Tag: монархія

У 1881 р. з’явилося
на політичній карті Європи Королівство
Румунії, нова
політична структура
із спільним щонайменше
півтисячолітнім минулим у
суспільній свідомості. Але спільне
політичне минуле було далеко не довгим.
Ідею позакарпатської
держави нерегулярно
висували на перший план у
попередні століття у декількох більш-менш
досяжних формах. Наприкінці 18 століття
ідея Дакії, яка позначила два румунські
князівства, була неясно згадувана в
листуванні російської
імператриці Катерини Великої та
імператора Австрії Йосифа
II. Але до середини XIX століття ця ідея
румунської держави набере
форми.

Завдяки наполегливим зусиллям
еліт з двох румунських князівств, які
залучили масу селян та городян до
державного проєкту,
сформованого з Молдови
та Волощени, ідея Королівства
Румунія стала дедалі чіткішою. Інша
сильна ідея підтримала цей
демарш, а саме ідея загальноєвропейського
Дунаю, шляху вільного судноплавства на
всьому континенті. До речі,
румунські князівства були названі до
1859 року, що був роком їх
об’єднання, Дунайськими князівствами
з урахуванням сили виразності, яку
чинила велика ріка Дунай. А присутність
на престолі нової держави Кароля
Гогенцоллерна-Зігмарінгена
забезпечила послідовність румунської
держави, кульмінацією
якої став 1881 рік, коли честолюбний і
сміливий принц Кароль
став королем Каролем І,
а його країна Королівством Румунія. 10
травня, день прибуття Кароля
у 1866 р. до Румунії, є
символом нового початку для
румунського суспільства, хорошого
старту після тривалого і напруженого
періоду пошуків, невизначеності та
розчарування.

Період
правління Кароля I
було довгим і плідним, між 1866 і 1914 роками.
Але це не було природним фактом, ця
нова хороша соціальна
та інституційна ситуація
була отримана з
великими труднощами. Історик Алін Чупале
з Бухарестського університету
охарактеризував перші роки правління
нового принца, між 1866 і 1871 роками, як
перехідний період, коли прибуття самого
Кароля було сприйнято із
застереженням: Окрім румунського
політичного класу, румуни
сприймають Кароля зі
своєрідною байдужістю,
бо вони його не знають, він німець,
католицький принц, тому для більшості
з них він іноземець.
Натомість політична еліта приймає його
з великими сподіваннями.
Після розчарування правлінням Александра
Іоана Кузи, на майбутнього короля Кароля
I вони покладали великі надії. З іншого
боку, треба сказати, що правлячий принц
відчуває справжній шок, коли прибуває
до Бухареста. Пізніше королева Елісабета
з гумором розповідає про
епізод прибуття Кароля
до Бухареста, після довгої стомлюючої
та ризикованої подорожі, в кінці якої
в Бухаресті був Кароль
досить розчарований реаліями,
з якими стикається. Це було місто, яке
в порівнянні з німецькими містами було
провінційним. Він з подивом виявляє, що
його резиденція, будинки Голеску в
Бухаресті, не схожа на
князівську резиденцію.
Поза цими розчаруваннями,
Кароль адаптується і
зможе пережити цей важкий період
початку.

Конституція
1866 року, одна з найсучасніших на той
час, була скопійована за
бельгійським зразком,
тому Румунію називають «Бельгією Сходу».
Ключовий елемент нової держави -
конституція була готова
ще з початку нового
правління. Більше про це
розповість Алін Чупале:
Після прибуття в країну Конституцію
майже було доопрацьовано. Румунські
політики доклали чималих зусиль і кинули
набік свої розбіжності. Конституція
буде проголосована Установчими зборами
і набере чинності. Швидкість розроблення
цієї Конституції можна
пояснити двома причинами. Перш
за все, румунські політики хотіли
дати з самого
початку майбутньому королеві
інституційну та політичну реальність,
вони хотіли уникнути ситуації, яка
склалася за правління Кузи. Вони хотіли
створити систему конституційної монархії
з самого початку, систему, яка з великою
точністю окреслювала
повноваження монархії. По-друге, на
румунських політиків тисне міжнародна
ситуація і дипломатичні ускладнення,
що виникли після скинення з
престолу Кузи. Великі держави
остаточно визнали об’єднання
двох румунських князівств, Волощини
та Молдови лише під час правління
Кузи. Після 11 лютого 1866 р. Туреччина
та Австрія вимагали відокремлення
Князівств і повернення
до ситуації до 1859 року. Румунським
політикам довелося швидко вирішити цю
внутрішню кризу із зовнішніми
ускладненнями.

