Tag: легіонери

80 років тому, 21-23 січня
1941 року, на вулицях Бухареста румунські війська та воєнізовані формування
Залізної гвардії, тодішньої праворадикальної фашистської партії, вели вуличні
бої за владу. Генерал Йон Антонеску, заручившись підтримкою Гітлера, розігнав
повстанців та відсторонив легіонерів з уряду, який утворив з ними за 4 з
половиною місяці до того у вересні 1940 року. Націонал-легіонерський режим
відновив дію попереднього законодавства, що діяло в 1938 році, згідно з яким євреї
втрачали своє румунське громадянство, а в економіці продовжувався процес
румунізації. Це припускало конфіскацію бізнесу, що належав євреям і його передачу
румунським підприємцям.

Але на початку грудня 1940
року між Йоном Антонеску та лідерами праворадикальних легіонерів виникло
напруження, що кульмінувало в січні 1941 року. Щойно після того як Антонеску звільнив
міністра внутрішніх справ, легіонера Константіна Петровіцького, члени «Залізної
Гвардії» оголосили непокору фактичному керівнику держави. Легіонери здійснили
напади на ключові державні установи, на військових та жандармів, водночас
вдавшись до погрому євреїв, спустошивши синагоги та вбивши 120 невинних євреїв.
Кілька днів на вулицях Бухареста та кількох міст країни панували хаос та
насильство.

В інтерв’ю Центру усної
історії Румунського радіо, історикиня Єліза Кампус розповіла про пережиті нею
страждання в ті дні. Єврейці Єлізі Кампус пощастило зустріти людей, які не
стали фанатиками ідей легіонерів: «У дні повстання я мешкала по вулиці, яка
тепер має назву Бела Брайнер. Власником дому був один легіонер, пан Нікулеску. Він
любив мене. Там була квартира до вулиці та дім у дворі. Я його запитала: «Пане
Нікулеску, ходять чутки, що будуть перевірки. Ви як поступите? На що він
відповів: «Я скажу, що тут живуть лише християни.» І дійсно він так і поступив.
Легіонери жахливо поводилися з моїми учнями, з батьками моїх учнів. Навіть і після
придушення повстання люди багато часу жили з постійним відчуттям страху. На
вулицях атмосфера була нормальною, не було нічого особливого. У помешканнях, однак, люди не знали як краще
захиститися, як надійніше зачинити двері. На вулиці усе виглядало як зазвичай, я
щодня виходила, але легіонери могли у будь-яку мить вдертися у помешкання,
могли буть-кого затримати або вбити на місці.»

Константін Матей, працював інженером
на Румунському радіо. Він був керівником штабу легіонерів на радіо. Він вступив
до лав легіонерів у вересні 1940 року. В інтерв’ю, записаному у 1994 році, він розповів
про повстання легіонерів: «Того дня я був на роботі, працював у студії. По
радіо були зачитані заяви Армії, канцелярії Ради міністрів, секретаріату Руху
легіонерів тощо. Мене, як представника технічного відділу та Дана Андронеску, як
представника дикторів, запросили до Адміністрації Президента, до генерального директора
Минзату. Вже була північ. Йон Антонеску у піжамі сидів поруч з робочим столом,
так само й його заступник Міхай Антонеску, який стояв біля бібліотеки.

– Хто розпорядився транслювати
по радіо усі ці заяви? – запитали вони Минзату, який відповів:

– Ви ж наказали давати
дикторам все що надходить від Адміністрації Президента та від Руху легіонерів.

Тоді Антонеску сказав:

– Хорія Сіма намагається,
разом із робітниками заводу Малакса, продемонструвати мені, що уся країна на
його боці, але я покажу їм, що інтелігенція та військо будуть на боці Антонеску
і займайтеся своєю справою. Не транслюйте заяв, не агітуйте! Не транслюйте по радіо нічого крім того, що
дає Адміністрація Президента.»

