Tag: комуністи

Книгознавство було одним із
цілей режиму, який хотів просвітити народ та звільнити індивіда від усіх обмежень.
Комунізм вважав, що неграмотність є одним із великих негараздів
малозабезпечених категорій осіб порівняно із середнім та вищим категоріями осіб. Але історики кажуть, що той успіх сумнівний, оскільки
витрати значно перевищили вигоди.

23 серпня 1944 року, Румунія покинула альянс із Німеччиною та Італією та приєдналася до Організації Об’єднаних Націй.
Через
тиждень, 31 серпня 1944 року, радянська армія увійшла в Бухарест і цей момент
ознаменував новий переломний момент у сучасній історії Румунії. Ще з моменту вступу радянців на територію Румунії, комуністична та
прокомуністична преса говорили про необхідність ліквідації неграмотності.
Газета Scânteia, офіційна газета КПР, оцінила неграмотність на рівні 49% у сільських місцевостях та в невеликих містах країни. Автори статей, а згодом і
комуністичні лідери, схильні були необ’єктивно представляти цю румунську реальність,
заперечуючи будь-які попередні зусилля по боротьбі з цим явищем. Комуністи
звинувачували демократичні уряди у навмисній дискримінації малозабезпечених
категорій осіб та у блокуванні навчання в сільському середовищі.

Історик Бухарестського
інституту
історії Ніколає Йорга Крістіан Васіле досліджує політику
грамотності, яку проводив комуністичний режим у перші роки свого існування: «З
кінця 1947 року, для комуністичного керівництва кампанія боротьби з неграмотністю стала
фактично важливою частиною культурної революції за радянським зразком.
Сталінська пропаганда стверджувала, що в СРСР більше не було неграмотних, і ця претензія була
заявлена і в Румунії. Міхаїл Роллер був не лише начальником істориків, він також був
теоретиком педагогіки радянського натхнення. Він також видав книгу про радянську
педагогіку і про те, як педагогічні методи повинні бути впроваджені в
румунському просторі.»

«Неграмотність – це величезна
перешкода для залучення трудящих до керівництва країною та активної побудови
соціалізму і комунізму. Людина, яка неграмотна, знаходиться поза політикою,
– було написано на маніфесті культурної пропаганди. Встановлення комуністичного
уряду на чолі з Петру Грозою, 6 березня 1945 року, відкрило шлях до політики грамотності
румунського села. Міністерство освіти та Міністерство культури мали займатися
цією політикою грамотності, яка, серед іншого, була спрямована на розширення
мережі шкіл у сільських місцевостях та відкритті доступу для всіх дітей. Окрім
розширення шкільних мереж, цей процес грамотності проводився за допомогою кіно-караванів,
через візуальну пропаганду, через виставлення творів мистецтва, які закликали
до навчання. Надзвичайно ефективним засобом грамотності була військова служба. Армія
мала також культурні програми, багато селян навчилися за 3 роки військової
служби писати та читати. Також національні меншини вивчили румунську мову під
час військової служби. Але комуністична грамотність означала ідеологію.
Грамотність, проведена офіційною культурною політикою, мала на меті поширити
марксистсько-ленінські вчення.

Реалізація планів не йшла
так, як уявляли чиновники. На практиці були труднощі, як показав Крістіан Васіле: «Кампанія з підвищення
рівня грамотності, так як вона була задумана керівництвом Міністерства
освіти була зустрінута із стриманістю та навіть ворожістю з боку деяких учителів та викладачів. Йшлося не про
те, що вони були буржуями та ворожо
ставилися до цього в принципі від самого початку, а про мало-важливі питання. Багато вчителів та викладачів було звільнено з міських традиційних шкіл і, з
політичних міркувань, відправлено працювати в сільські райони або в маленькі міста, де
було багато безграмотних. У цих населених пунктах, куди їх насильно переселяли, вони
не мали житла та комфорту і не могли займатися своєю педагогічною діяльністю».

