Tag: Мараморощина

Книга скарбів українського фольклору Мараморощини «Мамине
перевесло» побачила світ у вересні цього року в видавництві Ужгородського
університету. Автор книги – професор музики Теодор Попович. Презентація книги відбулась того ж місяця у
Актовому залі українського ліцею імені
Т. Шевченка в Сігету-Мармацієї, із прикладами пісень у виконанні на фортепіано дочки
автора Росвіти. У презентації книги взяли участь більше 150 учасників, в тому
числі представники різних установ з України.

Професор Теодор
Попович почав збирати український фольклор ще з молодості: «Задум зібрати і
записати музичний фольклор українців
Мараморощини появився будучи ще студентом. Канікулами приходячи додому
появлюється спроба записати нотами з уст моєї матері та батька перші їх
виконання. Ще не закінчивши консерваторію у мене було зібрано та записано весь
музичний фольклор мого рідного села. Відомо, що народ, який не має традиції,
не має ні майбутнього. Ця істина, яку я носив як святу ікону в моєму серці,
направила мене до українського фольклору, будучи свідомий в тому,
що музика чудове мистецтво звуків являється художньою формою великої ціни,
багатства і різноманітності. По-перше, книга написана з любові до музики,
любові, яку я зберіг з дитинства аж до тепер, вручаючи і даруючи її вам, дорогі
любителі співу та пісні для її збереження та вшанування. Мій намір
конкретизувався благородним зусиллям подарувати сучасникам та майбутнім
поколінням красу, чутливість, глибину почуттів, єдність в різноманітності
української народної пісні, винятковість, одиночність, оригінальність у
фольклорному контексті зони в, якій живемо».

Сама назва
«Мамине перевесло» розкриває глибокий духовний зв’язок між мамою і сином, мамою і дочкою,
зв’язок, що
виражається найчистіше в художньо -музичному плані,зазначив
професор Теодор Попович, який додав: «До
збірки «Мамине перевесло» увійшло понад 150 пісень зібраних та записаних мною
протягом 1970-1980 рр. У селах Мараморощини: Кричунів, Луг над Тисою, Бистрий
та Поляни. Зокрема українські народні пісні у селі Кричунів записано від батька
та матері, а також інших осіб родинного кола. Книга «Мамине перевесло»
базується на обширній та багатій літературі по спеціальності, що дозволило мені
заглянути у проблематику музичних жанрів українського фольклору Мараморощини.
Сама класифікація українського фольклору Мараморощини поділена на три
категорії, відповідно репертуари. Перша категорія репертуару це репертуар
звичаїв та обрядів від Різдва до Водохреща, репертуар звичаїв та обрядів весни,
літа, осені та репертуар звичаїв пов’язаний з вівчарством. Інша категорія – це вікова
категорія, яка охоплює дитячий фольклор, весільний та похоронний репертуари.
Третя категорія охоплює баладу та звичайну пісню, а також танцювальну пісню,
вокальну пісню та інструментальну пісню. Звичайна пісня – найбагатша сфера
вокальних традицій з тематикою любові та розваги, але присутня і тематика
смутку, жалю та болю, рекрутські та козацькі пісні. Особливе місце за нею в цій
категорії-коломийка. Повна картина життя у всіх деталях де присутні як сльози,
так і радість. Хочу сказати, що допомагав мені записувати професор музики
Василь Луцак. «Мамине перевесло» – це безцінна збірочка життєвих колосочків,
які я хочу пучечками передати сучасникам. Хай летить наша пісня у світ і
зігріває серця! Книга присвячується моїй доньці Росвіті та внукові
Норісу-Антонію, які пройнялися красою української мови та пісні. Глибока
вдячність моїй родині, усім, хто знав і знає мене, підтримував і цінував
упродовж життя, шанував і поділяв мою любов до музики.»

Книга «Мамине
перевесло» відомого митця, музиканта, диригента та фольклориста Теодора
Поповича є унікальною збіркою музичних зразків народної творчості-колядок,
щедрівок, обрядових пісень та коломийок. Я вважаю, що праця Т. Поповича має
велике значення як для музичної культури
Мараморощини, так і для знавців і любителів фольклору за її межами – пише у
передмові до книги Михайло Вігула, старший викладач Ужгородського музичного коледжу ім. Д. Є. Задора, заслужений артист
України.

Професор Теодор
Попович народився у селі Кричунові Марамуреського повіту, Румунія. Вищу освіту отримав у
Музичній консерваторії імені Георгія Діми, у місті Клуж – Напока, закінчивши в
1974 році факультет композиторства-музикології, відділ хорового співу та
диригування. Навчаючись в консерваторії, працює в складі хору державної
філармонії імені Джордже Енеску в цьому місті. Після закінчення консерваторії
викладає музику у Ліцеї імені Драгоша Воде, а з 1977 року- Педагогічному ліцеї
у місті Сігет. У 1990 році заснував українське відділення в Педагогічному
ліцеї, а також став ініціатором і натхненником відновлення діяльності
Українського ліцею в Румунії. У 1997 році, за підтримки державних та
освітянських установ, Український ліцей імені Т. Шевченка розпочав свою
роботу, а Т. Попович став його першим директором.

Працюючи
директором і викладачем музики Українського ліцею, спрямував роботу на розвиток
української мови та культури, виховання молоді в дусі полікультурності та
плюралізму. Найвищі його нагороди-це випускники ліцею, гідні та чесні
громадяни, які віддано служать своєму покликанню. Особистість професора Т.
Поповича яскраво виявилась і в його діяльності як дослідника музичного
фольклору українців Мараморощини.

У період з 10 по 11 серпня 2019 року Мерія та місцева рада Репедя (Кривий),
Фундація українських гуцулів Румунії, яку
очолює Василь Попович, у партнерстві з Марамуреською Повітовою Радою та Всеукраїнським товариством
«Гуцульщина» організували
третій Міжнародний фестиваль етнографії та фольклору «Гуцули». У мальовничому селі
Вишавська Долина, що на Мараморощині, у суботу, першого дня фестивалю,
відбувся круглий стіл на тему Українці-гуцули Мараморощини. Провадила круглий стіл і працювала як синхронний перекладач викладачка історії Марія Папарига. У неділю, на другий день фестивалю, в Будинку культури села Кривий відбулося відкриття колективної
виставки живопису та фотографії під назвою «Природа та архітектура в долині ріки Рускова». Потім пройшов парад гуцульського одягу
за участю місцевих гуцулів та гостів з України. Також виступили гуцульські
колективи з Румунії та України. На гуцульський фестиваль прибули делегації зі Львова, Верховини, Коломиї та Микуличина.

«Кожен раз я повертаюся з великим задоволенням до українських етнічних
громад Мараморощини. Цього разу я побував у мальовничому селі Вишавська Долина,
щоб взяти участь у Міжнародному фестивалі етнографії та фольклору «Гуцули»,
культурному проекті, який фінансово підтримується Марамуреською Повітовою Радою,
і проводиться під координацією Василя Поповича, давнього друга,гуцула, який
дбає про збереження гуцульської ідентичності цього краю. Це був прекрасний захід
з гостями з країни та з-за кордону, які насолоджувались стравами традиційної української кухні, українською та
румунською музикою», – зазначив заступник президента Марамурськоої Повітвої
Ради Іоан Дору Денкуш.

У цьому заході взяв участь і львівський
письменник і журналіст Олександр Масляник, який розповів про особливості цього
фестивалю: «Цього року третій Гуцульський фестиваль мав певні особливості. І найголовніша
з них та, що вперше було проведено круглий стіл, який мав елементи наукової
конференції з дуже гарною темою «Українці- гуцули Мараморошини». Пройшов цей
круглий стіл у гарній місцині Рункул, пансіонаті «Роксана», мальовничого села
Вишавська Долина. Були запрошені гості з України, а також науковці з Румунії.
Серед обговорених тем: як досліджувалась етнологія гуцулів Мараморощини, який
потенціал культури цього ареалу та чи є
інтерес до культури і мистецтва гуцулів. Була гарна, як на мене, дискусія. Були
глибокі виступи. І забігаючи наперед скажу, що маємо надію, що наступний,
четвертий фестиваль почнеться з повноцінної практичної конференції де будуть
зачитані доповіді за підсумками якої вийде чи в електронному чи друкованому
варіанті збірник праць і матеріалів конференції.»