Кульмінацією
труднощів перехідного періоду
стала династична криза 1871 р., коли
принц Кароль збирався
підписати своє зрікнення від
престолу. Але прихід до
керма уряду консерваторів на чолі з
Ласкером Катарджіу
призведе до того, що Румунія
нарешті рішуче рухатиметься
до досягнення запропонованих цілей.
Деякі історики кажуть, що насправді
подолання моменту 1871 року стало
вирішальним переломним моментом у долі
сучасної Румунії. Румуни скористалися
Кримською війною 1853-1856 рр., щоб
представити європейським державам
надійний державний
варіант, що врешті-решт
призведе до об’єднання
від 1859 року. На чолі
з Каролем I вони не втратять
ані другої можливості, а
саме російсько-турецької війни
1877-1878 рр., де рішуче
боротимуться і в кінці
якої здобудуть незалежність.
10 травня 1881 року, 140 років тому, було
зроблено останній крок – Королівство
Румунія стало реальністю де-юре не
лише де-факто.

Після тривалої і важкої недуги у Швейцарії на 96-му році життя відійшов до
вічності Міхай І-й, останній король Румунії. Лікарі виявили у нього дві форми
раку. Таким чином в 2016 році він був змушений піти з суспільного життя,
склавши з себе королівські повноваження на користь принцеси Маргарети.

Через хворобу минулого року він не зміг взяти участь в церемонії похорон
своєї дружини – королеви Ани де Бурбон-Парма, яка померла у віці 92 років та
була похована в місті Куртя де Арджеш. Вони одружилися в 1948 році й утворили
найдовголітніше в історії Румунії королівське подружжя. Крім принцеси Маргарети,
вони мали ще чотирьох дочок: Елену, Ірину, Софію та Марію.

Кузен королеви Великої Британії Єлизавети IІ-ої, Міхай І-й був останнім з чотирьох монархів
німецької династії Гогенцоллерн-Зігмарінген, яка очолила Румунію в 1866 році і,
яка побудувала сучасну Румунію. Того року, 10 травня, Кароль I-й був проголошений правителем, а після
завоювання незалежності був коронований в 1881 році, ставши першим Королем
Румунії.

Міхай народився в 1921 році на румунському гірському курорті Сіная й є
сином короля Кароля II-го та
королеви Єлени. Він був проголошений королем ще дитиною, коли йому було всього
6 років, після смерті свого дідуся, короля Фердинанда, і відмови його батька
вступити на престол. Будучи неповнолітнім він правив країною під опікою
регентів: князя Ніколая, патріарха Мирона Крісті та голови Вищого касаційного
суду Георгія Буздугана.

У 1930 році батько Міхая І-го, Кароль II-й повернувся в країну і вступив на королівський
престол, а юний Міхай отримав титул Великого воєводи Алба-Юлії. Рівно через
десять років, після зречення Кароля II-го від престолу, 6 вересня 1940 року 19-річний Міхай знов отримав
королівську корону.

23 серпня 1944 року під час Другої світової війни
король Міхай наказав заарештувати фактичного главу держави – маршала Йона Антонеску та розірвав союзний договір Румунії з
гітлерівською Німеччиною, в результаті чого Бухарест повернувся до своїх традиційних союзників -
Сполучених Штатів Америки, Франції та Великої Британії.

На думку істориків, цей сміливий акт скоротив війну на 6 місяців і врятував
життя сотень тисяч людей. Через три роки, коли країна була практично окупована
Радянською армією, що привела до влади комуністичний уряд, король був змушений
зректися престолу і покинути країну, переїхавши спочатку у Великобританію, а
потім у Швейцарію. Комуністи
позбавили Міхая І-го румунського громадянства і заборонили повертатися на
Батьківщину.

