Tag: комуністичний період

Сьогодні
нам майже неможливо уявити
світ без автомобіля. Як і будь-який
винахід, автомобіль спочатку був
присутнім в житті заможних
людей. Популярність
зробила його доступним для всіх і зараз
він більше не є ознакою соціальної
приналежності. У Румунії в період
з 1945-го по 1989-ий рр. автомобіль пройшов
кілька етапів. Від обмежувального, коли
ним користувалися виключно державні
чиновники і номенклатура комуністичної
партії, до етапу, коли ним
хотіли володіти звичайні люди.

Це
був процес під назвою «демократизація»
автомобіля, починаючи з 1960-х років, як
описав Шербан Корначу, заступник
голови Клубу Retromobil.
Процес демократизації
автомобіля розпочали ті люди,
які могли дозволити собі придбати
його: «Якщо говорити про демократизацію,
то можна говорити про імпорт автомобілів
із Заходу. Ці люди були привілейованими,
тому що це були люди, які мали сміливість
записатися на списки очікування
і якимось чином мали більш вільні
професії, наприклад, вони
були юристами, лікарями,
митцями. Вони записалися
на списки очікування, щоб замовити
автомобілі типу Fiat 850 або Renault 16,
моделі, доступні до початку виробництва
автомобілів на заводі
Дачія. Були й
дуже дорогі моделі Fiat, наприклад
Fiat 1800. Не мало було тих,
хто записався на списки
для придбання автомобіля
моделі Fiat 1800, і співробітники
колишньої політичної поліції Секурітатя
стукали їм у двері і
запитували, звідки походять
гроші на придбання такого
автомобіля в 1960-х роках».

Економіку
Румунії, як і економіки
країн Центральної та Східної Європи,
після війни було важко відновити. До
наслідків війни додалася її реорганізація
за модель
централізованої радянської
системи. Крім того, їй не
дозволили скористатися планом Маршалла,
і відновлення відбувалося повільно.
Лише наприкінці 1960-х років у місті
Пітешть був побудований автомобільний
завод, який виробляв дві моделі Renault, 8
і 12, під назвами Dacia 1100 і Dacia 1300. Це був
період, коли торгівля автомобілями
розвивалася за рахунок власного
виробництва та за рахунок імпорту
автомобілів з інших соціалістичних
країн. Шербан Корначу:
«Коли почався період виробництва в
Дачія Пітешть, люди
могли записатися на
список очікування, взяти
позику, і автомобіль мав
надійде в прийнятні терміни. Люди
мали кілька варіантів. Починаючи з
1974 року було 3 версії комплектації для
Dacia 1300, не дуже відмінні одна
від іншої. Вони могли
обрати з широкого
асортименту кольорів.
Також був імпорт автомобілів зі
східноєвропейського блоку, ті з
капіталістичного блоку були повністю
заборонені, коли почалося
виробництво в Дачія Пітешть.
З 1971-72 років більше не імпортувалися
моделі із Заходу, румуни
могли забути про моделі Fiat і Renault.
Можна було замовити лише
автомобілі Лада 1200,
Москвич, можна було
замовити Трабант, якого
спочатку постачали досить швидко,
але після 1988 року
почав надходити після
3-річного періоду очікування».

Але системна
криза комуністичного режиму кінця
1970-х років неминуче
призвела до кризи автомобілів.
Шербан Корначу: «У 1980-х роках моделі,
вироблені в Дачія Пітешть,
змінилися, імпорт ставав важкуватим.
Записатися на списки очікування
більше не можна було в
магазинах. Варіанти для
населення почали зменшуватися
з 1981-1982 років. На заводі
Дачія почали виникати
проблеми з доставкою на внутрішньому
ринку, через
вимушений експорт. У 1980-х роках на
автомобіль чекали 5 років і людям
не було відомо, коли він
буде доставлений.».

Обмеження
з’являлися одно за одним
для водіїв. У 1978 році комуністичний
лідер Ніколає Чаушеску
наказав високопоставленим особам та
установам використовувати в якості
службових автомобілів лише румунський
автомобіль Дачія. У
середині 1980-х років криза поглиблювалася,
найсильнішими ударами
будучи раціоналізація
бензину, заборона
користуватися автомобілем
під час зимового періоду та обмеження
руху по неділях. Таким чином, мобільність,
за яку люди дорого заплатили, була
серйозно обмежена. Ми
запитали Шербана Корначу,
як працював ринок вживаних
автомобілів. «Автомобілі
продавалися від одного власника до
іншого, ринок вживаних автомобілів
значно подорожчав у 1980-х роках. Ціни
ставали все вищими і вищими, але чомусь
обмеження руху не так сильно тиснуло
на ціну. Люди купували автомобілі, а
коли випадав сніг, видавали президентський
указ про заборону пересування автомобілем.
Люди могли користувалися лише тими
автомобілями, які мали жовті реєстраційні
номери, короткі номери, ті, які належали
спеціальному дипломатичному корпусу,
номери для іноземців, які проживають в
Румунії. Наприклад, режисер Серджіу
Ніколаєску, щоб зняти свої фільми у
1980-х роках, їздив на автомобілях, із
реєстраційними номерами типу 12 B, щоб
його не зупиняла міліція».

