Tag: Жілава

Восени 1940 р. з ампутованими північними, південними, східними та західними
кордонами Румунія пішла у бік ультраправих режимів. Корумпований та аморальний
режим короля Кароля II кинув країну в кризу і наближався до свого кінця.
Віденський диктат від 30 серпня 1940 року,
за допомогою якого Німеччина та Італія змуисли Румунію віддати Північну Трансільванію
Угорщині, завдав останнього удару режиму. Генерал Іон Антонеску, противник Кароля
II, та Залізна гвардія скористались усіма розчаруваннями румунів, і на тлі
відмови історичних партій утворити урядовий союз із крайніми правими, захопили
владу. Без лідерів за допомогою яких набрала 15% голосів на виборах 1937 року, Залізна гвардія разом із
людьми генерала Антонеску зайняла всі виконавчі посади, проголошуючи Румунію
націонал-легіонерською державою.

Залізна гвардія негайно діяла, щоб покарати тих, хто
ліквідував її керівників в 1938 році. У ніч з 26 на 27 листопада 1940 року 65
політиків, військовослужбовців і старших
поліцейських офіцерів камарилі Кароля II
ув’язнені 5 жовтня у в’язниці Жілава, на півдні Бухареста, були страчені. З тих
пір минуло 80 років, і ми разом із істориком Йоном Скурту згадали ці події.
Спочатку історик проаналізував політичну складову режимів, які були при владі восени 1940 року, та поведінку держслужбовців,
які стали жертвами легіонерів: Будь-яке вбивство є актом проти
демократії, проти прав людини, свободи вираження поглядів, тим більше, що мова
йшла про політичні вбивства. Але, вбиті в Жілаві були людьми, які прив’язали своє ім’я
до авторитарного режиму Кароля ІІ,
встановленого 10 лютого 1938 року, антидемократичний режим. На той час, у
листопаді 1940 року затримані в Жілаві представляли не демократію, а авторитарний
режим. Якщо декотрі з них, які не були вбиті, як наприклад, Георге Тетереску, Міхай Раля, Константин Аргетояну, пізніше
пішли демократичним та колабораціоністським шляхом, як Ралеа, це зовсім інше.
На той час вони не представляли демократію.

Традиційна історіографія
поклала відповідальність за погіршення
політичного клімату
виключно на плечі легіонерів. Не знімаючи
вину з румунських фашистів у скоєних злочинах, тенденції до перегляду
історії тих років вважають, що так звані представники демократії були разом із поведінкою фашистів винуваті у знищенні самої демократії. Йоан Скурту: Ця драматична ситуація почалася із вбивства Кодряну, глави
гвардії, та 13-ох інших легіонерів, які вбили
прем’єр-міністра І.Г.Дуку в 1933 році та Міхая Стелеску в 1936 році, у ніч на
30 листопада 1938 року. 21 вересня 1939 року легіонери
вбили прем’єр-міністра Арманда Келінеску,
після чого відбулося справжнє масове вбивство. Тоді, у вересені 1939 року, державний тероризм було вперше здійснено в
Румунії. Більше 200 легіонерів було вбито, більшість із них у концтаборах і тюрмах, які не мали можливості
захиститися, їм не було пред’явлено звинувачень, їх просто розстрілювали, а
інших, які перебували на свободі, були повішені на громадській площі. Звичайно, ми, наголошуючи і засуджуючи
легіонерські вбивства, не можемо не пам’ятати, що, в свою чергу, легіонери
зазнали переслідувань і вбивств за часів Кароля II.

