Tag: документальний фільм

Троє румунських кінематографістів – продюсер Анда Йонеску,
кінооператор Бороко Біро та актриса Марина Палій – взяли участь цього року у
майстер-класі Таланти Берлінале, який відбувся на Берлінському
кінофестивалі з 1 по 5 березня 2021 р. Гостем нашої сьогоднішньої культурної
передачі є Анда Йонеску, продюсер чотирьох румунських фільмів, світова прем’єра
яких відбулася у 2020 році на міжнародних фестивалях: «Міа сумує за своєю
помстою» режисера Богдана Теодора Олтяну, «Отто Варвар» Руксандри Гіцеску, «Ми
проти нас» Андри Тарари та «Отче наш» Андрея Дескелеску.

Анда Йонеску зіткнулася з кінематографією як галуззю,
коли навчалася ще в Данії, в Орхуському університеті. Там вона заснувала Aarhus Short Film Challenge (Орхуський конкурс короткометражних фільмів) – фестиваль
короткометражних фільмів, який заохочував студентів та випускників знімати незалежні
фільми. У той же період разом із друзями, які захоплювались кіномистецтвом, створила
«FilmSense»,
асоціацію, орієнтовану на освітні програми та розробку платформи для просування
кіно. У 2016 році вона працювала з міжнародною командою над міні-серіалом SF, який
знімали в Катарі. Після цього досвіду вона працював продюсером чотирьох
фільмів, прем’єра яких відбулася в 2020 році, взявши участь у їх розробці та
фінансуванні. У розмові з нами Анда Йонеску говорила про відбір до майстер-класу «Таланти Берлінале»
та про чотири минулорічні румунські фільми, продюсером яких була вона. Майстер-клас
«Berlinale Talents», захід в рамках Берлінського
міжнародного кінофестивалю, цього року зібрав кінематографістів -початківців,
щоб запропонувати їм платформу, де вони мали змогу познайомитися з іншими
людьми та створити зв’язки, але і місце де вони насолоджувались би інтенсивними
майстер-класами із відомими гостями.

Продюсер Анда Йонеску: «Це був тиждень, в якому було
зосереджено багато інформації, нових речей, дискусій, дебатів, дуже творчий
тиждень. Цікаво провести інтенсивних 5 днів, протягом яких з ранку до вечора ви
постійно берете участь у програмах, і вам доводиться вибирати між різними
можливостями, які є у вашому розпорядженні і максимально використовувати всі
можливості. Це був цікавий досвід, особливий. Важливий досвід для всіх учасників
кіноіндустрії, але тим більше для продюсерів, для нас важливо встановити
зв’язки з іншими продюсерами, оскільки іноді бажано зняти фільм із кількома
партнерами. Ось чому ці майстер-класи та заходи дуже корисні, їм вдається
зблизити людей, вони допомагають знайти співробітників для майбутніх проєктів. Водночас,
завдяки «Талантів Берлінале», я мала доступ до зустрічей та дебатів з
режисерами та сценографами, у яких мені було чому навчитися. Це була можливість
поговорити протягом години з такими кіномитцями, як тайський режисер Апічатпонг
Веерасетакул або режисеркою документального кіно Кірстен Джонсон. Були дуже
важливі дискусії з людьми, з якими не завжди можна зв’язатись, це своєчасність розвитку
на багатьох рівнях».

Завдяки «Tangaj Production», Анда Йонеску виступила продюсером двох незалежних
фільмів, тобто без фінансування з боку Національного центру кінематографії (НЦК):
«Міа сумує за своєю помстою» Богдана Теодора Олтяну та документальний фільм «Ми
проти нас» Андри Тарара. Для кінострічки «Отто Варвар» режисерки Руксандри Гіцеску вона
була продюсером делегованим компанії «Alien Film», а для документального фільму Отче наш режисера
Андрея Дескелеску – була головним продюсером.

