Tag: замок

Овіяний легендами та історичними переказами, замок Бран розташований приблизно за 30 кілометрів від міста Брашов, на середньовічному торговому шляху, що з’єднував південну Трансільванію з князівством Волощина. Замок Бран будувався в кілька етапів, спочатку він був зведений для захисту під’їзної дороги і митного контролю. Перше укріплення з однією оборонною вежею було зведено у 1377 році, а згодом були додані інші стіни та вежі. У середині 17 століття князь Трансільванії Дьордь Ракоці ІІ продав замок Бран, який був важливим джерелом прибутку завдяки митному оформленню товарів, мешканцям Брашова. Громада Брашова утримувала його в управлінні до 1920 року, коли він був подарований королеві Румунії Марії.       

Перебуваючи під управлінням румунської королівської родини, замок був модернізований за допомогою архітектора Карла Лімана, який пристосував його для житла. Замок став улюбленою резиденцією королеви Марії, яка в свою чергу передала його своїй доньці, принцесі Іляні. Під час комуністичного режиму його націоналізували, а через 61 рік, у 2009 році, замок повернули спадкоємцям принцеси Іляни. Інтер’єр був відреставрований, а об’єкти спадщини завезені, тож замок Бран тепер є частиною туристичного маршруту. Відвідувачі можуть побачити, серед іншого, покої короля Румунії Фердинанда I і королеви Марії, а також музичну вітальню, де в міжвоєнний період виступали відомі артисти. Міхня Морару, екскурсовод замку Бран, пояснив, чому румунські та іноземні туристи приїжджають сюди: «Це замок, який має багато цікавинок. Ми говоримо, що в замку Бран можна провести цілий день, тому що він пропонує нам багато приємних моментів. Після відвідин замку ми можемо скористатися рестораном. Навколо замку є парк, де можемо прогулятися, провести тут приємні моменти. Звичайно, є також можливість відвідати різні заходи, які відбуваються в замку Бран з різних нагод. Ми кажемо, що це мікс, тому що саме це робить історію успішною, це злиття історичної реальності з міфом і легендою про Дракулу».

Графа Дракулу, персонажа однойменного роману ірландського письменника Брема Стокера, часто плутають з Владом Цепешом, князем Волощини. Якщо Дракула – вампір, який живе в руїнах замку в Карпатських горах, то Влад Цепеш – історична постать, яка очолювала антиосманські військові кампанії в середині 15 століття, а також здійснювала набіги в регіонах Бран і Брашов, щоб покарати купців, які відмовлялися підкорятися йому і платити мито. Це породило образ жорстокого правителя, який переслідував своїх підданих. У замку є виставка, присвячена графу Дракулі та Владу Цепешу, а також розділ під назвою «Історія страхів у Трансільванії», натхненний тим, що в селах навколо замку та за його межами люди вірили в існування злих духів, яких називали примарами. Так, місцеві історії розповідають про людей, які вдень живуть нормально, а вночі перетворюються на примар і переслідують інших.

На першому поверсі цієї будівлі колись знаходилася квартира кастеляна, військового керівника фортеці, а після прибуття королівської сім’ї, в  міжвоєнний період, цей перший поверх був перетворений на квартиру королеви Марії, тобто спальню, малий та великий зали, де приймалися гості. З першого поверху, відвідувачі замку піднімаються по секретних сходах. На третьому поверху, турист заходить в один з найкрасивіших залів – музичний зал і бібліотеку королеви Марії. Слідує згодом лоджія або королівський балкон з готичними арками та видом на внутрішній двір. Звідси туристи піднімаються на відкриту терасу, з прекрасним видом на населені пункти, що належали Волощині. Звідси видні і руїни, що представляли кордон між  Трансільванією і Волощиною, а також середньовічну митницю з XIV ст.

На другому поверсі можна відвідати квартиру королья Фердинанда, з її чудовими камінами, намальованими дверями і балками, королівську спальню, салон і вітальню. Теж тут знаходиться зал трансільванських середньовічних костюмів і зброї. Кінозал – це нещодавно улаштоване приміщення, де, на великому екрані відбувається показ кінофільмів з королівською родиною, військовими парадами і момент коронації королів в Алба-Юлії. На четвертому поверху улаштована квартира принца Ніколая, четвертої дитини королівського подружжя Фердинанда і Марії. І теж тут були улаштовані дві кімнати, сугестивно названі Номери Брема Стокера. Тут, румунською та англійською мовами розповідають про легенду Дракули, резюме роману Стокера, історію господаря Волощини Влада Цепеша, історію його смерті, про генеалогічне дерево родини Дрекулештів.

Туристи, які приїжджають до замку, можуть відвідати й Тунель часу, інвестицію на суму в 1 млн. євро. Це таємний тунель, який ніколи не був відкритий для туристів з моменту його будівництва, понад 80 років тому. Він був побудований в 1930 році на замовлення королеви Марії, щоб скоротити шлях хворої на артрит королеви між замком та парком, де вона любила відпочивати. Довжина тунелю становить 40 метрів. Туристи входять у ліфт, спускаються 30 метрів через старий колодязь, а потім проходять через тунель довжиною 40 метрів, звідти дістаються до королівського парку. Тунель не є простим, і його перетин є справжнім мультимедійним досвідом. Кілька голограм ознайомлюють туристів із історією замку Бран, від його будівництва в 1377 до сьогодення.