Молоді та недосвідчені вчителі були направлені в села через механізм перерозподілу
для застосування
політики комуністичної партії. Але відмова багатьох людей з’являтися на роботу
призвела до того, що їх було оголошено диверсантами та їх покарання. Крістіан Васіле: «У листопаді 1948 року,коли всі проблеми були
переглянуті, головний шкільний інспектор Клужу писав у складеному ним звіті:…у зв’язку з грамотністю, вчителі вимагають
додаткову оплату уроків. Люди подають у
відставку, не бажають працювати в селах. Є люди, які душевно прив’язані до міста Клуж і хочуть залишитися в
Клужі, які не
хочуть працювати і жити ніде в іншому місці. І це через великий контраст між містом
Клуж та населеними пунктами повіту Клуж, де люди
страждають від розташування сіл та шляхів зв’язку. 600 викладачів
з міста Клуж відвідали
ці села і повернулися
з відставками до нас. Я вирішив, що ті, хто були відправлені працювати в села і відмовляються залишатися там, підривають реформу, тому я вирішив не приймати їх
більше на роботу в інших школах і звільнити їх з праці».

Комуністична грамотність
означала розлад системи освіти, неоплачувану волонтерську роботу, жорстокі звільнення
з праці. Але
історики вважають, що під час примушеної комуністичної грамотності також зріс рівень освіти населення. Були такі школи, де вчителі не дотримувалися шкільної програми. Заколоти студентів 1956 року, багато з яких походили із сільських місцевостей та їхня солідарність з
антикомуністичною революцією в Угорщині були свідченням того, що
грамотність також діяла й проти ідеології та самого режиму.

Про колабораціонізм у політиці було
написано багато, особливо про колабораціонізм інтелектуалів. Але колабораціонізм також означав
об’єднання деяких груп демократичних партій з комуністичними партіями у другій половині 40-х
років для участі у виборах. Це була одна з основних стратегій участі комуністів
у виборах: залучення дисидентів від традиційних партій для введення в
оману електорату і змусити його голосувати з дисидентами, близькими до комуністів. Напередодні виборів у листопаді 1946 року в
Румунії з усіх традиційних румунських партій, Національно- селянської партії, Націонал- ліберальної партії і Соціал-демократичної партії вийшли, групи, які не погоджувалися з
їхніми лідерами, але вони були дуже сприятливими для коаліції під проводом
комуністів. Від Національно- селянської партії відійшла група Національно- селянська партія-Антон Александреску,
від Національно-ліберальної партії група Націонал-ліберальна партія-Георге Тетереску, тоді як Соціал-демократичну
партію повністю захоплено з її найбільш шанованим лідером – Константином Тітелом -Петреску , змушений створити Незалежну Соціал-демократичну-партію, що представляє справжню румунську соціал-демократію.

Адвокат Дан Амедео Лезереску, політичний в’язень у 1950-х роках, був частиною
ліберальної молоді в середині 1940-х років і був свідком всіх тих політичних
махінацій. В інтерв’ю
Центру усної історії Румунського товариства
радіомовлення, в 1996
році, Лезереску згадав, як на засіданні, на
якому мала бути створена виборча стратегія Націонал-ліберальної партії, лідер ліберального дисидентства
Тетереску, Петре Бежан закликав усіх лібералів об’єднатись з комуністами на виборах: «Нам сказали, що
Комуністична партія з виборчої точки зору нульова. Вся країна голосувала з Маніу. Наша партія була нульовою з
електоральної точки зору.Тому,
якщо ми підемо окремо, нас буде розчавлено, тільки якщо ми підемо разом, ми досягнемо
успіху. Тоді виступив відомий
адвокат Патрічіу Попеску, мій хороший друг, він був дуже красномовним! І він сказав: Пане
Президенте , ви виступили на користь акції, яка не дуже логічна. Ви сказали так: з виборчої точки
зору Комуністична партія
нульова. Тобто з виборчої точки зору наша партія нульова. Але якщо ці партії злиються, значить, вони здобудуть парламентську більшість? Але, що може вийти, якщо до нуля додається інший нуль? Щось дуже погано пахне! Відбулись
аплодисменти, і
учасники знову зажадали
таємного голосування. Петре Бежан твердо закликав до відкритого голосування, і більше двох третин проголосували за спільні списки.