Серед
65 жертв різанини в листопаді 1940 року в Жілаві були генерал Георге Арджешану,
колишній міністр національної оборони та колишній прем’єр-міністр, Віктор
Яманді, колишній міністр юстиції, генерал поліції Габріель Марінеску, колишній
префект поліції Столиці та міністр внутрішніх справ і міністр громадського
порядку, генерал Іон Бенглю, командуючий румунською жандармерією, Міхаїл
Морузов, керівник Секретної служби розвідки армії, та його заступник Нікі Штефанеску.
Йоан Скурту показує, в чому полягало правосуддя, задумане новим легіонерським режимом
Антонеску: Легіонерський режим Антонеску був ворожим режиму,
представленому Карлолем II. Як це найчастіше трапляється в історії, новий режим
хоче помститися представникам старого
режиму. Антонеску
наказав заарештувати головних посадовців часів Кароля ІІ, яких
слід було засудити на основі чинного законодавства. Цим судовим процесом
займався віце-прем’єр Міхай Антонеску юрист за фахом, який мав намір утворити
судові колегії з адвокатами. Легіонери не погоджувались з цією ідеєю. Вони
вважали, що 14 вересня відбулась революція внаслідок якої було встановлено
новий режим і не можна було судити за старими законами. Винуватих за вбивство,
зокрема легіонерського лідера Кодряну, треба було покарати, тобто повинно було
існувати революційне правосуддя. На цій основі група легіонерів відбула до
Жілави і стратила тих, хто знаходився там. Заарештували й інших, але вони були
врятовані через втручання генерала Антонеску.

Смерть 65 посадовців стала новим типом правосуддя, в
якому помста була основним принципом. Коли зловживання є принципом, за яким
діють ті, хто калічить демократією, правосуддя більше не існує.

В антикомуністичному опорі в Румунії взяли участь з відданістю і мужністю чимало жінок. Чи то вони підтримували своїх чоловіків, братів або батьків, які брали участь в рухах опору, чи то переплавляли послання до вільного західного світу, багато історій жінок, увязнених в комуністичних вязницях залишалися невідомими. Інститут з розслідування комуністичних злочинів і памяті румунського заслання та Посольство Великобританії в Бухаресті запропонували провести розслідування і виявити ті жіночі особистості, які брали участь в боротьбі проти нелегітимного, репресивного і злочинного режиму. Співставлення з іншими джерелами меморіалістики і працями по спеціальності перетворює інформації про жінок увязнених на найбільш переконливі докази їх травматичного досвіду, що завершилося для більшості з них смертю.

Костянтин Васілеску, науковий дослідник Інституту з розслідування злочинів комунізму і памяті румунського заслання, пояснює важливість цих документів: “Кримінальний реєстр був свого роду “щоденником подорожі”, що супроводжував кожного політичного вязня в слідчому ізоляторі. Насправді, такий документ містив основну інформацію: імя та прізвище вязня, точну дату народження, місце народження, домашню адресу, час арешту, строк покарання, кваліфікацію злочинів, слідчі ізолятори в яких він просидів та іншу інформацію, яка для тих, хто зацікавлений у цьому дослідженні, є дуже важливою. Ми рушили з цих даних, щоб отримати дійсний кількісний аналіз, з одного боку, а також перспективний солідний огляд. Ці документи також можуть мати певні прогалини. Цей документ не є непогрішним, як і більшість документів, виданих колишньою політичною поліцією Секурітатя до 1989 року. Я маю на увазі той факт, що така інформація про судимість може містити й суперечливі та помилкові дані, через те, що їхні укладачі хотіли показати себе, будучи найчастіше учнями репресії у ті часи. І це було відправною точкою: створення такого реєстру “ворогів народу”.

Звіти складені Інститутом з розслідування злочинів комунізму і памяті румунського заслання містять інформації про соціальне походження засуджених жінок. Більшість із них походили з сільського середовища, це будучи природним наслідком ситуації румунського суспільства тих років. Більшість увязнених жінок закінчили тільки початкову освіту, дуже мале число із увязнених жінок мали середню або вищу освіту. 2860 увязнених із 3802 розслідуваних випадків не мали, у момент арешту, жодної політичної приналежності. Менший відсоток становили жінки афілійовані до легіонерського руху, до історичних політичних партій або до німецької етнічної групи. Що стосується злочинної кваліфікації розслідуваних нами випадків, більшість жінок було увязнено внаслідок остаточних судових рішень.