Анда Йонеску, про те, що спонукало її взяти участь у цих
проєктах: «Думаю що, я дуже резонувала з історіями та їх авторами. Перед тим як
почати працювати над проєктами Андри Тарари та Андрея Дескелеску я не думала,
що мене можуть цікавити особисті документальні фільми, але зрозуміла, що мене
приваблює ця сфера. Всі чотири проєкти привабили мене з самого початку, я відчула,
що вони автентичні, і думаю, що першим кроком є ​​резонувати із тим, що тобі
пропонують. Як продюсер ти повинен бути мотивованим, дуже любити те, що робиш,
і вірити в проєкт до кінця. Я хочу робити різні проєкти і працювати якомога
більше і навчатися на цьому. Сталося так, що я познайомилася з такими людьми, з
якими змогла довести до кінця ці проєкти. Я рада, тому що мене цікавили всі ці
речі, я хотіла побачити, як працюється над документальним фільмом, я також хотіла
працювати з режисерами-початківцями, але також з досвідченими режисерами, такими
як Богдан Теодор Олтяну та Андрей Дескелеску. Тож робота над цими чотирма
фільмами була складним досвідом, вони будучи різними проєктами.»

Вдома, My Home, дебютний документальний фільм Раду Чорнічука, був показаний у
світовій прем’єрі на кінофестивалі «Sundance», найважливішому фестивалі
незалежного кіно в США, де отримав спеціальний приз журі оператору (World Cinema Documentary).

Документальний фільм,
який розповідає історію сім’ї, що 20 років прожила в нетрях дельти Векерешть,
поки місце не набуло статусу заповідної території – Природний парк Векерешть,
також було нагороджено головним призом на Мюнхенському міжнародному фестивалі
документального кіно, премією спеціальне журі на Фестивалі документального кіно
в Салоніках, Гран-при Міжнародного кінофестивалю в Кракові, премією за права
людини на Сараївському кінофестивалі та Премією за моральний підхід на Фестивалі
документального кіно MakeDox (Македонія).

Спочатку Раду Чорнічук та сценаристка Ліна Вдовий планували зробити
репортаж про дельту Векерешть, найдикіше місце в Бухаресті. Історія родини Енаке,
яка майже 20 років прожила в дельті Векерешть і якій довелося переїхати з
дев’ятьма дітьми до міста у 2016 році, як тільки парк був оголошений природним
заповідником, переконала їх відмовитися від ідеї репортажу та зняти фільм.
Фільм, над яким вони попрацювали чотири роки, спостерігаючи за переходом сім’ї від
життя серед природи до міської суєти. Раду Чорнічук: «Моє захоплення цією
історією пов’язане з тим, що я бачив, як ці люди будували та зміцнювали свою
сім’ю. По-друге, абсолютно казкові стосунки дітей з природою були ще однією
темою, яка для мене мала дуже велике значення. Так само, очевидно, після
переїзду сім’ї Енаке до міста, мені було дуже цікаво прослідкувати цей процес
інтеграції. Історія виявилася досить складною, хоча чотири роки тому, коли я
почав цей проєкт, то подумав тоді, що все буде досить просто, і ми навіть не
думали знімати фільм. Ми думали, що знімимо репортаж, який додасть соціального
виміру історії про дельту Векерешть. Цілком закономірно було те, як
розгорталася історія. Працюючи над цим фільмом стільки років, протягом часу нам
прийшли інші ідеї, і речі почали зв’язуватися. Щодо монтажу, то завжди великим
викликом є переглядати сотні годин матеріалу та обрати суть історії. Це виклик -
перетворити, як режисер, майже триста годин зйомок на 86-хвилинний фільм. Здавалося
майже неможливим зробити це, але разом із сценаристкою фільму Ліною Вдовий,
продюсером фільму Монікою Лезурян-Горган та особливо редактором фільму Андрієм
Горганом нам вдалося витягти суть із трьохсот годин матеріалу, не втрачаючи
важливих тем фільму. Монтаж тривав два роки саме тому, що не завжди дуже просто
надати історії найкращу форму за кілька десятків хвилин».

