Бульвар Каля Вікторієй є однією з найстаріших артерій Бухареста. До правління господаря Волощини Костянтина Бринковяну вулиця не була частиною Бухареста, вона називалася Друмул Брашовулуй і була утворена лише відрізком між Військовим будинком і площею Вікторієй. Дорога, що виникла в результаті з’єднання вулиць Друмул Брашовулуй та Уліца Маре в напрямку Саріндару і отримала назву Могошоаєйський міст, була відкрита в 1692 році. Артерія стала головною в столиці, вздовж неї будучи побудовані аристократичні будинки, церкви, заїжджі двори, готелі, купецькі магазини, кав’ярні і державні установи.
На бульварі Каля Вікторієй з правого боку від річки Димбовіца, між вулицями Ставрополеос і Ліпскань, оточена новими десятиповерховими будинками знаходиться одна з найстаріших церков румунської столиці – церква Св. Кипріана – Злетарь. Спочатку церква належала бухарестському постоялому двору, як і багато інших тогочасних церков. Багато з відомих постоялих дворів у центрі Бухареста мали церкви або монастирі посеред внутрішнього двору; більше того, чимало з них з’явилися як прибудови до церков і монастирів, збудовані настоятелями для збільшення своїх доходів. Монастирі Колця, Св. Іоанн, Міхаїл Води, Св. Спиридон, церква Саріндар і монастир Ставрополеос мали великі постоялі двори в Бухаресті; до них приєднується й церква Св. Кипріяна – Злетарь.
Історія церкви Злетарь сягає 1667 року, коли господар Матей Басараб побудував муровану церкву, замінивши дерев’яну, що стояла тут до того часу. У 1705 році церкву перебудував господар Міхаїл Кантакузіно, а навколо неї було збудовано постоялий двір “Злетарь”, як сказано в тексті Писання грецькою мовою з 1709 року. Монастир був щедро обдарований засновником магазинами, підвалами і маєтками, ставши одним з найбагатших монастирів князівства у 18 столітті. У 1802 і 1838 роках як церква, так і постоялий двір постраждали від землетрусів і були перебудовані за планами архітектора Ксав’єра Віллакросса. Церкву розписав Георге Таттареску між 1853-1856 роками. Художник Таттареску тільки що повернувся тоді на батьківщину після навчання в Італії. Робота виконана в техніці олійного живопису, біблійні сцени згруповані у великі панно, вплив західного релігійного мистецтва, пише zlatari.ro.
Різьблена і відполірована дерев’яна стеля, а також ікони вигравірувані сріблом, є витворами мистецтва. У той же час була відреставрована дзвіниця. З 1888 року вона стає парафіяльною церквою. Постоялий двір не витримав часу і був знесений у 1903 році для розширення бульвару Каля Вікторіей. У 1907-1908 роках церква пережила новий етап реставрації під керівництвом архітекторів Жана Помпіліана та Гр. Черкеза, метою будучи розширення бульвару. Однак церква знову постраждала внаслідок землетрусу 1940 року, який завдав серйозної шкоди шпилям будівлі. Вони були відновлені до свого теперішнього вигляду лише в 1971-1973 роках, коли їх перебудували. Після землетрусу 1977 року в саду костелу з північної та південної сторони було збудовано два багатоквартирні будинки.
Костел має однонавовий план, розміром 23 метри завдовжки і 12 метрів завширшки, що завершується апсидою для вівтаря. Церкву освітлюють вітражі із зображенням ікон святих. Наос квадратний, поставлений на чотири кути, над яким височіють чотири невеликі восьмигранні вежі, а вужчий пронаос перекритий напівциліндричним склепінням. У 1980-х роках злетарську церкву мали зрівняти із землею, оскільки вона була включена до плану систематизації диктатора Чаушеску, але з незрозумілих причин партійні старійшини передумали. У церкві знаходяться частинки мощів святого Кипріяна, тому щодня через церкву проходять сотні віруючих. Святий Кипріан був великим чаклуном в Антіохії Пісідійській, але, пізнавши силу Христа, навернувся до християнства. Люди вшановують його за світлу сторону його життя: навернення до християнства, життя, присвячене служінню Христу.
Отже, дорогі друзі, маленька церква грецьких ювелірів Злетарь, хоч і здається затиснутою в лещата навколишніми багатоповерховими будинками, вирізняється своєю елегантністю та вишуканим смаком. Посеред метушливого Бухареста, сповненого турбот і спокус, поруч з важливими установами румунської держави, Церква Св. Кипріяна стоїть на сторожі міста, як невидимий щит.
У Культурному центрі імені Міхая Емінеску в Бухаресті у квітні пройшла виставка скульптури та живопису «Квітень», двох митців, чоловіка та дружини, Павла Обрежі з Республіки Молдова та українки Ганни Козелецької. 42 картини, представлені на експозиції входять до серії «Україна моя» та «Сади Молдови». Усі картини та етюди написані на пленері, при природному освітленні, що дозволяє розкрити багатство кольорів і світло природного середовища. Основна ідея робіт на пленері – показати красу моменту, благоговіння перед природою та її різноманітними явищами. Ці пленерні етюди є нагадуванням про те, що людина повинна завжди вміти помічати та цінувати оточуюче середовище, це точно прикрашає людські добродії.