Більшість з них були арештовані у вязниці Жілава, а після винесення вироку відбували покарання в тюрмах Місля, Меркуря Чук, Бухарест, Арад і Орадя. Розповідає Константін Васілеску: “З тих 76.000 увязнених з бази даних інституту, 3802 були жінками. Це невелике число в порівнянні з числом чоловіків. Але на наш погляд, це не означає, що жінки були менш мужніми, ніж чоловіки, що стосується оскарження тоталітаризму або що вони були менш готові пожертвувати собою. Це процентне співвідношення, в значній мірі, є відображенням соціальних реалій того часу. Чоловіки майже повністю домінували у процесі прийняття рішень і що стосується політичних аспектів. Так само, ця цифра не є доказом того, що жінки менше страждали в цей період. Майже кожен увязнений чоловік мав бабусю, мати, сестру, подругу або дружину, яка, як правило, зробила все можливе, щоб допомогти йому. Що стосується зниклих безвісті чоловіків, особливо коли йшлося про партизанів, то жінки були тими, хто витримували переслідування Політичної поліції Секурітатя, жінки були тими, хто переживали насильство. І нарешті, я хотів би підкреслити, що це число, 3802, ні в якому разі не є остаточним, а є мінімальною розслідуваною нами кількістю”.

Починаючи з 1965 року, багато політичних арештів були замасковані під так звані злочини загального права або примусові госпіталізації в одиницях спостереження і психіатричного лікування, які є однією з найжорстокіших форм комуністичної репресії. Число тих 3802 випадків жінок, увязнених в комуністичних тюрмах, може зросте тоді, коли розслідування Інституту з розслідування злочинів комунізму і памяті румунського заслання просунеться. Константін Васілеску про необхідність всеосяжного звіту: “Кінцевою метою цього демаршу буде книга, словник, присвячений увязненим румунським жінкам під час комуністичного періоду, який ми сподіваємося видати навіть в цьому році. Однак до появи книги, зявиться змістовне дослідження на цю тему. Це дослідження буде структуроване таким чином, щоб викрити делікатну проблему жінок у концтаборах. У ньому буде детально представлено методологію, будуть представлені і проаналізовані результати наукових досліджень та гендерної статистики, будуть представлені і проаналізовані правові основи репресії, центри увязнення призначені для жінок, юридичні кваліфікації, індивідуальні траєкторії та інші такого роду інформації. “

Багато інших злочинних реєстраційних звітів інших жінок-жертв комуністичних репресій все ще зберігаються в архівному розділі присвяченому увязненим загального права у вязниці Жілава.

Вязниця Жілава була побудована в середині форту № 13, частини оборонної системи укріплень, розробленої під час короля Кароля I у другій половині ХІХ-го століття для захисту Бухареста. Комуністичний уряд, встановлений радянцями у 1945 році почав процес комунізації Румунії, що означало арешт демократичної політичної опозиції і всіх тих, хто протирічили йому. Таким чином, Жілава стала транзитною в’язницею, одним з островів архіпелагу румунського ГУЛАГ-у, де заарештованих допитували і тримали до остаточного вироку і призначення покарання, а потім відправляли їх в іншу в’язницю, де вони відбували покарання.

Спогади осіб, поміщених у в’язницю Жілава, виходять далеко за межі найстрашнішої уяви. З першої хвилини, увязнених піддавали надзвичайно жорстоким мукам: їх змушували проходити між двома рядами охоронців, озброєних гумовими кийками та шкіряними батогами, які вдаряли їх по голові та інших частинах тіла. Слідував згодом особистий обшук, тобто примусове обстеження тіла і одягу. Ув’язнених відправляли у переповнені камери, у деяких з них проживали по 200 вязнів, і там вони дізнавалися про так-званий “зміюшник, місце, де новачки могли спати, місце, де можна було відпочити. Називали його так, тому що, для того щоб дістатися того місця, роміром всього 50 см. між бетонновою підлогою і ліжком, вязневі доводилося повзти як змії.

