Tag: еміграція

Наприкінці листопада у Бухаресті в рамках Міжнародного
книжкового ярмарку Гаудеамус відбулась презентація книги «Дмитро Івашина-Геродот
– консул, публіцист, поет, український
діяч у Королівстві Румунії», присвячена одному з лідерів української
військово-політичної еміграції у Румунії міжвоєнного періоду. Це нова робота
румунського історика і дипломата Вадима Гузуна, яка містить і спогади письменниці
Ольги Андрич-Порохівської, дочки борця за українську державність полковника
Гната Порохівського, для якої Івашина-Геродот став другим батьком.

У монографії на широкій документальній базі досліджено
життєвий шлях та діяльність видатного діяча українського державотворення, борця
за незалежність України на початку ХХ-го сторіччя Дмитра Івашини-Геродота (1892
– 1975 рр.), який більшу частину свого життя прожив у Румунії. Особливу увагу історик
зосередив на діяльності Івашини-Геродота як консула Надзвичайної дипломатичної
місії УНР у Румунії та секретаря Громадсько-допомогового комітету української
еміграції у Румунії. Докладніше про це розповів Вадим Гузун: «Книга, яку я нещодавно презентував, присвячена та проливає
світло на життя, діяльність, роботу однієї з провідних особистостей української
військово-політичної еміграції у Великій Румунії – Дмитра Івашини. Геродот – це
псевдонім, який обрав собі головний герой. Книга містить, з одного боку
біографію Геродота, найбільш повну біографію цієї постаті, написану пані
Андріч-Порохівською, а з іншого боку, у ній зібрано публіцистику та вірші,
написані Івашиною у період, коли він проживав у Румунії. Це вірші і тексти, що
відображають інтелектуальні, поетичні захоплення політичного активіста, який
виступав, писав, діяв на користь ідеї створення незалежної Української держави
з гарними стосунками з Королівством Румунія. У другій частині книги представлені
документи, які я знайшов в архіві Міністерства закордонних справ Румунії,
Національному архіві Румунії та колишніх архівах Секуріатє. Ці документи, з
одного боку, відкривають читачеві ширший погляд на те, що насправді означала
українська еміграція в Румунії, та показують місце Івашини-Геродота у цій
еміграції. Тобто це документи, підписані ним, або документи Дипломатичної місії
УНР у Румунії, які швидше за все відредаговані ним, хоча на них стоїть підпис Костя
Мацьєвича.»

Дмитро Івашина-Геродот провадив активну дипломатичну, культурно-просвітницьку
та організаторсько-громадську діяльність, спрямовану, передусім на згуртування
української політичної еміграції у Румунії. Розповідає Вадим Гузун: «Івашина,
який управляв консульськими питаннями Української дипломатичної місії в Румунії,
насправді є тим, хто у дійсності керував Канцелярією цієї місії. Він мав
багатий публіцистичний досвід і на відміну від інших емігрантів дуже швидко
засвоїв румунську мову, усвідомивши, що перспектива повернення в Україну стає
все більш віддаленою. Таким чином він входить до категорії тих українців, котрі
з самого початку вважали Румунію своєю другою батьківщиною. Він оселився тут, отримав
вищу освіту – закінчив Вищу адміністративну школу, одружився з сестрою дружини
лідера української політико-військової еміграції в Румунії Гната Порохівського,
та професійно і цивільно ідеально інтегрувався у румунське суспільство.
Продовжив боротьбу проти більшовизму друкуючи свої матеріали у різних
публікаціях.»

Усі свої спогади про вуйка виклала у книзі племінниця
Дмитра Івашини-Геродота Ольга Гнатівна Андрич-Порохівська. Вона розповіла про
його зусилля з надання допомоги українським біженцям у Румунії, а також з розповсюдження
української преси на території румунської держави: «За допомогою голови Місії
УНР у Румунії, професора Костя Мацьєвіча він роздобув від Ліги Нації
матеріальну допомогу для українських емігрантів, а також так звані
нансенісвські паспорти, бо вони не мали ніяких документів, вважалися
апатридами. Крім того Геродот був головою Комітету допомоги українським емігрантам у Румунії. Що
стосується культури, то він отримував літературу (книжки, газети тощо) від
видавництва Просвіта у Львові і все це розповсюджував по всій території
Румунії, відсилав усі ці матеріали. Я
була мала тоді, ще не мала 11 років, але
була дуже прив’язана до нього, бо він із своєю дружиною Антоніною, яка була
сестрою моєї матері, це буле дуже гарне, ідеальне подружжя, але вони не мали
дітей і дуже мене полюбили. Я часто бувала в їхньому домі, спостерігала як він
робив пакунки і часто допомагала,
розкладала по заголовках газети, книжки, а також малі іконки, які він також
отримував від Просвіти і посилав іншим.
Так само він організовував різні події з нагоди різних роковин, одним словом
брав активну участь у культурній діяльності української еміграції.»