Він очолював Румунський національний комітет, представлений як уряд у
вигнанні, хоча західні канцелярії ніколи не визнали цей статус. Король Міхай
І-й зміг повернутися в Румунію тільки після Антикомуністичної революції 1989
року, після того як нова влада повернула йому румунське громадянство, а згодом
і деякі маєтки. Як спеціальний посланник при західних канцеляріях він вніс свій
особливий вклад у зусилля зі вступу Румунії до НАТО у 2004 році та до ЄС у 2007
році.

Кризові моменти в історії ніколи не передбачають справжні масштаби того, що має статися. У першій половині ХХ століття, крах демократії було оголошено кризовими сигналами, які людство часто розглядало поверхово, сподіваючись, що все, врешті-решт, нормалізується. Перед початком Другої світової війни, демократія дала кілька підказок щодо своїх ворогів. У Румунії, демократія вступила в кризу в лютому 1938 року, коли король Кароль II скасував політичні партії, підготував проект нової Конституції і створив власний диктаторський режим.

Але момент 1938 року не з’явився так без попереджень. Криза румунської демократії почала проявлятися в 1927 році, вирішальний рік в політичній історії Румунії. У 1927 році померли двоє політичних діячів, король Фердинанд I та далекоглядний ліберальний політик Іон І. Ч. Братіану, обидва з великими заслугами в створенні Великої Румунії. Міжвоєнна Румунія ніколи не змогла справитись з шоком цієї втрати, що для монархії означало прискорену деградацію її іміджу, а для Націонал-ліберальної партії (НЛП), партії Братіану, початок періоду напружень і розколів. Крім того, 1927 приніс нову проблему румунському політичному класу і суспільству: забезпечення престолонаслідування, спадкоємцем Фердинанда був Міхай, його племінник, у віці 5 років.

Флорін Мюллер, професор румунської сучасної історії Бухарестського університету, розповідає, як вплинула на монархію смерть короля Фердинанда I: Смерть короля Фердинанда сильно відбилась на румунській історії. Зі смертю короля відкривається те, що в той час називали закрите питання. Йдеться про акт від 4 січня 1926 року, коли Кароль син Фердинанда, відмовився від свого права кронпринца. Зі смертю короля Фердинанда проблеми спадкоємства залишилися невирішеними. Регентство було тимчасовою структурою, що не вирішувало питання монархії в румунській державі. Стиль правління короля Фердинанда не був авторитарним, був подібний до ліберального стилю Братіану, що відрізнявся і від правління свого сина Кароля II. Але він дав гарантію солідності і стабільності монархії. Монархія за часів Фердинанда не мала тенденцію до абсолютної влади, як це сталося під час Кароля II. Ми можемо нагадати нахили королеви Марії до авторитаризму, але це не була складова монархії Фердинанда. Король Фердинанд був зміцнюючим фактором для монархії, яка була представницькою, і не реальною установою влади.

Смерть Братіану сильно вплинула на НЛП, яка не змогла знайти йому відповідну заміну. Ця нездатність може бути пов’язана зі стилем керування партією Бретіану, вважає історик Флорін Мюллер: Іон І. Братіану був генератором і координатором ліберальної демократії. Він допустив обмежену демократію в рамках окреслених НЛП, в тому значенні, що реформи повинні були проводитись у верхах. Виконавча влада вирішувала над законодавчою владою. У ХХ-ті роки найважливішою характеристикою румунського політичного життя, яке мало наслідки у наступні роки, була гіперперсоналізація його особистості. Бретіану концентрував у своїх руках значну владу, навіть лідери НЛП мали велику силу порівняно з демократичними канонами. Бретіану не допускає, завдяки його особистому стилю, створення політичної ліберальної еліти в класичному розумінні цього слова. Можемо нагадати І. Г. Дуку, його наступника на пост лідера партії або Вінтіле Бретіану його брата, але їх не можна зрівняти з ним. Дука наблизився в деякій мірі до того, що був Бретіану, однак, не може йти мова про інших ліберальних політиків.