Традиційна вечірка на честь Хеллоуїна цього року буде організована в замку Бран у суботу, 2 листопада. Учасники зможуть насолодитися кількома заходами, спеціально підготовленими організаторами. Окрім специфічних декорацій, цьогорічний захід запропонує туристам унікальний сенсорний досвід: музику та звуки жахів, фантастичних персонажів, спеціальні проекції та кінореквізит. Розсіяне світло і скрипуча підлога додадуть атмосфері шарму. На завершення скажу, лише що протягом минулого року замок відвідали понад 720 тисяч туристів, пік припав на 2019 рік, коли його відвідали майже мільйон туристів.  

Для тих, хто ще не побував на курорті Буштень, пропоную сьогодні ознайомитися із дуже красивою територією: районом Замора, звідки відкривається чудовий вид на долину річки Прахова і Карайманський хрест. Сьогодні зупинимося в замку Кантакузіно, архітектурному шедеврі, що височіє біля підніжжя гори Замора. Прекрасний краєвид ще більш прекрасний, тому що він доповнюється снігом і приємним сонячним світлом весняного березневого дня. Розслаблююча атмосфера на терасі замку дуже доречна. Те що ми дуже мало знали про нього кілька років тому, то це тому, що він був введений в туристичний обіг лише в 2010 році, після того, як був куплений групою інвесторів від онучки власника замку – Георге Грігоре Кантакузіно (1832-1913), колишнього прем’єр-міністра Румунії. З генеалогією цієї родини можна ознайомитися у вестибюлі замку, який веде до центрального та службового павільйонів.

Хоча менш популярний, ніж Пелеш, замок Кантакузіно має таку ж прекрасну історію, як і колишня літня резиденція Кароля I на курорті Сіная. Будівля, з її унікальним оточенням та аристократичним шармом, є ідеальним місцем, звідки можна милуватися чудовим гірським курортом Буштень. Ви помітите, що між замком Кантакузіно та Пелешем є багато спільного не лише в архітектурі, розмірах маєтку та вражаючому внутрішньому дворику, але й в інтригуючих історіях цього місця, сповненого таємниць та легенд. Ще від самого відкриття у 2010 році, замок став місцем проведення важливих культурних заходів, концертів, фотосесій, презентацій колекцій, конференцій, та прийомів. У замку також є вишуканий ресторан з терасою, де можемо насолодитися кавою та найкрасивішою панорамою гір Бучедж.

Перший камінь у фундамент замку було закладено у 1901 році на місці старої резиденції Кантакузінів, старого родинного котеджу. Плани будівництва належать архітектору Грігоре Черкезу, а казкова резиденція, побудована в неорумунському стилі з каменю та цегли, була завершена в 1911 році. Про Георге Грігоре Кантакузіно знаємо, що він був одним з найбагатших людей свого часу. Він був двічі мером румунської столиці і двічі прем’єр-міністром Румунії. Зі своїх колосальних статків побудував три палаци (два в Праховському повіті і один в Бухаресті, на бульварі Каля Вікторієй, де зараз знаходиться Національний музей імені Джордже Енеску). Його прозвали “Набабул”, оскільки в історії він запам’ятався легендою про його намір вимостити двір золотими монетами. Таким чином, його палац у Буштень перевершив би своєю величчю королівський замок Пелеш. На щастя, Набаб врешті-решт відмовився від цієї ідеї.

Ви будете повністю зачаровані красою цього місця, як тільки ступите на територію палацу. Замок Кантакузіно має форму павільйону і оточений величезним парком. Внутрішні алеї приведуть вас до чудового гроту, через який ви зможете пройти під завісою води. Тут ви також побачите водоспади і фонтани, в яких водиться форель. Замок має центральну будівлю, що складається з підвалу, цокольного і першого поверху, з бетонним фундаментом, кам’яними стінами і черепичним дахом, службового павільйону, адміністративної вілли і каплиці. Неминуче архітектура наштовхне нас на думку про Бринковянський палац, який є ідеальним вираженням нео-румунського стилю завдяки лоджії та альтанці, які використовувалися для полювання на дичину. На фасаді замку написано: “Я, Георге Гр. Кантакузіно, з моєю дружиною Катериною, уродженою Баляну, побудували цей замок в пам’ять про наших предків і для притулку наших нащадків”.

Двері, через які ми входимо, прикрашені вітражами, привезеними з Італії. Зачаровують не тільки вітражі, але й самі двері, вирізьблені з дуба, прикрашені рослинними мотивами та багато орнаментованими залізними виробами. В одному із залів можна побачити вітраж, на якому зображений родовий герб Кантакузіно. Під ним написано девіз “Quaenocentdocent”, фраза, яка в перекладі означає “хто страждав, той навчився” (варіант: “страждання виховує” або, більш зрозуміло, “що не ламає, те робить сильнішим”). Інтер’єри замку Кантакузіно так само добре облаштовані і відтворюють розкіш, якої так прагнув сам принц. Хоча оригінальних меблів сьогодні вже не знайти, любителі історії будуть у захваті від історичних пам’яток, скульптур, мозаїки і цінних колекцій.