Костянтин Іон був заарештований в 1949 році, коли він був учнем бухарестського ліцею і членом учнівської організації, яка друкувала та розподіляла антикомуністичні маніфести. Його свідчення зберігається в архіві Центру усної історії Румунського Радіомовлення з 2000 року: Я жив в камері із іншими 160 чоловіками у спекотні літні місяці – червень, липень і серпень. І зараз не можу забути якими були ліжка, на яких ми спали. Лежали ми на них горизонтально, пліч об пліч, і могли повертатися на інший бік тільки всі разом, бо інакше не було місця. Так само, нові ув’язнені знаходили собі місце в “зміюшнику. Коли хтось хотів напитися води чи добратися до параші (велике відро у тюремній камері для екскрементів і помиїв), мусів йти по сплячих. Така ходьба не раз закінчувалася спотиканням, паданням на голови або тіла вязнів, які кричали і ойкали. Найчастіше це відро наповновалося сечею, яка почала витекати звідти. Багато хто з нас мали невдалу можливість спати в цій сечі.

Арештований в 1949 році за зберігання арсеналу зброї, Александру Марінеску із села Нукшоара, де був центр антикомуністичної партизанської групи Арсенеску-Арнеуцою, був учнем. І його увязнили спочатку у Жілаві, де він ознайомився із “зміюшником. Іноді навіть там, в’язень не був упевнений, що мав місце для нічлігу: Ми спали під ліжком і принаймні в зимку ’50 -’51 рр., щонайменше 15-20 чоловік не знаходили навіть у цих умовах собі місця для нічлігу. Не було там місця, щоб покласти ані голки. Ці люди стояли на ногах в одному куточку камери, тобто ті 15-20 чоловік, які не мали місце для розтягнення своїх кісток. Коли відбувалася зміна охоронців, то інші 15-20 з нас піднімалися та йшли у той куточок камери, щоб і ті, хто до тоді стояли на ногах, могли відпочити. Там не було ані матраців, ані ковдер, ані простирал, не було абсолютно нічого, тільки дошки. У деяких камерах були якісь подерті рогожі. Наші стегна були почорнілими і мали ми шар лускатої шкіри, так би мовити. Правилом серед вязнів було те, що новий вязень у камері, незважаючи на те чи він провів останні 5 або 10 років у інших тюрмах, вважається новим. Йому припадало почати все з нуля, тобто жити в найсуворіших умовах і спати у найпаршивому спальному місці. Після мого прибуття у камеру, довгий період я ночував у “зміюшнику, тобто біля параші. Якщо пробував спати на правому боці, то спав лицем до відра і ризикував бути забризьканий екстрементами. Так що, я спав тільки на лівому боці і прямо на бетоні.

Іон Преда, заарештований в 1949 року за те, що носив їжу партизанській групі Арнеуцою, розповів, так само, умови, в яких він змушений був відпочивати уночі: Нас відправляли у “зміюшник, де не мали на що покласти голову. Нашою подушкою були черевики, а ліжком – навіть рогожі з очерету не було. Нічого! Ми спали прямо на бетоні. Деякі з нас заразилися хронічною екземою, інші задихалися і опухали їм очі. А в камері було тільки одно маленьке віконце. Коли у камері піднімався шум, охоронець закривав нам вікно, на покарання, щоб ми не мали чим дихати. Тримав нас так півгодини, а потім відкривав вікно. Це пережив я у Жілаві.

“Зміюшник був іншим методом приниження індивіда, перетворення його на тварину, щоб знищити у ньому повагу до себе та інших. Це був, так само, ілюзорним критерієм для визначення того, хто користується більш сприятливими умовами утримання у тюремних умовах, чиїм девізом був кожен рятується як може.