів старі будинки,
побудовані після 1800 року в готичному
архітектурному стилі. Також переважають
вузькі, звивисті вулички, які все ще
зберігають свій середньовічний вигляд.

Регін
– «місто на пагорбі» або «місто скрипок» розташоване у 32 км від повітового
центру Тиргу-Муреш. Воно було засноване переселенцями з Німеччини, так званими
трансільванськими саксонцями, на території Угорського королівства. Вперше про місто згадується в документів
угорського короля Ендре II від 1228 року. У 1241 році Регін був підданий
монголо-татарському нападу, а в 1285
році – нападу половців-куманів. Спочатку місто складалося з двох частин -
німецької та угорської, що були розділені ровом. У 1330 році, після зведення
католицького собору в угорській частині міста, ситуація змінилася. У XVI і XVII
ст. Регін, як і вся Трансільванія, були об’єктом запеклої боротьби між
австрійськими Габсбургами і турецькою імперією. Після перемоги австрійців,
Регін, як і все Угорське королівство, увійшло до складу імперії Габсбургів. У
1848 році, під час Угорської революції 1848-49 років, місто було, практично,
спалено.

З 1918 року, після закінчення Першої
світової війни і згідно Тріанонському мирному договору, Регін належить Румунії.
У 1926 році було проведено адміністративне об’єднання угорської і німецької
частин міста. У 1940 році, на підставі Другого Віденського арбітражу, Регін, разом зі всією Північною Трансільванією,
повернувся до складу Угорщини. У 1945 році місто знов входить до складу
Румунії. Будівлі в центральній частині міста
були побудовані у період 1850-1910 рр.

Гільдія плотників була, з точки зору поширеності, найбільш важливою для
саксонської частини Регіна. Цій ситуації сприяло, у першу чергу, розташування
місцевості в долині річки Муреш, річки по якій плавали плоти з Келіманських
гір. Торгівля деревиною та плотами була одним з найважливіших
напрямків діяльності мешканців старого Регіна. Сприятливе розташування
місцевості поблизу гір Гургіу та Келімань з їхніми просторними лісами було
справжнім викликом для підприємців цієї місцевості. У 1853 році декілька купців
плотів із саксонської частини міста Регін згуртувалися у гільдію, і згідно принципу чим нас більше, тим
краще, кожен член отримував винагороду відповідно до функції, яку
виконував. Вже наступного року, 1854
році, декілька липованів співробітничали з цим товариством таким чином:
мешканці Регіна займалися придбанням і транспортом плотів, а липовани їхнім
продажем.Любов до дерева передалось з покоління в
покоління аж до наших днів. Сьогодні емблемами міста є саксонська церква,
побудована в 1330 році в стилі трансільванської готики, і пам’ятник
скрипки, бо місто Регін прославився у всьому світі виробленими тут скрипками.

Отож, зараз місто Регін відоме у
світі особливо завдяки майстрам з
виготовлення скрипок. Буковинець Роман Боянчук
побудував у 1951 році першу скрипку у місті Регін, він будучи зачинателем
традиції визнаної в усьому світі, а також основоположником гільдії виробників
скрипок міста. Здається, саме в
цьому регіоні, існують всі кліматичні умови для розвитку кучерявого клина, дерева використаного у виготовлені скрипки, але і
ялини, яку використовують для кришки скрипок.При вході у
місто Регін, перед Євангельською церквою розташований пам’ятник присвячений майстрам, які виробляють скрипки.Верхня частина пам’ятника, висотою 7,30 м,
символізує поширення музичних звуків у просторі.

Іншим
відомим у світі скрипковим майстром є Василь Гліга, завдяки своїй майстерності та
використанню чудової деревини, яку він знаходить у Карпатських горах. Він заснував
компанію, яка виробляє необмежений діапазон інструментів, від унікальних – до
учнівських. Сам Василь Гліга, який працював у 80-х рр. на державній скрипковій фабриці,
потайки зробив вдома скрипку для себе. У 1990 році, після грудневої революції в
Румунії, він продав її одному італійському дилеру. 2000 доларів США – стільки
коштувала його перша скрипка. За ці гроші він купив собі автомобіль, а також
вирішив покинути завод в якому працював, вважаючи, що, працюючи вдома із
дружиною, йому вдасться за місяць виготовити дві скрипки в стилі Страдиваріус і
таким чином утримувати сім’ю. Через рік він заснував власну фабрики з
виготовлення скрипок. Зараз його завод є одним з найбільших скрипкових заводів
в Європі.