Ганна народилася в Кривому Розі, де й закінчила художню школу № 2. Потім почала свій мистецький шлях, поступила в Харківську академію, там закінчила бакалаврат, після цього вступила на магістратуру в київську Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), а зараз займається вже своїм мистецьким життям. Арт-кемп в резиденції, пленери, так проходять її творчі будні. «Ця виставка можна так сказати наш тандем, наше об’єднання, тому що він скульптор, я живописець і ми об’єдналися в таку чудову виставку, яка відображає нашій творчій шлях за останні, мабуть, 7 – 9 років. Познайомились ми в 2019 році, до речі, в Румунії, тому дуже знаково, що ця виставка проходить саме зараз в Бухаресті, Румунії і вона відображає наші почуття, наші емоції, те як ми відносимось до життя, те як ми відносимось до оточуючого середовища. Наприклад, якщо казати про мою серію, яку я представила на цій експозиції, це серія називається «Сади Молдови», вона включає в себе 42 картини. Це етюди, пейзажі, які були написані з натури. Дуже люблю пленер і дуже часто виходжу на пленер, коли там, наприклад, якось цікаво для мене грає світло на вулиці. Я виходжу на пленер, я пишу картини і саме ця виставка вона відображає те, як я відношусь до оточуючого середовища, як я відношусь до природи. Мене дуже цікавить саме в природі і в пленері, взагалі, коли я пишу в пленері, мені подобається саме те, як грає світло, як взаємодіють світло і тінь. Це така особлива гра і для мене, коли я пишу пленер це, знаєте, ніби я намагаюсь схопити це світло, яке таке мінливе, яке зараз воно, а таке через 5 хвилин воно вже міняється. І для мене цей біг за світлом це як така собі гра. Мені подобається, коли натура, вона мінлива, коли вона має свій характер і мене це надихає на якійсь пошук виразності в своїх творах за допомогою кольору, за допомогою тональних якихось відношень в етюдах. І ця виставка, представлена в центрі Центру культури «Міхай Емінеску», вона саме відображає цю серію, написану саме на пленері. Тобто якщо ви на картині в мене бачите десь поле з соняхами, це значить що я прийшла на поле і писала серед цих соняхів, писала пленерну цю роботу.»
Ганна Козелецька та Павел Обрежа (Фото: www.facebook.com/kozeletska)
Виставлені на експозиції картини представляють емоційні стани природи, настрій природи, переданий за допомогою кольорів. Вони приносять радість, чистоту, легкість і душевні відчуття від зустрічі з природою. Це саме той момент, коли на мить можна зупинитися біля картини і відчути подих природи, її чуттєві стани. Ганна Козелецька: «Мене це надихає, тобто взагалі пленер мене надихає, але це одна частина моєї творчості. Тому що якщо взяти, наприклад, взагалі мою творчість, вона така кольорова як пленер, як пленерні роботи, а інша частина моєї творчості вона більш глибока, тому що я приділяю увагу саме історичній темі. І мені дуже подобається портрет, мені дуже подобається якісь композиції створювати. Наприклад, мій дипломний твір в київській академії мистецтв називався «Джерело вічності Києва». Це про Київську Русь, про самоідентичність, про наших персоналій. Тобто якщо взагалі взяти мою творчість то вона є така як пленер, в якомусь сенсі яскрава, а з іншого – більш глибока, це коли я торкаюся саме історичної теми.»
Виставка «APRILIE/КВІТЕНЬ» – це суміш почуттів, емоцій, форм, тіней, кольорів, світла, це об’єднання двох напрямків візуального мистецтва, живопису та скульптури, що охоплює творчість української художниці Ганни Козелецької та молдовського скульптора Павла Обрежи за останні 8-9 років. «Зі мною на цій експозиції представлені шикарні скульптури мого чоловіка. Це Павел Обрежа, скульптор, для мене найкращий. Його роботи наповнені, такою витонченою композицією і глибиною, коли ти просто дивишся на ці роботи, й образне мислення просто зашкалює тому що це не просто портрет, зображення, це відображення якоїсь глибини, відображення образу. Це дуже важливо, це не просто копія, наприклад, якоїсь персони, це більш глибокі почуття. Мені подобаються його композиції, мені подобається зараз ця серія «Почуття» називається, над якою він зараз працює. І я дуже рада, що у нас зараз ця виставка, про яку ми дуже давно мріяли, дійсно, мабуть, з самого початку нашого знайомства. І, до речі, ця виставка називається «APRILIE» не просто так, а тому що ми познайомилися у квітні, поблизу Бухареста, в Могошоая арт-кемп і воно якось ми тоді подумали, а класно було б зробити таку виставку, де ми були би разом представлені. Це було просто як мрія, а потім це перейшло в напрацювання, в якийсь творчий доробок і все це вилилось в нашу спільну експозицію. Я чесно була вражена, коли ми все це розвісили вже в залі я була вражена, наскільки це органічно і класно виглядає разом. Тому що я думала, що один вид мистецтва візуального буде перебивати інший або якось глушити, але ні в якому разі – це настільки органічно виглядає. Ну, я думаю, як ми виглядаємо органічно разом, так і наша експозиція також виглядає разом дуже органічно.»