Журналіст О. Масляник торкнувся і доповідей з якими виступили
учасники круглого столу: «З глибокою
доповіддю виступила генеральний директор Національного музею Гуцульщини та
Покуття Ярослава Ткачук, заступник
директор Ірина Федів, доцент Прикарпатського національного університету імені
В. Стефаника, письменник і журналіст Микола Васильчук. З доповіддю виступив і
я. З великим інтересом ми прослухали професора
Північного університету з Бая-Маре, філолога і етнолога, Наталію Лазар.
Також виступив науковий працівник Історичного музею міста Сегіт. Виступив і
радник Марамуреської повітової ради Микола Мішулик, Він місцевий мешканець,
який багато робить для зміцнення зв’язків між українськими гуцулами
Мараморощини і Україною. Ми говорили, теж про те, що на фоні дуже потужного
дослідження українців Румунії маємо певні прогалини у дослідженні українських
гуцулів Румунії. Але завдяки голові Фундації українських гуцулів Румунії панові
Василеві Поповичу я гадаю, що ця прогалина буде заповнена, оскільки ми, як
кажуть, вже пакуємо чемодани, і готуємось до етно-експедиції на Мараморощину,
щоб дослідити села Мараморощини та
Сучавщини і видати книгу матеріалів, яка вже має робочу назву, я гадаю, що вона
буде основною: Гуцули Румунії.»

І під
час круглого столу і в ході фестивалю
відбулося багато цікавих зустрічей та розмов. Люди обмінювалися книжками, ідеями,
інформацією. І все це
піде на користь вивченню цього регіону Карпат та зміцнення двосторонніх стосунків. .

З новим роком! Ласкаво просимо вас на першу туристичну передачу цього року, в якій представимо основні туристичні атракції, про які ми говорили упродовж 2017 року. Ми розповіли вам про вже відомі, але й про менш відомі туристичні місця, ідеальні для проведення незабутньої відпустки.

Минулий рік ми почали запрошенням до Оашського краю, одного з найбільш привабливих туристичних районів Румунії. Ви дізналися тоді, що чарівність цього краю, розташованого на півночі Румунії дається народним костюмом, музикою і специфічним танцем. Столицею і найбільшим містом Оашського краю є Негрешть Оаш. Це один з найгарніших куточків Трансільванії, що вражає традиціями, культурою і мальовничими краєвидами. Туристи, які відвідують цей регіон мають обов’язково зупинитися в Музеї Оашського краю, заснованому в 1966 році, зі старими будинками, яким більше 200 років, з майстернями і сільськогосподарськими знаряддями. Потім, після короткої зупинки в центральній частині Румунії, в Брашові, ми відвідали південний захід країни, точніше Горжанський повіт. На додаток до пригодницького туризму в горах, монастирі, історичні та архітектурні пам’ятники є визначними принадами цього повіту. І багато туристів починають свою екскурсію в Румунію саме з міста Тиргу Жіу, де зупиняються, щоб побачити скульптури Константіна Бринкуша, румунського скульптора, яскравого представника кубізму, одного із засновників абстрактної скульптури. У 2017 році ми розповіли вам і про природоохоронні території Румунії, про одну з найцінніших екосистем в Європі, площею не менше 1,6 млн га: це наукові заповідники, природні заповідники, національні парки, природні парки, природні пам’ятки, а також біосферний заповідник Дельта Дунаю. Ви дізналися, що Румунія є однією з найбагатших європейських країн з точки зору біорізноманіття.

На території Румунії зберігаються на сьогодні близько тисяча колишніх позаміських резиденцій місцевих еліт, що датуються з XVI до першої половини XX століття. Деякі з них були відновлені, деякі з них ще перебувають у занедбаному стані, а деякі є ще предметом судових спорів між спадкоємцями. Румунія також багата на замки й фортеці. У 2017 році ви ознайомилися з найбільш представницькими пам’ятками культури. Любителям замків та фортець ми порадили відвідати Хунедоару, де знаходиться Замок Хуньядів – пам’ятка готичної, цивільної і військової архітектури, що найкраще збереглася в Центральній і Південно-Східній Європі. Роповідали ми й про монастирі та інші історичні атракції Бузеуського повіту. Ми рекомендували вам у 2017 році відвідати Музей бурштину в н.п. Колць, де ви можете побачити найкращі породи бурштину, їх близько 300, від відтінків напівпрозорого жовтого до непрозорого чорного кольору. Крім того, у музеї бурштину зберігається другий за величиною в світі бурштин, що важить трохи менше 2 кг. Потім, з настанням весни, з’явилися й перші пропозиції про знижки на літні канікули. Про це ви дізналися від учасників XXXVII-го Туристичного ярмарку, що пройшов у Бухаресті.

Бузіаш є єдиним курортом національного значення в західній Румунії, куди туристи приїжджають для відновлювального лікування серцево-судинних захворювань. З іншого боку, розташований між горами Черней і Мехедінць, курорт Беїле Херкулане пестить вже приблизно дві тисячі років своїх відвідувачів. Тут можна пройти відновлювальне лікування після гострих і хронічних захворювань, а також хвороб травної системи. У 2017 році ми запросили вас на курорти Бузіаш та Херкулане, а також провести відпустку в сільському середовищі. В останнє десятиліття сільський туризм стрімко розвинувся у Румунії. У кожному куточку країни з’явилися пансіонати з традиційною архітектурою, а звичаї й ремесла утверджуються на різноманітних традиційних фестивалях і культурних заходах. Улітку ми розповіли вам про майже 245 км румунського пляжу, від Суліни до Вама Веке, на кордоні з Болгарією, представили дев’ять чорноморських курортів, які пропонували відпочинки кожному по кишені та на всі смаки.

Теж в 2017 році ми запросили вас спробувати традиційні та альтернативні види туризму в Трансільванії за допомогою спеціально розроблених програм для любителів гастрономії. Ви ознайомилися з новими рецептами, зібраними ще до часів індустріалізації, тобто до Першої світової війни. Так само, зважаючи на те, що Румунія є одним з основних світових виробників вина, займаючи 13-е місце у світі та шосте місце в Європейському Союзі за кількістю виготовлених вин, ми розповіли вам про румунський винний туризм. Осінь прийшла з пропозиціями нового туристичного ярмарку, організованого в Бухаресті, але й з новим конкурсом з призами Мараморощина – культура і традиції в самому серці Європи. Він був присвячений одному з найгарніших і популярних серед туристів – Марамуреському повіту, розташованому в північній частині країни. Ми завершили рік розповіддю про місто Куртя де Арджеш, де знаходиться некрополь королів Румунії.

2017 рік був багатим на туристичні пропозиції в Румунії, а поточний рік буде щонайменше по мірі минулого. Тому слухайте далі програми ВСРР аби ознайомитися із новими туристичними принадами, новими пропозиціями й тенденціями. З новим роком!

Дорогі друзі! Всесвітня служба Радіо Румунія запросила вас до 30 листопада взяти участь у конкурсі з призами Мараморощина – культура й традиції в самому серці Європи, присвяченому одному з найгарніших регіонів Румунії, розміщеному на півночі країни, на кордоні з Україною.

Цей конкурс видався цікавим для більш ніж 300 слухачів ВСРР, які надіслали правильні відповіді на запитання. Ми дякуємо всім за проявлений інтерес і запрошуємо до участі в наступних вікторинах нашої радіостанції.