Раду Чорнічук та сценарист Ліна Вдовий хотіли, перш за все, зробити почутими
голоси героїв. Лише таким чином, маючи доступ до точки зору персонажів, ми
можемо співчувати їм і зрозуміти, наскільки важко інтегрувати ромську громаду у
суспільство, вважають вони. Хоча Вдома, MyHome користувався міжнародним визнанням, Раду Чорнічук не мав можливості
супроводжувати свій фільм на фестивалях: «Я дістався багатьох місць з власного маленького
офісу шляхом онлайнового зв’язку. Однак нам вдалося фізично дістатися до
Цюріха, де ми виграли спеціальну відзнаку, та до Кельна, де нам було присуджено
іншу важливу нагороду. Це було дуже емоційно і перш за все це було захоплююче,
тому що ми зустріли реальних людей, зібраних навколо проєкту, над яким ми
багато працювали, проєкту, щодо якого ми хотіли провести дебати та дискусії, ми
хотіли привернути увагу до тем фільму. І нас порадувало те, що у нас були повні
зали і що люди надзвичайно цікавилися нашою історією, і ми провели сеанс
запитань та відповідей, з якого ми вийшли дуже енергійними та оптимістичними,
думаючи про те, що ми, люди, є справжніми виживачами, які вміємо зберігати
хороші речі у своєму житті. А однією з цих хороших речей – це зустріч людей
навколо історії. І це здається мені надзвичайним, бо ми ніколи не втратимо
інтересу та цікавості до історій».

Документальний фільм Вдома, My Home також входить до
офіційного відбору премій Європейської кіноакадемії (EFA) та був вперше показаний на HBOGO 15 жовтня.

Фестиваль французького кіно 2020, 24-е видання, відбувся між 23 вересня і 4
жовтня у Бухаресті та ще в 10 містах країни: Клуж-Напоці, Тимішоарі, Ясах,
Араді, Брашові, Бреїлі, Констанці, Сфинту Георге , Сібіу та Сучаві. 94 покази відбулися на великих екранах, як у критих приміщеннях, так і на
відкритому повітрі. Ми провели розмову з Йоаною Драгоміреску, координатором
кінотеатру Ельвіра Попеско та селектором фестивалю, про цьогорічний фестиваль,
який відбувся під девізом Le film français au féminin.

Видання, присвячене
жіночому кіно, від режисерок до актрис та видатних жіночих персонажів: «Причиною того,
що ми вибрали цю тему, є її своєчасність. У кіноіндустрії, як і в інших
галузях, можливо, навіть більш відвертою, все ще існує нерівність, якщо
говорити про сферу творчості, я маю на увазі особливо той факт, що більшість
режисерів і сценаристів продовжують бути чоловіками. Очевидно, актриси досить видимі,
але ми вважаємо, що дуже важливо виділити й творчий потенціал жінки, не лише як
експонату, як це траплялося досі. Ось чому ми хотіли нагадати шляхом цього фестивалю,
який щороку організовує Французький інститут в Румунії, що визнання жіночої
точки зору на оточуючі реалії є дуже важливим, і що ця перспектива повинна бути
відома і бачена всіма нами. Весь світ знає про цю полеміку, що призвела до
таких акцій, як «MeToo» у США, до дискусій, пов’язаних з номінаціями на «Оскар»
або нагородами «Сезар», дискусій, породжених тим, що чоловіки завжди супер
представлені. І ми бачимо це у вітчизняній індустрії, де за останні десять років
лише 19% румунських кінопродукцій були зняті жінками-режисерами. Щоб досягти
справедливого представництва, нам доведеться пройти довгий шлях, і ми хотіли,
щоб цей фестиваль сприяв би цьому. І чесно кажучи, це не було важко, бо фільмів,
знятих жінками або в яких жінки займають головне місце, дуже багато і вони дуже
доброї якості».