Після 1989 року
послідує справжня демократизація
автомобіля в Румунії. Зміна політичного
режиму, логічно, означатиме також
кардинальну зміну відносин між автомобілем
і власником.

1 листопада
2020 року помер на 89-му році
життя американський історик Кіт
Хітчінс. Він був одним із тих, хто писав
про Румунію в найгірший період нашої
країни, в комуністичний період, коли
цензура та репресії були у
повному розпалі. Але Хітчінсу вдалося
зберегти цілісними свою
професію історика та
моральні і академічні
норми.

Разом з істориком
Маріусом Турдою, професором Оксфордського
університету Брукса, ВСРР
вшанувала особистість
людини та історика Кіта
Хітчінса: Це сумна новина не лише
для румунської історіографії, а й для
американського та європейського
академічного середовища. Кіт Хітчінс
був відомий не лише в Румунії, а й у США
та Великобританії. Він надрукував
книги про Румунію в Oxford
University Press і завжди був теплим
і щедрим як зі своїми
студентами, так і з колегами. Про
це слід пам’ятати, окрім його внеску
в історичну науку, а також
про людяність та щедрість,
які він завжди виявляв до кожного, хто
з ним контактував. Я пам’ятаю, що
написав йому листа в 1993 році, тоді
люди ще листувалися звичайною поштою, в якому
я зізнався, що досліджую
питання націоналістичного
руху у Трансільванії. Він
був дуже привітним і
негайно відповів черговим листом, і так
ми почали листуватися.
Потому, звичайно, ми
зустрілися кілька раз.

Сучасна історія
Румунії – це та історія,
в якій національна ідея зіграла
велике значення, подібно
іншим суспільствам Центральної та
Східної Європи. І найжорсткішими були
протистояння між румунською та угорською
історіографіями у питанні
історії Трансільванії. Маріус Турда
поясник, як Кіт Хітчінс
зумів утримати рівновагу на
тлі тоталітарного культурного
клімату, з одного боку, і
в тому між двома суворими історіографіями,
з іншого боку: Короче
говорячи, у досить
ідеологічному та ідеологізуючому
кліматі 1960-х років вся дискусія про
націоналізм знову присутня в комуністичних
режимах в Центральній та Східній Європі,
як в Угорщині, так і в Румунії. Якось
існує націоналістична тенденція
інтерпретувати минуле, і Хітчінсу
вдається стояти посередині, писати так,
щоб переконати як румунських, так і
угорських істориків, у тому
що існує середній
шлях. Звичайно, його вважали тим,
хто скоріше захищав ідеї,
введені в обіг румунською історіографією,
а не ідеї угорської
історіографії. Але він робив це не з
націоналізму, а із щирого
співчуття до румунської культури, він
дуже добре вивчив румунську мову. Він
намагався пояснити це книгою,
яку написав про
митрополита румунської
православної церкви Андрея Шагуну.
Хітчінс каже, що патріотизм та націоналізм
мають хорошу сторону,
і це можна побачити у румунському
випадку, який врешті решт
призвів до об’єднання 1918 року. Ві
писав об’єктивно, я б назвав це
позитивізмом, і він успішно
зумів плавати в каламутних водах
угорської та румунської історіографій.

Вагомим
внеском Гітчінса була нова перспектива,
яку він запропонував щодо релігії.
Маріус Турда: Іншою
ідеєю, яку він ввів в обіг, і яка
залишається, є те, що ми повинні сприймати
дуже серйозно, і, можливо, нам
слід почати з релігійних лідерів
націоналістичних рухів. Це він зробив
у книзі про Андрія Шагуну,
в якій пов’язав народження румунського
націоналізму з культурним та релігійним
народженням румунів. Це було непросто
сказати в 1960-1970-х роках, коли релігія
вважалася ворогом народу. Хітчінс
стверджував, що ми не
можемо зрозуміти націоналізм у Центральній
та Східній Європі, якщо не пов’язуємо
його з релігією та роботою з виховання
населення, яку зробили
священики. Цей підхід
зберігся донині, однак
він зробив це найкраще. Таким чином
це відкрило традицію думати про
східноєвропейські націоналізми.

У жовтні 2012
року, Кіт Хітчінс,
в інтерв’ю ВСРР, говорив про війну,
яку Румунія оголосила США в грудні 1941
року. Відомий історик проаналізував
роль генерала Іона Антонеску за цих
обставин: Я думаю, що генерал Антонеску
був багато в чому англофілом і франкофілом.
Якщо ми знехтуємо його політичними
ідеями та зневагою до парламентської
демократії, я вважаю, що він волів би
мати справу з французами та англійцями,
аніж з німцями. Я думаю, що він оголосив
війну США головним чином тому, що як
військовий союзник Німеччини вона,
мабуть, чинила на нього
тиск. Або він відчував, однак
я не впевнений в цьому,
що для збереження добрих
відносин з Німеччиною це було б
найприроднішим. Але я думаю, що він
зробив це без задоволення, не думаю, що
він був у захваті, коли це робив .