Ми маємо для вас багато цінних і цікавих призів від наших спонсорів і партнерів: Марамуреської повітової ради, Мерії міста Бая-Маре, Повітового художнього музею «Арт-центр Бая-Маре», Бая-Марської філії Союзу образотворчих митців Румунії, Румунської православної єпархії Мараморощини та Сатмару.

Відповіді на запитання Ви могли знайти, слухаючи наші передачі або читаючи матеріали, розміщені на нашій веб-сторінці: www.rri.ro, а також на наших профілях в мережах Facebook і Twitter.

Конкурс завершився 30 листопада 2017 року (дата пошти). Перед тим, як оголосити переможців, нагадаємо запитання, на які ви повинні були дати відповідь.

– У якій частині Румунії знаходиться Марамуреський повіт?

Правильна відповідь: На півночі Румунії.

– Як називається унікальна меморіальна споруда в Сепинці?

Правильна відповідь: Веселе Кладовище.

– Скільки марамуреських дерев’яних церков включено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО?

Правильна відповідь: Вісім.

– Назвіть адміністративний центр Марамуреського повіту?

Правильна відповідь: Бая-Маре.

А зараз – про відзнаки, призи та подарунки…

Спеціальні відзнаки конкурсу отримали 30 слухачів Всесвітньої служби Радіо Румунія та читачів нашої веб-сторінки з Китаю, Іраку, Італії, Росії, Польщі, Аргентини, Бразилії, Іспанії, Австрії, Індії, Австралії, Ірландії, Нідерландів, Болгарії, Німеччини, включно слухачі Української редакції Віталій Єфіменко та його дружина Марина з Мінська, Білорусі, які так аргументували свою участь у конкурсі: Напевно, бажання відчути неповторний подих і смак самого повітря Мараморощини, атмосфери, напоєної пахощами дерева й тишою, спокійною і впевненою творчою енергією місцевого люду. На Мараморощині особливий навіть запах диму з коминів. Неповторні солодко-фруктові пахощі засніженого марамуреського села я щозими шукаю й по сьогодні: недалеко від місця, де мешкаємо в Мінську, є куточок забудови приватного сектору, де донині домівки опалюються деревиною фруктових порід. Йду туди й дихаю, а перед очима постають знайомі марамороські ландшафти: здається, зараз відчиниться уявна різьблена брама й гостинний господар у кужмі почастує чаркою запашної палінки…Зрештою, Мараморощина для нас – не лише цікавий автентичний регіон у самісінькому серці Європи, але живий символ, частина нашої особистої історії як подружжя, бо фактично саме завдяки Мараморощині й відбулося наше знайомство, яке з часом поклало початок родині. На перше побачення одне з одним і нас обох з Мараморощиною – до речі, для кожного з нас це була перша подорож до Румунії і Європи загалом – покликала Українська редакція ВСРР, за що велика подяка усьому її колективу. Сталося це 15 років тому – у цьому році, таким чином, невеличкий ювілей. Отже, Мараморощина не лише у серці Європи, вона – у серці кожної людини, що з нею запізналася. І ми, наша родина – не виключення. Відповідно і участь у конкурсі – чергове побачення, нехай і дистанційне, віртуальне, однак не менш живе й емоційне, з дивовижним Марамуреським краєм, можливість повернутися туди, подолавши простір і час. Дякуємо ВСРР за те, що вкотре – хай і дистанційно – побували на Мараморощині.

Фарид Бумехаал з Алжиру, слухач французької редакції, написав: Я вірний слухач ВСРР та завжди слухаю програми про Румунію, тому що я дізнаюсь про визначні туристичні пам’ятки і традиції Румунії.

Також надано 20 Третіх премій радіослухачам із Китаю, Австрії, Алжиру, Тунісу, Сенегалу, Італії, Білорусі, Росії, Колумбії, Канади, Філіппіни, Індії, Пакистану та нашій вірній слухачці Наталії Заболотна з Києва, яка написала: Як слухачка ваших передач і читачка вашої сторінки в інтернеті я з радістю сприйняла новину, що цього літа Радіо Румунія відновила традицію конкурсів для читачів. Мені здається, що в сучасній ситуації це крім усього чудовий спосіб мобілізувати слухачів. Адже в нинішній час, коли багато інформації є в інтернеті, а сам інтернет є доступнішим, якщо виникає запитання про Румунію, його простіше задати Гуглу, а не писати на радіо. А конкурс стимулює слухачів уважніше слухати передачі, відстежувати матеріали в соціальних мережах – і озиватися. Коли ви оголосили конкурс Мараморощина – культура й традиції в самому серці Європи, я вирішила неодмінно взяти участь. Колись кілька років тому ви вже проводили конкурс, присвячений цьому чудовому краю, котрий (як і Буковина) поєднує Румунію та Україну. Тодішній конкурс мав назву Незрівнянна Мараморощина. Мені запам’яталося таке чудове поетичне означення, що викликає в уяві казкову природу гір Родней та високі шпилі дерев’яних церков своєрідної архітектури.

Володарями Другої премії стали 20 слухачів з Іспанії, Китаю, Німеччини, Алжиру, Франції, Італії, Бразилії, Чілі, Великобританії, США, Індії, Мальти, Росії та наш слухач Володимир Бондар з Івано-Франківськ: Хочу подякувати за підготовлення цікавих передач та проведення конкурсу. Участь в конкурсі можна порівняти з пошуковою роботою. Деякі питання чіпають цікавість і ти починаєш шукати більш розгорнуту відповідь. Благо є можливість (інтернет) не тільки прочитати а й подивитись фото і відео. В даному конкурсі марамуреські дерев’яні церкви для мене стали відкриттям. Завжди цікаво пізнати щось нове, тим більше в країна сусіда. Другий аспект цікавості до конкурс це моє сусідство з повітом і гірський пішохідний туризм, стежки якого не раз пролягали попри кордони Мараморощини. Хочу сказати що мальовничіших гір годі шукати, особливо осінню. І можливо я таки відвідаю г. Феркеу, Гори Родней та озеро Лала Маре.

Перша премія дісталася десятьом учасникам нашої радіовікторини з США, Сербії, Німеччини, Єгипту, Італії, Росії, Перу, Індії, включнослухачу Української редакції ВСРР Володимиру Гудзенку з Луховіц Московської області, який так аргументує свою участь у конкурсі: Мене спонукало взяти участь у вашому конкурсі велике бажання більше дізнатись про Румунію – країну моєї мрії, країну, в якій я дуже хотів би побувати ще раз. Як також палке бажання краще пізнати Мараморощину – край, де живуть мої співвітчизники-українці, Мараморощину, про яку я багато чув і читав.

Іван Клейн з США румун за походженням написав: Я слухаю ВСРР на мобільному телефоні. Я покинув країну у 1975 році, але мене цікавить те, що відбувається в Румунії. Будучи народженим у Сігеті, цей конкурс мені здавався дуже цікавим. Я хочу привітати вас за цікаві та різноманітні передачі, яких я слухаю з великою насолодою.

Дев’ять спеціальних премій отримають найближчим часом наступні слухачі та читачі веб-сайту ВСРР: Фань Хунцжі з Китаю, Ідрісс Боудіна з Марокко, Жан Марк Олрі з Франції, Джованні Алотто з Італії, Ніколай Логінов з Росії, Адріель Амая Армас з Куби, Алан Гейл з Великобританії, Ашик Екбал Токон з Бангладешу та Крістер Брундстром з Швеції.

Фань Хунцжі з Китаю написав: Відвідавши веб-сайт ВСРР, я дізнався, що ви розпочали новий конкурс, і я був дуже радий цьому. Кожного разу, коли я беру участь у конкурсах ВСРР у мене є нова можливість вивчити нові речі про Румунію. Сьогодні Румунія займає особливе місце в моїй душі. Я люблю тебе від всієї моєї душі, Румунія!