Ліберали, які виступали проти участі
у виборах з комуністами,повернулися
до Націонал-ліберальної партії, очоленої Діну Братяну, справжній виразник румунського політичного лібералізму.
Дан Амедео Лезереску: «Вони вирішили повернутись до партії Діну Братяну. Оскільки ми були друзями з усіма,
особливо з Думітру Аліменештяну,
Бентою, і Костелом Тетерану і Азнаворіаном, я допоміг
їм у цьому сенсі, і дуже
швидко вони повернулись, але з великим опором деяких людей Діну Братяну. Александреску Гуранда, голова
ліберальної організації повіту Нямць, жорстко виступив проти їх повернення до Ліберальної партії, але врешті-решт Діну Братяну був мудрим і прийняв їх. Такимчином, Тетереску зі своїми людьми вирішив піти на спільні списки, а іншістали на сторону
Діну Братяну».

Соціал-демократи мали жорсткішу долю, їхня партія була просто
конфіскована внутрішнім переворотом. Дан Амедео Лезереску: Що стосується
лідера Тітела Петреску
речі були більш драматичними. Тут безпосередньо втрутився
уряд. 17 чи 18 березня 1946 року Тітел Петреску вирішив піти на окремі
списки і виступив з відомою промовою в Бухарестському Атенеумі, яку і я слухав, і в якій він похвалив Сполучені Штати,
які виграли війну, з очевидною допомогою Радянського Союзу. Це був великий ентузіазм, зал був переповнений, а на Палацовій площі, перед Атенеумом, соціал-демократична
молодь кричала, пам’ятаю, Соціалізм і Тітел / Всі румуни з ним! Тітел Петреску,
який виступив проти участі на виборах з комуністами, скликав з’їзд партії, будучи переконаний, що він матиме більшість. Він назвав свого
друга, Войтека, міністром народної освіти, хоча Юліу Маніу віддав йому це
міністерство, з
умовою, щоб він особисто очолив його. Він не дуже покладався
на політичного лідера Петрешкану, ще менше на Тудора Іонеску, який прийшов з
Радикальної партії. Радикальна партія Юніана налічувала 6 членів, і кожен з цих
шести членів обрав іншу політичну фракцію: Іон Георге Маурер перейшов до комуністів, Мішу Палеологу, який був
генеральним секретарем партії, залишився членом Селянської партії, а Тудор Іонеску, колишній мій
професор фізики у ліцеї імені Спіру Гарета, професор університету і міністр гірництва
і нафти в уряді Гроза, пішов до соціал-демократів.

Результати виборів від 19 листопада 1946 року довели, що
румунський електорат не може бути обдурений. Національно- селянська партія і Націонал-ліберальна
партія разом набрали 78% голосів, а комуністична коаліція, разом із колабораціоністами 22%, незважаючи на великі фальсифікації. Але, в кінці результат сфальсифіковано, і до 1989 року політичні вибори були серією маскарадів.

30 грудня 1947 року король Міхай I був змушений комуністичним урядом зректися престолу і залишити країну. Була створена республіка, нова форма правління в історії Румунії, нелегітимна з огляду на спосіб у який було це зроблено, з грубим порушенням верховенства закону. Монарх неодноразово розповів, як цей день змінив історію сучасної Румунії, оскільки комуністичні лідери змусили його підписати акт про зречення. Інші свідчення, які нагадують той день, описують нагальну ситуацію, в якій відчувається жорстокість нового комуністичного порядку. Одне з таких свідчень відноситься до молодшого лейтенанта Мілоша Павела, офіцера Королівського гвардійського батальйону, який командував взводом, що віддав останню честь королю Румунії, 30 грудня 1947 року.

