Tag: договір

Друга світова війна завершилася в 1945 року. Влітку 1946 року в французькій столиці стартувала мирна конференція, яка тривала до жовтня. Через кілька місяців, 10 лютого 1947 року, в Парижі було підписано мирні договори з країнами, які були європейськими союзниками нацистської Німеччини: Італія, Румунія, Угорщина, Болгарія та Фінляндія. Кожна з цих переможених країн прагнула якнайкраще вийти з важкого становища, в якому опинилася. Але всі втратили певні території, крім Болгарії, та всі були змушені виплатити військові репарації.

На мирній конференції та підписанні договорів Румунію представляв контрольований комуністичною партією уряд, імпонований радянським окупантом. Румунське лобі та співробітники, які працювали над офіційною позицією, прагнули навести вагомі аргументи на користь власної позиції. Георге Апостол займав важливу посаду в ієрархії Комуністичної партії Румунії. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення, записаного у 1995 році, він заявив, що комуністи, які входили до складу уряду доклали багато зусиль для того, щоб Румунія добилася своїх власних інтересів: «Лукрецію Петрешкану також ввійшов до складу румунської делегації не лише як міністр юстиції, а й як відомий в країні політик. Відбулися кілька раунів переговорів, Петрешкану не мав виняткової ​​позиції. Георге Тетереску мав головну роль у переговорах із західними країнами, він був міністром закордонних справ та відомим політиком й за кордоном. Після обговорення мирного договору в Парижі в 1947 року, делегація повернулася і була прийнята з великим ентузіазмом, хоча головним виграшем було лише питання Трансільванії. Однак це право Румунії на Трансільванію було важко здобуте.»

Георге Барбул був керівником штабу маршала Йона Антонеску, голови уряду в 1940-1944 роках. Йому було доручено підготувати два звіти, один про румунсько-угорський спір, та інший про становище єврейської меншини в Румунії: «Комісія мене попросила написати ці звіти. Комісія була створена для розроблення документів, які мали бути представлені на Мирній конференції. Головою цієї комісії була Анна Паукер. Зрозуміло, ​​мені було дуже важко скласти ці звіти. Відносини між Румунією та Угорщиною не були проблемою. Я зробив звіт так, як я думав, і ніхто мені не заперечив. Стосовно єврейської проблеми, то для мене ситуація була набагато складнішою, тому що, мені як колишній співробітник Йона Антонеску та Міхая Антонеску, було важко писати так як вимагалося в ті часи. Я сказав собі: якщо я напишу так, як вони хочуть, у мене немає характеру. А якщо я напишу так, як я думаю, то потрапляю в погану ситуацію. Але мені дуже пощастило: я отримав документацію від American Jewish Joint Distribution Committee, міжнародної єврейської організації, яка тоді цікавилася Румунією. Я дізнався, що євреїв, які залишилися в Румунії після відступу Бессарабії, Північної Трансільванії та Південної Добруджі, було майже 400 тисяч. Тому я зробив звіт, який показав, що в Румунії становище євреїв, порівняно з іншими країнами, які були під німецькою окупацією, було найкращим. Цей звіт був представлений Анні Паукер, яка його схвалила, а це для мене було несподіванкою.»

Пaул Нікулеску-Мізіл був комуністичним сановником. У 1997 році він зізнався, що невизнання спільної войовничості Румунії, на мирному договорі, було несправедливим: «Найоголовнішим питанням переговорів була спільна войовничість. Ми підтримали ідею спільної войовничості. Справи зайшли так далеко, що великі сили навіть змінили дату, коли Румунія почала воювати проти Німеччини. У мирному договорі вказана дата 12 вересня, а ні 23 або 24 серпня 1944 року, коли ми почали боротися проти німців. Отож зайшлося так далеко, що реальність була спотворена! Це влаштовувало росіян, це влаштовувало також американців. Чому це влаштовувало росіян? Тому що вони хотіли показати себе як визволителями Бухареста, території Румунії. Я розповідав в одній зі своїх статей про момент, коли в 1959 році маршал Конєв приїхав передати нам бойовий прапор танкового полку, що визволив Бухарест. Я підготував документальні матеріали для Еміля Боднераша, міністра оборони. Більш чітким доказом є газетна збірка 29-30-31 серпня 1944 року яка описує коли радянські війська увійшли в Бухарест їх прийняли з квітами, та з балконів різних будинків їх вітали комуністи. Привітали румунських військ і соціал-демократи. Отож, радянські війська увійшли до Румунії парадом, а ні в бойовому порядку.»