У залі для прийомів також зберігається унікальна для Румунії колекція геральдики, що представляє герби родів бояр споріднених із Кантакузінами, а також фриз з вотивними картинами, замовлений у Венеції. Атмосферу шляхетської резиденції підсилюють білокам’яні каміни, прикрашені поліхромною мозаїкою, а кілька фотографій нагадують про розкіш інтер’єрів минулих часів. На камінній стіні в Почесній залі – п’ять порожніх скринь, в яких також мали бути портрети Кантазузінів, але художник не мав їхніх фотографій, щоб розмалювати їх, і вони залишилися ненамальованими. Люстра в Почесній залі, або, як її ще називають, Бальній залі, є оригінальною, так само як і паркетна підлога.

Після націоналізації комуністи покрили товстим шаром фарби настінних розписів, намальованих художниками, яких привезли аж з Венеції, і перетворили колишню літню резиденцію родини Кантакузіно на санаторій Міністерства внутрішніх справ, а оригінальні меблі були винесені із замку. В останні роки інвестори, які викупили маєток у спадкоємців Кантакузіно, поступово відновлюють його і повертають до списку туристичних визначних пам’яток долини річки Прахова. Хоча більшість настінних розписів відреставровано, у кількох залах, пофарбованих у зелений колір колишнього протитуберкульозного санаторію, що діяв у замку за часів комунізму, реставраторам вдалося повернути до життя чудові розписи, сповнені сильних мотивів і кольорів. Подекуди можна побачити невеликі фрагменти старих розписів. Однак Грігоре Кантакузіно не зміг довго насолоджуватися замком, померши через два роки після його відкриття.

Культурно-туристичний маршрут «Трансільванські ворота» має протяжність 1141 км, понад 100 туристичних об’єктів культурної цінності, включених до цієї програми, які можна відвідати на авто протягом 16 днів. Це туристичний продукт, розроблений на національному рівні з ініціативи Брашовського етнографічного музею, мерії села Решінарь Сібіуського повіту та Асоціації міжгромадського розвитку та туризму Бістріца-Несеуд.

Культурно-туристичні маршрути є інструментом, за допомогою якого Європейська Комісія та міністерства туризму країн-ЄС намагаються створити основу для сталого та гармонійного розвитку туристичної діяльності та підвищення цінності місцевої, регіональної, національної та міжнародної культурної спадщини в узгоджений спосіб. Маршрут «Трансільванські ворота» був створений для того, щоб запропонувати справжній досвід, каже керівник цього проєкту Александру Стенеску. «Не випадково були обрані такі міста, як Сібіу, Брашов і Бістріца, які фактично є воротами до Трансильванське князівство, до Угорського Королівства. Це ворота, через які свого часу Захід зустрічався зі Східною Європою та Османською імперією. Ворота працювали в обох напрямках, тобто приносила товари, культуру і східну цивілізацію в Західну і Центральну Європу, але також дозволяли певним товарам, предметам, ідеям, культурним впливам із Заходу перетинати Карпати, в Румунію і на Балкани. Ми подумали, що такий маршрут, з одного боку, відповідатиме історичній еволюції цієї території, а з іншого – увібрав би в себе деякі щедрі ідеї, такі як мультикультуралізм, ідея толерантності та деякі унікальні культурно-туристичні враження. Оскільки ми говоримо про три ворота, можна почати з будь-яких з них. Можна вирушити з Сібіу до Брашова, через Секейський край, до Бістріци. Можна поїхати з Брашова в напрямку Сібіу або Бістріци, або можна вирушити з Бістріци до інших районів.»

 Культурно-туристичний маршрут «Трансільванські ворота» вважався вершиною румунського туризму в гірській місцевості, а також на півдні та сході Трансільванії, – зазначає Александру Стенеску, керівник Етнографічного музею в Брашові. «Ми маємо старі саксонські та румунські міста, середньовічні бурги, замки які є чи не найвідомішими. Наприклад, міста Сібіу, Брашов, Бістріца, якщо говорити про замки і фортеці, то це замок Бран і фортеця Фегераш. Є саксонські укріплені церкви у всіх трьох регіонах. Є чимало садиб у Секейському краї, є православні монастирі, наприклад монастир Симбета де Сус. Є багато напрямків, які пропонують майже всі види туризму. Наприклад, культурний туризм передбачає відвідування музеїв, таких як Музей замку Фегераш, Етнографічний музей у Брашові, Історичний музей, замок Бран, Фортеця Ришнов, Повітовий музей у Бістріці, Музей прикордонників у Несеуді. Разом ці музеї дають повне уявлення про мультикультурність, специфіку місцевого населення та традиції.»

 Подорож культурно-туристичним маршрутом «Трансільванські ворота» можна розпочати прямо з Етнографічного музею в Брашові. Це регіональний музей, який представляє життя та культурну спадщину щонайменше трьох нації на південному сході Трансільванії: румунів, саксонців та угорців. «З іншого боку, він також являє собою особливу територію. Середньовічний і сучасний Брашов відігравав для Трансільванського князівства і Волощини роль, яку, можливо, Венеція відігравала для значної частини Італії. Це були ворота зі Сходу до європейського, християнського простору. Це місця, які й сьогодні приваблюють своєю особливою архітектурою та чудовими краєвидами. Традиційні костюми цього регіону чудово збереглися і мають високий ступінь автентичності як у румунів, так і в угорців і саксонців. У музеї ми маємо костюми відомих вершників з брашовського райони Шкеїй та Старого Брашова, маємо елементи вбрання та цілі костюми місцевих саксонців, маємо артефакти, інсталяції, які так чи інакше показують винахідливість і рівень процвітання, який ця громада мала з часів Середньовіччя. Люди отримають незабутні враження, вони побачать музей, який відображає громаду, яка завжди сучасна і завжди процвітаюча.»

