Tag: депортація

Тиранічні
політичні режими, війни, геноциди, переселення, пандемії, стихійні лиха були
найбільшими випробуваннями, яким історія піддавала людину, а разом з нею і
суспільство. Історія 20-го століття – чемпіонка зі знущань над особистістю в
усіх її проявах. У протистоянні з перипетіями часу найбільше постраждали діти,
найчутливіші і найбезпорадніші істоти. Історія Румунії не є винятком з правил,
з усіма видами жорстокості, згаданими в 20-му столітті. Діти в Румунії,
невинні, як і діти в усьому світі, заплатили занадто високу ціну за тиранічну історію.

Центр усної історії Румунського
радіомовлення записав тривожні свідчення про страждання дітей у важкі часи. У
роки Другої світової війни в окупованій угорцями Північній Трансільванії
єврейське населення відправляли до концентраційних таборів. Греко-католицький
священик Грігоре
Баля
згадував у 1997 році, як він був свідком жахливих сцен, коли євреїв вантажили в
потяги. Його мати намагалася запропонувати відро води єврейській родині з 9
дітьми, яка чекала на депортацію: Один
з угорських солдатів-охоронців вдарив
мою матір по потилиці. Я ніколи не забуду, як боліло мамине серце, коли вона
бачила, як забирають людей без жодної
провини. У Вішеу ні мене, ні моєї матері не було, але я
дізнався, що там їх розділили. Маленьких дітей посадили на перон, осторонь, а
матерів – в протилежний бік,
і ось тут трагедія!
Діти плакали на пероні і кричали, матері з іншого боку теж плакали.

Іляна Ковач була з н.п. Мойсей, місця, де у жовтні 1944
року угорська армія вбила кілька десятків невинних етнічних румунів. Вона
згадала, як угорська влада депортувала її до Австрії після кримінального
розслідування, до якого вона не була причетна: Вночі прийшли угорські жандарми і підняли нас з ліжка. Ми
були неповнолітні, я старша, сестра молодша, і нас забрали, відвели до будинку мерії і замкнули до ранку!
Ми сильно плакали. Не кажучи нам, що сталося, чим ми провинилися. І батько з матір’ю
плакали, казали, що дівчат забрали на роботу, щоб вони не крали. Після того, як
нас випустили, нам сказали, що везуть нас на три місяці до Австрії.

Ана Даріє з н.п. Селіштя де Сус, Марамуреш, розповіла, як її доньки страждали
через те, що їхній батько був противником комуністичного режиму, який був
встановлений 6 березня 1945 року: Дівчат
вигнали зі школи, тільки одна могла вчитися. Та, яку вигнали, подружилася з
румунською вчителькою з міста Бая Маре, яка сказала її: Будеш вчитися зі
мною, поки не закінчиш. Нам
було дуже важко. Коли вона пішла до старших класів, їй погрожували з Сільської ради, казали, що якщо її
батько політв’язень, то вона не зможе вчитися. Допоміг нам директор школи, і вона
вчилася, поки не закінчила ліцей.

Ув’язнений на 13 років у комуністичній
в’язниці Аюд,
Сіма Дімчіке
залишив
вдома трьох неповнолітніх дітей. Коли повернувся додому, їхнє возз’єднання було
обопільно незручним: Я приїхав
додому, де залишив трьох маленьких дітей: одному було лише 6 місяців,
середньому – 3 роки, а найстаршому – 5 з половиною, майже 6. Старшому зараз було 19-20, середньому – 16, наймолодшому – 13-14 років. Мені було
соромно, мені було соромно за них, їм було соромно за мене. Де мама? – питаю я їх.
В аюдській в’язниці!
Вчора прийшов сільський начальник пошти з телеграмою і сказав мамі, щоб вона
терміново з’явилася до в’язниці в Аюді.
Настає вечір, ми лягаємо спати. Ви думаєте, я спав? Всю ніч я думав, що б це
могло бути? Коли я повернувся додому, моя дружина приїхала в Аюд. Навіщо, не знаю. Вони зробили це
навмисно, щоб відправити нас, з потрясіннями та емоціями, в дорогу.