75 років тому підписання Паризьких мирних договорів засвідчувало кінець Другої світової війни. Переможені країни йшли різними історичними шляхами, для Італії та Фінляндії це означало процвітання та демократія. Однак для Румунії, Угорщини та Болгарії слідували тиранія та бідність, що приніс комуністичний режим.

4 червня
1920 року у Великому Тріанонському палаці у Версалі було підписано мирний
договір між переможною Антантою у Першій світовій війні та Угорщиною. В результаті домовленостей, на карті Європи з’явилися нові країни, такі як Югославія, Чехословаччина
та Угорщина та країни, які подвоїли свою територію та кількість жителів, як наприклад Румунія. До
складу нового Королівства Великої Румунії тепер входили
Банат, Буковина, Крішана, Марамуреші Трансільванія, що були до тоді провінціями Австро-Угорщини, з
переважно румунським населенням. У березні 1918 року Бессарабія, румунська провінція в Росії, приєдналася
до нової пан-румунської будови, на базі принципу національного самовизначення. Тріанонський договір був підписаний для встановлення кордонів нової Угорщини з її
сусідами: Австрією, Чехословаччиною, майбутньою Югославією та з Румунією.

Кінець
Першої світової війни відбувся ще у листопаді 1918 року, коли Німеччина здалася
франко-англо-американським військам. Але угорське населення та його еліта не
змирилися із закінченням війни, а вдалися до революційної форми повалення
існуючого порядку за зразком більшовицької революції під керівництвом Леніна в
Росії в 1917 року. Таким чином, заснована в 1919 році Радянська республіка
Угорщина розпочала війну проти Чехословаччини та Румунії для повернення
територій, що належали її до тоді. Перемоги чехословацької та румунської армій
призвели до окупації Будапешта румунською армією та розпуску радянської Угорщини.
На початку 1920 року нарешті міг бути підписаний настільки бажаний мир з Угорщиною.

Історик Іоан Скурту описав клімат початку 1920-х років у
східній половині колишньої Австро-Угорщини, який передував підписанню мирного
договору: «Тріанонський договір був підписаний після бурхливих дебатів за
участю угорської делегації, починаючи з січня 1920 року, яка прагнула отримати збереження цілісності Угорщини, заперечуючи вимоги та рішення румунів, словаків, хорватів і словенців, які об’єдналися і створили нові
держави. Договір був підписаний із запізненням і тому що, угорська делегація на чолі з Альбертом Оппоні бачила, що на мирній конференції вона не скористалася успіхом, оскільки рішення там
ґрунтувалися на принципі національного самовизначення, тобто на волі народів.
Президент конференції, прем’єр-міністр Франції Александр Міллеран, оцінив, що народи ще восени 1918 року
вільно вирішили свою долю. Таким
чином, аргументи делегації
щодо збереження тисячолітньої Угорщини не змогли бути задоволені».