Крім публіцистичної та культурно-просвітницької діяльності,
багатий дипломатично-консульський досвід Івашини-Геродота допоміг йому в організації українських біженців і не лише, – каже історик Вадим Гузун. «Усі ці люди потребували допомоги, але крім гуманітарної складової, слід сказати, що в його діяльності була дуже важлива складова безпеки. У тому сенсі, що більшовики, Кремль, розуміли, що це середовище біженців є
надзвичайним для розміщення шпигунів в Румунії і не тільки. Було вкрай непросто.
Дмитро Івашина та Гнат Порохівський підтримували, з
одного боку, права приблизно 10 000 українських біженців у міжвоєнній
Румунії, а з іншого – справу незалежності Української держави в Румунії як на рівні державних установ, так і в
пресі, на рівні широкого загалу.»

Але ситуація українців радикально змінилася в 1944 році з
приходом до Румунії Червоної Армії. Вадим Гузун: «Радянська контррозвідка після вступу
радянських військ в Румунію наприкінці серпня 1944 р. вже мала списки всіх лідерів
української, вірменської, російської, грузинської еміграцій в міжвоєнній
Румунії. Серед перших у цих списках були Порохівський, Івашина-Геродот, а також його
дружина Антоніна, яка так само відіграла важливу роль у наданні гуманітарної
допомоги членам української еміграції. Їх розшукували,
Порохівський здався на початку листопада 1944 року, тих, хто не здався, шантажували затриманням членів
родини. Не маючи дітей, Геродоту було легше приховатись, він узяв собі інше
прізвище, йому вдалося роздобути документи на ім’я
Думітру Преда. Однак за свій вибір він був
змушений платити високу ціну, у тому сенсі, що всю решту свого життя з 1944 по 1975 роки він провів окремо від сім’ї, тобто від своєї дружини та дитини Гната Порохівського, його племінниці Ольги, яку Антоніна практично удочерила.»

Про цей
період життя розповіла нам і Ольга Андрич-Порохівська: «Для Геродота настала
дуже тяжка пора у підпіллі. Він зажди знаходив вихід із будь-якої ситуації і
вирішив не здаватися ворогам. Таким чином він змінив вигляд, змінив документи і
роками тяжко працював простим робітником, жив у мізерних помешканнях і час від
часу, потайки, передавав нам по трішечки з його скромних заробітків або якісь
продукти і таким чином, завдяки йому ми вижили. Багато років він так
промучився, урешті-решт знайшов посаду касира в аптеці. І уже на схилі
життя ми його взяли до себе, він ослаб,
ми госпіталізували його до лікарні де
він і помер. Похоронили ми його у цвинтарі Пантелімон-2 коло Бухареста.»

Завдяки спогадам письменниці та перекладачки Ольги Андрич-Порохівської,
і особливо завдяки документам, знайденим в архіві Міністерства закордонних
справ Румунії, Національному архіві Румунії та в архіві Національної ради з питань
дослідження діяльності секретної служби Секурітатє читачі мають можливість
дізнатися маловідомі факти біографії Дмитра Івашини-Геродота. Розповідає Вадим
Гузун: «Є документ, в якому у записці румунських спецслужб зазначається, що Івашина
може бути радянським агентом. Тож треба сказати, що були такі підозри щодо Івашини.
Але я, як дослідник, ще не знайшов документів, які б чітко це підтвердили. Я
вважаю досить малоймовірною, але не можу на сто відсотків виключити можливість,
що він співпрацював з радянськими спецслужбами. Можу впевнено сказати, що Івашина-Гердот
був цінним співробітником румунських цивільних спецслужб. Якщо Гнат
Порохівський був одним із найцінніших офіцерів секретної служби румунської
армії, то Геродот з самого початку працював на цивільні румунські спецслужби. У
книжці є дуже цікаві документи, які свідчать про це. Серед них є й кілька доповідей
з архівів Міністерства закордонних справ, в яких румунський консул, який зберігав
зв’язок з Івашиною-Геродотом, пише про
важливість інформації, яку останній надає румунській владі.»