Ми також поспілкувалися з Йоаною Драгоміреску про
те, як було зроблено вибір на цьогорічному виданні: «Фільми були розділені на
три вже встановлені категорії. Фокус молодих режисерів – це перша
категорія, яка має на меті представити молодих талантів, режисерів (чоловіків
та жінок), які перебувають на початку їх кар’єри, з першим чи другим
повнометражним фільмом. Панорама французьких фільмів року – це
більш широкий і помітний розділ для широкої публіки, в якому ми намагаємось
представити чудові фільми поточного року та кінця минулого року, фільми, які користувалися
успіхом у глядачів чи кінокритиків. Третя категорія фестивалю, мабуть, найцікавіша,
була складена разом із престижним критичним журналом «Cahiers du Cinéma» та кінокритиком Йоахімом
Лепастьє, який щороку допомагає нам організувати вибір певної теми. Цього року
обраною темою стала Vive le sinsoumuses!, вшанування непокірних муз. Для цього
розділу цього року у нас була добірка, повністю зроблена з фільмів, знятих
жінками. І ці фільми мають абсолютно чудових персонажів, які свого часу щось
революціонізували, незалежно від того чи йдеться про задумані ідеї або про цілу
галузь. З цього розділу я навела би два заголовки, і почала б з того, що став
заголовком категорії, мова йде про документальний фільм Delphine et Carole, який переносить аудиторію посеред фемінізму
70-х років. Я рекомендую цей документальний фільм, в якому ми знаходимо
французьку актрису Дельфін Сейріг та швейцарського режисера Карола Руссопулоса,
які із камерою на плечі виступають за те, щоб жінки мали право на власну
художню точку зору. Крім того, цього року ми також запропонували добірку
короткометражних фільмів, знятих більше століття тому Алісою Гай, першою режисеркою
в історії кіно».

До тематики фестивалю – Le film français au féminin, також увійшло партнерство з Rezidenţa FemArt, проєктом, розробленим Румунською асоціацією жінок у
кіномистецтві (ARFC). У рамках цього
партнерства, п’ять молодих румунських режисерок на початку свої кар’єри мали
нагоду попрацювати протягом одного тижня зі спеціалістами, а також були
учасницями серії показів фільмів на Фестивалі, майстер-класів та пітчингових
(творчих конкурсів) сесіях, частково організованих Французьким інститутом з
Румунії в Бухаресті. Фестиваль також віддав данину
пам’яті видатній режисерці Агнеш Варда, показу її останнього фільму «Варда пар
Агнеш».

Погане становище дорожньої інфраструктури Румунії добре відоме всім: багато національних або повітових
доріг, що перетинають села, деградовані дороги або переповнені ямами та відсутність парапетів. На жаль, ці недоліки інфраструктури спричиняють людські жертви: у 2019 році понад 1.800 людей загинули в близько 32.000 ДТП, і 729 з них були пішоходами. Але ці цифри нічого не говорять про трагедії
тисяч сімей, які виявляють, що їхні близькі
або загинули, або стали інвалідами на все життя через нещасні випадки.

Їх
представляє Оана Бачу, голова Національної асоціації з питань підтримки жертвам та попередження
дорожньо-транспортних пригод: «За останні десять років спостерігається зменшення кількості ДТП як за рахунок попереджувальних кампаній, так і за рахунок стратегічно проведених інспекцій поліції. Ідея
полягає в тому, що з 2008 року – коли був побитий найстрашніший антирекорд: понад 3.000 летальних випадків від ДТП – сьогодні ми
говоримо в середньому про 1.800 людей, які щорічно гинуть по всій країні. Отже, кількість жертв
зменшилась, але протягом кількох років ми притримуємося цієї цифри і не можемо зробити жодних кроків
вперед. На жаль, ми посідаємо перше місце що стосується загиблих та поранених людей у ​​всьому ЄС.»