Кризою лібералів скористалась Національно-селянська партія (НСП), заснована в 1926 році, як опозиція до ліберального режиму. Смерть Братіану і криза лібералів приводить цю партію до влади, в 1928 році, на хвилі великої симпатії. Але ця партія не змогла стримати авторитарні ексцеси, найбільш помітним були майбутнього короля Кароля II. Флорін Мюллер розповідає: Політично-ідеологічна ставка НСП була реальною у тому смислі, що селянська партія привертала увагу з численними аргументами на олігархічну владу НЛП. Але НСП прийшла з лівою риторикою, псевдореволюційною, які не відповідали тривалим очікуванням румунського суспільства. Припускаючи, що ці псевореволюційні нахили були ліквідовані характером політика Юліу Маніу, НСП стикнулась з іншою проблемою, а саме поверненням в країну колишнього принца Кароля і проголошення його королем. Утворюється паралельний з НСП полюс сили, який прийшов до влади в листопаді 1928 році, що насправді саботує НСП. Цікаво відзначити, що НСП, і в першу чергу Юліу Маніу, мали неоднозначну позицію по відношенню до реставрації. Маніу, на відміну від Дуки і НЛП, виступав на користь перегляду акту від 4 січня 1926 року. Але лідер НСП хотів перегляду в демократичних канонах, з повагою до демократії з боку майбутнього короля. Але, Кароль ніколи не запевняв, і більше того, не втілив у життя те чого хотів Маніу: дотримання конституційних принципів.

Інший великий політичний актор з’явиться на політичній сцені починаючи з 1927 роком- Легіон Архангела Михаїла, фашистський рух. Легіонери хотіли звільнити суспільство від пороків капіталізму. 1927 рік буде моментом переходу від спокійної манери ведення політики до напруженої, і радикалізм буде визначати політичну риторику.

8 серпня 1870 року, о 4 годині ранку, дві конспіративні
організації провели таємну
зустріч в місті Плоєшти, де обговорювалося повалення монархії на чолі з Каролєм Гогенцоллерн-Зігмарінгеном і монархії в Румунії та встановлення республіки.
Змовники планували зайняти телеграф та сподівались на підтримку армії і населення кількох великих
міст.

Ініціатори, на чолі з лівими, або «червоними»
лібералами, були розчаровані правлінням принца
Кароля і урядовою нестабільністю протягом 1866 року, коли він зійшов на
королівський престол, а також в 1870 році. Не менш важливу роль зіграла війна
між Францією і Німеччиною, що
почалася 19 липня 1870 року і завершилася капітуляцією Франції 10 травня 1871 року. Війна викликала хвилю симпатії до Франції та, відповідно,
неприязні до німця Кароля.

Але ініціатори змови не
наважилися втілити свій план в життя через нерішучість низки офіцерів. Однак
плоєштські змовники на чолі з майбутнім генералом Александром Кандіано-Попеску
вирішили перейти від слів до дій та захопили префектуру і телеграф. Перед
натовпом в кілька тисяч осіб Кандіано-Попеску проголосив повалення Кароля і
оголосив себе префектом повіту Прахова. Після виступу Кандіано-Попеску натовп
попрямував до місцевої військовій частині з тим, щоб озброїтися. Однак
начальник військової частини відмовився надати бунтарям зброю, після чого
натовп попрямував до в’язниці і випустив усіх в’язнів. Але врешті-решт
переворот зазнав невдачі оскільки
директор телеграфу в місті Предялі перервав зв’язок з Бухарестом. У той же
вечір, військові заарештували 400 підозрюваних, в тому числі провідних
лібералів Йона Бретіану, Єуджена Караду, Ніколая Голеску. Лідер плоєштських
повстанців був затриманий у місті Бузеу. Плоєштська республіка зазнала краху проіснувавши менше одного дня. 41 особу було заарештовано, всі вони
постали перед судом, але урешті-решт були виправдані.

Навіть якщо ця змова була
короткочасною і висміяна відомим румунським сатириком Йоном Лукою Караджале в комедії «Пан Леоніда
віч-на-віч з Реакцією» та в новелі «Народ», Плоєштська республіка мала особливе
значення для розбудови румунської політики на стійких основах. Сільвія Мартон,
викладач Факультету політичних наук Бухарестського університету вважає, що цей
путч був неминучим через труднощі в роботі румунської держави. «Усі сценарії
були можливими, головні ініціатори Плоєштської республіки, Кароль I-й,
консерватори, прихильники помірних політичних ідей, різні інші ліберали, всі
вони були на початку і вважали, що все потрібно будувати, треба багато чого
зробити, спостерігався своєрідний волюнтаризм, що мав численні негативні
наслідки. Вони хотіли створити новий парламент і новий устрій – республіку, але
без особливої рішучості. Принаймні вони прагнули створити систему, в якій
парламент грав головну роль. Сам Кароль шукав своє місце, він ще не розумів дуже
добре загальну ситуацію. І Бретіану був переконаний, що він робить добру справу
і намагався домінувати у всіх урядах, до складу яких входив. Консерватори також
намагалися сказати своє слово. Урешті-решт всі, у тому
числі й виразники революційного руху 1848 року, були дуже голосними і абсолютно
переконані в правоті своїх ідей.»