Книга, видана двома мовами: румунською та українською, клузьким
видавництвом «Argonaut», розрахована
на дослідників та любителів історії, архівістів та джерелознавців.

Інші матеріали по темі:

– Дмитро Івашина-Геродот

– Гнат Порохівський

Нещодавнє соціологічне дослідження,
проведене за ініціативою Фонду імені Фрідріха Еберта в Румунії, визначає вікову категорію,
про яку багато говориться, але яка менш відома і, отже, мало присутня на рівні соціальної політики:
молодь. Дослідження проведене 2018 року відображає ставлення, ментальність та
самосприйняття румунів у віці 14-29 років з таких питань, як сім’я, освіта,
спосіб життя, релігія та демократія. Крім того, вони вивчаються разом з молодими
людьми з дев’яти інших країн Європи, ЄС та країн, що не є членами ЄС. Всі
економічні та соціальні показники, що стосуються молодих людей в Румунії, дуже
погані, стверджує соціолог Габріель
Бедеску, один з авторів дослідження поряд з Даніелем Санду, Даніелою Анджі та Кармен Греаб. Деякі з цих
показників, однак, повинні бути поставлені в більш широкий європейський
контекст.

Наприклад, більше половини румунських
респондентів погоджуються, що демократія є гарною формою правління, але 23%
вважають, що за певних обставин диктатура є формою кращого правління, ніж
демократія. У порівнянні з іншими дев’ятьма країнами Південно-Східної Європи,
що входять до дослідження, Румунія має один з найнижчих рівнів демократичної
підтримки, однак, у зв’язку з цим, тенденція до авторитаризму проявляється у
всіх європейських країнах. Примітно, однак, що зміна поколінь не приносить
кращих громадян, більш схильних до демократії, вважає Габріель Бедеску: «Це зниження прихильності до
демократії не є рівномірно розподіленим між усіма віковими групами. Насправді
мова йде про молодих. Що стосується якості демократії, то молодь є вразливою і
проблемною категорією. Вона проблематична, тому що у нас є дослідження, які
показують, що після того, як зафіксовані певні погляди у молодий вік, змінити їх важко, вони залишаються і
повторюються».

Поряд із суспільно-політичним
ставленням, дослідження Фонду імені Фрідріха Еберта аналізує і порівнює підтримку меншин в
Румунії та інших дев’яти державах. Габріель Бедеску: «Підтримка прав меншин є низькою серед
молоді. Для деяких категорій меншин Румунія має найнижчі показники серед усіх 10 країн. Румунія має
другий найнижчий рівень підтримки прав етнічних меншин і третій найнижчий
рівень підтримки прав бідних»

Поряд з цим типом ментальності,
дослідження також виявляє ще один факт: існування різниць в Румунії не тільки між регіонами, а
й між сільськими та міськими. Різниця між міською та сільською молоддю явно є не на
користь останньої,
оскільки, згідно з іншими дослідженнями, у 2017 році загальний рівень ризику
бідності на селі становив 37,3%, що в шість разів більше, ніж 6,1% у місті. За цих обставин дослідження
про молодь у 2018 році показує, що 23% молодих
людей в селі не причетні до жодної форми освіти, але вони також не працюють. І цей відсоток у селі вдвічі більший, ніж у місті, такого розриву немає в інших країнах Європейського Союзу.

Також, посилаючись на економічну ситуацію,
автори дослідження пояснюють великий відсоток тих, хто хоче емігрувати. На
відміну від 2014 року – коли проводилися попередні дослідження про молодих людей, коли 60 % молодь у віці від 14 до 29 років, хотіла емігрувати – у 2018 році цей відсоток скоротився майже на
30%. Йдеться про бажання,
не обов’язково про конкретні плани, стверджує соціолог Даніель Санду: «Інтенсивність бажання не є суттєвим
елементом, якщо ми хочемо з’ясувати, чи вони підуть, чи ні. Навпаки, бажання
виїхати можна інтерпретувати як відповідь на питання: Як ви оцінюєте свої
можливості для розвитку у вашій країні?. Якщо економічна ситуація у вашій
країні складна, як це було в 2014 році, і якщо є менше можливостей, з’являється тенденція планувати або бахати
емігрувати.»