  Другою зупинкою культурно-туристичного маршруту «Трансільванські ворота», запропонованого керівником Етнографічного музею Брашова Александром Стенеску є село Решінарь. Завдяки способу зберігання місцевих традицій, а також завдяки своїй неймовірній красі, Решінарь офіційно отримало звання «Найкраще туристичне село», яке присуджується Всесвітньою туристичною організацією. «Ми маємо незвичайні вівчарські традиції, гарні православні церкви, старовинний центр іконопису та інші не менш цікаві музеї. Тут туристи можуть зупинитися в агротуристичних пансіонатах, де вони можуть випробувати інший вид туризму, подихати свіжим повітрям місцевості та скуштувати особливі кулінарні страви, виготовлені з овечого молока. Йдеться про бринзу, а також про м’ясні страви, особливо з овечого м’яса. Близько 10-12 років тому село Решінарь було оголошено Європейською комісією центром гастрономічної культури EDEN. У цьому населеному пункті туристи отримають особливий гастрономічний досвід. Вони побачать надзвичайно красиве румунське село, зі старими будинками, з високими дерев’яними воротами і зможуть скуштувати надзвичайно добре приготовані і смачні страви.»

Місто Бістріца, інші ворота до Трансільванії, може похвалитися новим музеєм: Садиба Телекі, що в селі Тяка. Це одна з найновіших пам’яток такого роду в цьому регіоні. «Район відомий тим, що знаходиться дуже близько до Лекінци, селища, відомого своїми винами. У цьому районі є сім асоціацій виноградарів, в вяких можна дегустувати найкращі вина трансільванського регіону. Цією садибою, що належить до музею Бістріца-Несеуд, ми завершуємо своєрідний тур по садибах, який починається в районі Фегараш з садиби Бринковяну, продовжується садибами саксонців і закінчується цією абсолютно казковою садибою в оточенні великого фруктовог саду.»

Маршрут «Трансільванські ворота» є одним з перших сертифікованих культурно-туристичних маршрутів Румунії. Детальну інформацію про всі визначні пам’ятки та напрямки можна знайти в туристичних інформаційних пунктах у містах Бістріца, Сібіу та Брашов, а також у всіх музеях регіону.

Цієї осені виповнилося 140 років з дня урочистого відкриття замку Пелеш на курорті Сіная, літньої резиденції королів Румунії, розташованої за 44 км від Брашова і 122 км на північ від Бухареста. Побудований за бажанням короля Румунії Кароля I, Пелеш вважається однією з найбільш відвідуваних туристичних пам’яток в нашій країні, найважливішою історичною будівлею в Румунії, а також однією з найважливіших і найкрасивіших пам’яток в Європі, з огляду на її історичну та художню цінність. Замок Пелеш – це справжня галерея, де зустрічаються великі напрямки і течії в живописі, скульптурі та декоративному мистецтві, місце з багатою історією, яке приймало коронованих осіб і митців-візіонерів, яке було резиденцією творця сучасної Румунії, короля Кароля I, будучи вираженням прагнення утвердити і легітимізувати румунський народ серед сучасних націй Європи.

10 травня 1866 року Кароль I, принц Гогенцоллерн-Зігмарінгенський, став правителем Румунії – і згодом був коронований королем 10 травня 1881 року, – розпочавши найдовше правління румунських держав – 48 років – період, протягом якого він домігся незалежності країни, завдяки чому його престиж надзвичайно зріс, він відновив економіку, наділив Румунію низкою інституцій, характерних для сучасної держави, і заснував династію. Одним з його найбільших досягнень було зведення замку Пелеш, який досі є однією з найбільш вражаючих історичних будівель на європейському континенті.

Так, 5 серпня 1866 року князь Кароль у супроводі Димитрія Стурдзи, Кароля Давіли та інших радників вперше відвідав курорт Сіная, у травні 1869 року Кароль у супроводі брата Леопольда знову побував у цій місцевості, а в 1871 році разом з його дружиною Єлизаветою вперше приїхав на літо до Сінаї, проживаючи у Сінайському монастирі. На той час у свідомості князя міцно утвердилася ідея побудувати тут літню резиденцію. Але не тільки краса цього місця спонукала правителя побудувати там замок, но й маленька принцеса Марія, його єдина чотирьохрічна дитина, яка кілька разів повторювала, будучи хвора на скарлатин – “я хочу поїхати до Сінаї, напитися води з Пелеша”. У 1873 році Кароль I купив тут ділянку землі і того ж року доручив архітектору Вільгельму Додереру, професору Віденської політехніки, розробити плани нового замку.

Правитель вирішив використовувати, наскільки це було можливо, матеріали, доступні в нашому регіоні, але мармур, необхідний для будівництва, довелося привезти з інших країв. 29 серпня 1875 року з великою помпою був закладений перший камінь у фундамент замку. Таким чином, замок Пелеш став першою будівлею в Румунії, фундамент якої був зроблений з бетону. Два пергаменти – з декларацією про наміри та акт про заснування замку Пелеш – були закладені в фундаменті замку, який був побудований за планами архітекторів Йоганнеса Шульца та Карела Лімана. До складу маєтку входили приміщення для прислуги, мисливський будиночок, стайні, колодязі з водогонами та парк. Для того, щоб замок простояв якомога довше, були використані найкращі методи будівництва, доступні на той час: фундаменти були побудовані на глибоких шарах бетону, захищені від тиску гори надзвичайно міцною кладкою.