Сільвія Мартон
представила основні тезиси, які поділяли ініціатори Плоєштської республіки.
«Можна розглядати цю спробу державного перевороту, принаймні так її назвало
тоді звинувачення, як форму реакції проти консерваторів. Не стільки за
республіку, скільки проти консерваторів і, можливо, проти короля прусського
походження Кароля Гогенцоллерна. Дві карикатури у публікації «Гімпеле»,
радикальний і дуже прогресивний ліберал, найкраще зображують тодішні соціальні
реалії. Йшлося про соціальну реакцію ініціаторів Плоєштської республіки, які
вимагали скасувати привілеї. Старі дворяни були, в принципі, на боці
консерваторів, Ласкер Катарджіу був помірним політиком. Старі землевласники
зберегли свою політичну роль, були обрані і переобрані, були активними на
політичній сцені. Тоді спостерігалася дуже соціальна і демократична чутливість.
Навіть і вони використовували визначення демократ, що означало кінець привілеїв, бояр, як єдиних політичних діячів. Це була своєрідна реакція буржуазії.»

Плоєштська республіка стала
початком зміни ставлення політичного класу до держави, до реформ, до короля.
Сільвія Мартон розповідає: «Александру Йоан Куза був ще живий, у засланні, але тричі
обраний в кількох округах. Він відмовляється від мандатів, відправляє елегантні
листи відмови посісти посаду, дякуючи за те, що люди його вибрали. Але
представники руху 1848 року, ліберали, радикали, «червоні» є противниками Кузи. Всі ці «червоні»
вважали Кузу, як і Кароля, авторитарним правителем. Кароль був авторитарним
лідером, приймав рішення нехтуючи парламентом, так само, як Куза неполюбляв
дебати. Кароль став новим Кузою, а це було неприйнятним. Ліберали вважали, що
зосередження зосередження надто багато владних повноважень в руках виконавчої
влади є небезпечною тенденцією. Тому вони більше схилялися до
республіканської форми правління, в якій уряд несе відповідальність за свою
діяльність перед парламентом. І починаючи з 1870-1871 років вступає в силу
відповідальність уряду, становище почало покращуватися. Однак за кілька років
була перевизначена й роль Кароля, він створював і розпускав уряди.»

Румунська демократія стала
міцнішою після так званої Плоєштської республіки, як останній спазм процесу
створення сучасної, демократичної румунської держави. Невдовзі, у 1877-1878 роках, Румунія здобула
незалежність і стала королівством, а політичне життя увійшло в нормальне русло,
забезпечуючи стабільність та ефективне управління країною.

Глибока тиша стоїть у великому Тронному
залі королівського палацу в Бухаресті. Над вхідними дверима можна прочитати
напис «Nihil Sine Deo/Ніщо без Бога» – девіз королівського дому. Жінки і
діти кланяються, деякі чоловіки стають на коліна, а на очах багатьох людей похилого віку, які
жили в роки монархії, можна побачити сльози. Румуни прийшли попрощатися
зі своєю королевою, дружиною останнього короля Румунії Міхая I-го, яка 1 серпня
померла в Швейцарії.

Люди поклали квіти і траурні вінки біля
входу до королівського палацу квіти, запалили свічки та залишили записки зі словами
співчуття, а потім увійшли в Тронний зал, щоб віддати останню шану. На труні,
покритій королівським прапором, стоїть вінок з білих лілій, а ліворуч і
праворуч стоять вартові гвардійського полку ім. Міхая Хороброго. «Королівська
сім’я є справжнім символом», «Анна була справжньою королевою», «Смерть королеви
Анни залишила за собою порожнечу» – кажуть люди, які прийшли на церемонію
прощання з королевою:

«Мені дуже сумно, шкода, що Румунія не повернулася до монархії. Прийти і віддати останню шану – це
найпростіший жест, який має зробити справжній румун.»