Коли ми хочемо відповісти на запитання Хто хоче покинути
країну?, є
деякі дивовижні результати, відзначає Данієль Санду: «У разі більш уважного
аналізу ми помічаємо, що
ми маємо справу з бімодальним розподілом намірів мігрувати. Існують дві дуже
різні групи і розміщуються на краї. Одна група складається з молодих людей з заможних сімей, які мають плани навчатися за кордоном. Іншу групу складають
молоді люди, які походять з сімей, які члени яких вже виїхали. Вони відправляють гроші в країну і
надають цим молодим людям доступ до товарів, але це не дає їм стабільності, це
не дає їм майбутньої перспективи в країні.»

Насправді, перспектива на майбутнє
базується на сприйнятті сьогодення, і в цьому відношенні Дослідження про молодь Румунії 2018-2019 підтверджує інші статистичні
дані, стверджує Вікторія
Стойчук, представник Фонду імені Фрідріха Еберта в Румунії:«Як це випливає не тільки з нашого дослідження, але і з інших
досліджень: молодь, безумовно, є малозабезпеченою категорією, насамперед з економічної
точки зору. Якщо ми подивимося на бідність молоді – я маю на увазі, насамперед,
людей у віці від 15 до 25 років – її рівень дуже високий, вищий, ніж серед інших вікових груп. Ми
зазвичай думаємо про людей похилого віку або пенсіонерів, коли робимо ці
порівняння. Це не означає, що ця категорія третього віку не має проблем, але
економічне становище молодих людей порівняно гірше. Крім того, молодь також
недостатньо представлена на політичному рівні

Згідно зі статистиками, кожен з п’яти працездатних румунів проживав минулого року в іншій державі-члені ЄС, ніж в Румунії. Йдеться про майже 4-5 мільйонів людей. Основними країнами, де вони тепер живуть це Італія та Іспанія, всього понад 2 мільйони румунів, потім у Німеччині – майже 600 тисяч румунів, у Великобританії та США – по 600 тисяч румунів. А це в умовах коли, в 2007 році, коли Румунія вступила до Європейського Союзу, частка активного населення, що виїхала за кордон, становила лише 7,4%. Які причини призвели до цієї ситуації?

Перш за все, румуни емігрують з Румунії через фінансові причини але не лише, – стверджує Коріна Нягу, радник з людських ресурсів: Не йде мова лише про фінансові причини. Якщо спочатку причиною була лише нестача грошей, тепер вони емігрують через економічну, політичну та соціально-культурну нестабільність та через недоліки систем в Румунії. Я думаю, що ми не досліджуємо достатньо це питання, а саме чому румуни емігрують з країни та що ми можемо зробити, щоб призупинити це явище. Все більше і більше молодих людей емігрують. Вони вважають, що не мають доброго майбутнього в країні. А це не через відсутність місць праці, а через те, що вони не можуть працевлаштуватися. Румунський ринок праці не є підготовлений для майбутнього.

Коріна Нягу стверджує, що є чимало молодих осіб, які заздалегідь підготувались, вони усвідомили міжнародний контекст, зрозуміли що саме вимагається на ринку праці, і через це вони вже не бачать своє майбутнє в країні. Це можна помітити й на ярмарках робочих місць, на які приходять добре підготовлені люди, яких згодом не запрошують на співбесіду, оскільки існує таке упередження, що вони занадто кваліфіковані, вимагають багато грошей, а роботодавець не може виконати їхні вимоги. Проведені дослідження показують, що на румунському ринку праці бракує майже 1 млн. осіб і немає сподівань, що ця ситуація зміниться на краще у найближчому майбутньому. Незважаючи на те, що в Румунії економіка та заробітна плата постійно зростають, а пропозиція робочої сили перевищує попит, половина молоді мають конкретні плани стосовно еміграції в найближчі кілька років, – зазначається у дослідженні. Професор з соціологічних питань Думітру Санду уточнює, що 47% молодих румунів мають намір емігрувати: Міграція сама по собі не є проблемою. Управління міграційним явищем може викликати проблеми, і якщо речі не рухатимуться у доброму напрямку на національному рівні, ця проблема погіршиться. Що слід робити? По-перше, існує потреба чіткої та актуальної інформації, внаслідок проведення опитувань на цю тему закордоном. Останні опитування проведені румунським урядом за межами країни, в Італії та Іспанії, відбулися у 2007-2008 роки. Основними характеристиками міграції є не лише масштаби цього явища з географічної точки зору, але й вікова структура, а також причини еміграції.