Скульптор Павел Обрежа народився 2 квітня 1991 року в селі Валя-Перджей Тараклійського району Молдови. У 2007 році закінчив школу в рідному селі, а потім вивчав скульптуру в Коледжі образотворчих мистецтв в Кишиневі. Сьогодні творчість Павла Обрежи представляє як молдовську академічну освіту (AMTAP), так і українську академічну освіту (НАОМА). Скульптор коротко описав свою мистецьку кар’єру: «Я почав займатися ліпленням ще в школі, відвідуючи Коледж образотворчих мистецтв ім. Александра Пламедяле в Кишиневі, після чого отримав ступінь бакалавра в кишинівській Академії музики та образотворчих мистецтв у Кишиневі. Я закінчив магістратуру зі скульптури в Кишиневі. Мені дуже подобається моделювати обличчя, портрети, тому що таким чином я спостерігаю, як найбільший скульптор, яким є природа, працює над людським обличчям. Яких змін зазнає портрет, людина протягом життя? Так, залежно від усього пережитого, створюється портрет, який творить сама матінка-природа. Я намагаюся передати цей стан, який вдалося зробити природі.»
Скульптура Павла Обрежи в основному представлена творами відлитими з бронзи та кількома теракотовими портретами, які відображають різні думки скульптора від історії до деяких суспільних проблем, почуттів та емоцій. В експозиції були представлені шахи із бронзи на українську історичну тему «Визвольна війна Богдана Хмельницького» та румунську історичну тему «Битва Штефана Великого». Усі скульптури разом створюють коливання емоцій, які м’яко переносять глядача через минуле, теперішнє у майбутнє. Всього на експозиції було представлено 22 скульптури.
Наприкінці нашої розмови Павел Обрежа розповів нам історію його останньої роботи на виставці в Бухаресті, фактичного центрального експонату експозиції: портрета відомого румунського скульптора Константіна Бринкуша, виконаного у бронзі: «Цей портрет має цікаву історію. Він був розпочатий, коли я був у Києві, навчався на магістратурі, на другому магістерському ступені. Тоді у мене була своєрідна творча криза, я почав ліпити цей портрет, сказав собі, що мушу зробити Бринкуша. Я почав робити Бринкуша, а потім цей портрет приніс мені кілька замовлень. Так ця скульптура породила інші. Потім через навчання, я мусив поставити цей проєкт на паузу, а згодом почалася війна в Україні і нам довелося виїхати. Цей Бринкуш залишився в глині, загорнутий, залишився в моїй київській майстерні. Я повернувся за ним, вже через рік і знайшов його все ще таким, загорнутим, цілим. Глина ще була м’яка, гарна для ліплення. Звичайно, я забрав його до Республіки Молдова там невдовзі закінчив, цього разу з новими силами. Таким чином цей портрет я таки довів до кінця, чому дуже радий, бо побачив у ньому бога скульптури.»
Про молодих митців і про їхню спільну виставку в Бухаресті розповів мистецтвознавець Маріус Тіца: «Ганна Козелецька та Павел Обрежа, художниця і скульптор, прекрасна історія кохання у дивовижному світі пластичної творчості. Ганна з України, українка, а Павел Обрежа – румун з Республіки Молдова, з району Чадир-Лунга. Вони познайомилися в Києві, під час навчання, або якщо поважати історичну правду, вони зустрілися в Могошоаї, у Румунії, звичайно ж, у творчому таборі. Живописець і скульптор спілкувалися, вони сподобалися один одному і дивовижний світ мистецтва викликав вібрації в душах цих двох молодих людей, зовсім молодих творців, художників, візуальних митців. Ганна малює гарно, пастельними кольорами, впевнений, інтенсивний живопис, світлими кольорами, які окреслюють гру світла, що трансформується в надзвичайно гарні кольори, які Ганна накладає на полотно, щоб окреслити пейзажі, дуже багато пейзажів, пейзажів зустрічі весни із зимою або з літом, коли світло дуже м’яке і блякне чи то на снігу, чи то на траві. Овочі та фрукти, які ми восени збираємо на нашому столі, також є улюбленими темами її творчості.»
Говорячи про молдовського скульптора Павла Обрежу мистецтвознавець Маріус Тіца вказав на його талант і особливий стиль. «Павел є скульптором із зовсім іншою формою пластичного вираження. Він приходить зі своїм ідеальним стилем інтенсивної експресії й окреслює серію дуже сильних сюжетів, тому що він чудовий портретист у скульптурі. Це особливий талант для будь-якого творця образотворчого мистецтва, цей талант портретиста він демонструє в своїй скульптурі. Він чудовий моделювальник, я колись казав, що він працює у форматі 10D, тобто всіма 10 пальцями моделює обличчя. Схожість дуже хороша, і вона насправді виходить за рамки схожості з персонажем, якого він зображує, тому вся його робота має дуже виразний алегоричний характер. Я пам’ятаю історію з цією головою Бринкуша, яку я досі вважаю портретом Бринкуша, якого нам дуже бракувало. Він близький до Мойсея, близький до біблійного світу. Мені також пригадується портрет Емінеску, скульптура більших розмірів, майже пам’ятник громадського форуму, без сумніву, в якому знову відчувається сила портретної експресії в цій пластичній галузі скульптури. Далі – фігури на шаховій дошці, які тут набувають впізнаваних портретів. Це шахівниця з фігурами з битви під Васлуєм звісно ж, Штефана Великого та його супротивниками – турками-османами. Інша шахівниця розповідає про повстання Богдана Хмельницького, також впізнавані портрети вписані в геополітичну ситуацію.»