Румунія виграла внаслідок підписання Тріанонського
договору не лише тому, що вона була у таборі переможців, але й тому, що мала
певні аргументи. Іоан Скурту пояснює: «Основним аргументом було рішення
Національної асамблеї в Алба-Юлії, яка була представницькою нарадою. Ті 1.228 делегатів,
обраних у всіх дільницях Трансільванії, мали повноваження, тобто обов’язкові мандати, голосувати за об’єднання Трансільванії
з Румунією. По-друге, відбулася
конвенція у серпні 1916 році, на базі якої Румунія вступила у війну на запит Антанти, де
детально були передбачені кордони Румунії, у тому числі з Угорщиною. Третім
аргументом був внесок румунської армії у перемогу Антанти, оскільки вступом Румунії у війну, влітку 1916 року,було звільнено
західний фронт, французький, що призвело до переміщення австрійських та
німецьких військ на румунський фронт. У Румунії велися великі битви, такі, як
влітку 1917 року в Мерешть, Мерешешть та Ойтузі, де військові сили Центральних держав зазнали значних втрат, що
сприяло перемозі Антанти в 1918 році»

Стосовно об’єднання від 1918 р., закріпленого Тріанонським договором 1920 року, історик Ніколає Йорга писав: Нашу шану слід
віддати всім румунам, від найвищого військового та політика до останнього селянина,
одягненого у військовий одяг. Усі румуни внесли свій внесок у цю перемогу, але
Румунія мала виняткове покоління еліт, яке зробило це можливим. Король Фердинанд і королева Марія,
безумовно, повинні посідати перші місця у списку покоління з 1918 року. За ними йдуть політики Іон І.К. Бретяну, Юліу Маніу, Васіле Голдіш, Штефан Чічо-Поп, Джордже Поп де Бисешть, Іон Інкулец, Пантелімон Халіпа,
Іон Ністор,військові, такі як лейтенант Екатеріна Теодорою, капітан Грігоре Ігнат, генерали Константин Презан, Александру Авереску, Єремія Грігореску та багато
інших. Але Румунія поплатилася
за ту чудову перемогу 1918-1920 років, і Іон Скурту розповідає про це: «Маленька Румунія поплатилася багато,
насамперед поплатилася кров’ю. Статистики свідчать про те, що приблизно 800.000
румунів загинули під час боїв через хвороби, нестачу та жертви, яким вони
піддалися за ці два роки участі у війні. Румунія також мала дуже важливі
матеріальні та духовні витрати через те, що німецькі, австро-угорські,
болгарські, турецькі окупанти пограбували протягом часу окуповану територію.
Також не забудьмо про те, що уряд Румунії з міста Яс надіслав до Росії скарб
Румунії, два транспорти, один у грудні 1916 р., та ще один у липні 1917 р.,
скарб, який не був повернутий ніколи. У підписаному офіційному документі чітко
зазначено, що російська сторона бере на себе відповідальність за його
транспортування та доставку до Румунії».

100 років тому Тріанонський договір
підтвердив реальність того часу та волю тогочасних людей. Це був початок нової ери, якої
прагнули тогочасні люди.

Під
кінець Першої світової війни, Румунія опинилася у таборі переможців. Наприкінці 1918 року території, на яких проживали переважно румуни, котрі входили
до складу Російської та Австро-Угорської
імперій, об’єдналися з Королівством Румунії, а мирні
договори мали закріпити нові
кордони.

Але міжнародне визнання нової Румунії не відбулося так просто, розбіжності та узгодження інтересів
ускладнили укладення мирного
договору.
Румунії довелося справитися з
опозицією з боку своїх
союзників, які дорікали їй, але Румунія відповідала союзникам виправданнями та своїми докорами. Таким чином, стан
напруженості досяг того моменту, коли прем’єр-міністр ліберал Йон І.К. Бретяну, який вирішив вступ Румунії у війну,
покинув мирні переговори, незадоволений тим, що
у випадку Румунії не були дотримані повністю положення Конвенції від 1916 року,
на підставі якої вона вступила у війну.

Ми запросили історика Йоана Скурту розповісти про суперечки між
Румунією та її союзниками Францією, Великобританією, Італією та США у 1919 році
та про докори Румунії з боку Антанти. Ось, що він сказав:
Румунії довелося укласти окремий мирний договір з Центральними силами оскільки Росія вийшла з війни, а Румунія залишилася сама на східному фронті. Однак, вона
уклала мирний договір, принаймні так свідчать документи, за згодою союзників.
Конвенція від 1916 року у великій мірі давала переваги Румунії, Йон І.К. Бретяну вів
переговори дуже добре. Франція зазнала великих труднощів на західному
фронті, і російська армія не змогла здобути перемоги в Галичині. І тоді
вважалося, що Румунія повинна втрутитися, щоб залучати якомога більше німецьких
та австро-угорських солдатів і таким чином поліпшити ситуацію на двох фронтах. У
цих умовах були зроблені певні поступки, про які наприкінці війни Франція зокрема
почала шкодувати.