Ніколай Логінов з Росії надіслав таку відповідь: У 2007 році я виграв конкурс ВСРР, присвячений місту Сібіу, який став європейською культурною столицею року, і цей досвід вплинув на моє життя. І візит до російської редакції ВСРР та зустріч з її редакторами був цікавим моментом цієї екскурсії. Я залишаюсь вірним слухачем ВСРР та беру участь у всіх конкурсах, які ви організуєте.

Взяли участь у конкурсі і правильно відповіли також наші слухачі:

Ігор Данилевич з міста Збараж, Тернопільської області, який написав: Взяти участь у конкурсі мене спонукала цікавість до Румунії, її культури, історії та традицій. Головним джерелом інформації про Румунію для мене було і залишається ВСРР. Отож, з цікавістю приймаю участь у конкурсі, який проводить ВСРР.

Олександр Козленко з Широкого, Дніпропетровської області, який зазначив: Вже в котре переконуюся, що кожен повіт Румунії має власні неповторні атракції, здатні принадити, здивувати, захопитися туристів з інших країн. Говорю це не з чужих слів, бо й сам мав чудову нагоду переконатися в цьому, побувавши в Сучавському повіті та повіті Нямц з їх унікальними монастирями, фортецями тощо. Незабутнє враження залишило відвідання Нямецького монастиря, де знаходиться могила одного з найбільших українських просвітителів Паїсія Величковського, а також знайомство з чудовою людиною з Гура-Гуморулуй Яремою Онищуком. Відтоді завжди намагаюся відслідковувати все, що стосується історії, традицій, туристичних атракцій різних регіонів Румунії, а також життя українців у Румунії. Впродовж багатьох років беру участь у конкурсах ВСРР і завжди відкриваю для себе щось нове, або пригадую те, що знав, але з часом призабув.А ще Марамуреш для мене цікавий з точки зору того, що тут один із осередків української меншини. Наші земляки оселялися в цьому краї в ΧIV ст. А, як свідчить багаторічна історія, румунсько-українські стосунки впродовж віків відзначалися гармонійністю й добросусідством.

Усі призи та відзнаки будуть надіслані поштою найближчим часом, а ми просимо вас підтвердити отримання пакунка. Ще раз дякуємо всім слухачам та читачам веб-сторінки за участь у вікторині та велику кількість листів, а також за те, що ви завжди поряд з нами. Запрошуємо всіх до участі у наступних конкурсах ВСРР!

Дорогі друзі! Ми запрошуємо вас взяти участь у новому конкурсі з призами «Мараморощина – культура й традиції в самому серці Європи», присвяченому одному з найгарніших регіонів Румунії, розміщеному на півночі країни, на кордоні з Україною.

Мараморощина розташована у географічному
центрі Європи і завжди захоплювала красою своїх краєвидів та
гостинністю місцевих жителів. Цей мальовничий куточок Румунії пропонує туристам численні культурні, історичні та релігійні пам’ятки, а також чарівні природні ландшафти для любителів походів або пригодницького туризму.

Вісім дерев’яних церков, що включені до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО є лише одним прикладом найбільш визначних марамуреських пам’яток. Слід також згадати й про Біосферний заповідник Природний парк «Гори Родни», про знаменитий та унікальний в світі «Веселий цвинтар» у місцевості Сепинца або про «Мокеніцу» в долині річки Васер, можливо останній в світі діючий вузькоколійний паровоз. Будівництво цієї залізниці почалося в 1930 році, а її загальна довжина становить 60 кілометрів.
Частина вузькоколійки включена в спеціальний туристичний маршрут

«Веселий цвинтар» датується серединою 30-их років і був ініційований
місцевим народним майстром Станом Йоном Петрашом. Кожен хрест зазвичай
пофарбований блакитною фарбою і має короткий «веселий» вірш епітафічного
характеру, складений в однині. Кожна епітафія містить ім’я покійного, а також
цікавий аспект його життя.

Краса тутешніх краєвидів і спосіб життя місцевих жителів, які свято зберігають автентичні традиції, захоплює гостей. Не випадково спадкоємець британського трону принц Уельський Чарльз придбав декілька садиб у селі Бреб. Незалежно
від того, чи відвідають повітовий
центр Бая-Маре, з його знаменитою Вежею Свягого Штефана або Сігету Мармацієй, де
народився лауреат Нобелівської премії Елі Візель, туристи повернуться додому з яскравими враженнями про Мараморощину.

Отож слухайте передачі ВСРР, читайте наші статті на веб-сторінці www.rri.ro та в мережах Facebook чи Twitter і вам буде легко дати правильні відповіді на конкурсні запитання, що мають бути надіслані не пізніше 30 листопада 2017 року.

На учасників конкурсу очікують багато цінних і цікавих призів від наших спонсорів і партнерів: Марамуреської повітової ради, Мерії міста Бая-Маре, Повітового художнього музею «Арт-центр Бая-Маре», Бая-Марської філії Союзу образотворчих митців Румунії, Румунської православної єпархії Мараморощини та Сатмару.

Запитання:

– У якій частині Румунії знаходиться Марамуреський повіт?

– Як називається унікальна меморіальна споруда в Сепинці?

– Скільки марамуреських дерев’яних церков включено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО?

– Назвіть адміністративний центр Марамуреського повіту?

Просимо написати, що спонукало вас до участі в цьому конкурсі та чому ви слухаєте передачі ВСРР. Не зволікайте з листами! Розіграш призів відбудеться щойно після завершення конкурсу.

Бажаємо успіху.

Регламент конкурсу можна прочитати ТУТ.

Дерев’яні церкви є виразом культурного ландшафту Мараморощини, вісім з них, з-поміж яких Єуд Дял, були внесені у 1999 році до списку пам’яток світового значення культурної спадщини ЮНЕСКО.

Оригінальність, краса, сміливі пропорції і деталі релігійної дерев’яної архітектури є результатом готичних впливів на тлі сильних православних традицій. Ці церкви невеликого розміру, але з високими і тонкими вежами були дерев’яними, бо тоді було заборонено будування кам’яних православних обитель. Вони датуються XVIII століттям, більшість з них були відновлені після останньої татарської навали 1717 року, але збереглися на Мараморощині і кілька церков з XVII століття. Настінна розпис покриває всю внутрішню поверхню церкви. Мистецтвознавець Анка Поп-Брату писала про іконографічне багатство, складність і різноманітність декоративних елементів. До того ж дерево виявилося ідеальною базою для висвітлення духовної таємниці, всі дерев’яні церкви були прикрашені настінними розписами, на яких зображені в наївній манері сцени зі Старого та Нового Завітів, найбільш поширеною іконографічною темою притвору будучи Страшний суд, який традиційно захищає від наглої смерті.

Дерев’яна церква Непорочного Зачаття Діви Марії з населеного пункту Єуд Дял (названа так через своє розташування на скелястому схилі) була побудована місцевою дворянською родиною Баля на початку XVII століття. Церква є одна з найстаріших збережених церков Мараморощини. На горищі цієї церкви був знайдений в 1921 році Єудський Кодекс або Єудський Збірник, документ, що викликав полеміку, тому що на думку деяких істориків він є першим документом румунською мовою написаний кирилицею. Своїми сторінками, рукопис в даний час збагачує колекцію бібліотеки Румунської Академії. Різьблені консолі надзвичайної краси і яскраві кольори настінного розпису є доказом того що, дерев’яна церква з Єуд Дял є вершиною мистецтва і техніки будівництва дерев’яних церков в Мараморощині. Її вартість підтверджена настінними розписами найвищої якості, найбільш представницької праці відомого місцевого мандрівного художника Олександра Понегальського. Малюнки були складені зі шматочків текстилю, оброблених шаром вапна і прикріплених до дерева. Іконографія є особливою і вражаючою. Сцени розташовані в регістрах і кожна картина пов’язана з сусідніми. Жоден куточок церкви не залишився незабарвленими. Підписи написані румунською мовою, кирилицею. Богословські тексти містять заклики до вірян, особливо цікаві в контексті релігійної метушні в Мараморощині того періоду.