Маріус Тіца відзначив і геополітичний відбиток на долі двох молодих митців. «Поза цією сферою прекрасного, зустріч двох прекрасних молодих людей, їхня сім’я є вираженням геополітики нашого регіону. Вона з України, він з Молдови, вони зустрілися в Румунії, навчалися в Україні і працюють в Республіці Молдова, де зробили дуже гарну кар’єру, мають майстерню, де можуть спокійно працювати в районі Чадир-Лунга, так близько до Румунії і так далеко від Європи. Це двоє молодих людей з блискучим майбутнім, які показали на своїх виставках в Бухаресті свою серйозність, свій талант, продемонстрували, що є митцями з дуже гарним майбутнім, котрі знайшли своє заслужене місце на вершині мистецької слави.»
В
основі колекції музею лежить Пінакотека Александра та Арістії Аман, відкрита у Крайовів 1908 році, відповідно до заповіту вищенаведених двох крайовських
благодійників. Вона зберігалася протягом багатьох десятиліть в старому особняку
Єлени та Грегорія Лечану (батьків Арістії Аман). До картинної галереї входили
картини голландських, фламандських, італійських і французьких мистецьких шкіл
(як правило, картини вісімнадцятого століття), живопис і графіка Теодора Амана,
румунське та іноземне декоративне мистецтво, а також пожертвування різних
благодійників, серед яких: Ніколая Романеску і Жана Міхаїла (європейська
живопис), Корнетті, Гологовяну, які збагатили значно спадщину. Пінакотеку було
перейнято Музеєм Олтенії, а у 1954 році, вона стала самостійним Художнім музеєм
в палаці Жана Міхаїла.
Музей
був побудований між 1900 – 1907 роками французьким архітектором Полем Готтеро
на замовлення Костянтина Міхаїла (1837 – 1908 рр.) одного з найбагатших людей
Румунії тих часів. При будівництві палацу іноземні майстри, як правило
італійці, використали матеріали найвищої якості. Красива штукатурка, частково
позолочена, мансардні вікна, венеціанські дзеркала, пофарбовані стелі, люстри з
декораціями з муранського кришталю, колони, сходи із карарського мармуру,
стіни, оббиті Ліонським шовком, панелі та меблі наділяють приміщення палацу
елегантністю і витонченим смаком.
Палац
був покритий шифером і обладнаний ще з самого початку електричним струмом,
центральним опаленням і т.д. Сини Міхаїла, Ніколає та Жан, відкрили палац в 1909 році, після одного року від смерті батька.
Старший син, Ніколає (1873-1918 рр.), провів останні роки свого життя у
Франції, де він став францисканським монахом. Молодший син Жан (1875-1936 рр.),
жив у палаці і продовжив збільшувати своє майно, ставши одним з найбагатших
людей у країні. Кажуть, що під час першої світової економічної кризи у період
1929-1933 рр., Жан Міхаїл поручився своїм майном за позики зроблені румунською
державою за кордоном. Але у 1936 році, 28 лютого, він помер. Будучи останнім
представником сім’ї – будучи неодруженим, бездітним і без ніяких інших близьких
родичів – все своє майно пожертвував румунській державі.
Протягом
років, у палаці відбулися деякі заходи, які заслуговують нашої уваги. Таким
чином, влітку 1913 року, у липні, під час Другої балканської війни, на короткий
час, король Кароль I жив у цьому палаці, і в 1915 році король
Фердинанд. Під час Першої світової війни, коли частина території Румунії була
тимчасово окупована Центральними державами, палац був резиденцією Німецького
командування для регіону Олтенії. Роки потому, в 1939 році, у період з 19
вересня по 9 жовтня, тут жив маршал Едвард Ридз-Смігли, глава Генерального
штабу польської армії, а з 5 листопада по 24 грудня того ж року, президент
Польщі Ігнацій Мосьцицький, із сімєю.
В
кінці літа 1940 року, в палаці відбулися румуно-болгарські переговори, після
чого 7 вересня, наша країна уступила Болгарії Південну Добруджу. З 24 по 31
жовтня 1943 року, у палаці відбулася виставка Тиждень Олтенії, під
покровительством короля Міхая І. З цієї нагоди мешканці міста Крайова могли
вперше побачити розкішні інтер’єри палацу. З вересня 1944 року, палац був
Штаб-квартирою 53-ї армії 2-го Українського фронту, командувачем якої був
генерал Манагаров. Восени того ж року, протягом п’яти тижнів, в палаці жив і
Йосип Броз Тіто, а у вересні 1944 року був укладений договір між Національним
комітетом визволення Югославії і Вітчизняним фронтом з Болгарії, угода яка
поклала край війні між Югославією та Болгарією. Звідси Йосип Броз Тіто керував
всіма операціями з визволення Белграду, що успішно завершилися 20 жовтня 1944
року. Зсерпня1954 року, у Палаці Жана Міхаїла діє Художній музей міста Крайова.
Отже,
основним фондом музею була Пінакотека Алескандра та Арістії Аман,
до якої приєдналися важливі картини румунських художників, так що колекція
музею нараховує зараз понад 12.000 творів мистецтва. З 1962 року твори
мистецтва Крайовського художнього музею беруть участь у великих міжнародних
виставках, організованих в більш ніж 20 країнах Європи, Азії та Північної
Америки. Національна художня галерея, відкрита вперше у 1954 році і
відреставрована у 70-х роках на першому поверху Палацу Жана Міхаїла,
представляє на тих понад 500 картинах живопису, графіки, скульптури та
декоративно-прикладного мистецтва, розвиток румунського мистецтва із XVII століття
до сучасного мистецтва кінця ХХ століття. По тих 11 залах першого поверху
відвідувач може милуватися живописом релігійного характеру, тобто іконами та
фресками XVII-XVІІІ століть, коли бере свої початки перший стиль румунського мистецтва -
кантакузіно-бринковянський – еквівалент європейського бароко.