Через складну ситуацію, в якій опинилася Франція в 1916 році, необхідність
вступу Румунії у війну стала терміновою. Йоан Скурту вважає, що в той момент Румунія
знала скористатися своїм шансом та отримати важливі переваги. Які були ці
переваги? Йоан Скурту уточнює: По-перше, йшлося про північний та західний
кордони, які Йон І.К. Бретяну з надзвичайною ретельністю визначив. Він уточнив лінію
кордону, беручи до уваги певний пагорб, певну річку, певне село, щоб
тоді, коли довелося встановлювати кордони на Мирній конференції, вони б були вже вирішені. Цей кордон фактично поважав течу річки Тиси аж до її впаду в Дунай,
що, з іншого боку, невдоволено Сербією, яка, в свою чергу, стверджувала, що кордон проходить занадто близько до Белграду, та що їй необхідний безпечний простір,
хоча Румунія зобов’язалася не мілітаризувати відповідний кордон.

У січні 1919 року почалася Мирна конференція в Парижі, і делегація Румунії поїхала
туди, щоб отримати те, що їй обіцяли. Але були інтереси, яких треба було
задовольнити через компроміси. Йоан Скурту: Була різниця між поглядами «чотирьох
великих», тобто президентом США, прем’єр-міністром Великої Британії,
прем’єр-міністром Франції, прем’єр-міністром Італії, з одного боку та Йоном І. К. Бретяну, з іншого боку, який вважав, що на підставі положення Конвенції від 4 серпня 1916 року,
держави-підписанти мають бути рівними. Але на
мирній конференції утворилася Вища рада, яка встановила, щоб держави-члени мали
статус держав з необмеженими інтересами, в той час як інші держави, в тому
числі Румунію відносили до держав з обмеженими інтересами. Беручи до уваги той факт,
що президент США Вільсон боровся за рівноправність між державами, за
демократію, за демократичне врегулювання суперечок між державами, Йон І.К. Бретяну
наполягав на тому, щоб до Румунії ставилися як до решти країн-переможниць. Але навіть президент США Вільсон уточнив, що кожна
країна вартує скільки вартує її військова сила.

Хоча, врешті-решт
прем’єр-міністр Йон І.К. Бретяну добився визнання нової Румунської держави, він подав у відставку й відмовився
підписувати Мирний договір від імені Румунії. Александру Вайда Воєвод підписав мирні договори, які визнавали Велику Румунію. Йоан Скурту
пояснює: Не можливо було щоб невеличка країна, яка хотіла об’єднати свої території, а це об’єднання мало бути укріплено договорами, мала претензії бути рівною з США,
Францією, Великобританією та Італією. Навіть й Бретяну зрозумів це та залишив Александру Вайду Воєвода очолювати румунську
делегацію, порадивши йому напередодні вступити до масонства. Бретяну
дізнався, що багато рішень приймалися вночі, коли члени масонської організації зустрічалися. Бретяну не брав участь, оскільки він не був членом жодної масонської організації. Але, Вайда був більш придатним і зрозумів, що
йому нікуди діватися. Вайда пояснив у парламенті,
що він усвідомлював той факт, що кинувся в яму і потяг зі собою Румунію, але він відчував, що в тій ямі перебували також делегації США, Великобританії, Франції
та Італії .

Нарешті, Румунія добилася визнання об’єднання
Буковини з Румунією через договір з Австрією, визнання об’єднання Трансільванії
з Румунією та визнання об’єднання двох третин Банату через договір з Угорщиною. Таким чином, Румунія домоглася своєї мрії.