Іон Преда допомагав групі
антикомуністичних партизанів на чолі з Томою Арнауцою. Ув’язнений і
переслідуваний до кінця життя політичною поліцією комуністичного режиму, у 2000
році він оцінив наслідки власних рішень:
Мені шкода, що діти роками страждали через мене. Молодшу доньку
забрали в дитячий будинок, вона пробула
там кілька років. Коли я повернувся
додому, її мені повернули, вона закінчила школу, вийшла заміж за льотчика. Мені
шкода, що я пропустив свої молоді роки, найкращі роки в житті кожної людини.
Але, з іншого боку, залишилося моє переконання, що я хочу бачити країну такою,
якою вона була: вільною, чесною, демократичною, без диктатури, а не тим, що людина має бути
рабом.

Діти разом зі своїми батьками набагато
сильніше постраждали від перипетій історії. Маленькі істоти з тендітними
душами, долі багатьох з них мають бути достатнім аргументом для людства, щоб
краще думати, коли воно має нелюдські плани.

Вшанування пам’яті жертв людських трагедій має нагадувати наступним поколінням про те, що сталося в минулому тоді, коли попередні покоління приймали жахливі рішення, які призводили до колективних трагедій. Вшанування мають бути уроками для того, щоб ідеї, що призвели до кримінальних рішень, більше ніколи не повторювалися. Однак, багато хто вважає це наївністю, оскільки людина має необмежений потенціал завдавати шкоди своїм ближнім. Але, не нагадувати про людські трагедії, залишатися байдужими є просто неприпустимо. Для сьогодення, минуле завжди буде віхою, і якщо з минулого надходять кризи та приклади протигуманності, теж звідти надходять рішення для кращого світу.

Вшанування 75 роковин депортації євреїв із північної Трансільванії до нацистських концентраційних таборів слід періодично нагадувати, щоб ніколи не повторювалася катастрофа Голокосту. Геноцид, масові вбивства людей, більше ніколи не повинні бути на порядку денному майбутньої політики. Європейські євреї заплатили занадто високу ціну за злочинні фантазії фашизму, за ілюзію кращого суспільства, 150 тисяч з них походять з Північної Трансільванії, територія з переважно румунським населенням, яка була анескована 30 серпня 1940 року Угорщиною.

Навесні 1944 року, угорська влада почала арештовувати євреїв та геттоїзувати їх. Гітлер почав втрачати довіру до авторитарних режимів в Угорщині та Румунії щодо ліквідації єврейського населення, і вирішив він це зробити. Це означало посилення переслідування євреїв. Після носіння жовтої зірки на грудях і приниження всіх видів через прийняття расових законів, коли євреї втратили свої громадянські, політичні та економічні права, тепер вони були змушені покинути навіть свої домівки.

Маріус Попеску, історик Центру вивчення історії євреїв Румунії «Вільгельм Фільдерман» розповідає про хід дій стосовно євреїв з Північної Трансільванії, окупованої Угорщиною: Процес геттоїзації євреїв розпочався 3 травня 1944 року. Як паралель, в західних державах цей процес тривав 2 або 3 роки, на півночі Трансільванії він тривав півтора місяця. Лише беручи це до уваги, ми можемо дати собі справи про квапливість репресії з боку німецької та угорської влад, які мали винищувати єврейське населення.