Але яким чином погана, не відремонтована, вузька або незручно розташована дорога загрожує нашому життю? І робить це майже неминуче, продовжує Оана Бачу: «Ви обмежені ситуацією, найчастіше, якщо ви професійний водій і повинні дістатися до певного пункту призначення за обмежений час. Або ви просто хочете здолати відстань за пристойний проміжок часу. Якщо ви їздите по вузькій дорозі, ви
взагалі не можете обігнати або не можете зробити це безпечно, тоді ви
зобов’язані зробити різні маневри, щоб своєчасно дістатися до пункту
призначення. Таким чином ви викриваєте себе і несете повну відповідальність,
якщо стаєте причиною ДТП із жертвами чи
без них. Ви також несете безпосередню відповідальність за ДТП, оскільки намагаєтеся уникати ями по дорозі. Важко довести, що вина також лягає на установу, яка повинна була
краще управляти цим відрізком дороги.
Тому ми роками боремося переконати людей у тому, що інфраструктура нам не допомагає, і навчити їх захищати себе. Для водіїв через вузькі та погано
освітлені дороги часом стає неможливим уникнути будь-якої перешкоди.»

Протягом років було лише кілька випадків, коли
громадяни подавали позови до
суду проти державних установ, тому що погане
утримання доріг, якими їм доводилося керувати, призводило до ДТП. Але переважна
більшість жертв не знають своїх прав і не хочуть навіть думати про
судовий процес. Оана Бачу, голова Національної
асоціації з питань підтримки жертв та запобігання дорожньо-транспортним пригодам: «Найбільша проблема,
з якою ми стикаємось у боротьбі за справедливість, – це страх людей. Вони бояться
боротися за свою правду, їм завжди здається, що це марно. Людям дуже важко зрозуміти такий процес,
а для його ініціювання потрібні значні фінансові кошти для правової допомоги. Ті, хто може собі це
дозволити, вирушають в довгий і важкий шлях, і, наскільки мені відомо, на національному рівні не має багато
позовів про притягнення влади до відповідальності за ДТП, спричинені поганим станом доріг.»

Безпечнішими дорогами можуть бути автомагістралі, тому що
вони обходять населені пункти та сприяють полегшенню затор
на дорогах. Однак, Румунія прославилася відсутністю автострад. Вкінці минулого року лише 4,8% національних
доріг були автострадами і налічували 866 кілометрів, враховуючи, що Румунія є дев’ятою за величиною
країною в ЄС із 238.397 кв. км. Що можуть робити пересічні люди в
цих умовах? Можуть вони
спробувати, наприклад, побудувати власну автомагістраль, як це зробив підприємець
Штефан Мандакі в
2019 році. Тоді, 15 березня, він
також ініціював незвичайний страйк: 15-хвилинну перерву, яка розпочалася о 15:00 годині. Тоді водії зупинили свої автомобілі на дорогах зі
сходу Румунії, щоб протестувати проти відсутності автошляхів в цій частині країни, а також проти поганого стану національних доріг загалом. Штефан Мандакі з Сучави вже побудував тоді символічний
метр автомагістралі у
своєму рідному населеному пункті Кумперетура
(північ), позбавленого будь-якого шосе, довгого чи короткого. Незважаючи на успіх цієї ініціативи з
підвищення обізнаності про важливість автомагістралі,
сьогодні, через півтора року, Молдова все ще не має автошосе навіть на
стадії проєктування.
Але Штефан
Мандакі не прогаяв часу. Він
продовжив свою громадянську акцію документальним фільмом під назвою 30
років і 15 хвилин. Штефан Мандакі: «Цей фільм також є протестом. Я протестую проти того, що в
історичній Молдові немає автошосе. Сучава повністю відключена, наприклад, від
столиці Трансільванії, від Клужу, та від столиці Румунії, Бухареста. Щоб подорожувати між Сучавою та
Клужем, Сучавою і
Бухарестом або Сучавою і Тімішоарою, в ділових
інтересах, я в кінцевому підсумку користуюся спортивним
літаком. Нас,
бізнесменів,
обставини змушують шукати нові шляхи
пересування. Крім того, в Румунії дорожні шляхи набагато
небезпечніші за повітряні.»