Генерал Жандармерії Міхаїл
Барон у 1995 році розповів як розгорталися події повстання легіонерів у січні
1941 року та, як жандарми виконували одержані накази: «Вранці 21-го легіонери напали
на місцеві та центральні органи влади в усій країні. Скориставшись фактором раптовості,
легіонери захопили Міністерство юстиції, редакцію Офіційного вісника, а потім захопили
інші центральні установи, такі як: Національний банк, Ощадбанк, Центральну
пошту. А от радіо захопити їм не вдалося. Вони взяли під контроль лише станцію
Бод, але центральну будівлю радіо взяти не змогли, оскільки жандарми, які
охороняли його дали рішучу відсіч. І тоді, щоби мати зв’язок з країною, вони перерізали
підземний провід, і вели мовлення з пересувної радіостанції, звідки розповсюджували
брехливу інформацію про те, що нібито уряд був усунений і легіонери перемогли. Так
само вони розповсюджували агітаційні листівки. То були різноманітні друковані
агітаційні матеріали жовтого та червоного кольорів із закликами то проти масонів, то проти
комуністів, з тим, щоб створити гнітючу атмосферу. 21 січня на вулицях
Бухареста всюди були легіонери, які скандували: «Перемога легіонерів!». Вони
загородили вулиці вантажівками, трамваями, автобусами, цистернами з бензином, які
планували підпалити в разі потреби. 22 січня, Маршал Антонеску побачивши
наслідки насильницьких дій легіонерів, сотні поранених, о 14 годині наказав військам
зупинити повстання легіонерів та заарештувати його учасників.»

Таким чином майже 8000
легіонерів були заарештовані й засудженні. Майже 700 з них, на чолі із Хорією
Сімою, зуміли втекти до Німеччині. Отже, Антонеску залишився одноосібним
лідером румунської політичної сцени.

Восени 1940 р. з ампутованими північними, південними, східними та західними
кордонами Румунія пішла у бік ультраправих режимів. Корумпований та аморальний
режим короля Кароля II кинув країну в кризу і наближався до свого кінця.
Віденський диктат від 30 серпня 1940 року,
за допомогою якого Німеччина та Італія змуисли Румунію віддати Північну Трансільванію
Угорщині, завдав останнього удару режиму. Генерал Іон Антонеску, противник Кароля
II, та Залізна гвардія скористались усіма розчаруваннями румунів, і на тлі
відмови історичних партій утворити урядовий союз із крайніми правими, захопили
владу. Без лідерів за допомогою яких набрала 15% голосів на виборах 1937 року, Залізна гвардія разом із
людьми генерала Антонеску зайняла всі виконавчі посади, проголошуючи Румунію
націонал-легіонерською державою.

Залізна гвардія негайно діяла, щоб покарати тих, хто
ліквідував її керівників в 1938 році. У ніч з 26 на 27 листопада 1940 року 65
політиків, військовослужбовців і старших
поліцейських офіцерів камарилі Кароля II
ув’язнені 5 жовтня у в’язниці Жілава, на півдні Бухареста, були страчені. З тих
пір минуло 80 років, і ми разом із істориком Йоном Скурту згадали ці події.
Спочатку історик проаналізував політичну складову режимів, які були при владі восени 1940 року, та поведінку держслужбовців,
які стали жертвами легіонерів: Будь-яке вбивство є актом проти
демократії, проти прав людини, свободи вираження поглядів, тим більше, що мова
йшла про політичні вбивства. Але, вбиті в Жілаві були людьми, які прив’язали своє ім’я
до авторитарного режиму Кароля ІІ,
встановленого 10 лютого 1938 року, антидемократичний режим. На той час, у
листопаді 1940 року затримані в Жілаві представляли не демократію, а авторитарний
режим. Якщо декотрі з них, які не були вбиті, як наприклад, Георге Тетереску, Міхай Раля, Константин Аргетояну, пізніше
пішли демократичним та колабораціоністським шляхом, як Ралеа, це зовсім інше.
На той час вони не представляли демократію.