Минулого
року держави члени ЄС експортували 105.000 скрипок на суму 23,3 млн євро, а
Румунія є найбільшим експортером скрипок у ЄС та решті світу, показують дані,
опубліковані нещодавно Європейським управлінням статистики.Більше половини (52%, відповідно 55.100
скрипок) було експортовано до інших країн-членів ЄС. Дані показують зниження на
7% загального експорту скрипок країн-членів ЄС порівняно з 2013 роком, показує
Євростат. Найбільшим
експортером скрипок з ЄС до решти світу є Румунія, яка експортувала у 2018 році 14.000
скрипок в країни, які не є членами ЄС.

Румунія має близько 250 фортець і укріплених церков. Серед них і
місто-фортеця Сігішоара або Шасбург, розташоване в центральній частині Румунії,
що було побудоване в ХІІ-му столітті і вважається перлиною
Трансільванії. У 1999 році її було занесено до
Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, оскільки є однією з небагатьох населених
фортець Європи. Сігішоара приваблює багатьох іноземних туристів, які відвідують
Румунію, в тому числі й насиченою культурною програмою. Це місто, де ви знайдете
спокій, де можна пройтися вузькими, гарними вуличками старого саксонського
бургу, де кожен куточок є унікальним.Усе місто Сігішоара є практично живим
музейним комплексом. Тут є й гарні, затишні кав’ярні та чайні, де туристи
можуть перепочити, обмінятися враженнями від побаченого. Але є певні періоди
року, коли вулиці міста оживають і переповнені людьми. Щороку тут проходить
Середньовічний фестиваль, коли на вулицях можна побачити багато музикантів,
ремісників і лицарів, як у Середньовіччі.

Усі, хто відвідав Сігішоару вражені
критими сходами або сходами школярів, як їх ще називають. Це кам’яні сходи, що
ведуть до верхньої частини міста і покриті дерев’яним ґонтом, виглядають як
тунель. Вони були зроблені, аби учні могли ходити до школи взимку. Спочатку, в 1662
році, коли були побудовані, сходи налічували 300 сходинок, але після ремонту в
1849 році їх залишилося 175. Підйом сам по собі досить складний, тому що сходи
круті, але вид, що відривається зверху є заслуженою нагородою за докладені
зусилля. Зверху можна сфотографувати панораму міста.

Розташоване в центрі Румунії, місто приймає десятки тисяч туристів щороку. І багато з
них вражені Музеєм історії. Це культурний заклад, заснований у 1899 році,
завдяки бажанню лікаря Йозефа Бекона, який подарував йому багато експонатів, як
ми дізнаємося від директора Сігішоарського музею історії: 24 червня 1899
року музей відкрив свої двері в одній з найкрасивіших веж фортеці – Годинниковій
вежі. Згодом колекції експонатів помножилися, і зараз музей має три основні колекції.
Перша виставлена в Годинниковій башті, де є багато експонатів в сфері археології,
фармації, медичних інструментів, меблів, виставок, присвячених ремісничим
гільдіям, годинникарству. Теж там, в окремій виставці представлені дві
особистості нашого міста. Один з них – засновник музею, у виставці, організованій
з нагоди 100-річчя існування музею. Іншою особистістю є Герман Оберт, фізик,
який працював у космічній програмі НАСА. Маємо так само й виставку зброї, в якій
представлена середньовічна і сучасна зброя, і, звичайно, інформація про колишню
в’язницю міста, де відвідувачів музею ознайомлюють з процедурою тортур під час
імператриці Марії Терезії в XVIII столітті. Це невелика виставка, але вона користується
популярністю серед туристів.

Виставки доступні п’ятьма мовами.
Крім того, на кожному поверсі є брошури іноземними мовами, про виставлені там експонати. Туристи
можуть дізнатися
інформацію про експонати
румунською, німецькою, англійською, французькою і угорською мовами. Директор Сігішоарського музею історії розповідає: Виставки та колекції музею розповідають, в основному, про міське життя, про життя саксів в
гільдіях. У ХІХ столітті
налічувалося до 40 гільдій. Серед
них ковалі, слюсарі, бляхарі, деревообробники, догарі, теслярі, кушніри,
шевці, ткачі, кравці, тощо. Все життя міста було організовано навколо того, що
представляла гільдія ремісників. Це музей, який представляє 80% предметів цієї громади.