Документальний фільм 30 років і 15 днів більше зосереджується
на драмах кількох сімей, які постраждали в результаті ДТП, як це сталося, до речі, з родиною Штефана Мандакі: «Я нераз був, так би мовити, ногою в ямі, коли їздив нашими дорогами в Румунії. У моїй родині трапились ДТП, мама моя потрапила в ДТП, а також мій брат. Всі мої знайомі так чи інакше контактували з жертвами ДТП або постраждали через відсутність сучасних доріг у Румунії. Я хочу жити в Румунії, яка має нормальну інфраструктуру. Ми не
хочемо НЛО, не хочемо підвісних магістралей, ми хочемо пристойних доріг, де нашому життю не загрожували щодня. З малих років я багато подорожував з батьками. Дорогу до моря, від Сучави до
Констанци, я проїздив незліченну кількість разів і був очевидцем багатьох ДТП.»

Історію про яку розповідається у
фільмі Штефана Мандакі, ми
повинні, на думку Оани Бачу, постійно
розповідати іншим, для підвищення обізнаності органів влади, а також для того, щоб люди дізнавалися про
власну силу, борючись за свої права.

Дві румунські кінострічки мали світову
прем’єру на 72-му Каннському кінофестивалі, що
пройшов з 14 по 25 травня.
La Gomera/Свистуни у постановці режисера
Корнеліу Порумбою, увійшла до офіційного конкурсу, а
короткометражний фільм Останній шлях до моря режисера Аді
Войку був показаний у розділі «Semaine
de la Critique».

Фільм La Gomera, п’ятий повнометражний фільм
Корнеліу Порумбою був знятий у Румунії, Іспанії та Сінгапурі у 2018 році, а у
ролях виступили Влад Іванов, Катрінел Менгія, Родіка
Лазар, Сабін Тамбря, Агусті Вілларонга, Кристобаль Пінто і
Антоніо Буіл. Крісті, корумпований румунський поліцейський, який причетний
до домовленості з мафією у розмірі 30 мільйонів
доларів, прибуває на острів Ла Гомера, в
Іспанію, щоб навчитися «Ель-Сільбо», мови свисту,
що використовується місцевими жителями. Кодована мова допоможе йому звільнити
Жолта, торговця наркотиками, що перебуває під вартою в Бухаресті і є єдиним членом угрупування, який
знає, де приховані гроші.

Корнеліу
Порумбою розповідає нам історію цього фільму: «Я був у Франції і
побачив телерепортаж про острів і про цю кодовану мову. Це було десять років
тому, коли я закінчив зйомки до кінострічки «Поліцейський, прикметник».
Документальний фільм залишився в моїй пам’яті, я почав читати про цю свистливу
мову, і коли почав думати про фільм, то подумав що повинен його зняти у вигляді
поліцейського трилера. Написав кілька версій, і працював над ним постійно десь
чотири роки. Фільм цей означав досить серйозну документацію. Спочатку для цього
я використав інтернет, нарешті дістався до острова, щоб краще зрозуміти, про що
йде мова. На острові «La Gomera» я побував десь три-чотири рази. Крім того,
оскільки ця мова свисту викладається в школах на острові як обов’язковий
предмет, я весь час працював на острові з викладачем, завідуючим кафедри «Ель
Сільбо», який приїхав потім до Румунії, щоб навчити цієї мови акторів у фільмі.
Так, що я мав можливість поговорити з фахівцем.»