«У
моїй родині були ветерани війни, які воювали в Королівських збройних силах. Принаймні
з поваги до них та до Їх Величності, ми повинні прийти сюди.»

«Я
думаю, що це жест, який повинна зробити кожна людина, кожен румун, який має
можливість прийти сюди, аби віддати останню шану королеві Румунії і задуматися
над тим, що вона зробила або намагалася зробити упродовж цілого свого життя.»

Окрім численних пересічних громадян, чимало
провідних політичних лідерів та громадських
діячів у середу пройшли віддати останню шану королеві Анні до королівського замку Пелеш, що знаходиться на
курорті Сіная в Карпатах. Після дводенної церемонії прощання в Бухаресті, у
суботу труну з тілом королеви Анни буде доставлено до місця поховання в монастирі
Куртя-де-Арджеш, де знаходиться некрополь румунської королівської династії. Про
винесення труни з королівського палацу в
столиці сповіщатимуть дзвони православних церков і Римсько-католицького собору Святого
Йосифа.

Участь у церемонії поховання королеви
Румунії Анни підтвердили, зокрема, члени російської царської сім’ї та імператорських родин Австрії і Німеччини, а також королівських династій Нідерландів,
Бельгії, Люксембургу, Баден-Вюртемберга та Бурбон-Парми. Буде болісно відчута,
однак, відсутність короля Міхая, який, тяжко хворий, помолиться за упокій душі
своєї дружини у Швейцарії, де вони разом провели у вигнанні 68 років. У суботу в Румунії та сусідній Республіці Молдова оголошено день жалоби.

До 1945 року, день 10 травня 1866 року мав для румунського суспільства значення доброго початку, після довгого й бурхливого періоду пошуків, невизначеності та розчарування. Протягом першої половини XIX-го століття румуни прагнули застосувати ідеї модернізації, сягнути благополуччя, збудувати демократію. Втіленню цих ідей прислужився принц німецького походження Кароль Гогенцолерн-Зігмарінген, прибуття якого в Румунію 10 травня 1866 року започаткувало найкращий період в історії Румунії. Кароль I, засновник румунської монархії, був першим з чотирьох королів Румунії, й на думку більшості, найкращим з них. Історик Алін Чупала підкреслив, що на початку, як Кароль, так і румуни, стикалися з труднощами взаємного сприйняття, маючи, однак, взаємні сподівання: За винятком політичних діячів, населення сприйняло прибуття Кароля байдуже, оскільки він був людиною невідомою, німецьким принцом, католиком, отже для більшості населення – чужоземцем. Політична еліта, натомість, пов’язувала з ним великі сподівання, враховуючи розчарування, пов’язані із правлінням Александру Іона Кузи. Слід відмітити, що майбутній король, у свою чергу, був досить збентежений. Пізніше, королева Єлизавета з гумором розповіла про епізод прибуття в Бухарест Кароля, який після довгої, стомленої й небезпечної подорожі був досить розчарований становищем, з яким зіткнувся. У порівнянні з німецькими містами, Бухарест був провінціальним містом, королівська резиденція, а саме будівлі родини Голеску, не відповідали королівському рівню. Незважаючи на ці тимчасові розчарування, Кароль, однак пристосувався до даної ситуації й зумів подолати цей важкий період.

Спадкоємець Кароля I, його внук Фердинанд I, сягнув рівня свого знаменитого дядька. Разом з дружиною, королевою Марією, Фердинанд був основоположником Великої Румунії у 1918 році. Історик Алін Чупала відмічає надзвичайну життєвість королеви, яку вона навівала всім у тяжкі моменти Першої світової війни та сприяла консолідації держави у післявоєнний період: Королева Марія взяла на себе обов’язки організатора, людини, яка полегшує страждання поранених та цивільних громадян, які знаходилися поза лінією фронту. Королева відігравала також важливу політичну роль. Незважаючи на те, що тодішня система конституційної монархії забороняла брати на себе політичні повноваження, вона зуміла подолати ці перепони. Численна кореспонденція королеви свідчить про політичні зусилля, здійснені королевою з метою досягнення необхідної міжнародної підтримки. Мемуарна література епохи свідчить про те, що королева Марія взяла на себе не лише соціальну та культурну роль, а також й політичну роль. У надзвичайно важкі моменти початку 1918 року королева належала до незначної кількості румунських лідерів, які вірили у перемогу, прагнули втілити в життя національний ідеал. З моральної точки зору це непохитне ставлення королеви заслуговує особливої уваги.

