Дипломати країн, які тяжіють до сильних світу цього, завжди мають місію бути на крок попереду подій. Вони повинні розшифровувати тенденції та наміри, якщо це можливо, ще до того, як вони з’являться. Дипломати країн-сателітів присутні в столицях і в усіх місцях, де приймаються важливі рішення, і часто навіть досягають привілейованих позицій. Так було і з румунською дипломатією у міжвоєнний період, яку певний час очолював Ніколає Тітулеску (1882-1941 рр.).
Після Першої світової війни атмосфера в Європі залишилася напруженою, зі складними відносинами між європейськими країнами. Переможені країни блоку Центральних держав на чолі з Німеччиною не змирилися з положеннями мирних договорів, відомих як «Версальська система». Це означало легалізацію їхніх територіальних втрат і виплату воєнних репарацій. Створення Ліги Націй у 1919 році, попередниці сьогоднішньої Організації Об’єднаних Націй, було спробою зібрати представників усіх націй за одним столом і провести дискусії, щоб розрядити очікування. Румунія була прихильником Версальської системи та Ліги Націй для збереження фактичного стану речей. А одним з її найактивніших дипломатів був Ніколає Тітулеску.
Ніколає Тітулеску, за фахом юрист з міжнародного права, народився в місті Крайова на півдні Румунії. Він був членом Консервативно-демократичної партії і виступав за вступ Румунії у Першу світову війну на боці Франції. Після війни був повноважним міністром у Великій Британії, а в 1928-1936 роках – міністром закордонних справ у кількох урядах. З 1921 року був постійним представником Румунії в Лізі Націй і двічі обирався її головою – у 1930 та 1931 роках.
Йосип Іджирошяну був дипломатом, якого відкрив Ніколає Тітулеску. У 1997 році Центр усної історії Румунського радіо взяв інтерв’ю в Іджирошяну, який розповів, чому Румунія мала привілейовану позицію в Лізі Націй і яку роль відіграв Ніколає Тітулеску в його отриманні. «Румунія була єдиною країною в світі, яка мала своє представництво в Лізі Націй. І це було прийнято швейцарським урядом на догоду Тітулеску. Оскільки Тітулеску багато зробив для швейцарців, він організовував більшість своїх зустрічей і конференцій у Швейцарії, тому що це було в його інтересах. А потім, звичайно, все це зацікавило швейцарців, тому що він несподівано виставив Женеву в надзвичайному світлі.»
Таким чином, у структурі румунської дипломатії женевський представник при Лізі Націй став навіть більш важливим, ніж міністр у Берні. Дипломат у Женеві розглядався як переговірник з важливими країнами, в той час як дипломат у Берні вважався державним службовцем, пов’язаним лише з країною, до якої він був направлений. Очікувалося, що румунський дипломат у Женеві заведе друзів серед найважливіших політиків і впливових дипломатів та налагодить зв’язки, які він зможе використати на користь Румунії.
Сам Тітулеску був більше, ніж просто постійним представником Румунії в Женеві. Одного разу його попросили стати посередником у примиренні між французьким і британським урядами. Друг французького прем’єр-міністра П’єра Лаваля, він вважався дуже приємною людиною, з великою врівноваженістю і тактом. Суперечка між французьким і британським урядами виникла через те, як слід ставитися до Німеччини. Загалом, Франція і Великобританія збігалися в поглядах на гарантії безпеки в Європі після Першої світової війни. Вони проштовхнули Локарнський договір 1925 року, який гарантував безпеку східних кордонів Франції. Але на початку 1930-х років Британія запропонувала пом’якшити політику Франції щодо Німеччини, а Франція відкинула цю пропозицію через побоювання відродження німецького мілітаризму. Британці пішли ще далі, вважаючи, що Франція намагається домінувати в Європі більше, ніж на це здатна Німеччина.
У цьому напруженому кліматі посередником між Лондоном і Парижем виступив Тітулеску, – розповів Йосип Іджирошяну. «Представники великих країн не хотіли опускатися, благати інших прийти на зустрічі. Контакти відбувалися не через міністерства, а через голів урядів або великих політичних діячів. І тоді їм була потрібна людина на кшталт Тітулеску. Він довгий час був міністром в Англії, у нього було багато друзів, французи не хотіли говорити з англійцями, а англійці не хотіли говорити з французами. Вони хотіли, щоб все було організовано третьою стороною, яка б з’ясовувала менталітети, настрої, розмовляла з одними та з іншими.»
У 1936 році Тітулеску звільнили з державної посади в Румунії через його антифашизм, і він виїхав у вигнання до Швейцарії, а потім до Франції. Він помер у Каннах у 1941 році, розчарований курсом історії.