У порівняні з іншими дерев’яними церквами того ж періоду, Єуд Дял належить до категорії найбільших, маючи 7,15 м завширшки і 11,87 м заввишки. Слід зазначити, що висота наосу дорівнює його ширині, це будучи специфічним розміром дерев’яних церков початку XVII століття в Мараморощині. Церква здатна приймати більше 300 вірян. Вона має притвор, де здавна стояли тільки жінки, потім місце де стояли чоловіки і вівтар. Обидві частини, як та призначена для чоловіків, так і та для жінок, мають однаковий розмір. Доступ здійснюється із заходу, через звичайний портал, що зустрічається і при вході в неф. Притвор має пряму стелю, а неф має циліндричну аркаду. Інтер’єр слабо освітлений вузькими вікнами у гострому куті, які спочатку були меншого розміру.

Зовнішня простота підсолоджена всередині тонами червоного, зеленого і сіро-блакитного настінного розпису темперою. Згідно з архівними документами, церква була відремонтована між 1764-1765 рр.. Дендрохронологічні дослідження виявили, що теж тоді був збільшений і розмір вікон. У 1995 році пілотний проект передбачав збереження архітектурного силуету та характеру та відновлення настінного розпису дерев’яних церков. За фінансової підтримки Міністерства культури, Інституту Гетті Грант і частково Європейською комісією, були проведені реставраційні роботи архітектури церков Єуд Дял, Бирсана, Будешть-Сусань, Десешть та Рогоз. Так що у період 2002-2009 рр. настінний розпис церкви Єуд Дял знаходився в процесі реставрації та консервації.

Другий випуск Днів Мараморощини відбувся з 6
по 8 травня цього року в кількох установах Бая-Маре. Традиції, народна музика і
гастрономія запросили відвідувачів пізнати їх докладніше у них вдома. На цей
раз – в Мараморощині, де святкується народний костюм через парад презентації та
майстер-класи по шиттю й живопису на тканині, кулінарні традиції через
дегустацію традиційних виробів та фольклор зони через участь кількох народних
майстрів.

Таким
чином, у музеї мінералогії Віктор Гордуза були представлені роботи
про охоронювані природні території, біологічне й географічне різноманіття та
роботи про Мережу Природа 2000 в Трансільванії. У Адміністративному
палаці Бая-Маре викладачі з університету, дослідники, музеєзнавці й етнологи
говорили про традиційний одяг, про його символіку та характеристику
марамороського народного одягу.

Дана
Бузура Гагнюк, речник Повітової ради Мараморощина, розповіла нам, як пройшов випуск
у цьому році: В цьому році весь захід пройшов під знаком традиційного
костюму, тому що вперше в цьому році був прийнятий закон про святкування
національного костюму. Він почався з симпозіуму, присвяченому цьому дню. На
другий день заходу вся діяльність була зосереджена в Музеї села з Бая-Маре, де
відбувся фестиваль вільних даків та традицій і звичаїв з марамороських сіл.
Можна було побачити традиційне весілля із села Гроші Ціблешулуй, тут пройшли
кулінарні демонстрації, це було видовище з ранку й до ночі; ми мали і ярмарок
народних майстрів та ярмарок мінералів, адже відомо, що Мараморощина є гірською
зоною, з традиціями в цьому напрямку.

Організатори
заходу, Музей етнографії та фольклору Мараморощини та Повітова рада
Мараморощини задумали цю подію у два етапи: перша частина, яка проходила в
Повітовій раді Мараморощини, а друга частина – в Музеї села. Один з привабливих
моментів Днів Мараморощини, які пройшли в Музеї села, був фестиваль вільних
даків. З докладною інформацією – Дана Бузура Гагнюк, речник Повітової
ради: Фестиваль вільних даків є
заходом, де згадуються традиції, що існували 2000 років тому; гончарство,
ткацтво, виготовлення обладунків. У Бая-Маре й Клужі є група істориків, які
приходять одягнені в костюми, як у часи даків, вони й роблять демонстрації
ремесел, а для дітей розвагою є подивитися на боротьбу між даками й
римлянами.

Які ще
пункти були відзначені – дізнаємося все від Дани Бузура Гагнюк, речника
Повітової ради: Традиційне весілля! У Мараморощині, в архаїчних селах, весілля і досі
здійснюється з конкретними ритуалами. У суботу ми мали весілля мешканців села
Гроші Ціблешулуй, тобто із зони Лепушулуй, а в неділю пройшло традиційне
весілля, як у селі Петрова, отже, два різні звичаї, різні костюми. По-перше,
відрізняються костюми, по-друге, зона Гроші Ціблешулуй є зоною
з невеликим впливом Бістріци, відрізняється музика, весільні вигуки для
нареченого й нареченої. А із зони села Петрова представили звичай обігрування
курки, який був видовищним, з прикрашеними калачами, з прикрашеними по інакшому
прапорами, з нареченою, яка має іншу фату. Відрізняється й танець (хора): якщо
в Гроші Ціблешулуй є танець двох на весіллі, то в Петрова це й танець роата
(колесо), і хора.

Інший
культурний орієнтир місця пройшов через демонстрації традиційної кулінарії
господинь Мараморощини, і двори з Музею села були одухотворені художніми
моментами, як розповіла нам наша співрозмовниця: Тут готувалися голубці,
балмуш (основна їжа пастухів, що складається з мамалиги, яка подається з
молоком, різними видами сиру із солодкою чи кислою сироваткою), готувалися
пончики, як у Мараморощині. Крім того, у кожному господарстві нашого Музею було
по одній групі. Була група дітей з Дитячого палацу, які провели майстерні
ремесел, шиття, різьблення, розпису по склу, і той двір був надзвичайно
популярним. Ми мали двір із учнями зі школи народних мистецтв з Бая-Маре, які
мали виступи народної музики. Паралельно з цим, на сцені, встановленій у музеї,
всі групи й ансамблі показували художні моменти. У суботу ввечері пройшов парад
народних костюмів по вулицях міста Бая-Маре.

На
заходах, організованих з нагоди Днів Мараморощини, були присутні багато гостей
як з Мараморощини, так і з Бухареста,
Клуж-Напоки, Залеу й Сату Maрe, які або представляли наукові роботи, або лише насолоджувалися
представленими тут аспектами із життя місцевих жителів.

Наш слухач Володимир Ситніков та його дружина Олена завершили своє тижневе перебування в Румунії у Марамуреському повіті. Їм пощастило виграти головний приз ювілейного конкурсу ВСРР, що був проведений з нагоди 20-ої річниці виходу в ефір першої української передачі румунської служби іномовлення.

Головним призом конкурсу була поїздка на двох до Румунії, точніше путівка з повним пансіоном, у період 15 – 22 жовтня, в пансіонаті«Марія», що знаходиться в селі Сепинца, відомому єдиним у світі «Веселим цвинтарем», що приваблює туристів зі всіх куточків планети.