Так, у містах Північної Трансільванії з’явилися гетто, місця, де мала вирішуватись доля людей. Маріус Попеску уточнює: У нас були гетто в Орадії, Клужі, Дежі, Сату-Маре, Сфенту-Георге, Тиргу Муреші, Шімлеві. Цей процес гетоїзації проводився на основі практики, згідно з якою євреїв збирали з навколишніх сіл та геттоїзували їх у містах. Але не були гетто в справжньому сенсі цього слова. Я маю на увазі, що вони не були подібними на гетто в Польщі, де були побудовані стіни в містах, де проживало єврейське населення в абсолютно жалюгідних умовах. У Північній Трансільванії є ще одна специфіка: гетто були транзитними. Я б використовував термін «госпіталізація євреїв», оскільки вони побували лише 2-3 тижні в гетто. Слово гетто увійшло до лексики, але я б не назвав так. Зазвичай гетто були на околиці міста, де збиралося єврейське населення, місце будучи дуже малим. Єврейське населення в місті Орадії становило близько 30%, тому близько 30 тисяч євреїв з Орадії були гетоїзовані. У місті Клуж у гетто проживало 18 тисяч євреїв, а саме в тодішній фабриці целги «Іріс». Умови були жалюгідними, туалетів не було, їжу давали раз на день, і люди жили виключно тим, що взяли з дому. Третього травня 1944 року, коли їх забрали жандарми, їм дали лише півгодини на підготовку. Гетто було оточене дротом.

Елі Візель, лауреат Нобелівської премії миру, родом із Сігетту Мармацієй перебував в гетто в Орадії перед тим як був відправлений до Аушвіца. Юна Єва Хейман, названа Анна Франк Трансільванії, яка померла у Аушвціі, також перебувала у гетто в Орадії. Слід уточнити, що її щоденник став згодом всесвітньо відомим. З щоденника Єви нащадки довідались, як сприймала тринадцятирічна дівчина сучасну її дійсність, як вона усвідомлювала навколишній світ, світ дегуманізації, ненависті й геноциду. Лікар Нійслі Міклош, житель міста Орадії, який був ув’язаним концтабору Аувшіц та співпрацював з лікарем Йозефом Менгелем, якого називали «ангелом смерті», у свою чергу перейшов через концтабори на території Румунії. Це лише три імена, які перебували у концтаборах у Північній Трансілванїї та які залишили записи про життя в цих концтаборах. Маріус Попеску пояснює: «У гетто, євреїв принижували, знущалися і навіть вбивали. Ми маємо кілька прикладів про те, що сталося у Пивоварні «Дрехер» де євреїв примушували сказали, де заховали своє багатство або щоб подали інформації про людей, яким вони залишили свої товари. Я дізнався про це від свідчень тих, хто вижив Аувшіцу, але їх не було дуже багато. Я б згадав два імена Отто Адлер та Олівер Лустіг, останній написав документи у вигляді двох книг «Справа гетто на Північній Трансільванії. Таким чином, ми маємо дуже детальний погляд про те, що сталося в цих гетто».

75 років тому для 150 тисяч євреїв з Північної Трансільванії, окупованої
Угорщиною, існування закінчувалося. Але починали їхні свідчення для вічності.

75 років тому, 9 жовтня 1941 року Румунія почала депортацію євреїв з Буковини. В цілому 140 000 євреїв з Румунії загинули в концентраційних таборах в Придністров’ї. Ще 130 000 євреїв з Північної Трансільванії, румунська територія, що стала частиною Угорщини в 1940 році, загинули також у нацистських таборах. Але переслідування євреїв почалося під час правління уряду Гога -Куза, який був при владі у період з 29 грудня 1937 року по 10 лютого 1938 року, шляхом прийняття расових законів.

21 січня 1938 року Указ 169 вніс зміни до румунського громадянства у результаті чого 225 222 осіб, або 36,50% румунських євреїв втратили його. Переслідування євреїв продовжилось під час уряду на чолі з Джурту влітку 1940 року. 8 серпня 1940 року, на пропозицією прем’єр-міністра Джурту король Карол II підписав законопроект про правовий статус єврейських жителів у Румунії. Указ запроваджував дискримінаційні заходи для румунських євреїв, такі як нерівність перед законом, податкові зобов’язання або фізична праця, заборона на придбання майна, усунення з адміністративного апарату, сегрегація освіти і заборона носити румунські прізвища. Другий указ, забороняв зокрема змішані шлюби, а порушення закону каралось позбавленням волі від 2 до 5 років.