Еміграція молоді веде до непослідовного розвитку, – вважає соціолог Думітру Санду. Перевагою є той факт, що гроші, надіслані заробітчанами, відіграють головну роль у розвитку економіки Румунії, румуни з-за кордону надіслали, після вступу Румунії до Європейського Союзу, понад 55 мільярдів євро. Також є чимало недоліків від браку робочої сили до справжніх драм дітей, яких батьки залишають вдома з дідусями або іншими членами сім’ї. Однією з перешкод на шляху до вирішення проблем, пов’язаних з міграцією, є певний міф, вважає соціолог Думітру Санду: Цей міф стверджує, що хай емігрують люди, бо ми приведемо інших з-за кордону. Ми приведемо лікарів, будівельників тощо. І інші країни зіткнулися з проблемою нестачі робочої сили, імміграція розв’язує питання еміграції. Прибуття людей з країн, які не є членами ЄС, вирішує у певній мірі питання імміграції румунів до країн ЄС. Однак, цей міф спричиняє лише недоліків. Румунія перебуває в кризі, а ця криза зростатиме. Не можна знайти вирішення за одну ніч. Зрозуміло, що Румунії доведеться імпортувати робочу силу з-за кордону. І негайно вона зрозуміє, що в деяких секторах, імпорт робочої сили дорожчий ніж зусилля, докладені для збереження людей в країні, та можливо повернення тих, хто відійшли.

За словами соціолога Думітру Санду, необхідно оптимізувати міграційний процес за кордоном, а це означає, що треба так організувати міграційний рух, щоб користувалися перевагами як країна походження, так й країна призначення, родина походження та підприємства, що беруть участь у цьому процесі. Дивовижних рішень немає, просто потрібно використовувати всі можливі способи для вирішення цієї проблеми.

Друга
світова війна залишила по собі нову етнічну конфігурацію – результат
небувалого сум’яття в історії світу. Всі країни, переможці та переможені, прагнули відновити
свої сили з демографічної та економічної точок зору після катастрофи, яка
тривала майже шість років, скільки тривала війна. Окрім мільйонів
євреїв,
які загинули в нацистських концентраційних таборах, найбільш
постраждали німці. У певному сенсі, їх трагедія тепер зрозуміла: вважаючись винними за всі жахи війни, вони поплатилися зі всіх точок
зору, економічної, людської та соціальної.

Німці в
Румунії, відомі як саксонці та шваби, подібно іншим німецьким громадам в
Центральній та Східній Європі, страшенно страждали. У роки комуністичної
Румунії, ті саксонці та шваби, які не
загинули на фронті, ті, хто врятував себе від депортації в СРСР, і
ті, хто повернувся з СРСР, вирішили емігрувати до Федеративної Республіки
Німеччини. Протягом усіх років комуністичного режиму з 1945 по
1989 рр. еміграція етнічних німців була систематичною, і призвела
вона до майже їх зникнення з Румунії. Ця еміграція
має
подвійне пояснення: політика ФРН по відношенню до німців з Центральної та Східної Європи та бажання
комуністичної держави Румунії заробляти гроші в результаті цієї німецької політики.

Соціолог Ремус Ангел вивчає феномен
міграції в Інституті дослідження національних питань в м. Клуж-Напока. Він є
співавтором книги з історії німецької етнічної громади в Румунії в 1930-их
роках: Асоціація німців з Румунії зіграла важливу роль в переконанні
німецького уряду ініціювати програму допомоги етнічним німцям з Румунії у
смислі надання фінансової компенсації румунському уряду. Насправді, існував прецедент
в еміграції євреїв, коли були укладені деякі угоди між урядом Румунії та урядом
Ізраїлю з метою сприяння еміграції євреїв. Ми в Румунії, схильні зрозуміти речі,
що мають відношення до румунського контексту. Однак, вони не повинні
розглядатися так. Історія німців в Румунії з ХХ століття пов’язана з двома
основними моментами, двома ключовими персонажами: Гітлером і Сталіном. Як і всі
німці зі Східної та Центральної Європи, вони попадають по середині, між
розширенням нацистської Німеччини, війною і наслідками війни.

Після війни близько 12 мільйонів
німців із Центральної та Східної Європи були змушені втекти до Федеративної Республіки
Німеччини, близько 1 мільйон з них померли по дорозі. Це була колективна драма
в Західній Німеччині, яка усвідомила свою провину і вела політику
відповідальності. Ремус Ангел зазначив, що переселення німців з Румунії було
дещо передбачуваним ще під час війни: Під час війни та після цього
відбувся рух на підтримку еміграції німців з Румунії. Живучи в комунізмі, ми
не знали про це, ми тільки знали, що існують в Румунії німецькі етнічні громади.
Але майже 40% банатських швабів відбули або померли під час війни. Практично,
всі молоді люди увійшли в ряди німецької армії або померли, або прямо відбули до
Німеччини. Німецьке населення в Добруджі, Буковині, Бессарабії та колишнього
королівства було переселене Німеччиною в 1940 році, спершу до Польщі, а потім до
Німеччини. У міжвоєнний період, у Румунії жило 750.000 німців, і після війни їх
кількість зменшилася до 300-310.000.