Війна за незалежність у 1877-78 роках, однак, перервала інтенсивну роботу в Пелеші, розпочату в 1875 році. Роботи були відновлені в інтенсивному темпі навесні 1879 року. 10 травня 1881 року Кароль I був коронований королем, і королівське подружжя переїхало до Мисливського павільйону (Фойшор), де роботи були вже завершені. Восени 1883 року замок та його господарські будівлі були завершені, а 7 жовтня відбулася офіційна інавгурація замку Пелеш як королівської резиденції. Після завершення будівництва замку роботи перейшли до благоустрою доріг і парку, платформу, на якій стояв замок, було збільшено, а від розширеної тераси починалися дороги і алеї. Замок мав дуже сучасне на той час обладнання, скляна стеля почесної зали була рухомою і приводилася в дію електричним двигуном, а з 1883 року в замку з’явилося центральне опалення – перша будівля такого типу в Європі. З моменту відкриття замок був обладнаний гідрантами, які працюють і донині.

Протягом багатьох років замок приймав у своїх стінах багатьох особистостей, письменників, музикантів, а також королів і королев, найважливішим з яких вважається візит імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа в 1896 році, який був дуже вражений красою і багатством будівлі. Варто також згадати, що 2 000 фігур, вирізьблених на панелях Почесної зали, були створені 140 митцями, які працювали протягом шести місяців, вдень і вночі, а витрати на будівництво, оздоблення та меблювання Почесної зали досягли в 1911 році 1,5 мільйона золотих леїв, в той час, коли золотий лей був еквівалентний 12 доларам США. Замок Пелеш зазнав кілька змін, постійно розширюючись, а нинішнього вигляду споруда набула лише в 1914 році, в рік смерті короля Кароля I. Вітражі замку Пелеш були придбані та встановлені між 1883 та 1914 роками, більшість з них були привезені зі Швейцарії та Німеччини і датуються 15 та 17 століттями. Замок також має сім терас, прикрашених кам’яними статуями, фонтанами та декоративними вазами з каррарського мармуру. Підрахунки, зроблені в той час, показали, що між 1875 і 1914 роками на весь маєток Пелеш було витрачено близько 16 мільйонів золотих леїв.

У замку 160 кімнат, кілька внутрішніх входів і сходів, а центральна вежа має не менше 66 метрів заввишки. Окрім Пелеша, до складу маєтку входять й інші менші будівлі: Пелішор, Вартівня, Економат, Мисливський будинок Фойшор, Стайні, Електростанція та Вілла Шипот. У 1916-1918 роках у замку Пелеш мешкали генерал Макенсен та німецькі офіцери, які задовольнялися лише використанням замку, не дбаючи про нього, але й не змінюючи нічого, навіть адміністрацію чи персонал. Замок (і маєток) мали особливе значення для історії Румунії, тут у 1893 році народився майбутній король Кароль II (1930 – 1940), перший король династії, народжений на румунській землі і перший хрещений у православній релігії, потім, у липні 1921 року, у Фойшор, народився його син, майбутній король Міхай I, у липні 1931 року відбулося весілля принцеси Іляни, однієї з сестер Кароля II, а в 1933 році відбулися урочистості з нагоди півстолітнього ювілею Пелешського замку. До 1948 року будівля була резиденцією королівської сім’ї, потім був конфіскована комуністичним режимом і в 1953 році став музеєм.

Цікаво, що Пелеш також приваблював подружжя Чаушеску, яке хотіло облаштувати в замку одну зі своїх протокольних резиденцій. У період з 1975 по 1990 рік Ніколає Чаушеску наказав закрити маєток для відвідувачів, єдиними особами, допущеними на територію маєтку, були обслуговуючий персонал, військові та співробітники служби безпеки, а вся територія була оголошена протокольною зоною. Тільки, знаючи, що сім’я Чаушеску мала звичку наказувати всілякі знесення і зміни, і беручи до уваги, що через вогкість і брак повітря балки будівлі атакував грибок, музеєзнавці налякали їх, сказавши, що всередині замку є грибок, який атакує дерев’яні елементи і є дуже шкідливим для людини. Обережні, Чаушеску провели в замку лише одну ніч, переночувавши у Фойшорі.

У 1990 році Пелеш і Пелішор були відкриті для відвідувачів, а в 2006 році румунський уряд оголосив про повернення замку колишньому королю Румунії Міхаю I, де-факто, датою повернення замку королівській родині було 20 лютого 2007 року. Замок не був проданий румунській державі – на той час він оцінювався в 30 мільйонів євро – і залишається приватною власністю Королівського дому, але перебуває в управлінні Міністерства культури, яке залишило його в туристичному обігу. Натомість королівська родина має право на скромну річну орендну плату і право проводити тут кілька святкувань щороку. Після замку Бран, Пелеш є другим найбільш відвідуваним замком в країні, відвідувачі можуть насолодитися розширеним туром на першому та другому поверхах у супроводі багатомовних гідів.