Традиційна історіографія
поклала відповідальність за погіршення
політичного клімату
виключно на плечі легіонерів. Не знімаючи
вину з румунських фашистів у скоєних злочинах, тенденції до перегляду
історії тих років вважають, що так звані представники демократії були разом із поведінкою фашистів винуваті у знищенні самої демократії. Йоан Скурту: Ця драматична ситуація почалася із вбивства Кодряну, глави
гвардії, та 13-ох інших легіонерів, які вбили
прем’єр-міністра І.Г.Дуку в 1933 році та Міхая Стелеску в 1936 році, у ніч на
30 листопада 1938 року. 21 вересня 1939 року легіонери
вбили прем’єр-міністра Арманда Келінеску,
після чого відбулося справжнє масове вбивство. Тоді, у вересені 1939 року, державний тероризм було вперше здійснено в
Румунії. Більше 200 легіонерів було вбито, більшість із них у концтаборах і тюрмах, які не мали можливості
захиститися, їм не було пред’явлено звинувачень, їх просто розстрілювали, а
інших, які перебували на свободі, були повішені на громадській площі. Звичайно, ми, наголошуючи і засуджуючи
легіонерські вбивства, не можемо не пам’ятати, що, в свою чергу, легіонери
зазнали переслідувань і вбивств за часів Кароля II.

Серед
65 жертв різанини в листопаді 1940 року в Жілаві були генерал Георге Арджешану,
колишній міністр національної оборони та колишній прем’єр-міністр, Віктор
Яманді, колишній міністр юстиції, генерал поліції Габріель Марінеску, колишній
префект поліції Столиці та міністр внутрішніх справ і міністр громадського
порядку, генерал Іон Бенглю, командуючий румунською жандармерією, Міхаїл
Морузов, керівник Секретної служби розвідки армії, та його заступник Нікі Штефанеску.
Йоан Скурту показує, в чому полягало правосуддя, задумане новим легіонерським режимом
Антонеску: Легіонерський режим Антонеску був ворожим режиму,
представленому Карлолем II. Як це найчастіше трапляється в історії, новий режим
хоче помститися представникам старого
режиму. Антонеску
наказав заарештувати головних посадовців часів Кароля ІІ, яких
слід було засудити на основі чинного законодавства. Цим судовим процесом
займався віце-прем’єр Міхай Антонеску юрист за фахом, який мав намір утворити
судові колегії з адвокатами. Легіонери не погоджувались з цією ідеєю. Вони
вважали, що 14 вересня відбулась революція внаслідок якої було встановлено
новий режим і не можна було судити за старими законами. Винуватих за вбивство,
зокрема легіонерського лідера Кодряну, треба було покарати, тобто повинно було
існувати революційне правосуддя. На цій основі група легіонерів відбула до
Жілави і стратила тих, хто знаходився там. Заарештували й інших, але вони були
врятовані через втручання генерала Антонеску.

Смерть 65 посадовців стала новим типом правосуддя, в
якому помста була основним принципом. Коли зловживання є принципом, за яким
діють ті, хто калічить демократією, правосуддя більше не існує.

6
вересня 1940 року в Румунії був встановлений профашистський націонал-легіонерський режим, на чолі з генералом Йоном Антонеску. Цей режим перетворив
Румунію на національно-легіонерську державу, в якій були придушені
всі демократичні свободи. А головними акторами, які зробили можливим момент 6
вересня 1940 року, були, по порядку, король Кароль II, генерал Йон Антонеску, Легіонерський рух та його лідер Хорія Сіма.

Король
Кароль II, авантюрист з авторитарними імпульсами, вважався головним винуватцем територіальної
катастрофи, яку зазнала Румунія в 1940 році. У червні, після вступу в силу Віденського диктату, Бессарабія та
Північна Буковина були анексовані Радянським Союзом, а в серпні Північна Трансільванія
– Угорщиною. 5 вересня 1940 року
під тиском обставин Кароль II призначив прем’єр-міністром генерала Йона
Антонеску, він зрікся від престолу на користь його
19-річного сина Міхая I та покинув країну.