Запрошуємо вас в наступні хвилини послухати враження В. Ситнікова та його дружини Олени від перебування на Мараморощині. Ось як почав пан Ситніков свою розповідь: Відійшов шоковий стан після оголошення результатів конкурсу, тижневі клопоти-отримання візи, бронювання квитків на поїзд Київ-Ужгород, дзвінок до Солотвина з питанням як дістатися КПП, і ми х дружиною у купе поїзда. Не знаю чому, але серед наших подорожуючих друзів та знайомих Румунія- це Terra incognito, адже ми з Оленою виявляємось для них та для себе Колумбами. Я не буду оригіналом, звісно можу повторювати чиюсь думку, але ще раз хочу зробити наголос на тому, що на сьогоднішній час для україномовного слухача єдиним об’єктивним джерелом інформації про сьогоденну Румунію та її історію, географію, людей, культуру була та залишається Українська редакція Всесвітньої Служби Радіо Румунія, ну а гарною ілюстрацією до передач – OSL-картки. Поки я робив такий відступ, ми з дружиною їдемо у переповненому автобусі, який відправився з ужгородського приміського вокзалу. Звісно, щоб якось згаяти час, починається бесіда з сусідами. На щастя вони виявились дуже цікавими співрозмовниками, показали місце зйомки фрагментів фільму С. Бондарчука Ватерлоо, розповіли про історію краю. Поцікавившись куди ми їдемо поздоровили з перемогою, але на наше запитання, що вони знають про Веселе кладовище та село Сепинца тільки знизили плечима. Така ж реакція була у всіх людей, кому ми задавали подібні питання. Дивно, але в мережі є інформація, що до Сепинці навідувались навіть туристи з Австралії. Ну що ж, як то кажуть, приїдемо побачимо. Без зайвих перешкод перетинаємо наш КПП, а на румунській стороні за межею митного контролю ми бачимо пана Миколу Онужика, який з нетерпінням нас чекав. Пізнали одне одного відразу. Перша фотографія на кордоні і редакційна машина керована паном Маріаном мчить нас до Сепинці.

Далі Володимир Ситніков розповів про почуття, які охопили його після відвідання Веселого кладовища: Біля покажчика Пансіонат Марія ми повертаємо праворуч і зупиняємось у дворі затишної дерев’яної оселі. Нас одразу оточує звична сільська тиша, свіже гірське повітря. Знайомимось з матір’ю господині домною (пані) Яриною – пані Марія на роботі. Піднімаємсоь до свого номера. Отже приїхали. Для перепочинку виходимо на балкон, прикрашений кашно з жовтими квітами та ледь не засипаємо у глибоких плетених кріслах. Нас запрошують на обід. Гастрономічно-цуйкове меню заслуговує окремої статті. Сідаємо у машину, декілька сотень метрів униз по вулиці, поворот наліво за покажчиком і ми біля огорожі за якою стрімко злітає до 50 метрової висоти шпиль цвинтарної церкви. Після входу до центральної алеї тебе огортають такі дивовижні почуття, ти не розумієш спочатку де ти знаходишся. Але, коли ти бачиш на хрестах дати поховань 2010, 2012 роки, починаєш розуміти, що це не декорація, а справжнє діюче кладовище. Почуття смутку, характерного для людини, яка відвідує подібне місце немає. Можливо на мій погляд, для створення подібного настрою також допомагає вдало підібрана музика, яка стиха лунає на кладовищі. На наше прохання пан Микола перекладає декілька іронічних епітафій. Віддавши належну пам’ять засновнику цього дива поволі йдемо до автомобіля. Обмінюємось з жінкою думками щодо побаченого і одностайно приходимо до висновку, що жодна з побачених до того фотографій, жодний фільм не в змозі відтворити тих почуттів, що охоплюють тебе після входу до Веселого кладовища. Отже, спочатку треба побачити це дійсно фантастичне місце, а потім на спогад переглядати фотографії та фільми.

Наші гості відвідали найвищу в Європі дерев’яну церкву, що знаходиться, так само, в Сепинці: Щоб остаточно вразити нас наповал, пан Микола пропонує оглянути споруду найвищої дерев’яної церкви Європи. Після проїзду крізь так звані марамороські ворота ми одразу бачимо таке, що знову втрачаємо здоровий глузд. Такої стрункості, таких ідеальних пропорцій та форм дерев’яного хмарочоса, який своїм шпилем, увінченим хрестом, вказує єдиний вірний путь для прочан, ми ніколи не бачили. Храм знаходиться у стадії відбудови, окрім нас нікого немає і ніхто не заважає нам милуватись творінням людських рук. Увечері на нас чекає знайомство з пані Марією, господинею пансіонату. Після вечері у нас заточилась дискусія щодо перспективи розвитку туризму до Румунії.

Пісдя нічного перепочинку, подорож наших гостей з України продовжилась на другий день відвіданням Меморіалу жертвам комуністичного терору: Ранковий напрямок – місто Сігету-Мармацієї. Крокуючи затишною пішохідною вулицею ми опиняємось біля входу до Меморіалу жертвам комуністичного терору, колишньої Сігетської в’язниці, збудованої ще за часів Австро-угорської монархії. Для поверхового відвідування Меморіалу запасаємось часом не менше 3-ох годин, конче потрібно знання румунської мови, або супроводжуючий, який нею володіє. І найголовніше, себе потрібно настроїти на спокійний філософський лад, щоб не вийти з хворою головою. До речі, цей меморіал вигідно відрізняється від подібного будапештського. Опісля, для заспокоювання нервів заходимо до української Хрестовоздвиженської церкви. Інтер’єр церкви настроює на затишний домашній настрій. Я трохи відстав від своїх супутників під час прогулянки містом і мені пощастило доторкнутись до справжнього сажотруса, який поспішав по своїм справам.

Олена і Володимир Ситнікови відвідали і місто Бая-Маре: Наступного дня нас чекає зустріч з центром повіту Марамуреш – містом Бая-Маре. За вікном автомобіля з’являються і зникають села, прибудинкова територія яких прикрашена характерною для цих місць деталлю – так званими марамороськими воротами. На перевалі, на висоті близько 1000 метрів ми потрапляємо у дощову хмару. Видимості ніякої, стоїть суцільна водяна стіна. Але клас нашого водія пана Маріяна дозволяє нам успішно подолати ці труднощі, щоб дістатися до повітового центру. Історичний центр міста зараз знаходиться на інтенсивній реставрації, сучасний центр нічим не відрізняється від стандарту радянських часів. Приємне враження залишає місцевий театр, розрахований приблизно на 500 чоловік.

Ми не оминули і відомий на Мараморощині, у Румунії та в світі Бирсанський монастир: Наступна мета подорожі бирсанський жіночий монастир 12-ох апостолів. Поволі підіймаємося досить крутими сходами, минаємо браму церкви та опиняємось біля собору монастиря – чергового шедевру марамороської культурної архітектури. Нам з дружиною стиль розпису ікон чомусь нагадав новгородську школу живопису. А ось кому доведеться побувати у Бирсані, прошу звернути увагу на цікаву деталь – написи на іконах. Враховуючи матеріал з якого зроблено храм, свічники винесені окремо у невеличку, обкладену каменем печеру. Тепер можна повернутись до надбрамної церкви. Справа в тому, що я звик до того, що монастирі оточені мурами, інколи з баштами, тобто це серйозна фортифікаційна споруда. А ось у Бирсані муру немає. Під час огляду господарських споруд в око впадає музейний експонат – жорна з дерев’яними деталями, яким не менше сторіччя. Скуштувавши монастирської святої води ми вирушаємо у зворотній шлях.

Не можна було запросити українців до Румунії і не відвідати кілька українських сіл Мараморощини: Далі ми відвідали місця компактного проживання українців – села Ремети та Вишна Рівня. Ззовні-досить охаяні домівки, нічим майже не відрізняються від румунського села, але тільки почнеш розмовляти по-українськи і зразу привернеш увагу жителів цих сіл, якщо вони знаходяться біля тебе. Після традиційного вітання пропонується неспішна бесіда щодо сьогоденної ситуацуії в Україні. Звісно, стараєшся виділити побільше уваги цим доброзичливим людьми. Впадає в око уперше побачене досить незвичне оформлення алеї, яка веде до реметської церкви – на 10 хороших мармурових обелісках на румунській та українській мовах вкарбовано заповіді Старого заповіту. Дуже приємний відбиток залишило відвідування ліцею імені Т.Г. Шевченка у Сігеті, спілкування з викладачами, директором ліцею, ознайомлення з підручниками для школярів.