Після
1989 року, румунські історики говорили про відбуття німців як про їх продаж.
За словами емігрантів, сума, яку сплачував німець,
становила від 5 до 15.000 марок. Драматичними були
ситуації тих, хто не мав грошей, і незаконно перетинали кордон, чимало з них були вбиті.
Ремус Ангел говорив про від’їзд німців з Румунії як про грабіж, якому були піддані люди: Явище
продажу має розглядатися з двох точок зору. Перша, це німецька точка
зору, і розглядалася як відповідальність. Мова йшла не про привезення
німців зі Сходу в якості
робочої сили, тому що
вони могли отримувати дешеву робочу силу звідусіль, і вони цього
робили. Етнічні німці в Румунії потерпали більше ніж румуни, угорці та
інші народи під час комунізму, майже всі їх сім’ї мали
щонайменше одного депортованого члена, особливо чоловіків та жінок у віці від
18 до 45 років. Це було соціальною драмою, про яку ми, мажоритарне
населення, не знали. Ця драма засмутила їх, вони втратили
довіру та відчуття приналежності до цього регіону. Для Німеччини закупівля
саксонців та швабів була процесом репарації. Для Румунії було неправильною
домовленістю. Після 1977 року було зареєстровано чимало заявок на відбуття, однак
дозволяли емігрувати тільки 10-15.000 особам на рік, тобто малому числу осіб.
Коли особа подавала свої документи, починалося справжнє тертя, починався
адміністративний процес: вони втрачали свої місця праці, їх змушували продавати
свої помешкання за дуже низькими цінами. Це був болісний процес, за який Ханссі
або Юрген волів платити. Насправді це було свого роду вимагання грошей від
німців та німецької держави за еміграцію. З моєї точки зору гроші не були
проблемою, а те, як поводилися з людьми.

З відходом німців, Румунія
втратила етнічне розмаїття. Але тим, хто дійшов до
Німеччини, було краще. І саме це найбільше важило для них.

Боротьба за державність України, споконвічна мрія багатьох поколінь українців, була складною і драматичною та мала багато трагічних сторінок. Однією з таких сумних сторінок історії українського народу є міжвоєнний час, коли після тимчасової ейфорії та фактичного міжнародного визнання української держави, надії багатьох українців швидко розвіялися, а чимало з них були змушені покинути рідні землі. Для багатьох із них другою Батьківщиною назавжди стала Румунія, навіть якщо їх ніколи не полишала думка повернутися додому.

Одним із них був Гнат Порохівський. Переломний 1917 рік застав його в рядах російських військ, де він був полковником генерального штабу царської армії. Того ж року Гнат Порохівський присвятив себе боротьбі за незалежність України. У вересні 1919 року він писав: «Ніхто з щирих синів України не має права сказати: «Досить! Я все зробив.», поки хоча б один клапоть землі, населений українцями буде матись під чужою силою!»

У 1920 році після нерівної боротьби з більшовиками, стрілецький полк Гната Порохівського перейшов у Польщу, а потім в Румунію. Оселившись у Бухаресті Порохівський очолив Український допомоговий комітет, а в 1931 році закінчив Бухарестську школу адміністративних наук. Деякий час він був комісаром у справах балканських держав Уряду Української Народної Республіки в екзилі.

Донедавна остання частина життя Порохівського була овіяна таємницею. Було відомо лише те, що в 1949 або 1950 році він помер у концтаборі у Потмі, Мордовії, звинувачений НКВС у проведенні роботи з перекидання на територію СРСР агентури і контрреволюційної літератури, з метою підготовки відторгнення України від Радянського Союзу. Однак остання книга румунського історика і дипломата Вадима Гузуна “Гнат Порохівський”, що містить невідомі досі архівні документи, дозволила пролити додаткове світло на життя українського патріота.

Працюючи в різних румунських архівах Вадим Гузун знайшов чимало документів, які датуються періодом від квітня 1945 року до січня 1964 року переважно румунською, але й українською мовами. Водночас був знайдений дивом вцілілий воєнний щоденник Гната Порохівського і його листи дружині і доньці Ользі. Презентація книги відбулася у четвер 13 березня 2014 року.