Із
почесного залу музею, відвідувач потрапляє в Європейську художню галерею. На
стінах першого приміщення виставлені картини голландської школи мистецтва.
Виставлені тут картини належать дрібним майстрам XVII ст. У наступному приміщені виставлені картини фламандської школи живопису XVII
століття. З низкою особливостей протилежних нідерландському живопису, фламандський живопис цього періоду характеризується, через
надзвичайні політичні, соціальні, економічні та культурні умови, тематикою
перенасиченою релігійними і міфологічними сценами.
До
важливих картин фламандської школи живопису музей відносить картину Лот і його
дочки, намальована в Антверпені близько 1550 року, анонімним художником. Наступні два зали присвячені французькому мистецтву. Виставлені тут твори
живопису, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва датуються XVII-XIX
століттями. Серед найбільш важливих картин, якими відвідувачі можуть милуватися
в цих двох залах, є Пейзаж, який зачаровує майстерністю анонімного художника
кінця сімнадцятого століття (зі школи Клода Лоррена) та Дитина з собакою,
портрет П’єра Миньяра (1612-1695 рр.). Останній зал галереї європейського
мистецтва був зарезервований для італійського живопису. Виставлені тут картини
належать різним мистецьким школам і моментам XVI-XVIII ст.
Кінець 2021 року приніс дві одночасні виставки видатного румунського
художника майже восьмидесятирічного віку Штефана Килці – «Блакитна межа» у
Бухаресті та «Скловаріння. Наближення до ремесла» в Яссах, північно-східна
Румунія. Дві сторони однієї людини – художника і скляра, майстра ручної обробки
скла, способом вільного видування. Випускник школи образотворчого мистецтва у
класі великого румунського майстра Корнелія Баби, Штефан Килця називає себе художником
неба, а критика відносить його живопис до жанру фантастичного реалізму. Основні
порушені ним теми – острів, політ, ієратичні герої, християнські символи.
Про виставку «Блакитна межа» та пропозицію до відвідувачів розповів куратор
Владімір Булат: «У Бухаресті маємо компактну виставку, невелику, але дуже
насичену з усіх точок зору. Наприклад, в обмеженій кількості картин художник представляє
півстоліття своєї творчості. Звісно, йдеться про задум не художника, а куратора,
тобто я спробував показати цю послідовність і турботу художника Штефана Кильці про середовище проживання, про те, що означає
житло, що означає будинок. Він показує нам певний масштаб місця проживання, певний
розмір екзистенційного одягу, а саме помешкання. Раніше люди будували стільки,
скільки їм було потрібно. І Штефан Килця прагне зберегти це у своїх картинах.
Можу сказати, що слово «межа», яке я використав у назві виставки, стосується контуру. Насправді це стосується лінії,
межі, переступивши яку ти майже перестаєш бути людиною. Це те, що я мав на увазі,
коли використав слово «межа». А блакитний колір є типовим для трансільванського
села, фактично він відображав румунство
в Австро-Угорській імперії. У сільській місцевості селяни фарбували фасади
своїх будинків у блакитний колір, щоб показати, що вони румуни. Це свого роду
адміністративна частина блакитного виміру. Коли Штефан Килця та його дружина, архітекторка Лівія Килця, перебудовували
свій будинок у селі Шона (центр Румунії), вони повернулися до цього прадідівського
блакитного кольору, який знайшли всюди в перших шарах фарби на фасадах старих
будинків. Цей блакитний колір він спробував відродити всюди, закликаючи інших
селян зробити те саме. Тобто його власний будинок фактично став своєрідним естетичним
проєктом, який він повертає у рідне село. Село, яке він колись покинув і в яке
повернувся. А повернувшись він зосередився на глибинному корінні, спробував
повернути цілий світ, від того, як люди будували та фарбували свої будинки, до
того, як вони одягалися, що їли, як поводилися та взаємодіяли один з одним,
фактично демонструючи гармонію, незнищенну між світом і людиною. Здається,
сьогодні нам потрібно шукати природні основи суспільного життя, які існували в
минулому і майже забуті зараз. Штефан Килця є, передусім, виразником величезної
громадської, естетичної та художньої свідомості. Він виражає свої погляди і
почуття як художник, але він говорить набагато більше, ніж може сказати
звичайний художник, інший ніж Штефана Килця.»
