Tag: Кароль ІІ

Протягом двох
десятиліть, між 1920 і 1940 роками, Румунія стикалася зі зростаючою
ревізіоністською агресією з боку двох сусідніх великих держав – нацистської
Німеччини та Радянського Союзу, а також з боку таких сусідів, як Угорщина і
Болгарія. У червні 1940 року, після того, як нацистська Німеччина окупувала
Францію, Радянський Союз висунув два ультиматуми румунському уряду, вимагаючи
здачі Бессарабії та Північної Буковини. 30 серпня 1940 року, згідно з
Віденським договором, Німеччина та Італія вимагали, щоб Румунія уступила Північну Трансільванію
Угорщині. А 7 вересня 1940 року за Крайовським договором ті ж Німеччина та
Італія вимагали від Румунії передати Чотирикутник або Південну Добруджу
Болгарії. Ця криза привела до влади уряд, сформований Залізною гвардією та
генералом Іоном Антонеску, а головним відповідальним вважався король Кароль II,
який втратив престол.

Король мав надзвичайно сильну
особистість. Розумний і маніпулятивний, Кароль II встановив у 1938 році режим особистої влади,
придушивши політичні партії та вільну пресу. Він був жорстоким батьком для
свого сина, короля
Міхая I,
якого він скинув з престолу в 1930 році, коли той був неповнолітнім. Нащадки
пов’язують його ім’я та ім’я його кліки з корупційними скандалами. У своїй
неприборканій гордині, навіть після глибокої кризи 1940 року, він відмовився
зректися престолу, просто залишивши трон і корону.

Однак
з ім’ям Кароля ІІ та його 10-річним правлінням у
1930-1940 роках пов’язаний найбільш процвітаючий період Румунії. Столиця
Бухарест була систематизована, почалося будівництво озер на річці Колентина на
півночі міста, культура отримала значну підтримку. Не всі сучасники згодні з
тим, що король був негідною фігурою в новітній історії Румунії.

Георге Барбул був
особистим секретарем маршала Іона Антонеску. У 1984 році він дав інтерв’ю
відомому історику Владу Джеорджеску в ефірі Радіо Свобода,
інтерв’ю, яке увійшло до спадщини Центру усної історії Румунського
радіомовлення в 1993 році. Барбул сказав, що, незважаючи на ворожнечу між
Каролом II і Антонеску, останній мислив політично стабільністю і наклав
монархію на особу короля: Монархія,
– вважав Антонеску, – була необхідною для такої молодої країни, як Румунія.
Тільки монархія могла гарантувати безперервність держави у світі демагогів, де,
за його власною формулою, власники голосів замінили власників землі. Він
натякав на різницю між Румунією до 1914 року і Румунією після 1920 року. І він
вважав, що з огляду на необхідність монархії, не можна звинувачувати короля Кароля, не можна очорняти короля
Кароля, якими б гріхами він не грішив. Тому що
нестабільність на румунському престолі становила небезпеку. Батько вже скинув свого сина і зійшов на
престол, якщо після того, що хотіла зробити певна частина опозиції, а саме
Національна селянська партія і Залізна гвардія, а саме скинути Кароля Міхаєм, і Міхай зійшов би
знову на престол,
це був елемент нестабільності.

Для юриста і
політв’язня Раду Бороша король Кароль II
був, як він ствердив
в інтерв’ю 1995 року, одним з важливих румунських государів, який підтримував і
заохочував розвиток авіації, що розвивалася в 1930-х роках: Для мене, як для румуна, король Кароль – великий король. І якби
румуни зрозуміли його, ми б досягли набагато більшого прогресу, ніж маємо. Все,
що було зроблено від кінця Першої світової війни до Другої світової війни, все,
що було зроблено в країні, в промисловості, в адміністрації і так далі, було
його волею, його покровительством, його нав’язуванням. Коли він зійшов на престол, то виявив, що в Румунії, з
точки зору авіації, у нас не було нічого! У нас, під час першої війни, було
мало пілотів,
мало повітряних куль. Ми більше займалися прив’язними аеростатами, ніж
винищувальною чи бомбардувальною авіацією. Ми не були в Першій світовій війні
тим, чим ми були в Другій світовій війні. Тоді він вирішив дати розвиток
авіації, і він дав великий розвиток військовій авіації. В рамках військової
авіації він нав’язав створення заводу I.A.R.
в Брашові, де ми також зробили винищувач I.A.R. 14, який на той час, в 37-38
роках, був одним з найкращих винищувачів. Але, окрім військової авіації, він
розумів, що ми повинні мати ще й цивільну авіацію. Він бачив далеко вперед і
розумів, що авіація стане важливим засобом транспорту. Тому він вирішив
створити румунську авіатранспортну компанію. До створення цієї румунської
компанії Румунія разом з Францією брала участь у Французько-румунському
товаристві.