Генерал
Антонеску, другий головний актор, звернувся до Кароля II з жорстоким меморандумом, в якому він протестував проти
капітуляції без опору перед Радянським Союзом, і тому що він був засланий
королем, здобув величезний авторитет в армії. Третім великим актором був
Легіонерський Рух, Фашистська організація, заснована Корнеліу Зелею Кодряну в
1927 році, Легіонерський рух брав участь у політичному житті Румунії в 30-х
роках під кількома назвами, таких: «Залізна гвардія», Група Корнеліу Зелі
Кодряну та партія Все для країни.

Під
час королівської диктатури Кароля II від лютого 1938 року до вересня 1940 року відбулося
переслідування легіонерів, під час якого був вбитий їх лідер Кодряну. Через
відмову лідерів демократичних партій, голови Націонал-ліберальної партії Діну
Бретяну та лідера Націонал-селянської партії Юліу Маніу сформувати урядову
коаліцію з легіонерами, був створений уряд легіонерів та військових, а також
цивільних осіб, близьких до Антонеску. Таким
чином, Румунія була проголошена «національно-легіонерською державою». Про це
розповідає історик Йоан Скурту: Вперше в історії Румунії була спроба очолити
країну на підставі ідеології. Легіонери прийшли до влади бажаючи організувати
Румунію, так би мовити, за їхніми образом та подобою. Тому вони домоглися проголосити
Румунію національно-легіонерською державою. Отож це не була вже звичайна
держава, а легіонерська. Згодом вони почали перетворювати державу, починаючи з
економікою. Вони призначили комісарів з румунізації економіки, які повинні були
перебрати румунські підприємства, багато з яких єврейські підприємства, але
також багато підприємств очолених румунами, таких як фабрика Летя у
Брашові, якою керував Діну Бретяну. Потрібно було розробити своєрідний план та планувати
розвиток відповідно до легіонерської ідеології, план який би мав на увазі, перш
за все, сільське господарство, а потім інші галузі, враховуючи той факт, що румунська
держава створена у пропорції 80% з селян.

Після
перетворення економіки, послідували культура та освіта. Йоан Скурту: З
ідеологічно-культурної точки зору, зайнявши Міністерство національної освіти та
Міністерство національної пропаганди, легіонери намагалися нав’язати ідею, що
людина – це маленьке колесо величезного апарату, який належить державі. Людина
мала дотримуватися певних вказівок, які мали належати Легіонерському Руху. Іншими
словами, особисті права та свободи вже не існували, були лише колективні права
держави, які були встановлені Легіонерським рухом. Що стосується зовнішньої
політики, то, очевидно, що вона була орієнтована на Німеччину та Італію,
оскільки від грудня 1937 року, під час виборчої кампанії для парламентських
виборів, Корнеліу Зеля Кодряну заявив, що через 48 годин після перемоги Легіонерського
руху, Румунія укладе союз із Римом та Берліном. За наполяганням легіонерів і за
власним бажанням Йон Антонеску підписав приєднання Румунії до Тристороннього
пакту 23 листопада 1940 року, тобто до союзу між Німеччиною, Італією та Японією.

Насправді
Румунія перетворюється із ослабленої на безладну державу, як стверджує Йоан Скурту: Утворилося справжнє безладдя, бо така реорганізація не могла довести до помітних
і негайних результатів. Зміна керівників підприємств з новими від Легіонерського
руху, багато з яких не мали здібностей до підприємницької діяльності, не призвела
до поліпшення діяльності підприємств. Викладачів, у тому числі престижних університетських
професорів було виключено з роботи, та були призначені професори, які були прихильниками
легіонерів та які пропагували ідеологію. Це сталося і на рівні середньої
освіти, в ліцеях. Весь пропагандистський апарат повинен був вихваляти Легіонерський
рух, Кодряну, Сіму, вихваляти Німеччину, Італію тощо. Після того, як Румунія була
в союзі з Францією та Великобританією для захисту територіальної цілісності,
ніхто не міг забути, що Віденський диктат був запроваджений Гітлером і
Муссоліні. Тому це безладдя в румунській державі не призвело до результатів і навіть
не мало як, оскільки держава – це дуже громіздка та інерційна машина, яку не
можна змінювати з дня на день. Якщо замінюється директор великого
підприємства, воно не буде працювати відразу з максимальними параметрами. Такого
не може бути.