Владімір Булат розповів про художнє натхнення Килці, про вплив в його живописі,
а також про те, як художник відтворив світ рідного села на своїх полотнах:
«Олтенські села сьогодні досить сумні. А Штефан Килця зумів, наприклад, вирізаючи фасади, вирізати
шматок неба у формі будинку. Село – це не просто купа будинків, де люди живуть
якось безособово як у містах, де кожен заходить
у свою квартиру в багатоповерхових будинках, у великому місті, де
спостерігається максимальна деперсоналізація. Село
має функціонувати як єдиний організм. Тому, наприклад, Штефан Килця відновив у
селі кузню, а на будинках, які зараз реставруються, а потім фарбуються
блакитною фарбою, у певний момент розміщують металеві деталі, які
виготовляються там, у кузні, яку він відродив у серці села. Перш за все, треба розуміти, що Штефан Килця
– художник, а художник народжується не в пустелі і лише несповнена людина
вважає, що завжди переписує історію мистецтва. Наприклад, Штефан Килця має щось
з голландського живопису. Його творчість потрібно розглядати в контексті й
якось з історичної точки зору. Тут, на виставці, те, що було обрано, є певним
чином вирізкою того, над чим він працював у 2021 році, а також представлені картини, якими я показую послідовність певних
тем.»
Матей Килця, син художника Штефана Килці, так само художник і куратор
виставки «Скловаріння. Наближення до ремесла» в Яссах, розкрив концепцію, яка
породила виставку-данину старовинним скляним майстерням: «Вона представляє проєкт,
над яким ми працювали разом цього року, проєкт, який ми планували багато років
і який відважилися представити, що починається з його натюрмортів та його розповідей
про скляний посуд у його батьківському будинку у звичайному південно трасільванському
селі. І ось ми зібрали колекцію з 20 картин, на яких зображені вази, предмети
пізньосередньовічного скляного посуду, що є результатом
зусиль докладених упродовж минулої весни та влітку, зрозуміти ремесло і зробити
першу спробу відтворити або відновити це ремесло. На виставці
представлено майже 150 таких скляних виробів. Склоробство було поширене в
основному в Трансільванії, завдяки тамтешній знаті і тому, що вона була
частиною Габсбурзької імперії. Пізніше ці традиційні скловарні збанкрутіли через
виникнення фабрик і механізованих процесів, через ідею конвеєрної роботи, яка
виникла на заводі Форда, яка змінила спосіб виготовлення скла і таким чином виникло
промислове виробництво скла. Поява газу, залізниці, все змінило спосіб роботи і,
раптом, ці майстерні, що припускали величезну фізичну витривалість стали
збитковими, і тому значною мірою було втрачено це ремесло.»
На півночі
Бухареста, в житловому районі Доробанць, який почали будувати та урбанізувати в міжвоєнний період, знаходиться цікавий художній музей: музей Крикора Г. Замбакчана. Розташований у будівлі,
спеціально спроектованій для розміщення колекції творів мистецтва, музей є результатом наполегливої праці купця з особливою
особистістю, пристрасного любителя мистецтва та охочого допомагати митцям. Крикор Замбакчан, який народився в 1889 році в місті Констанца, народився у сім’ї вірменського
походження і продовжував сімейні традиції спочатку у своєму рідному місті, а потім у Бухаресті, куди він переїздив у 1923 році. Однак його пристрасть завжди була спрямована
на мистецтво, – каже Ілінка Даміан, куратор Художнього музею імені Замбакчана: Після переїзду до Бухареста сімейний
бізнес також перемістився до столиці. Усе своє життя він займався торгівлею текстильними
виробами. Крім цього, його справжньою пристрастю було колекціонування предметів
мистецтва, особливо, румунського образотворчого мистецтва і також творів
образотворчого мистецтва французьких майстрів. Пристрасть до мистецтва у нього
прокинулася під час навчання в Парижі, де між курсами бухгалтерського обліку та
економіки він знаходив вільного часу для відвідування галерей та музеїв і брати
участь в конференціях і дебатах. Так він став самоуком в сфері мистецтва. Йому
також вдалося подружитися з французькими художниками, такими як з Анрі Матісс,
а після повернення до Румунії він також потоваришував з румунськими художниками
свого покоління. Поступово він почав нарощувати свою колекцію.
Це сталося після
переїзду в Бухарест в 1923 році. Справа в тому, що твори мистецтва, придбані
раніше, при першій спробі зібрати колекцію, були втрачені під час Першої
світової війни. Авторами перших творів мистецтва, зібраних в Бухаресті, були
художники, з якими подружився Замбакчан; про це нам розповідає Ілінка Даміан: Протягом
усього життя його пов’язувала дуже тісна дружба з художником Георге Петрашку.
Періодично він купував твори цього художника, до якого він приїжджав у гості
щонеділі. Також він був близьким з Теодором Палладі, який відвідував Замбакчана.
Замбакчана пов’язували певний час дружні відносини з Ніколає Тоніцою, а також з
Франциском Шірато. Насправді, він дружив майже з усіма художниками того часу і фінансово
підтримував їх на протязі всього свого життя. Так що, крім діяльності
колекціонера, він був ще й покровителем митців. Як і всі колекціонери того
часу, Замбакчан зумів придбати для своєї колекції твори так званих батьків
румунського сучасного мистецтва, тобто твори Ніколая Грігореску, Іона
Андреєску, Штефана Лукіана, Теодора Амана. Хочу також сказати, що він був
досить щедрим, платив хороші ціни за картини, які безпосередньо купував від
художників, а також від інших колекціонерів.