У 6 км від міста Сфинту-Георге на повітовій дорозі 121B в напрямку Долини річки Кріш, біля в’їзду в населений пункт Аркуш, посеред величезного дендрологічного парку, спокійно чекає на туристів замок Сенткерешть. Він розташований в нижньому кінці села, від головної дороги до нього веде інша дорога, обсаджена рядами тополь. Своїм сьогоднішнім виглядом замок завдячує усім власникам, кожен з яких щось змінював, додавав і вдосконалював в його архітектурі.

Замковий комплекс Аркуш мав кілька етапів будівництва, що характерно для замків 19 століття. З невеликого особняка він перетворився на елегантний замок, що поєднує в собі елементи необароко та неоренесансу. Замок був вперше задокументований у 1773 році, також перебуваючи у володінні родини Даніеля з Виргіша. Пізніше його придбав Дьєрдь Калнокі, а після смерті графа в 1844 році маєток залишився його дружині Анні Галлер, яка вдруге вийшла заміж за барона Жиґмонда Сенткерешть (на честь якого замок отримав свою назву). Обидва опікувалися розширенням особняка, а особливо Анна відповідала за облаштування та догляд за дендрологічним парком. Замок Аркуш зазнав багатьох змін, характерних для того часу. Особняк був перетворений на однорівневий замок, а потім, наприкінці 1890 р., був збагачений другим поверхом, який поєднав елементи необароко з акцентами неоренесансу. Перший етап збігся з будівництвом сходів, перекриттів та теслярськими роботами. Другий етап полягав у добудові кімнат, облаштуванні та декоруванні.

З часів побудови і до 1945 року замок слугував резиденцією для різних шляхетських родин, а після встановлення комуністичного режиму перейшов у державну власність, і його призначення докорінно змінилося. Він зазнав радикальних змін в інтер’єрах у 1980-х роках, коли будівля була облаштована як вілла для диктатора Ніколая Чаушеску. Комуністи знищили меблі і відремонтували замок відповідно до уподобань Чаушеску, який хотів, щоб він став будинком відпочинку. Як і багато інших колишніх дворянських маєтків, які Чаушеску перетворив на мисливські будинки або резиденції для вихідних, замок з н.п. Аркуш також був спотворений і перебудований. Чаушеску не побував в цьому замку ніколи, але елементи дизайну “зі смаком”, бренду “Чаушеску знає все”, залишилися. Наприклад, позолочена ванна кімната з мозаїкою, яка була використана на виставці на тему кітчу, організованій деякий час тому всередині замку. На щастя, екстер’єр будівлі з основними елементами архітектури 19 століття, зберігся в хорошому стані.

Замок розташований в центрі англійського парку, який розбудовувався в кілька етапів. Більшість невеликих будівель, характерних для англійського парку, зруйновані, і про них можна дізнатися лише з інвентарних описів. Центральна особливість парку, велике звивисте озеро, все ще з’являється в найперших інвентаризаціях початку 1820-х років. Окремі будівлі парку, такі як будинок відлюдника, філіжанка, альтанка, були зведені у 1820-х роках. Розширення і перетворення парку відбулося між 1847 і 1857 роками, коли родина Сенткерешть збудувала грот і оранжерею. Цілком ймовірно, що розширення парку тривало до 1860-х років. З об’єктів парку 19 століття до наших днів зберіглися лише озеро і грот. Близько 1890 року барон Сенткерешть Бела заклав у парку дендропарк, з якого до наших днів зберіглися різні рідкісні дерева.

Під час Першої світової війни замок був зруйнований і розграбований, тому лише за допомогою фотографій та ілюстрацій того часу можна уявити собі, як виглядали елегантні інтер’єри будівлі. Останніми власниками замку були барон Бела Сенткерешть молодший (1885-1944) та його сестра Єлізавета. Будівля складається з двох корпусів: головний корпус з десятиосьовим фасадом розділений навпіл коротшим корпусом. Дві кімнати на першому поверсі, які виходили до холу, родина використовувала для представницьких цілей. Менша кімната з видом на фонтан, ймовірно, була бальною залою, обставленою кількома стільцями, диваном і каміном в стилі неорококо. Стеля прикрашена німецькими ренесансними мотивами.

Похоронна каплиця родини Сенткершсть розташована західніше замку, на пагорбі. Орієнтована з півночі на південь будівля має 10 метрів завдовжки, 8 метрів завширшки та прямокутну наву, завершену вівтарем. Незважаючи на невеликі розміри, каплиця має важливу архітектурну цінність завдяки стилю, в якому вона була спроектована. Вона має простий класичний фасад, портал готичний, а стіни пронизані вікнами у ламаній арці. Ця архітектурна тенденція до змішування класичних і готичних елементів рідко зустрічається в цьому регіоні.

До 2020 року, коли був повернутий власникам, замок служив як культурний центр, належавши Міністерству культури Румунії. Відвідувачі замку могли спокійно прогулюватися серед дев’яти гектарів уцілілих чагарників дендрологічного парку, стежками, що оточують англійський парк, могли кататися на човні по озеру та піднятися на невеликий пагорб позаду замку, де розташована похоронна каплиця родини Сенткерешть. Дерев’яні, металеві та кам’яні скульптури – це фрагменти скульптурних таборів, які проводилися в парку з 70-х до 1980-х років.