Годинникова башта побудована в XIV
столітті. До релігійної реформи вона була будинком міської мерії: Практично, розмір даху більший ніж розмір самого корпусу башти. До рівня балкона, який є доступним для туристів, башта має 30
метрів, а інші 34 метри з того
місяця має дах. Вежа закінчується золотим глобусом з флюгером у вигляді
півня. Залежно від того, як він
змінює свою позицію, ми знаємо чи погода у
нашому місті буде хороша. Також цікавими є дерев’яні фігурки годинника, барабанщики, які вказують точну годину, деякі
фігурки мають символічну роль: Справедливість, Кат, Мир.
Є також кілька
фігурок, янголятка, один з яких з’являється о 6 ранку, і
символізує початок робочого дня, в інший, який тримає в руці свічку,
з’являється о 18.00 ввечері і означає кінець робочого дня.Рівно опівночі ці фігурки змінюють свої позиції в
залежності від дня тижня. Годинник на вежі вперше з’явився в 1648 році, але
нинішній металевий механізм змонтований в 1906 році. Діаметр циферблата 2
метри. До речі, ми пишаємося тим, що в середині XVI століття першим відомим годинникарем був
слюсар родом із Сігішоари. Отже, в сфері
годинникарства, Сігішоара має давню
традицію.

На даний момент, механізм годинника є електричним, і місцева сім’я
годинникарів піклується про те, щоб він працював як слід. У літній час годинник має відхилення на одну
хвилину в тиждень.

Бістріца-Несеудський повіт розташований в північно-центральній частині
Румунії, там де Східні Карпати зустрічаються з Трансільванським плато.
Традиційні місцеві хати в оточенні зелених соснових лісів, села, в яких
зберігаються старі традиційні костюми і звичаї та м’якість природи є головними
принадами для туристів з усього світу, які відвідують цей район.

Перша згадка про місто Бістріца, повітовий центр Бістріца-Несеудського
повіту, датується 1264 роком, воно будучи гарним колишнім німецьким бургом з
добре збереженим старим центром.Починаючи кінцем ХІІІ століття, Бістріца зазнає періоди
процвітання та економічного розвитку, однак її не оминають війни та біди. Таким
чином в 1241-1242 роках, татари, по їхньому шляху до центру Європи знищують
місто. У ХІУ-му столітті, Бістріца набуває статусу сівітас і стає
найважливішим містом з північного-сходу Трансільванії. Близько 1330 року угорський король Людовик Великий мав
різні битви в цій частині Трансільванії з угорськими дворянами. Бістріцькі
саксонці воювали на боці короля, який, після заспокоєння дворян віддячив саксів
оголосивши їх бург вільним містом з правом на вільну торгівлю так само як
Будапешт, а також, між іншим, з правом мати свою печатку, власний суд і внести
в герб міста елементи символу королівської Анжуйської династії. Король Угорщини Людовик
Великий був членом французької Анжуйської династії, символом якої був страус з
підковою в дзьобі. Так пояснюється наявність страуса на гербі Бістріци.

З 1353 р. Бістріца отримує право організувати щорічний 15-денний ярмарок, що було підтвердженням найважливіших ремесел мешканців
міста. В 1465 р. міські укріплення нараховували 18 башт і бастіонів, за кожним
з яких наглядала та чи інша реміснича гільдія. Укріпленим був і головний храм
міста. На жаль, Чаушеску зруйнував велику частину цього укріплення, щоб
звільнити місце для його будівель комуністичного типу. Сильний розвиток міста
доведено низкою архітектурних будівель, деякі з них збереглись до нині: Готична
Церква, вежа якої має 75 метрів. Будування цієї церкви розпочалось в 1470-му
році й тривало майже сто років, аж до 1564 року. Документи свідчать про те, що
на цьому місці саксонці звели церкву ще в XIV ст. Вже коли новий храм був майже
повністю готовий, вдосконалив його у відповідності до ренесанського
архітектурного стилю у 1559-1563 рр. італійський архітектор Петрус Італус.