Корнеліу Порумбою вважає, що «La Gomera», кінострічка, яка конкурувала в
Каннах з фільмамиПедро Альмодовара, Джима Джармуша,
Квентіна Тарантіно та Кена Лоача, є
природним продовженням його діяльності: «З
тематичної точки зору, фільм пов’язаний з двома моїми
попередніми фільмами «Було це чи не було?» та «Поліцейський,
прикметник», два фільми, чиєю центральною темою є мова. В
Було це чи не було? вся громада намагалася визначити концепцію
революції і зрозуміти, що саме вони
пережили, а кінострічка Поліцейський,
прикметник – це також фільм про мову, бюрократичну мову, політичну мову,
так що цей фільм став природним продовженням, як свого роду пошук. Я вважаю, що всі
мої фільми стосуються спілкування, це тематика, що повторюється в моїх фільмах.»

Останній шлях до моря – відібраний у розділі «Semaine de la
Critique», що зосереджується на виявленні нових талантів у сфері кіно – це другий художній короткометражний фільм в
кар’єрі режисера Аді Войку після кінострічки Туман, нагородженої в Анжері і Санкт-Петербурзі. Дія відбувається у вагоні потягу, що прямує до моря. Шість пасажирів розмовляють між собою, але підозра, що виникає в певний
момент, перетворює ситуацію на неможливу. Перш ніж почати знімати фантастичні фільми, Аді Войку зняв документальні фільми («Румуни в Україні», «Вікторія», «Метробрендинг», «Історія любові між людьми та предметами», «Обличчя дельти»), але він заявив, що не зупиниться на документальному фільмі, і що важливою не є форма висвітлення певної історії. Аді Войку: «Художній фільм – це теж
кіно, і якщо деякі історії можуть стати темами документальних фільмів, то інші
краще підходять для художніх фільмів. На мій погляд, саме тому з’явилася фантастика,
з необхідності розповідати певні історії, про які не можна розповісти у документальному
фільмі.»

У головних ролях короткометражного фільму Останній шлях до
моря зіграли відома поетеса Анжела
Маркович (Марінеску), Ана Чонтя,
КрістінаЖунку, Сільвіу Дебу, турецький актор
Саліх Йільдірім та Аліна Віор.
Перед прем’єрою в Каннах актриса Ана Чонтя розповіла про
свою співпрацю з режисером Аді Войку: «Я дуже рада, що
фільм був відібраний в Каннах і вітаю Аді Войку. Яз самого
початку повірила в його фільм. Для мене
було дуже приємним досвідом зіграти в «Останньому шляху до моря», мені
дуже сподобався сценарій ще з самого початку, хоча Аді зробив багато
змін під час зйомок. І репетиції також переконали мене,
що це буде дуже хорошим фільмом.»

«Нормальний
аутичний фільм»/«NormalAutisticFilm» – документальна стрічка чеського режисера Мирослава Янека, здобула головний
приз Х-го Міжнародного фестивалю документального кіно і прав людини «One World Romania»

«Ми вважаємо, що цей фільм не обмежується
світом дітей, які страждають аутизмом, а звертається до всіх нас. Від цих дітей
ми можемо навчитися цінувати унікальність. Обираючи цей фільм ми вибрали,
насправді, мужність бути собою. Нормальність кожного з нас виявляється
різною. Різними кадрами та героями фільм показує, що немає єдиної реальності, а
тільки її різні інтерпретації.» Так пояснило журі фестивалю, що складалося з
учнів старшокласників, присвоєння премії після перегляду 10 фільмів, які взяли
участь у конкурсі.

Режисер
Мирослав Янек, присутній у Бухаресті тільки на початку фестивалю, надіслав
глядачам та журі відеозверення-подяку. З огляду на те, що центральною темою Х-го
Міжнародного фестивалю документального кіно і прав людини «One World Romania» став страх він зазначив: «Ми живемо в глобальному світі і все таки, як правило схильні
повертатися у минуле, щоб встановити нові кордони або закритися в стінах.
Корумповані політики в усьому світі користуються нашими страхами і слабкостями
і завдяки їм приходять до влади. Дехто з них, більш сміливі, відважується йти
проти течії, жертвуючи всім. Фільми «OneWorldRomania» досліджують походження наших страхів і те, як можна їх подолати.»