Твори
американського історика Кіта Хітчінса
були способом написання
історії країни, де панував
тоталітарний режим. Румунська
та американська історіографії
втратили людину, віддану своїй професії.
Але, як в народі кажуть,
важливим є те, який слід залишає
по собі людина та історик.

Слово кат було частіше використано в румунській мові після грудневої революції 1989 року. Комуністичні в’язниці були середовищем, де цей персонаж з’явився в історії Румунії, і він був ще одним характерним прикладом того, що означав комуністичний режим в Румунії в період з 1945 по 1989 роки.

Катом був той ув’язнений, що піддавав тортурам своїх колег аби перевиховати їх в дусі комуністичної ідеології, але не тільки він. У більш широкому сенсі, катом став і той, хто піддавав інших тортурам, і ним міг бути звичайний працівник в’язниці або керівник в’язниці або трудового концтабору. Процедура була аналогічна промивці мозків, однак часто вона виходила за рамки деперсоналізації аж до створення хибних соціальних реалій. При комунізмі, цю процедуру називали Пітештський експеримент за назвою міста, де знаходилася в’язниця.

Румуни бачили навіть обличчя такого персонажа. На перший погляд, це була звичайна людина, навіть з сім’єю, суспільним життям, поглядами і переконаннями. Такі ім’я як Александру Ніколські, Александру Дрегіч, Георге Кречун, Алескандру Вішінеску, Іон Фічор, поряд з іншими менш відомими, складають панель жаху, сорому і деградації, якої може досягнути людська істота.Професор Сорін Боттез був членом ліберальної молоді та відбув 15 років позбавлення волі в комуністичних в’язницях. В 2001 році, в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення Сорін Боттез спробував пригадати ті роки: Не дивлячись на те, що я один з небагатьох, що залишилися в живих, що не впали під час процесу перевиховання і не зробив жодного відступання від честі і принципів, однак, знаючи, яким страхітним був той період, вагаюсь засуджувати інших, за винятком тих, хто займався катуванням без того, щоб бути змушений або катований, а просто з підлості або боягузтва. Цих я хотів би бачити прикованими до ганебного стовпу. Те, що не відбудеться ніколи. Ми повинні зробити чітке розмежування між тими, хто впав жертвою під час процесу перевиховання, хто був підданий катуванню до тієї межі, де його мозок не міг опиратися, тому що це питання мозку, а не м’язів або сухожиль.

Жах – це почуття було викликане розповідями тих, хто увійшов в контакт з катом, садистським представником комуністичного режиму концтаборів. Професор Сорін Боттез: Я завжди боюся, коли розповідаю про речі, які перевищують межі достовірності. Я завжди боюся того, що хтось міг би подумати, що я перебільшую чи вигадую. Тому що досвід, який я пережив, містить не тільки мої муки, але й муки інших, які я бачив. Це абсолютно неймовірно, немислимо! Побої від працівників колишньої служби безпеки Секурітатя були дитячою грою, бо вони тривали півгодини, три чверті години, а потім двадцять чотири години ти був вільним, і міг відновити свої нерви. Тобто ти був вільним у тюремній камері, я маю на увазі, щоб не зрозуміти щось інше. Однак, у період перевиховання били тебе без перерви. Між в’язницями Пітешть і Герла є важлива відмінність. За ці кілька місяців досвіду, справжні кати навчилися як можна вдаряти без того, щоб знищити життєво важливі органи. Навчилися не вбивати відразу, за два удари, щоб ув’язнений впав і врятувався від бійок. Бо ув’язнений не міг хотіти нічого більше, ніж врятуватися через смерть, тому що не було у нього ніякої іншої надії. Жахливо було те, що у тебе не було хвилини спокою протягом днів, тижнів, місяців. Якщо вони розбивали тобі праву руку, починали вдаряти у ліву. Вони стали фахівцями катування, будучи кращими ніж кати доби Середньовіччя. І вони робили це з такою радістю! Коли бачили занепалі люди, стоячи на колінах, просячи про пощаду, були такими щасливими. Вони були такими лиходіями, виродками, що мені цікаво знати, як міг Бог створити їх за своїм образом і подобою.

Сорін Боттез має пояснення його виживанню в цих умовах: У моєму розумі застрягло слово ні, точно так же, як могло застрягти і слово так. Бог хотів, щоб я не здався, у мене немає іншого пояснення! Насправді, я коли потрапив у тюрму був скептиком, щоб не сказати невіруючим, і вийшов звідти глибоко віруючим. Тільки тому, що я впевнений, що є сила, яку я не можу визначити, але яка мені допомогла не стати лиходієм, не стати звіром, а залишитися тим, ким я завжди був. Я пам’ятаю, що одного разу, у першій фазі мого перевиховання, я був так сильно побитий по долонях, що частина моєї долоні опухла і почорніла, а з протилежної сторони долоні сочилася рідина. Потім були побої по голові. Я не знаю, як я не збожеволів там протягом 10 років.

Портрет ката подібний, уявно, на портрет нормальної людини. Але його психологічний портрет показує розміри зла, якого він досягає у найбільш несприятливих умовах.