Кароль II, третій король, був людиною з важкою та суперечливою особистістю. Історики вважають його, і завдяки хвилюючим подіям 1930 року, коли він панував, людиною, з ім’ям якої пов’язаний початок занепаду румунської демократії. Ось, що відмічає історик Флорін Мюллер: Кароль II був надзвичайно складною політичною особою, який мав на мою думку, ідеї більш спільними зі своїми наступниками, зокрема з Іоном Антонеску або з комуністичними лідерами, ніж з Румунією Кароля I та Фердинанда I. Кароль II був королем, під час правління, якого процеси модернізації Румунії зазнали нової стадії розвитку, до чого він активно втручався. Румунська модернізація була процесом, що усунув моральні та конституційні принципи на другорядний план. Кароль більше покладався на квазіфашистський спосіб мобілізації національних ресурсів, застосував стиль праці протилежний суворому стилю Кароля I та стилю свого поміркованого батька Фердинанда I. Стиль його політичної діяльності залишив глибокий відбиток в пам’яті румунів. Зокрема, комуністичний режим у значній мірі завдячується особистому стилю правління, застосованого Каролем II. Він підготував Румунію до наступного тоталітаризму.

Останній монарх, Міхай I, після війни заперечував комунізацію Румунії, доклав великих зусиль для відновлення демократії, отже продовжував славну традицію перших двох монархів. В інтерв’ю даному в 2008 році Центрі Усної історії Румунського товариства радіомовлення, король Міхай I, який переніс численні труднощі у своєму житті, дав поради румунам, як слід поводитись одні з одними: Необхідно поводитись по-людськи з іншими людьми, у міру можливостей не нехтувати іншими, людяність як й інші декілька речей важко пояснити. Доброта – взагалі, однак не безмірна доброта, іноді доводиться, як кажуть, затягувати вузол. Мені довелося бачити чимало жахливих подій, які мали місце у країні. І, коли бачиш, що це ніби не стосується представників влади, що іноді майже топчуть людину, це викликає реакцію. На мій погляд, існує інше правило, а саме людяність, повага до бідної людини, незалежно від її соціального стану, бо всі ми люди. Досить неприємно коли зустрічаєш людей, що нехтують іншими людьми, вважають їх сміттям, це жахливо.

30 грудня 1947 року комуністичний режим усунув румунську монархію. Румунія потрапила в кігті тиранії, від якої звільнилася лише в 1989 році. Зразок монархії, яка святкує своє 150-річчя вважається нормальністю.

Першою королевою Румунії була принцеса
Єлизавета-Пауліна-Оттілія-Луїза цу Від, дружина короля Кароля I-го,
родоначальника конституційної монархії і ініціатора модернізації Румунії. Вона
завжди була поруч зі своїм чоловіком та народом у найважливіші моменти історії
другої половини ХІХ-го століття та стала першою великою жіночою фігурою з якою
ототожнювали себе всі румуни.

Народилася вона у 1843 році в Німеччині, звідки у
в 1869 році коли їй було 26 років Єлизавета разом з чоловіком Каролем Гогенцоллерном приходять до Румунії.
Вона взяла не себе місію покровительниці мистецтва і засновниці благодійних
організацій, а також була талановитою поетесою, есеїсткою і письменницею під
псевдонімом Кармен Сільва. Завдяки своїй відданості справі лікування та догляду
за бійцями під час Війни за незалежність Румунії в 1877-1878 роках, королеву
Єлизавету називали матір’ю поранених.

