Румунський простір, який сьогодні є переважно християнсько-православним, був місцем духовної та релігійної інтерференції. Багатоконфесійне співіснування християн задокументоване з часів Середньовіччя, джерела фіксують присутність меншин поряд з більшістю: католиків поряд з православними, реформатів і євангелістів поряд з католиками і православними, греко- і римо-католиків поряд з реформатами і православними, неопротестантів та інших конфесій. Найдавніша католицька присутність на румунській території знаходиться на внутрішньокарпатській території, а саме в архієпархії Алба-Юлія, яка була заснована ще в XI-му столітті.
У римо-католицькому соборі в Алба-Юлія похований князь Трансільванії і регент Угорщини Янош Гуньяді, батько угорського короля Матвія Корвіна, католик румунського походження, який помер від чуми в 1456 році. Рання католицька присутність на румунських позакарпатських територіях пов’язана з Угорським та Польським королівствами. Католицькими єпископствами на східних і південних схилах Карпат були Сіретське на півночі, засноване в ХІІІ-му столітті, Мілковське у регіоні Карпатської дуги, також з ХІІІ-го століття, і Северінське, на злитті Карпат і Дунаю, з ХІV-го століття. До піднесення Османської імперії на південному сході Європи наприкінці ХІV-го століття католики і православні, хоча часто розділені політичними ідеями, були частиною одного християнського світу. Пізні хрестові походи були союзами між католицькими і православними королями і князями, а в антиосманських коаліціях ХVІІ-го та ХVІІІ-го століть брали участь армії всіх християнських конфесій.
У міру того, як османський вплив на північ від Дунаю зменшувався з ХVІІІ-го століття і західні ідеї модернізації проникали у Молдовське та Волоське князівства, католицька присутність також зростала. Перші два королі Румунії з династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів, Кароль I і Фердинанд I, за яких сформувалася і розширилася сучасна румунська держава, були католиками. У 1883 році за Папи Лева XIII-го була заснована Бухарестська римо-католицька архиєпархія. А апостольський лист «Praecipuum munus» від 27 квітня 1883 року, яким Святий Престол підніс апостольське вікаріатство Валахії до рангу архиєпископства, став визнанням важливості румунської держави, яка в 1881 році стала королівством.
Наприкінці Першої світової війни Румунія та Ватикан формалізують двосторонні відносини. Хоча католицька присутність у Румунії була історичною основою відносин між двома країнами, у 1920 році розпочалося створення посольств. Першим румунським дипломатом, акредитованим у Ватикані став Дімітріє Пенеску, який вручив свої вірчі грамоти Папі Пію XI-му.
У 1927 році Конкордат, підписаний двома сторонами, гарантував практику католицького богослужіння в Румунії. Документ, який набув чинності 7 липня 1929 року, передбачав, що католицька віра «повинна сповідуватися і здійснюватися вільно і публічно на всій території Румунії». Конкордат також передбачав визнання правосуб’єктності Католицької Церкви Румунії, релігійні лідери повинні були бути громадянами Румунії, а Католицька Церква могла відкривати школи, лікарні та інші соціальні та освітні установи.
Представництво Румунії у Ватикані було підвищено до рівня посольства 22 грудня 1938 року, а в 1940 році воно знову стало легацією. Наприкінці Другої світової війни, переможена і окупована радянською армією Румунія була повністю підкорена новим комуністичним режимом. Антизахідна політика прорадянського режиму в Бухаресті досягла найжорсткіших форм, у відносинах з Ватиканом це означало денонсацію 17 липня 1948 року Конкордату 1927 року. Односторонній розрив дипломатичних відносин з Ватиканом означав демонтаж католицьких храмів у Румунії та переслідування віруючих. У той час як іноземці зазнали лише вигнання, громадяни Румунії поповнили ряди політичних в’язнів.
Мати Клара, світське ім’я якої було Катерина Ласло, вступила до монастиря у віці 13 років і була засуджена до 15 років ув’язнення, з яких відсиділа 14. У 2003 році вона розповіла Центру усної історії Румунського радіо про те, як, будучи адміністратором будівлі Апостольської Нунціатури в Бухаресті, стала свідком її виселення щойно після того, як румунська влада вирішила розірвати зв’язки зі Святим Престолом.
«Його Високоповажність О’Хару викликали до Міністерства закордонних справ і сказали, що він і його соратники протягом 48 годин повинні покинути країну, але мають право передати будівлю під опіку посольства на свій вибір. Оскільки посольство Швейцарії було нейтральним, він обрав цю країну. О’Хару звинуватили в шпигунстві, в тому, що він був шпигуном Папи Римського. І протягом 48 годин він мав виїхати. Тоді було прийнято, коли посольство від’їжджало, мати прощальну вечерю з іншими послами, які ще залишалися в країні. Була організована прощальна вечеря, а о 12 годині, коли вона закінчилася, всю будівлю опечатали, залишили тільки одні двері в підвалі для сестер, для нас, які там жили, а також будинок на подвір’ї де жили троє ченців. Ми вийшли із запаленими свічками до вхідних дверей, звідти вийшли всі дипломати і саме там нам дали ключ від швейцарського посольства.»
Хоча взаємини Румунії з Ватиканом були розірвані між 1948 і 1989 роками, певна відлига у двосторонніх відносинах спостерігалася після того, як у 1968 році Папа Павло VI (1963-1978) прийняв на неофіційній аудієнції голову Ради Міністрів Йона Георге Маурера та міністра закордонних справ Корнелія Менеску. 26 травня 1973 року румунький комуністичий лідер Ніколає Чаушеску здійснив урочистий візит до Ватикану, де був прийнятий Папою Павлом VI.
Після 1989 року в Румунії були вжиті заходи для забезпечення свободи релігійних обрядів. Дипломатичні відносини між Румунією та Святим Престолом були відновлені в останній день 1989 року, 31 грудня, через дев’ять днів після падіння комуністичної диктатури 22 грудня, а на рівні посольств – 15 травня 1990 року.
Справді особливим моментом у двосторонніх відносинах стала зустріч у Ватикані 5 січня 1989 року, коли Патріарха РПЦ Феоктиста, який перебував у Римі на шляху до Індії, з приватним візитом прийняв Папа Іван Павло ІІ (1978-2005). І вони розвинулися аж то того, що в 1999 році Румунію з першим візитом Папи Римського до православної країни відвідав Іван Павло ІІ.