Королівська гвардія перебувала у підпорядкуванні Міністерства національної оборони, як будь-яка військова частина в країні. Офіцери і унтер-офіцери та солдати мали ті ж грошові права, як в решті армійських частинах, але уніформи військовослужбовців королівської гвардії трохи відрізнялись, тому що так вимагав протокол. Батальйон складався з чотирьох рот, по дві в кожній королівській резиденції, в Бухаресті та на курорті Синая. Кожна рота мала близько 100 військовослужбовців, розділених на три взводи. Батальйон мав у своєму розпорядженні лише легку стрілецьку зброю, автомати і гвинтівки, які використовувались при виконані служби. В інтерв’ю, в 1997 році, Центру усної історії Румунського радіо Мілош Павел розповів за яких умов приймали військовослужбовця у Гвардійський батальйон: «Офіцери були переведені до цього елітного підрозділу румунської армії на основі здобутих результатів при завершенні військових навчальних закладів за кордоном і військовослужбовців з особливими професійними якостями, здобутими у рамках військової діяльності в країні. Соціальне походження офіцерів не було критерієм відбору. Я син селянина, і мої три товариші, що були переведені разом зі мною до гвардійського батальйону належали до середнього класу: державні службовці, торговці і т.д. І для військовослужбовців відібраних до Королівської гвардії, соціальний критерій не мав ніякого значення. Натомість, вимагали грамотності і фізичної підготовки. Всі були високим, стрункими і гарними, оскільки брали участь в протокольних місіях.

Восени 1947 року командиром гвардійської роти, розташованої у Замку Пелеш, на курорті Синая, був капітан Міхаїл Джеорджел. Павел Мілош командував одним з цих взводів, і 30 грудня 1947 його повинен був замінити інший офіцер, який пішов у відпустку на Різдво: «Вранці 30 грудня 1947, о 8:30, я був останнім гвардійським офіцером у Палаці Пелеш, який мав можливість віддати честь королю Міхаю і королеві-матері Єлені, які відбували до Бухареста. Так вимагав протокол, коли вони йшли до резиденції, що знаходилась в іншому населеному пункті. О 12 годині в цей день я передав повноваження товаришу, що повернувся з відпустки на Різдво Христове, і я почав готуватися до поїздки до батьків та моїх братів на Новий рік, що жили в селі, яке тоді знаходилось у повіті Римніку Серат, Південно-східна частина Румунії. Для того, щоб отримати зарплату, однак, я повинен був прийти до казарми, що знаходилась біля Палацу Вікторія в Бухаресті, де був касир батальйону. Таким чином, о 13-ій годині, я відправився до Бухареста на вантажівці, що перевозила цивільний персонал і матеріали між різними резиденціями.

Для того, щоб полегшити своє завдання, комуністичний уряд замінив Королівську гвардію з військовими дивізії «Тудор Владимиреску», створеної з румунських полонених в СРСР, які прийшли з радянською армією. Павел Мілош розповів, як він був заарештований, коли прибув до Бухареста: «Була зимова погода з невеликим снігом, сильним морозом і туманом, особливо в горах. У важких умовах дорожнього руху, я прибув близько о 16 годині до Бухареста. По дорозі, я не помітив ніяких ознак або подій, які б доводили нам, що щось сталося в житті та історії румунського народу. Біля воріт, у Бухаресті, стояв, як правило солдат, гвардійської роти, який знав номера всіх машин, що належали Палацу, що мали код КС тобто Королівська служба. Але тоді нас зустріли і зупинили два караули, озброєні, як російські солдати, єдина відмінність полягала в тому, що розмовляли румунською і на лівій руці уніформи було написано Дивізія імені Тудора Владіміреску, знак зради і ганьби. Неминуче сталося, і ми ввійшли в невідоме. Цивільні особи Палацу Вікторія були супроводжені в офіс адміністрації, і я, як офіцер Гвардійського батальйону до казарми гвардійської роти. Там я зустрів деяких з моїх товаришів гвардійського батальйону, яких ці події застали в цьому місці. Всі вони були роззброєні і під вартою в приміщеннях для офіцерів, а солдатів також роззброєних, тримали під охороною в спальнях.

Так зникла монархія, останній оплот румунської демократії перед нападом комуністичного режиму. Настало розчарування, і люди почали нове життя, як цього вимагали нові часи.