Національно-легіонерська
держава проіснувала до січня 1941 року, коли її замінила військова та особиста
диктатура Йона Антонеску. Конфлікт між Антонеску та Легіонерським рухом
спалахнув у січні 1941 року, коли перший за підтримки Німеччини врегулював спір
на свою користь.

Видатний історик Ніколає
Йорга є одним з тих, хто досі вважається у суспільстві яскравою постаттю, котра
відіграла особливу роль у долі румунської нації. У конкурсі «Великі румуни»,
організованому в 2006 році суспільним телебаченням Ніколає Йорга посів 17-е місце зі 100. Однак, крім індивідуальних позитивних якостей, Йорга мав і недоліки, а
одним із них було те, що він вважав себе головним освітянином нації.

Ніколає Йорга народився в
1871 році у місті Ботошань, на північному сході Румунії, у родині адвоката. Після
завершення місцевого коледжу він поступив до Яського університету, успішно
закінчив його та продовжив навчання в Італії, Франції та Німеччині, де захистив
докторську дисертацію. Йорга був рідкісним поліглотом, який легко опановував іноземні
мови. Він торкнувся найрізноманітніших тем румунської та всесвітньої історії, а
також філософії історії. Він був великим публіцистом, написав близько 20 тисяч статей у пресі, та здійснив не
менш вражаючу науково-дослідну роботу в галузі історії, видавши 1200 окремих
книг та брошур. Він був культурним представником течії «сівачів», які
прославляли образ селянина.

З політичної точки зору він був консерватором,
антисемітом та прихильником авторитаризму. Ніколає Йорга став одним із засновників
Націонал-демократичної партії, а напередодні Першої світової війни був
прихильником вступу Румунії у війну на боці держав Антанти: Франції,
Великобританії та Росії. Професор і близький друг майбутнього короля Кароля II-го,
до «камарильї» якого приєднався наприкінці 1930-х років, у 1931 році видатний історик став прем’єр-міністром Румунії. Гордовитий Ніколає Йорга мріяв стати головним
вчителем румунської нації через переконання, що він наділений винятковою
освітньою місією.

У 1999 році в інтерв’ю Центру
усної історії Румунського радіо історик Еліза Кампус розповіла, що обожнювала Йоргу і вважала його взірцем
у житті та еталоном професійної гідності. «На Історичному факультеті основним
предметом була Всесвітня історія, яку викладав наш видатний вчений-історик
Ніколає Йорга. З самого початку я мала гарні стосунки з ним, бо побачивши мене
в траурі після смерті мого батька, він на перших курсах запитав мене, чи
потрібна мені допомога, додаткові заняття чи можливість заробити більше грошей.
Я тоді щойно влаштувалася вчителькою в школі, тобто вже мала додатковий дохід.
Відтоді він дуже уважно ставився до мене, завжди запрошував мене до себе
додому, щоб займатися в його бібліотеці. Я мала з ним дуже гарні стосунки до
закінчення Історичного факультету.»

Націоналіст старого гарту,
часів ХІХ століття, Ніколає Йорга вступив у конфлікт із легіонерами, націонал-радикальними
фашистами, що призвів до смерті їх лідера Корнеліу Зелі Кодряну в 1938 році.
Легіонери часто звинувачували історика у смерті їхньго лідера. Журналіст Пантелеймон
Візіреску, шанувальник Йорги, у 1996 році спробував пояснити ситуацію, в якій виник
конфлікт між двома сторонами. «Ніколає Йорга, після того, що сталося, тобто вбивства
(задушення) Кодряну, на конференції Королівського фонду, перед присутніми
сказав: «Я хотів дати легіонерам поради, як батько, а не обезголовити!» Була
велика різниця між тим, що робив Кароль, намагався їх придушити, та порадами,
які надавав їм Йорга. Я зрозумів, що таке отрути і які хороші методи можна було
застосувати, що молодь заслуговує на поблажки.»