У свою чергу директор
фестивалю Александру Соломон сказав: «У цьому році, страх далеко відірвався від всіх
інших питань, які були пов’язані з політикою, загальною атмосферою, яка відколи
ми почали відбір погіршилася в усьому світі. І мова йде, по-перше, про побоювання викликане популізмом, націоналізмом, гомофобією. Але, в той же
час йдеться і про більш пунктуальні питання, такі як, наприклад, недоліками
системи охорони здоров’я в Румунії та в інших країнах, проблеми, які, в свою
чергу, підживлюють наш страх.»

Дебати між публікою
і гостями фестивалю були, як і в попередні роки надзвичайно цікавими,
а деякі з них завершилися тільки через те, що настав
час для показу фільму. Фестиваль розвинувся одночасно з громадянським
суспільством, по мірі того як зросли занепокоєння у зв’язку з верховенством закону, боротьбою з корупцією і
свободою слова. Говорить директор фестивалю«One World Romania» Александру Соломон. «Фестиваль пішов у цьому напрямку упродовж багатьох років і ми
покладаємося на участь НУО та асоціацій, які
можуть вибрати певний документальний фільм, стрічку, що розповідає про їхні справи, про порушені ними проблеми. Таким чином
документальний можна розглядати і як своєрідний
ринок,
ринок ідей, де зустрічаються режисери, НУО та представники громадянського суспільства. Проте, роль документального кіно не полягає у вирішенні різних проблем. Документальний фільм, на відміну від звичайних засобів масової інформації,
представляє глибшу картину
та з
більш емпатичної перспективи суспільства, в якому ми живемо, тому що документалісти є людьми, які працюють
багато часу на своїми темами і наближуються
до людей, про яких знімають фільм. І теж на відміну від ЗМІ документалісти не перебувають під тиском часу. Очевидно, що ми зуміли
налагодити діалог на фестивалі «One World Romania», і не менш очевидним є те, що з часом наша публіка стала більш
відкритою, більш здатною висловлювати думки, в порівнянні з
тим, що було 9 років тому, коли ми ініціювали
фестиваль.»

У Х-му Міжнародному фестивалі документального кіно і прав людини «One World
Romania» взяло участь шість румунських
кінострічок: три з них в розділі «RomaniaOntheMove» , а інші три в розділі «RomaniaWork-in-progress». Клаудіу Мітку та Іляна Бирсан представили на фестивалі уривок монтажу
документального фільму «Процес», що є розповіддю про справу Міхая Молдовяну,
колишнього офіцера румунської армії, засудженого до 25 років позбавлення волі за
злочин, який він стверджує, що не вчиняв. Іляна Бирсан: «Наша ідея полягала в
тому, щоб побачити чи ця тема когось зацікавить і чи цей уривок з нового фільму
викличе реакції та які саме. Ми намагаємося представити цю справу якомога
збалансованіше. Хотіли побачити реакцію і тому, що наш фільм має лише одного
героя, оскільки ми не мали доступу до інших голосів, але не з нашої вини, а
тому, що вони відмовилися говорити на камеру, і я маю на увазі людей системи -
прокурорів і суддів. Найважчим було
задумати фільм з одним героєм, і не вдаватися до інтерпретацій. Спробували
протягом 20 хвилин, що ми показали, представити матеріал, який би був когерентним та викликав інтригу, але не
надав всю інформацію. Це була корисна вправа і відповідна спроба допомогла нам
довести проект до кінця.»

Більше
11 000 глядачів були в цьому році на фестивалі «One World Romania», кількість яка змушує вже готуватися до ХІ-го фестивалю в 2018 році,
– кажуть організатори. Декілька фільмів цьогорічного та попередніх фестивалів
можна знайти у списку програми
альтернативної дистрибуції KineDok-2017.