Отож, завдяки ретельній праці румунського історика із архівними документами та безпосередніми свідченнями Ольги Порохівської і не лише, стало відомо, що з 1930 року Гнат Порохівський працював у Секретній розвідувальній службі румунської армії (SSI), під кодовим імям “Чобану”, а після початку Другої світової війни він, під кодовим імям “Добреску” був закинутий до району дислокації німецько-румунських війск в Криму у складі оперативної розвідувальної групи “Мобільний ешелон” під кодовою назвою “Вултурул (Орел)”.

Основними завданнями групи були: добувати розвідувальні дані про бойовий порядок радянських військ, захист тилу румунських військ від диверсійної діяльності противника і тероризму, збір будь-яких радянських військових документів, знайдених на полі битви та допит військовополонених, партизанів і дезертирів. Гнат Порохвіський особисто займався збором і дослідженням добутої інформації.

Розповідаючи про свою книгу та про українську військову еміграцію в Румунії Вадим Гузун сказав: “Чому важливо знати долю цих українських лідерів? По-перше, тому що вони були справжніми бійцями, які свято вірили в ідеал, а Гнат Порохівський не тільки молився, а й воював за Україну, у буквальному смислі цього слова, в багатьох війнах, боровся, обєднуючи своїх співвітчизників в організації, пишучи про події, які пережив до приїзду в Румунію, у Румунії, та пізніше, на східному фронті, де він був переконаний, що Україна вийде з-під радянської окупації.”

У свою чергу голова Культурно-християнського товариства українців Румунії ім. «Тараса Шевченка» Михайло Трайста наголосив на трагічній долі українців, які в 20-ті роки минулого сторіччя були змушені шукати притулок далеко від рідної землі: “Днями я прочитав як хтось написав, що українці не є і не були солідарними з румунами. На це Вадим Гузун відповів, що ті, хто прочитає книгу “Гнат Порохівський”, побачать, що узагальнений підхід є глибоко помилковим. Звичайно, багато українців не солідарні самі з собою і подивіться, що зараз відбувається в Україні. Ті, хто очолював донедавна Україну часто продавали себе іноземним окупантам. Евріпід казав, що не має більшого лиха, ніж втрата Батьківщини, цю страшну біду довелося пережити українцям багато століть.”

На презентації книги була присутня й донька Гната Порхівського Ольга Порохівська-Андрич, яка згадала день, коли востаннє бачила свого батька: “Тато боявся, що нас заарештують і відвезуть кудись до Сибіру або Бог знає, що з нами зроблять і він вирішив лишитися вдома і чекати, поки його знайдуть. Не знаю чи він добре зробив, але він так вирішив, він не хотів переховуватися. Напередодні 7 листопада, коли радянські комуністи святкували жовтневу революцію, ми вечеріли. У двері постукали, увійшло семеро осіб, один із них був у формі радянського офіцера. Мій тато піднявся, підхопив револьвер, мабуть хотів застрілитися, але один з них скрутив йому руку за спину, револьвер випав і вони забрали його, сказавши, що беруть на допит. Ми чекали його цілу ніч, він не прийшов. Від тоді ми його ніколи не побачили.”

Роблячи історичну паралель Вадим Гузун сказав: “Ці українці, які були змушені покинути свою Батьківщину і знайти другу Батьківщину, не забули Україну. На їх почутті вірності своїй країні, яку вони сподівалися побачити вільною і незалежною, були побудовані зусилля багатьох поколінь, чиї результати ми бачимо сьогодні. Я щиро бажаю всім українцям якнайшвидше увійти в ЄС. Сподіваюсь, що нас розвязуватиме не тільки трагічне радянське минуле, а й спільне майбутнє в процвітаючій європейські родині.”

20 листопада 1942 року Гнат Порохівський написав у своєму щоденнику: “Я борюся і буду боротися проти більшовиків, тому що вони, своєю ідеологією, своїми методами, своїми процесами, є моїми ворогами, ворогами моєї країни України і моєї названої країни Румунії. Вони знищили український народ, познущалися над ним, завели його в багно, намагалися вбити його душу і все добре, що мав цей народ. Вони хочуть те саме зробити й в Румунії. І цей мирний, добрий, гостинний народ більшовики зроблять негідним народом”.