Справжній меценат свого часу Крикор Замбакчан (1889-1962 рр.) зібрав протягом життя одну із найбільш
багатих і цінних колекцій творів мистецтва в Румунії – картини, скульптури,
графіку і меблі – яку подарував румунській державі протягом трьох послідовних
етапів: 1947, 1957 і 1962 року. Він подарував державі і будинок в якому жив,
зведений за планами архітектора К. Галіна. Колекція була відкрита для любителів
мистецтва, раз на тиждень ще з 1942 року, коли завершилося будівництво музею. Будівля була пізніше розширена у 1957 році: У 1942 році будинок вже був готовий, і музей можна було відвідувати раз
на тиждень. Звичайно, хоча Замбакчан задумав його як музей, він жив там до 1962
року, до своєї кончини. Архітектурний стиль будівлі – модерн, однак, насправді можна
виділити кілька елементів як з неорумунського стилю, так і з мінімалізму мавританського впливу. Замбакчан збирався
відкрити музей ще в 1932-1933 роках. Ще до зведення будівлі він почав
переговори зі столичною мерією, але вони
не змогли досягти домовленості щодо простору, де будуть виставлені мистецькі твори.
Незважаючи на це Замбакчан хотів створити музей, відкритий для широкої публіки.
Так що в сорокових роках минулого століття він побудував для цієї мети власний
будинок, а в 1947 році йому вдалося подарувати державі колекцію румунського
мистецтва. Донорський акт відбувся, в кінцевому підсумку, в трьох етапах: 1947,
1957 і 1962 рр, коли колекціонер помер. Зараз в музеї виставлені триста творів
румунського та європейського мистецтва.
Виставлені тут мистецькі твори створюють справжню історію сучасного живопису
у шедеврах. Виставлені найважливіші твори художників ХIХ – початку ХХ ст.: Аман
(Автопортрет), Ніколає Грігореску («Портрет жінки»), Іон Андреєску («Зима в Барбізоні»), Штефан Лук’ян (Сходи з квітами). Поряд з ними виставлені роботи
художників періоду між двома війнами: Ніколає Тоніца (Катюша липованка, Ніна
у зеленому), Теодор Палладі (Натюрморт), Георге Петрашку (Автопортрет,
Портрет Замбакчана), Ісер, Дириску, Рессу і т.д. Замбакчан знаходить і
допомагає проявлятися художникам і скульпторам, купує найцінніші твори багатьох
з них і часто дає спеціальні замовлення молодим митцям, чий талант особливо
цінує, таких як Александру Падіна, Александру Чукуренку, Іон Цукулеску,
Корнеліу Баба, Хорія Даміан. Скульптури Бренкуша (Голова дитини), Пачурі
(Бюст жінки), Міліци Петрашку, Оскара Хана (Лучник) і Корнела Медрі
доповнюють виставку. Після ремонтних робіт, була розширена виставкова площа. В
даний час, в повному обсязі виставлені 19 картин, що належать художникам
французької школи живопису: Делакруа, Коро, Ренуара, Сіслея, Піссарро, Сезанна,
Пікассо, Матісса, Боннара, Утрилло та Марке.
Після землетрусу від 1977 року, хоча будівля не постраждала, комуністичний
уряд використав цю ситуацію для порушення положень акту дарування і переміщення
колекції творів мистецтва з Музею імені Крікора Замбакчана до новозаснованого
Музею колекцій мистецтва, що складався з колекцій невеличких музеїв та
приватних колекцій сконфіскованих комуністами. Колекцію Замбакчана можна було
відвідати як розділ Музею колекцій мистецтва аж до Революції від 1989 року. На початку 2000-х після масштабного процесу реставрації колекція
повернулася до спочатку призначеної для неї будівлі, і сьогодні як будинок
Замбакчан, так і колекцію можна відвідати за бажанням їх первісного власника.
У п’ятницю, 25 січня, цього року, в Залі
Рицарів Замку Карой, що в
місті Карей, Сатумарський повіт, північно-західна Румунія, відбулося відкриття виставки «12
ІЛЮЗІЙ» молодої і талановитої української художниці з Ужгорода Ольги Ньорби, повідомляє Центр з
просування культурного
туризму імені Грофа Карой.
Захід відкрив і
модерував Бікфалві Жолт, віце-президент Фотоклубу імені Васіле Веніга Ласло, який виступив
організатором виставки, після чого виступила
художниця Ольга Ньорба, яка привітала присутніх і подякувала організаторам за
можливість виставити свої картини в елегантному залі Замку Карой в містечку Кареї.
Щодо виставки 12 ілюзій, то це добра
нагода отримати естетичну насолоду від 12 -ох картин, які, на думку історика мистецтва
Єви Шульц, є, мабуть, запрошенням, оглянути картини талановитої
української художниці та зануритись в її творчість.
Українська художниця
Ольга Ньорба розповіла, що означає для художника персональна виставка: «Організація
персональної виставки для кожного художника – це складний процес. Художник -
людина , яка не дуже охоче розповідає про свої картини, натомість найкраще
говорити має сам твір. Ідея створення моєї першої персональної виставки була в
стадії розробки довгий період часу. В результаті, як завжди, все вирішив
випадок. Я взяла участь у пленері в Словаччині, а на відкритті виставки мені
запропонувала організацію моєї персональної виставки в Будапешті галерея
Ágens. Над експозицією я працювала протягом двох років. Кожна
картина демонструє глядачеві одну з дванадцяти, мною пережитих, ілюзій.
Незважаючи на те, що емоції ці індивідуальні, вони знайомі кожному:
розчарування, перемога, самотність, втрата та інші. Я вирішила вкласти в
картини такий зміст, аби якнайбільше людей, які матимуть можливість побачити
експозицію, зрозуміли, що вони перебувають під впливом тих чи інших ілюзій, які
насправді, жодного впливу на наше життя мати не мають. Адже все залежить від
того, як ми сприймаємо події навколо нас.»