Ці укріплені мури іноді допомагали, а іноді ні: в 1530 р. князь Молдови Петру
Рареш взяв місто в облогу і змусив саксонців скоритися. А в XVI-XVII ст. місто
неодноразово спалювали татари та турки. Біля фортечних стін зараз розташовані міський
парк та культурний центр в стилі часів ар-нуво, комерційний комплекс Шугалете,
архітектурний готичний ансамбль побудований у ХУ-ХУІ ст., Будинок Срібника,
зведений в ХУІ ст., стіни давньої фортеці та Башта бондарів – один з захисних
бастіонів міста, що датується другою половиною ХУ століття, і належить до
давньої оборонної стіни фортеці, всередині якої знаходиться оригінальний Музей
ляльок та масок.

Отже, дорогі друзі, у Бістріці саксонці заснували міський населений пункт за моделлю середньовічних міст Західної Європи, місто, яке з часом набуло важливості, ставши одним із
семи бургів або саксонських фортець
Трансільванії: Зібенбурген. Як і
більшість середньовічних трансільванських бургів, і Бістріца розвинулася навколо церкви, спочатку
католицької, а потім реформатської, як зазначив
мистецтвознавець Васіле Дуда: Церква спочатку була присвячена Святому Миколаю, в
той час була римо-католицькою церквою. У
1543 році, після переходу саксонців на бік
Реформи, вона стала
євангелічною, як ми називаємо її сьогодні. Таким чином,
церква зазнає кілька будівельних етапів, що починаються від готичного
архітектурного стилю – який помітний ще й сьогодні
в найдрібніших деталях обробки каменю, що характерні XIV
століттю. Церква зазнала кілька етапів реконструкції. Спочатку це
була церква типу базиліки з центральним нефом і двома бічними проходами та двома вежами в західній частині. Але в
кінці XV століття, церква мала більш величний вигляд і наближалася до готичного стилю. Десь в 1560-1563 рр., за
допомогою італійського
майстра Петруса Італа Лугано, ця імпозантна готична будівля була наділена конкретними елементами стилю Ренесанс. Кінцевим результатом є церква з готичною структурою, але в якій добре
поєднуються і елементи епохи Відродження.

З-поміж архітектурних
елементів Євангелічної церкви м. Бістріца є вежа заввишки 75 метрів, яку вважають найвищою кам’яною вежею церкви в Трансільванії.
Васіле Дуда: Є
цікава легенда, що нагадує про суперництво з іншими містами Трансільванії, з містом Сібіу,
зокрема, яке, у свою чергу, хотіло мати високі вежі. Є також легенди, згідно з якими мешканці м. Медіаш намагалися побудувати вищу вежу. Але коли вони вимірювали свою вежу, мешканцям Бістріци вдалося зрізати частину
мотузка, з яким вимірювали вони її висоту, щоб, таким чином, бістріцька вежа залишилася вищою. І щоправда: бістріцька вежа є вищою ніж сібіуська або медіашська. Навіть знаменита Сігішоарська годинникова вежа не є набагато
вищою, ніж наша
вежа. Ані Чорна
церква в Брашові, яка є найбільшою середньовічною церквою в Трансільванії, не
має вищої вежі.

Унікальність євангельської церкви в м. Бістріці не полягає тільки у її високій вежі, але й в
тому, що в середині,зберігаються старі меблі. Васіле Дуда: Варто
нагадати про знамениту лавку майстра Антона, зроблену в 1508 році. Так
само, лавка, на якій підписався, ще в
1516 році, інший майстер – Йоханнес Беглер: Зроблено Йоханнесом Беглером.
Це красива лавка, в стилі Відродження,з перспективними
елементами та інтарсіями. Вона також цікава, бо містить
елементи характерні меблям,
виготовленим у Франції. Це показує, що зв’язки між цими далекими
регіонами були досить тісними за
посередництвом майстерень або
монастирів.

Окрім меблів, гільдійські прапори в церкві є іншим
важливим надбанням. Щоправда, вони були відновлені в 1852 році, але традиційні
символи збереглися, а також місця, зарезервовані в церкві для
гільдій, в залежності від їхньої важливості в громаді, найважливіша гільдія будучи найближчою до
вівтаря. Нещодавно відремонтована, в
результаті пожежі від 2008 року, яка
знищила башту, дзвони та, навіть, годинник, Євангелічна церква в м. Бістріца знову
стала туристичним і культурним призначенням, крім того, що є символом цього міста.