Високі гори, нескінченні ліси, фортеці та укріплені церкви, садиби та традиційні села. Все разом можна побачити у Трансільванії. Але скільки знаємо ми про цей чудовий регіон Румунії? В останні роки все більше і більше проєктів ревіталізації висувають на перший план шляхетні домени для доповнення туристичних напрямків, а також проведення сімейних заходів.

Лише за 40 кілометрів від Брашова нещодавно ожив такий домен. Його історія, а особливо тамтешнього замку, починається в XVII столітті, коли в 1648 році Калнокі Іштван III написав у своєму щоденнику про будівництво кам’яного будинку в н.п. Міклошоара. Будинок, від спадкоємця до спадкоємця, потрапляє у володіння графа Денеша Калнокі, королівського графа в останній період його життя.

Основним його призначенням була мисливська садиба, але під час комуністичного періоду вона була націоналізована та перетворена на будинок культури. Покинута владою, вона безперервно деградується, швидко доходячи до жалюгідного стану. На щастя, після революції граф Тібор Калнокі, 25-те покоління цієї історичної родини, яка повинна була жити на засланні, вирішив оселитися в країні, хоча народився на Заході. «Його метою було врятувати архітектурну спадщину родини, а також природну та культурну спадщину регіону, одночасно допомагаючи громаді, людям регіону. Чого він і зробив» – каже Юлія Станку, прес-секретар Замку.

«Це класична історія про вигнання, замок, графа та щасливий кінець. За винятком того, що сама будівля була врятована від занедбаності та забуття, розташуванням там Музей трансільванського побуту.» – додала вона. У Міклошоарі турист може погуляти в саду замку Калнокі, відвідати Музей трансільванського побуту, поселетися в одному з традиційних графських будинків або ознайомитися із широким вибором місцевих і міжнародних напоїв або традиційних закусок. Музей трансільванського побуту створено в приміщенні замку Калнокі, а його історія та історія сім’ї налічує понад п’ять століть. Проте музей має на меті не просто реконструювати історію родини. Таким чином родина Калконі взяла на себе унікальну ініціативу показати, яким було шляхетне життя в цьому регіоні через відновлені, подаровані або придбані експонати, від автентичної зброї, що залишилася після битв родини з турками, до скринь, вражаючих печей, старовинного одягу або навіть оригінального піаніно Штрайхера, ту саму модель, яку використовував сам Йоганнес Брамс. Проєт генерує серйозну альтернативу культурній та туристичній пропозиції регіону, що має прямі переваги з точки зору підвищення привабливості цього мікрорегіону та покращення його соціального та економічного контексту.

Де розташований Замок Калнокі? У селі Міклошоара, повіті Ковасна, за 45 кілометрів від міста Брашов і Сфинту-Георге. Відстань відносно невелика від головних міст регіону, але її достатньо, щоб уникнути заторів і повсякденного життя в міському середовищі. Лише за 20 км можна відвідати геологічний комплекс Ракош, за 27 км – фортецю Фельдіоара, за 60 км – село Віскрі, за 50 км – фортецю Рупя, за 100 км – середньовічне місто Сігішоара. Легенда свідчить, що близько 8 століть тому угорський король любив полювати в лісах біля річки Олт. Одного разу королю не вдалося вцілити особливо великого ведмедя, і нервова тварина кинулася на короля. Поряд із ним був Калнокі, один із його довірених людей, який влучною стрілою повалив невгамовного ведмедя. У нагороду за те, що залишився живим, король разом із графським титулом подарував Калонкам цю територію. Так народилася історія домену з Міклошоари.

Відвідати його можна з 11.00 до 16.00 лише у супроводі гіда. Туристи отримують одноразові тапочки та аудіогід. Перший поверх будівлі –  це музей. Є кілька кімнат, обставлених меблями, які свідчать про трансільванське життя в минулому. На дверях кожної кімнати є номер. Турист натискає відповідну цифру на аудіогіді і отримує інформацію про номер, в якому він знаходиться. Здалеку привертає увагу картина з одним із родоначальників цього знатного роду: графом Самуїлом Калнокі. Кажуть, що він видав правило в сім’ї: щоб хтось із родини завжди залишався вдома, у Трансільванії. Прибуття останнього Калнокі в Міклошоару означає, що це правило не буде порушено. Отже Самуїла Калнокі сприйняли серйозно; за одним винятком – заслання під час комуністичного режиму. Родина не жила в Румунії в комуністичний період, близько 50 років. Тібор Калнокі, народжений за кордоном, приїхав до Румунії в 90-х роках. У 1939 році, замок був куплений тодішнім міністром фінансів Єудженом Саву, членом уряду Октавіана Гоги, а пізніше будівлю націоналізували. Його новітня історія почала писатися з часів його реставрації, що тривала 3 роки, і відтоді його можна відвідувати.

Відвідавши перший поверх будівлі, екскурсовод запросив нас у підвал (насправді, скоріше мезонін), який мені сподобався більше, ніж сам музей. Підвал не є частиною музею, але він все-таки облаштований таким чином, щоб турист міг собі уявити, як виглядав він коли був мисливським замком, сьогодні справжній винний льох. Від екскурсовода ми також дізналися, що граф Тібор Калнокі придбав у селі 4 старих будинків і перетворив їх на гостьові будинки. Всі вони облаштовані оригінальними меблями 19 століття (ліжко, стіл, стільці і т. д.),  а одну з них навіть використовував король Великобританії Чарльз ІІІ, коли  будучи ще принцом-спадкоємцем британської корони відвідав Міклошоару.