23-го серпня 1939 року, нацистська Німеччина і Радянський Союз уклали відомий пакт Ріббентропа -Молотова шляхом, якого вони поділили між собою території країн Східної Європи. Таким чином, Радянський Союз висунув Румунії, 26 і 27 червня два ультиматуми з вимогою віддати Бессарабію і Північну Буковину протягом двох днів. Під час відступу румунської армії та адміністрації і радянського вступу, частина єврейського населення бессарабських міст освистала і атакувала румунську армію та аплодувала радянські війська, що було приводом для продовження переслідування євреїв взагалі. Після того, як Румунія відновила контроль над Бессарабією і Північною Буковиною, в 1941 році, антисемітська політика стає все більш систематичною, і 9 жовтня 1941 року для румунських євреїв починаються великі випробовування.

Історик Андрей Оїштяну показав з яких причин 9-го жовтня вшановується пам’ять жертв Голокосту в Румунії: День 9-го жовтня за рішенням Парламенту Румунії, став Національним днем пам’яті жертв Голокосту в Румунії. Це важливий день, і не тільки для євреїв, а й для всіх громадян цієї країни. Я сам брав участь в раді, яка вирішила, в який день ми повинні вшановувати пам’ять жертв румунського Голокосту. Ми не хотіли вшановувати в січні, коли Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, тому що в Румунії не європейський Голокост заперечується, мінімізується, а румунська частина Голокосту. Потім, ми вважали за краще відзначити цей особливий день 9 жовтня, оскільки він з’являється в документах. Я прочитав уривок з розпорядження префекта Буковини з якого, випливає, що 9 жовтня почалась депортація євреїв з Буковини та Бессарабії до таборів у Придністров’я. Цей фрагмент звучить так: сьогодні, 9 жовтня 1941 року, поїзди з єврейським населенням від’їжджали,із сіл Іцкань, Бурдужень та міста Сучава.

Дорога до Придністров’я була дорогою до загибелі. Але поїзди смерті почали вирушати з румунських станцій з червня 1941 року, коли румунська військова і цивільна влада організували і здійснили погром в Яссах, столиці Молдови, внаслідок якого 13,000 євреїв загинуло. Сьогодні на меморіальних дошках тих вокзалів і в синагогах в містах Буковини- Радівцях, Ватра-Дорней, Кимпулунг-Молдовенеск, Сучава та Ґура-Гуморулуй можна прочитати, що восени 1941 року на Буковині було депортовано 91 845 євреїв з наказу Іона Антонеску. Але під час депортації з Буковини відзначився Траян Попович, мер Чернівців, який врятував від депортації близько 19 000 євреїв.

Історик Андрей Оїштяну розповідає про початок єврейського геноциду 75 років тому: Із вокзалу Бурдужень у вантажних вагонах євреї були відправлені у Придністьров’я, а котрі йшли пішки і відставали були застрелені. У зв’язку з цим Геббельс записав у своєму щоденнику, що румуни не вміють відповідно організувати геноцид, залишивши за собою мертвих, що призвело до інфекцій і хвороб. Звичайно, євреї були повністю пограбовані, їм забрали все багатство, навіть довелося здати ключі від будинку, гроші і ювелірні вироби. До речі, в тому наказі було сказано, що будуть розстріляні, хто сховає коштовності. До речі, євреї, котрі не загинули в дорозі прибували до таборів, де їх не було знищено в газових камерах, вони були розстріляні, а багато хто помер від хвороб і голоду.

Євреї з Бессарабії пережили ті самі переслідування. У жовтні 1941 було створений гетто і трудові табори в більш ніж 150-ох населених пунктах. У період з жовтня 1941 по серпень 1942 року було депортовано тут 150 000 євреїв з північної Румунії (Буковини, північної Молдови і Бессарабії), з яких вижили близько 50 000. Євреї з Бессарабії були використані для примусової праці, особливо в будівництві доріг. Найбільш вражаючим було становище дітей, багато з цих дітей залишилися без батьків або близьких родичів. 22% депортованих становили діти і близько 20 000 дітей померли від голоду, холоду і хвороб.

9 жовтня 1941 почався жахливий період для єврейської меншини, кількість якої складала більше 700 000 у Великій Румунії. Голокост і комуністичний ГУЛАГ були найбільшим втіленням зла в історії.