Історик
літератури Габріель Цепеля вперше побачив Ніколая Йоргу 1 грудня 1933 року,
коли йому було 17 років. У 1999 році в інтерв’ю Румунському радіо Цепеля
розповів, що побачив історика і на публічних зборах Фронту Національного
Відродження, тоталітарної партії, що перебувала під контролем короля Кароля II. Переконаний
демократ, Габріель Цепеля зазначив, що часто інтелектуальні здібності людини не
рівні його характеру, а Йорга є прикладом у цьому плані. «Пригадую, як
сьогодні, Йоргу, з його патріаршою бородою, одягненого в синю уніформу,
королівського радника, члена Фронту Національного Відродження. Деякі особи з
величезною культурною аурою довели, що з політичної точки зору вони не здатні
накласти «вето» на особисті амбіції, в даному випадку на амбіції короля. І вони
закрили очі на імітацію процедур, до якої вдаються диктатори, тобто скасування
політичних партій, скасування демократії, а у певний момент навіть початку
флірту з гітлерівською системою та нехтування традиційними союзами.»

Ніколає Йорга
також неодноразово виступав по радіо. Інженер Паул Штірбей у 1994 році розповів
про виступ історика зі студії Румунського радіо у 1940 році. «Він мав текст та завжди говорив і вільно. Я також слухав його прилюдні лекції, на яких він завжди відступав
від тексту і говорив про різне. Не завжди прямо, а так, з натяками. Пригадую, що
одного разу в студію прийшов гендиректор Ніколає Серецяну, який особисто сів за
пульт у студії. Він весь час тримав руку на кнопці, боячись, що Йорга скаже щось проти німців, які на той час перебували в нашій країні, а ми були германофілами.»

27 листопада
1940 року легіонери увірвалися в помешкання Йорги, відвезли його у ліс Стрежніку
і вбили. Такою була доля людини з надзвичайними інтелектуальними здібностями,
але котра стала жертвою власної гордовитості та складного періоду популярності екстремізму,
який він теж заохочував.

Жорстокі події, що мали місце 21-23 січня 1941 року, відомі в історії Румунії під назвою “повстання легіонерів”. Це повстання було боротьбою між Залізною гвардією, фашистською партію міжвоєнного періоду та генералом Іоном Антонеску, який користувався підтримкою армії та Гітлера, за захоплення повної влади в державі. Повстання легіонерів було спрямоване проти головних державних установ, проти військовослужбовців й жандармерії та деяких євреїв. Протягом кількох днів на вулицях Бухареста та декількох інших міст країни панували хаос й насильство.

В інтервю, даному в 1999 році в центрі Усної історії Румунського товариства радіомовлення, історик Єліза Кампус пригалада про те, що вона пережила в тій дні. Єврейка Єліза Кампус мала щастя зустрітися з людьми, які не стали фанатиками ідеї легіонерів: “Під час повстання я мешкала на вулиці, відомі нині під назвою Бела Брайнер. Господарем помешкання, Нікулеску був легіонером, однак ставився до мене з симпатією. Я мешкала у приміщені, яке знаходилося ззаду двору. Я звернулась до нього із наступним запитанням: “Пане Нікулеску, ходять чутчки, що мешканці підлягатимуть контролю. Які у Вас наміри? У відповідь він мені сказав: “Я скажу, що у будинку, усі мешканці християни.” Дійсність справдила його наміри. Однак, легіонери заподіяли тоді жахливі вчинки, завдали моїм учням та їхнім батькам шкоди, навіть після придушення повстання населення у продовжені не позбивалося жаху. На вулиці, люди ніби то почували себе нормально, у помешканнях, однак, не мали уяви, як можна захиститись. Проте, легіонери брали людей безпосередньо із помешкання, як заложників або вбивали їх на місці. Легіонери окупували школу, у якій я працювала. З пістолетами в руках й під загрозою пістолетів вони вивели на шкільне подвіря 800 учениць. На щастя, двір був досить великий. Окупанти зайняли лише школу, нас залишили на шкільному подвірї. Шкільні каталоги та інші речі, які належали мені , вони сконфіскували. Пізніше я знайшла все це в державних архівах.”