По дорозі з Брашова (центр) і Сігішоари (центр), недалеко від н.п. Хогіз, розташоване село Ракош, у 12 км від національної дороги. Улоговина Ракош, захищена пагорбами, з контрольованими пропусками у випадку нападу, зв’язувала саксонські фортеці із секлерськими через ущелину ріки Олт. Це стратегічне розташування сприяло будівництві замку Шукьошд – Бетлен в 1624 році.

У період з XVI по XVII століття, стиль Відродження переважав в архітектурі трансільванських шляхетних будівель. Звичай цей ввели княжі родини, які прагнули досягти західних стандартів і які наймали на це іноземних архітекторів, головним чином італійців. Розташовані переважно в сільських населених пунктах, замки були побудовані таким чином, щоб забезпечити власникам необхідний комфорт, а також захистити їх від турецьких вторгнень. Будівлі перейняли із Заходу спосіб організації внутрішнього простору, розмір і розташування приміщень, орнаментальні мотиви, але всі адаптовані до місцевої традиції. Оборонна функція будівель характеризується кутовими вежами, достатньо потужними, роль яких полягала у блокуванні можливих нападів турків чи навіть селянства. Відповідно до цих правил, на території маєтку Ракош, був збудований замок сім’ї Шукьошд, старої секлерської родини.

Перша згадка про цей замок датується 1603 роком. Це був трикімнатний будинок, побудований між 1594 і 1603 роками Іштваном Шукьошдом. Будинок був розширений його сином Дьордем Шукьошдом. Що стосується цього моменту, в примітках про секлерський край, барон Орбан Балаж писав, що замок був зведений на руїнах колишнього монастиря, однак це неперевірена інформація. Можна припустити, що розширення будинку шляхом побудови кругових баштових кутів датується першими десятиліттями XVII століття. Після смерті Дьордя Шукьошда 1631 року, замок перейняв Петер Будай, політичний діяч з політичними та дипломатичними зв’язками з воєводами Волощини та Молдови, а в 1694 році, після його смерті, все його майно перейшло у власність графа Бетлена Самуїла (1663-1708 рр.). Через політичну нестабільність початку XVIII ст. постає необхідність укріплення існуючих замків, тому Бетлен Самуїль піднімає оборонні стіни і бастіони.

Історичні документи свідчать про те, що епізод з життя правлячої родини Волощини – Гіка – пов’язаний з цим замком. У війні між турками та австрійцями, в 1664 році, Григорій Гіка Воде знаходився на боці австрійців. Після війни господар змушений був втекти до Польщі. Його дружина Марія втікає, однак, до Трансільванії, де під захистом князя Міхаїла Апафі тривалий час знаходить притулок в цьому замку. Тут народила вона свого сина Матвія. Запит Великої порти відправити пані Марію зі своїми скарбами до Константинополя був відкинутий Міхаїлом Апафі. Незважаючи на вигляд фортеці, захисна роль архітектурного ансамблю є другорядною, першою будучи роль житла. Оборонна система побудована відповідно до нападаючої техніки тих часів, коли необхідно було подвоїти ряди укріплень із західного та південного боків (де досі зберіглася вмурована в стіні дерев’яна частина періоду Відродження), південно-західна та південно-східна вежі входять до оборонних бастіонів. Головний вхід здійснюється через високе або напівкругле склепіння, що перетинає башту воріт, і яке спочатку вело до Залу Лицарів (тепер повністю зруйнованого). На першому поверху, приміщення були розташовані по прямій лінії. Склепіння приміщень є напів-циліндричними, а двері прикрашені кам’яними або дерев’яними порталами. Єдина вежа, яка безпосередньо зв’язується з будинком, – це південно-східна вежа, що пов’язана вузьким склепінчастим коридором, в якому був влаштований восьмикутний салон з напівкруглими краями. Цікавою є південно-західна вежа, в якій розміщується крита кухня.

Приміщення в західній частині ансамблю були розташовані на двох поверхах і використовувалися для зберігання зернових та харчових продуктів. При вході до замку видніється надпис, датований 1700 роком, що свідчить про те, що на той час будівля належала графу Стефану Бетлену. Також на склепінні одного з салонів замку до цих пір ще зберігається геральдичний знак сім’ї Бетлен, вирізаний у камені. Замок не був постійною резиденцією сім’ї, слугуючи протягом 200 років тимчасовим місцем проживання як для сім’ї Бетленів, так і для офіцерів і персоналу. Після 1873 року замок став власністю графа Телекі Самуеля, дослідника та діяча культури, відомого своїми експедиціями до Африки, а в період революції між 1848-1849 рр., певна його частина була знищена пожежею. Багато неприємних подій відбулися у комуністичному періоді, коли будівля була перетворена на осідок колгоспу, що сприяло погіршенню його стану.  Місцева громада неодноразово намагалися відновити архітектурний ансамбль. Особливий інтерес до відновлення будівлі проявив священик Реформатської церкви села, який у 1992 році заснував Фонд Бетлен. За посередництвом фонду були зібрані кошти і відбувся перший реставраційний етап, до речі незавершений.