«Щодо моєї
виставки у Карей, в Румунії, то є дуже вражена. Все було на дуже високому
рівні, були дуже чудові музичні привітання і взагалі місце де були виставлені
мої картини у Замку Карой. Такого в житті я ще не мала. Моя виставка
називається «12 ілюзій», тому що кожна з робіт якась окрема ілюзія. Переважна
частина робіт це портрети різних людей, адже ілюзій» – відмітила молода і талановита
українська художниця з Ужгорода Ольга Ньорба.
Виставка була відкрита для огляду до 8
лютого цього року.
Сьогодні ми пропонуємо вам експеримент. Ви коли-небудь думали, що могли б малювати? Але ви подумали, що вашими інструментами, як художників могли б бути бактерії? Швидше за все, ні. Але ми можемо вам сказати, що у мікробіологічній лабораторії Університету Sapientia, філія міста М’єркуря- Чук був проведений другий рік поспіль, спеціальний захід для учнів ліцеїв цього міста. В ході заходу молоді люди написали картини з бактерій, виявивши з цієї нагоди і хорошу сторону мікроорганізмів.
Мате Іштван, доцент кафедри біоінженерії Університету Sapientia, філія міста М’єркуря-Чук, розповів нам, звідки взялася ця ідея: Майже десять років тому, я взяв участь у міжнародній конференції, і там побачив логотип фармацевтичної компанії зроблений з бактерій і звідти у мене ця ідея з’явилася. Я повернувсь додому, і попробував намалювати картину з бактеріями, зі студентами в мікробіологічній лабораторії. Вони з ентузіазмом сприйняли цю ідею, і так народилася ця ініціатива.
Мате Іштван пояснив, що для реалізації проектів, учні на паперах окреслили олівцем, що вони хотіли малювати, а потім поставили нариси під прозорі чашки Петрі і почали сіяти бактерії, дотримуючись відповідної накресленої форми. Новизна такого експерименту надходить і з того, що всі живі картини видно лише через два дні після посіву, завдяки розмноженню бактерій, що містять пігменти різних кольорів. Більшість використаних бактерій мають певну роль в біодеградації органічних речовин, в ґрунті, і неорганічні речовини, які появились можуть бути використані рослинами в процесі фотосинтезу. Подробиці подає Мате Іштван: У нас є скляні чашки Петрі, що наповнюються теплим рідким агаром, де можуть бути посіяні бактерії різних кольорів. Після посіву вони розмножуються у цьому середовищі, і через два дні стають видимими. Спочатку можна побачити тільки кілька рядків, не можна бачити картину, але через кілька днів виростають власне ці творіння.
Іншою метою даного заходу було показати учням важливу роль, яку відіграють бактерії в нашому повсякденному житті, зазначив наш співрозмовник і додав: Ми запросили студентів, а потім учнів в мікробіологічні лабораторії, щоб показати їм хорошу сторону мікробіології, адже не багато знають, що ми щодня використовуємо мільярди бактеріальних клітин в промисловості, наприклад, у молочній промисловості, хлібобулочних виробах, алкогольній промисловості, в фармацевтичних препаратах або косметиці. З дитинства ми чуємо тільки те, що бактерії це щось погани. Нам потрібно мити руки, щоб позбутися від них. І ідея полягала в тому, щоб показати, що можна працювати з ними, показати їм хорошу сторону цих мікроорганізмів.
Захід Малювати з бактеріями,організований вдруге, а кількість учасників збільшилася: В минулому році було зареєстровано близько 188 учасників з М’єркуря-Чук, а в цьому році 230 учнів XII класів нашого міста. Це більш мистецька подія, де ми говорили з учнями про науку, про роль бактерій, і ідея полягала в тому, щоб подружитися з бактеріями, а картини були дуже різноманітними. Насправді мова йде про ефемерні творіння, яких неможливо побачити протягом декількох днів, після чого ми повинні стерилізувати все творіння, тому що бактерії вмирають, і таким чином, картини пропадають. І щодо тем то вони були різноманітними. Я бачив багато пейзажів, портретів, народних мотивів, рослини, тварини тощо. Креативність і уява учнів дуже великі.
Близько 500 скляних чашок, наповнені теплим рідким агаром, пізніше перетворились на картини, а Мате Іштван радий, що став ініціатором унікального проекту: Ми вважаємо, що це унікальна ініціатива в країні. Малюють у великих лабораторіях світу, але, щоб приходили сотні учнів малювати, і влаштувати виставку з 450-ма такими картинами, ми вважаємо, що це щось унікальне.
Ми дізнались, що цьогорічний проект отримав вперше талісман, який спостерігав за самодіяльними художниками протягом всієї творчої діяльності. Йдеться про Sapibacillus, бактерія стилізована, мила, доброзичлива, виготовлена учнями з плюшевого матеріалу, з яким всі сфотографувались, і який був зіркою дня. Картини, написані учнями з М’єркуря-Чук були оцінені експертами Університету Sapientia, і ефемерні творіння можна було побачити протягом декількох годин в фойє закладу. Кращі картини отримали призи, спеціалізовані книги і книги світової літератури. Насамкінець, творіння «гинуть» і чашки миють, щоб наступного року знову перетворились на полотно для інших оригінальних картин.