Пан Ситніков і його дружина Олена ознайомились і з роботою місцевої філії СУР-у: З діяльністю СУР-у я був більш-менш знайомий з періодичних видань союзу – газет Вільне слово та Український вісник, які до цього часу люб’язно надсилали мені з Української редакції ВСРР. Прошу пробачення у Союзу, але до знайомства з роботою Сігетського осередку, я ставився до СУР-у досить посередньо, вважаючи його такою собі паперовою організацією. Але побачивши серйозну цілеспорямовану роботу, розраховвану на дійсну підтримку українців Румунії, моє ставлення докорінним образом змінилося. Враження були настільки значними, що я навіть забув зробити декілька фотографій.

Пан Ситніков розповідає і про несподівану зустріч: Його величність випадок подарував нам дуже несподівану, незаплановану, але приємну зустріч. У нас не було під рукою комп’ютера, щоб на прохання Миколи Онужика передати йому декілька фотографій. Йдучи вулицею Сігета ми побачили вивіску Радіо Сігет, 1404 кГц. Завітавши до колег ми швидко виконали необхідні операції і, зрозуміло, зав’язалась жвава бесіда. Усі залишились задоволеними цим позапланованим заходом.

На превеликий жаль час минає швидко і настав день розлуки з нашими дорогими гостями з України: Але усе добре, як казка, на жаль, має свій кінець. Державний кордон Румунії, міцні чоловічі рукостискання, побажання щасливої дороги, ми з дружиною прямуємо до Києва, а машина ВСРР – до Бухареста. До побачення Мараморощина, до побачення Румунія, до побачення наші добрі нові знайомі. Велика подяка Українській редакції ВСРР, нашим супровідникам невтомленому оповідачу, перекладачу панові Миколі Онужику, нашому шоферу панові Маріану, нашій чарівній господині пані Марії, нашому спонсору Союзу Українців Румунії, усім мешканцям Мараморощини, з якими нам довелося спілкуватись та яким так небайдужа майбутня доля України.

Послухайте і враження пані Олени: Сказати, що мені сподобалось – як нічого не сказати. Настільки все цікаве, незвичайне. Я стільки багато дізналась, тому що я мало знала про Румунію. Знала про Бухарест, про Констанцу, про Дракулу, але в Румунії ніколи не бувала. Саме тому я дуже приємно вражена. Чудові люди, надзвичайне, доброзичливе ставлення людей до нас. У місцях компактного проживання українців, коли хтось випадково чув нас, що ми розмовляємо з чоловіком, що ми з Києва, то підходили до нас, спілкувались з нами. За все велике спасибі. Побачила багато цікавих пам’яток архітектури, рукотворних пам’ятників, серед яких Веселе кладовище. Такого я не бачила у своєму житті. Я побачила чудову дерев’яну церкву, яка знаходиться в Сепинці. Меморіал жертвам комуністичного терору, після відвідання якого я два дні була під враженням побаченого. Монастир в Бирсані мені дуже сподобався, так само й соляний курорт Окна Шугатаг. Велика подяка нашій господині пані Марії, яка упродовж тижня пригощала нас румунськими традиційними стравами і традиційною цуйкою (горілкою). Дякую і СУР-у, Українській редакції ВСРР. Дай Боже побільше таких зустрічей. Я б хотіла повернутись в Румунію. Дуже дякую за все!

Наш слухач Володимир Ситніков та його дружина Олена завершили своє тижневе перебування в Румунії у Марамуреському повіті. Їм пощастило виграти головний приз ювілейного конкурсу ВСРР, що був проведений з нагоди 20-ої річниці виходу в ефір першої української передачі румунської служби іномовлення.

Головним призом конкурсу була поїздка на двох до Румунії, точніше путівка з повним пансіоном, у період 15 – 22 жовтня, в пансіонаті«Марія», що знаходиться в селі Сепинца, відомому єдиним у світі «Веселим цвинтарем», що приваблює туристів зі всіх куточків планети.

Запрошуємо вас в наступні хвилини послухати враження В. Ситнікова та його дружини Олени від перебування на Мараморощині. Ось як почав пан Ситніков свою розповідь: “Відійшов шоковий стан після оголошення результатів конкурсу, тижневі хлопоти-отримання візи, бронювання квитків на поїзд Київ-Ужгород, дзвінок до Солотвина з питанням як дістатися КПП, і ми х дружиною у купе поїзда. Не знаю чому, але серед наших подорожуючих друзів та знайомих Румунія- це “Terra incognito”, адже ми з Оленою виявляємось для них та для себе Колумбами. Я не буду оригіналом, звісно можу повторювати чиюсь думку, але ще раз хочу зробити наголос на тому, що на сьогоднішній час для україномовного слухача єдиним об’єктивним джерелом інформації про сьогоденну Румунію та її історію, географію, людей, культуру була та завлишається Українська редакція Всесвітньої Служби Радіо Румунія, ну а гарною ілюстрацією до передач – OSL-картки. Поки я робив такий відступ, ми з дружиною їдемо у переповненому автобусі, який відправився з ужгородського приміського вокзалу. Звісно, щоб якось згаяти час, починається бесіда з сусідами. На щастя вони виявились дуже цікавими співрозмовниками, показали місце зйомки фрагментів фільму С. Бондарчука “Ватерлоо”, розповіли про історію краю. Поцікавившись куда ми їдемо поздоровили з перемогою, але на наше запитання, що вони знають про “Веселе кладовище” та село Сепинца тільки знизили плечима. Така ж реакція була у всіх людей, кому ми задавли подібні питання. Дивно, але в мережі є інформація, що до Сепинці навідувались навіть туристи з Австралії. Ну що ж, як то кажуть, приїдемо побачимо. Без зайвих перешкод перетинаємо наш КПП, а на румунській стороні за межою митного контролю ми бачимо пана Миколу Онужика, який з нетерпінням нас чекав. Пізнали одне одного відразу. Перша фотографія на кордоні і редакційна машина керована паном Маріаном мчить нас до Сепинці.”

Далі Володимир Ситніков розповів про почуття, які охопили його після відвідання “Веселого кладовища”: “Біля покажчика “Пансіонат Марія” ми повертаємо праворуч і зупиняємось у дворі затишної дерев’яної оселі. Нас одразу оточує звична сільска тиша, свіже гірське повітря. Знайомимось з матір’ю господині домною (пані) Яриною — пані Марія на роботі. Піднімаємсоь до свого номера. Одже приїхали. Для перепочинку виходимо на балкон, прикрашений кашно з жовтими квітами та ледь не засипаємо у глибоких плетених кріслах. Нас запрошують на обід. Гастрономічно-цуйкове меню заслуговує окремої статті. Сідаємо у машину, декілька сотень метрів униз по вулиці, поворот налвіо за покажчиком і ми біля огорожі за якою стрімко злітає до 50 метрової висоти шпиль цвинтарної церкви. Після входу до центральної алеї тебе огортають такі дивовижні почуття, ти не розумієш спочатку де ти знаходишся. Але, коли ти бачиш на христах дати поховань 2010, 2012 роки, починаєш розуміти, що це не декорація, а справжнє діюче кладовище. Почуття смутку, характерного для людини, яка відвідує подібне місце немає. Можливо на мій погляд, для створення подібного настрою також допомогає вдало підібрана музика, яка стиха лунає на кладовищі. На наше прохання пан Микола перекладає декільа іронічних епітафій. Віддавши належну пам’ять засновнику цього дива поволі йдемо до автомобіля. Обмінюємось з жінкою думками щодо побаченого і одностайно приходимо до висновку, що жодна з побачених до того фотографій, жодний фільм не взмозі відтворити тих почуттів, що охоплюють тебе після входу до “Веселого кладовища”. Одже, спочатку треба побачити це дійсно фантастичне місце, а потім на спогад переглядати фотографії та фільми.”