Дослідник історії ХІХ
сторіччя, викладач історії Бухарестського університету Алін Чупале розповів про
особливий внесок королеви Єлизавети до двох важливих складових модернізації
Румунії – культурної та соціальної. Королева Єлизавета відзначилася двома
особливими якостями. У першу чергу тим, що все своє життя, своєю наполегливою
літературною діяльністю, вона доклала значних зусиль щодо популяризації
румунської культури на Заході. З іншого боку вона ініціювала чимало соціальних
проектів, заснувала багато об’єднань і благодійних організацій, а також об’єднання, які виступали за соціальну та
культурну емансипацію жінок в Румунії аж до Першої світової війни. Королева
Єлизавета була відома не тільки в Європі, а й у всьому світі завдяки її
літературним творам, що були перекладені на чимало іноземних мов. Журналіст
Раду Росетті написав про свої враження від поїздки на північ Норвегії, де
зупинився в рибальському селі. Він був здивований, коли під час зустрічі з
місцевим вчителем, той запитав його звідки він приїхав. Коли журналіст розповів
звідки, той сказав: «Так?!, отже, Ви прийшли з країни письменниці Кармен Сільви».
Інший приклад приходить з південної півкулі… Молода румунка під час подорожі
на Вогняну Землю зустріла там американку, яка брала участь у міжнародній
конференції. Почувши про те, що молода жінка походить з Румунії, американка
почала розповідати їй про літературну творчість Кармен Сільви.

Низький рівень соціального й економічного розвитку Румунії спричинив молоду
королеву мобілізувати ресурси і людей для соціальної роботи, зокрема для
надання допомоги тим, хто особливо гостро її потребує. Їй завдячується
виникнення справжніх соціальних інститутів усередині ХІХ-го століття, які досі
продовжують свою роботу. Розповідає Алін Чупале. Стосовно соціальної
діяльності треба сказати, що королева Єлизавета сприяла створенню численних
об’єднань та благодійних установ ще в період Війни за незалежність. Вона стала
основоположницею приватної системи охорони здоров’я в Румунії, що долучилася до
військових зусиль в 1877-1878 рр. Королева
брала активну участь у розвитку системи охорони здоров’я й після
проголошення незалежності Румунії. Наведу лише два приклади Спілка Ватра
Луміноасе для незрячих та спілка Оболул..

Королева Єлизавета не брала участі в політиці, за одним винятком, стверджує
історик Алін Чупале. Але, як каже наш співрозмовник, королева не зробила це з дріб’язкових розрахунків, а тому, що мала особливий, романтичний погляд на
навколишній світ. Королева не брала участі в політичних іграх і навіть
намагалися триматися подалі від них. Можливо, за одним винятком, а саме в
момент планування шлюбу між наслідним принцом Фердинандом та однією із її
дружок Еленою Векереску. Королева Єлизавета не дивилася на цей шлюб з
політичної точки зору, зневажаючи політичні наслідки. Мабуть це її єдина
помилка. Для неї це було просто приватне питання сентиментального характеру.
Тоді Кароль був змушений втрутитися і зробив це досить рішуче.

Багато хто вважає
королеву Єлизавету надто сентиментальною і навіть замріяною людиною. Алін
Чупале не поділяє цю думку і пояснює чому. Цей образ в основному пов’язаний зі
спогадами колишнього особистого секретаря королеви Роберта Шаффера та з
мемуарами королеви Марії. Вони описують Єлизавету, як людину, яка жила в
паралельній реальності, яка була надто романтичною натурою і не розуміла світ
навколо себе. Це, на мій погляд, не так і є результатом суб’єктивних поглядів
зазначених осіб. Роберт Шаффер дійсно користувався повною довірою королеви, яка
зробила його особистим секретарем. Але він виїхав з Румунії привласнивши частину
грошей, які королева Єлизавета зібрала для фінансування притулку Ватра
Луміноасе. Своїм текстом він спробував очорнити не тільки королеву, а й всю
королівську сім’ю Румунії. А стосовно Марії я мушу сказати наступне: вона з
самого початку не дуже ладила ні з Каролем, ні з королевою Єлизаветою. Якщо
короля вона поважала, тому що вважала його гідним противником, на королеву вона
дивилася з презирством. У своїх спогадах Марія розповідає про королеву
Єлизавету як про надто впевнену в собі людину і романтичну натуру, яка живе в
паралельній реальності. До речі, після вступу на престол Фердинанда і Марії,
Єлизавета відійшла в тінь, про неї майже забули. Навіть її смерть, що сталася у
важкий для Румунії час, в 1916 році, пройшла непоміченою. На перший план вийшла
королева Марія.

Немає сумнівів в тому,
що Єлизавета була дуже любимою в Румунії королевою. Вона зуміла знайти підхід
до румунів значно краще, ніж це вдалося її чоловікові, королю Каролю. За це
вона зайняла належне місце в пам’яті румунського народу.