Король Кароль ІІ був однією із тих суперечливих постатей історії, без якої,
можливо, існування було б спокійнішим, але буденнішим.

Мало постатей в історії румунського народу виявилися настільки ж суперечливими як король Кароль II, який очолював Румунію з 8 червня 1930 по 6 вересня 1940 роки. Старший син короля Фердинанда і королеви Марії, Кароль був зарозумілим, бунтівним, легковажним, властолюбним, гордим, мстивим, а також любив скористатися слабкістю інших людей.



Він мріяв стати абсолютним національним лідером, полюбляв плести інтриги і оточував себе подібними до себе людьми. Теж він створив королівську камарилью, винну в прийнятті ряду політичних рішень, які принесли велику шкоду країні.



У 1918 році він самовільного залишив свій полк, що прирівнювалося до дезертирства та без згоди парламенту одружився з дочкою генерала Зізі Ламбріно. Це був перший його легковажний вчинок, а потім були інші, як наслідок його стилю управління державою. Історики не виключають його причетність до вбивства премєр-міністра Йона Г. Дуки 29 грудня 1933 року, який раніше виступав проти його вступу на престол у 1930 році. Усе досягло кульмінації в 1940 році, коли Румунія втратила Бессарабію, Північну Буковину, Північну Трансільванію і Південну Добруджу. Уся поведінка Кароля II свідчить про його емоційну незрілість і демонструє, що він ніколи усвідомив роль монарха у демократичній державі.



Зростання популярності фашистської партії «Залізна гвардія» та її лідера Корнелія Зелі Кодряну створило великий дискомфорт Каролю ІІ. У 1937 р. король покликав до себе лідера фашистської організації і запропонував йому посаду премєр-міністра. Однак він це обумовив своїм призначенням на посаду лідера організації. Кодряну йому відмовив, а Кароль ІІ ніколи не забув цього та інсценував йому судовий процес, в результаті якого у квітні 1938 року Корнеліу Зеля Кодряну був засуджений до смерті, ув’язнений і страчений разом з іншими 13 соратниками у листопаді того ж року.



У наслідок значних територіальних втрат Румунії в 1940 році Кароль ІІ був змушений 5 вересня зректись престолу, а його наслідником став його син Міхай. Кароль ІІ домовився з генералом Іоном Антонеску, який став новим премєром, дати йому можливість покинути країну разом з його коханкою Еленою Лупеску та кількома друзями. Легіонери вимагали смерті Кароля, тому його відхід відбувся у повній таємниці. Але легіонери таки дізналися про його втечу і переслідували Кароля до кордону.



У 1940 році лейтенант Гьорге Теодореску був призначений командуючим військовим підрозділом, що охороняв поїзд, на якому Кароль покинув Румунію. У 1983 році він розповів про напад легіонерів «Залізної гвардії» на королівський потяг. Запис ми отримали з архіву Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення: «Ми не думали, що легіонери відважаться напасти на поїзд. На всяк випадок у локомотиві поїзду я розмістив двох військовослужбовців з кулеметом. Вони отримали наказ, у разі нападу легіонерів відкрити вогонь, але нікого не вбивати. Я та ще двоє сержантів охороняли королівський вагон. Після обіду, 7 вересня, поїзд прямував до Тімішоари. Ми зайшли у королівський вагон і побачили Кароля та Елену Лупеску, вони пили каву і палили. Король усміхнувся мені, потиснув руку, але нічого не сказав, а я пішов далі у вагон в якому знаходилась охорона.»



Легіонери хотіли помститися королю за вбитого лідера. Однак поспішна підготовка операції призвела до її провалу. Гьорге Теодореску: «Коли ми наближались до тімішоарського вокзалу, вздовж залізниці стояли солдати, які віддавали нам честь. Поїзд призупинився, ми наближувались до перону. Я уважно стежив за тим, що відбувалось на пероні, який був безлюдним. Я подумав, що все гаразд, але коли потяг зупинився двері вокзалу відчинились і не перон вийшло майже 300 легіонерів у зелених сорочках. У той момент поїзд рушив. Я почув наказ “Легіонери, вогонь!”. Декілька з них спробували стрибнути на потяг. Почалася стрілянина, я побачив як зі стін вокзали летіли шматки цегли. Потяг почав розвивати швидкість, легіонери залишилися позаду. У Жімболії ми вже не зупинялися, так само й на кордоні. Потяг зупинився аж на першій югославській станції Велика Кікінда.»



Легіонерські кулі не спричинили значної шкоди потягу, було розбито лише кілька вікон, тому що поспішаючи легіонери взяли з собою лише пістолети. Проте вони продовжили переслідування на іншому локомотиві та на автомобілі префекта. 60 км вони гналися за королівським поїздом. Лише кордон з Югославією врятував Кароля ІІ від смерті. (Стеліу Ламбру, Микола Онужик, Василь Каптару)