Наші гості відвідали найвищу в Європі дерев’яну церкву, що знаходиться, так само, в Сепинці: “Щоб остаточно вразити нас наповал, пан Микола пропонує оглянути споруду найвищої дерев’яної церкви Європи. Після проїзду крізь так звані марамороські ворота ми одразу бачимо таке, що знову втрачаємо здоровий глузд. Такої стрункості, таких ідеальних пропорцій та форм дерев’яного хмарочоса, який своїм шпилем, увінченим хрестом, вказує єдиний вірний путь для прочан, ми ніколи не бачили. Храм знаходиться у стадії відбудови, окрім нас нікого немає і ніхто не заважає нам милуватись творінням людських рук. Увечері на нас чекає знайомство з пані Марією, господинею пансіонату. Після вечері у нас заточилась дискусія щодо перспективи розвитку туризму до Румунії.”

Пісдя нічного перепочинку, подорож наших гостей з України продовжилась на другий день відвіданням Меморіалу жертвам комуністичного терору: “Ранковий напрямок – місто Сігету-Мармацієї. Крокуючи затишною пішохідною вулицею ми опиняємось біля входу до Меморіалу жертвам комуністичного терору, колишньої Сігетської в’язниці, збудованої ще за часів Австро-угорської монархії. Для поверхового відвідування Меморіалу запасаємось часом не менше 3-ох годин, конче потрібно знання румунської мови, або супроводжуючий, який нею володіє. І найголовніше, себе потрібно настроїти на спокійний філософський лад, щоб не вийти з хворою головою. До речі, цей меморіал вигідно відрізняється від подібного будапештського. Опісля, для заспокоювання нервів заходмио до української Хрестовоздвиженської церкви. Інтер’єр церкви настроює на затишний домашній настрій. Я трохи відстав від своїх супутників під час прогулянки містом і мені пощастило доторкнутись до справжнього сажотруса, який поспішав по своїм справам.”

Олена і Володимир Ситнікови відвідали і місто Бая-Маре: “Наступного дня нас чекає зустріч з центром повіту Марамуреш – містом Бая-Маре. За вікном автомобіля з’являються і зникають села, прибудинкова територія яких прикрашена характерною для цих місць деталлю – так званими марамороськими воротами. На перевалі, на висоті близько 1000 метрів ми потрапляємо у дощову хмару. Видимості ніякої, стоїть суцільна водяна стіна. Але клас нашого водія пана Маріяна дозволяє нам успішно подолати ці труднощі, щоб дістатися до повітового центру. Історичний центр міста зараз знаходиться на інтенсивній реставрації, сучасний центр нічим не відрізняється від стандарту радянських часів. Приємне вражнення залишає місцевий театр, розрахованаий приблизно на 500 чоловік.”

Ми не оминули і відомий на Мараморощині, у Румунії та в світі Бирсанський монастир: “Наступна мета подорожі бирсанський жіночий монастр 12-ох апостолів. Поволі підіймаємося досить крутими сходами, минаємо браму церкви та опиняємось біля собору монастиря – чергового шедевру марамороської культурної архітектури. Нам з дружиною стиль розпису ікон чомусь нагадав новгородську школу живопису. А ось кому доведеться побувати у Бирсані, прошу звернути увагу на цікаву деталь – написи на іконах. Враховучи матеріал з якого зроблено храм, свішниця винесена окремо у невеличку, обкладену каменем печеру.Тепер можна повернутись до надбрамної церкви. Справа в тому, що я звик жо того, що монастирі оточені мурами, інколи з баштами, тобто це серйозна фортифікаційна споруда. А ось у Бирсані муру немає. Під час огляду господарських споруд в око впадає музейний експонат – жорна з дерев’яними деталями, яким не менше сторіччя. Скуштувавши монастирської святої води ми вирушаємо у зворотній шлях.”

Не можна було запросити українців до Румунії і не відвідати кілька українських сіл Мараморощини: “Далі ми відвідали місця компактного проживання українців – села Ремети та Вишна Рівня. Ззовні-досить охаяні домівки, нічим майже не відрізняються від румунського села, але тільки почнеш розмовляти по-укарїнськи і зразу привернеш увагу жителів цих сіл, якщо вони знаходяться біля тебе. Після традиційного вітання пропонується неспішна бесіда щодо сьогоденної ситуацуії в Україні. Звісно, стараєшся виділити побільше уваги цим доброзичливим людями. Впадає в око уперше побачене досить незвичне оформлення алеї, яка веде до реметської церкви – на 10 хороших марморових обелісках на румунській та українській мовах викарбовано заповіді Старого заповіту. Дуже приємний відбиток залишило відвідування ліцею імені Т.Г. Шевченка у Сігеті, спілкування з викладачами, директором ліцею, ознайомлення з підручниками для школярів.”

Пан Ситніков і його дружина Олена ознайомились і з роботою місцевої філії СУР-у: “З діяльністю СУР-у я був більш-менш знайомий з періодичних видань союзу – газет “Вільне слово” та “Український вісник”, які до цього часу люб’язно надсилали мені з Української редакції ВСРР. Прошу пробачення у Союзу, але до знайомства з роботою Сігетського осередку, я ставився до СУР-у досить посередньо, вважаючи його такою собі паперовою організацією. Але побачивши серйозну цілеспорямовану роботу, розраховвану на дійсну підтримку українців Румунії, моє ставлення докорінним образом змінилося. Враження були настільки значними, що я навіть забув зробити декілька фотографій.”

Пан Ситніков розповідає і про несподівану зустріч: “Його величність випадок подарував нам дуже несподівану, незаплановану, але приємну зустріч. У нас не було під рукою комп’ютера, щоб на проханна Миколи Онужика передати йому декілька фотографій. Йдучи вулицею Сігета ми побачили вивіску Радіо Сігет, 1404 кГц. Завітавши до колег ми швидко виконали необхідні операції і, зрозуміло, зав’язалась жвава бесіда. Усі залишились задоволеними цим позапланованим заходом.”

На превеликий жаль час минає швидко і настав день розлуки з нашими дорогими гостями з України: “Але усе добре, як казка, на жаль, має свій кінець. Державний кордон Румунії, міцні чоловічі рукостискання, побажання щасливої дороги, ми з дружиною прямуємо до Києва, а машина ВСРР – до Бухареста. До побачення Мараморощина, до побачення Румунія, до побачення наші добрі нові знайомі. Велика подяка Українській редакції ВСРР, нашим супровідникам невтомленому оповідачу, перекладачу панові Миколі Онужику, нашому шоферу панові Маріану, нашій чарівній господині пані Марії, нашому спонсору Союзу Українців Румунії, усім мешканцям Мараморощини, з якими нам довелося спілкуватьись та яким так небайдужа майбутня доля України.”

Послухайте і враження пані Олени: ”Сказати, що мені сподобалось – як нічого не сказати. Настільки все цікаве, незвичайне. Я стільки багато дізналась, тому що я мало знала про Румунію. Знала про Бухарест, про Констанцу, про Дракулу, але в Румунії ніколи не бувала. Саме тому я дуже приємно вражена. Чудові люди, надзвичайне, доброзичлеве ставлення людей до нас. У місцях компактного проживання українців, коли хтось випадково чув нас, що ми розмовляємо з чоловіком, що ми з Києва, то підходили до нас, спілкувались з нами. За все велике спасибі. Побачила багато цікавих пам’яток архітектури, рукотворних пам’ятників, серед яких “Веселе кладовище.” Такого я не бачила у своєму житті. Я побачила чудову дерев’яну церкву, яка знаходиться в Сепинці. Меморіал жертвам комуністичного терору, після відвідання якого я два дні була під враженням побаченого. Монастир в Бирсані мені дуже сподобався, так само й соляний курорт Окна Шугатаг. Велика подяка нашій господині пані Марії, яка упродовж тижня пригощала нас румунськими традиційними стравами і традиційною цуйкою (горілкою). Дякую і СУР-у, Українській редакції ВСРР. Дай Боже побільше таких зустрічей. Я б хотіла повернутись в Румунію. Дуже дякую за все!”