---

Книга «Гнат Порохівський» складається з передмови Ольги Порохівської, передмови автора, і чотирьох розділів: перший — Ольга Порохівська: Мій батько, полковник; другий — Гнат Порохівський: Українська військова еміграція в Румунії; третій — Перелік документів і короткий виклад; четвертий — Повні тексти документів.

12 квітня в Бухаресті, у приміщенні Культурно-інформаційного центру України в Румунії відбулася наукова конференція на тему «Українська еміграція в міжвоєнній Румунії та її вплив на двосторонні політико-дипломатичні відносини» і презентація збірки документів румунського історика Вадима Гузуна «Питання біженців із-за Дністра. 1919-1936 рр.».



У рамках заходу радник-посланник Посольства в України в Румунії Теофіл Рендюк виступив з доповіддю «Витоки, етапи та становище української еміграції в Румунії та її вплив на двосторонні відносини», а дослідник і дипломат у Міністерстві закордонних справ Вадим Гузун презентував результати своєї роботи у фондах румунських архівів, де виявив сотні невідомих дотепер документів про українську еміграцію в Румунії міжвоєнного періоду.



«Питання біженців із-за Дністра. 1919-1936 рр.» є четвертим томом із серії “Східні справи” науково-документального проекту Інституту історії ім. Джордже Баріцю, що діє при НАН Румунії, котрий включає також книги: «Великий радянський голод 1926-1936 років», «Голод, п’ятирічка і колгоспи: документи з архівів румунської дипломатії» та «Голодуюча Росія: європейські гуманітарні дії в документах з румунських архівів, 1919-1923 рр.». Цей проект є результатом досліджень Вадима Гузуна у трьох найбільших архівах Румунії: Національному архіві, Архіві Міністерства закордонних справ та в архіві, що перебуває у розпорядженні Національної ради з дослідження діяльності Секурітатя.



Понад 800 документів, зібраних Вадимом Гузуном розповідають про драму біженців з Радянського Союзу: причини, які змусили їх покинути свої домівки, спосіб перетину кордону, реакцію Бухареста і румунської громадськості, зусилля на двосторонньому та багатосторонньому планах, реакцію Москви. Ці документи стосуються різних націй, що знайшли притулок в Румунії: євреїв, румунів, росіян, вірменів та українців. Ось що розповів Вадим Гузун про останніх, зокрема про українську військову міграцію: «Українська військова еміграція в Румунії згуртувалася навколо петлюрівського полка, очолюваного полковником Гнатом Порохівським, котрий перейшов на правий берег Дністра в 1920 році. Більшість українських військових, прийнятих Румунією були розміщені у спеціальних центрах в Брашові, Фегераші та Орадя-Маре. У першій половині 1922 року загальна кількість українських емігрантів у Румунії (за їх оцінками) становила 20 000, а за офіційними даними – близько 6.000. Командувачем двох центрів, де були інтерновані українці, а потім і третім, у Фегераші, доповненим залишками загонів Сірка (Василя Шкляра), Гулия-Гуленка і Махна, був призначений полковник Порохівський. Він представляв українських вояків у відносинах з румунською владою.»

Доповнюючи Теофіла Рендюка, який зазначив, що формування і діяльність української еміграції у Румунії була мало відомою широкому загалові в Україні та Румунії і, котрий, як керівник культурно-інформаційного центру України в Бухаресті доклав значних зусиль для відновлення памяті українців, які знайшли притулок у Румунії, історик і дипломат Вадим Гузун зазначив: «Можна стверджувати, що буржуазно-націоналістична діаспора, як називають її в радянській історіографії, є однією з найдраматичніших, але і найблагородніших сторінок в складній історії румунсько-українських стосунків. Ось чому ми сподіваємося внести свій внесок у дослідження явища, що зазнав незворотнього впливу з боку радянського фактора, румунсько-українською книгою, присвяченою виключно українському сегменту еміграції з колишнього СРСР, який несправедливо ігнорують або плутають з російським. Тільки спільними зусиллями дослідників з двох сусідніх держав ми зможемо відновити істину.»



Треба відзначити, що на конференції були присутні прямі нащадки лідерів української військової еміграції в Румунії, зокрема письменниця Ольга Андрич-Порохівська — донька полковника Гната Порохівського, посол Емільян Манчур — син першого військового аташе при Генеральному Комісаріаті Української Держави в Румунії (1918 р.), підполковника Павла Мамчура, а також генерал-майор у відставці Михайло Покорський — син майора армії Української Народної Республіки Наума Покорського. Усі вони поділилися спогадами про своїх батьків та атмосферу, яка панувала в українських колах тих часів.