Константін Матей, працював у Румунському радіомовленні. Він був керівником осередку легіонерів в Радіо, оскільки у вересні 1940 року приєднався до Руху легіонерів. В інтервю, даному у 1994 році, він пригадав момент повстання легіонерів: “Я знаходився у той день на роботі, в студії звукозапису. По радіо транслювались повідомлення армії, повідомлення канцелярії Ради міністрів, секретаріату Руху легіонерів тощо. Мене, як представника технічного відділу та Дана Андронеску, представника дикторів, разом із генеральним директором радіомловлення Минзату закликали до будинку Ради Міністрів. Це сталося у 12 годині ночі. Іон Антонеску, в піжамі, знаходився біля бюро. Теж у піжамі його замісник Міхай Антонеску стояв біля бібліотеки. Іон Антонеску запитав Минзату: “Хто дав вам розпорядження транслювати по радіо повідомлення?” “Ви дали розпорядження, все що одержуємо від канцелярії Ради міністрів та від Руху легіонерів передавати безпосередньо дикторам”, – відповів Минзату. Тоді Іон Антонеску сказав: “Хорія Сіма намагається довести мені, що разом із робітниками Малакси, уся країна на його стороні, але я доведу вам завтра,що, як інтелігенція, так і армія будуть разом із Антонеску. Отже, не транслюйте більше повідомлень, не робіть агітацію!” Не транслюйте нічого іншого крім даних, отриманих від Ради Міністрів.”

Тоді я відправився до передавача, що був розташований у Бенясі. Там знаходилися німецькі солдати. Один німецький капітан, який добре володів румунською мовою, сказав: “Хорія Сіма немає хисту політичного діяча. Займайтеся своїми справами, оскільки виграв Антонеску.” Генерал жандармерії Міхаіл Барон у 1995 році пригадав, як розгорталися події повстання легіонерів у 1941 році та у який спосіб були застосовані одержані розпорядження: “Вранці 21 січня легіонери атакували місцеві та центральні органи влади в усій країні. Скориставшись несподіваністю цієї події, легіонери окупували Міністерство юстиції, Офіційний вісник, атакували також інші центральні установи, такі як: Національний банк, Ощадбанк, Центральну пошту. Вони зазнали поразки лише тоді, коли намагалися окупувати будинок суспільного радіо. Їм вдалося захопити радіостанцію Бод, але в Бухаресті вони зазнали поразки, оскільки жандарми, які охороняли радіо, чинили рішучий опір. Зазнавши поразки легіонери вдалися до інших злочинів. Вони перерізали підземний провід, звязали його з пересувним передавачем, завдяки якому, розповсюджували по Бухаресту брехливу інформацію, як наприклад: про крах уряду та перемогу легіонерів. Були розповсюджені також численні плакати жовтого та червоного кольорів проти масонів та комуністів, прагнучи створити напруження в країні. 21 січня вулиці Бухареста були заповнені легіонерами, які скандували наступний лозунг: “Перемога легіонерів”. Вони загородили вулиці трамваями, автобусами, цистернами з бензином, загрожуючи в разі потреби запалити бензин. 22 січня, у 14 годині, Маршал Антонеску, констатуючи численні жорстокості заподіяні легіонерами, поранення сотень людей, дав наказ армії втрутитись у події, ліквідувати опір легіонерів, заарештувати повстанців.”

Після повстання майже 8000 легіонерів були заарештовані й засудженні. Майже 700 з них, на чолі із Хорією Сімою, знайшли притулку в Німеччині. Отже, Антонеску залишився єдиним господарем румунської політичної сцени.