Tag: музей села

  • Національний музей села в Бухаресті

    Національний музей села в Бухаресті




    На березі озера Херестреу, у серці румунської столиці, відвідувач має можливість побачити справжнє «село», з пам’ятниками та артефактами XVII-XX століття; представницькі споруди з важливих етнографічних районів, що отримали друге життя в Національному музеї села Дімітріє Густі.




    Ідея
    музею під відкритим небом в Румунії зароджується у другій половині ХІХ ст. У
    1867 році, відомий культурний діяч Александру Одобеску пропонує представити на Всесвітній
    виставці в Парижі в спеціально облаштованому павільйоні, кілька пам’яток народної
    архітектури. Трохи пізніше вченому Александру Самуркашу довелося перемістити на територію створеного
    ним у 1909 році Бухарестського етнографічного музею національного,
    декоративного та промислового мистецтва, кілька автентичних «селянських господарств
    з найважливіших регіонів, населених румунами».




    Однією
    з прогресивних тенденцій сучасної музейної справи на терені збереження об’єктів
    культурної спадщини є створення музеїв під
    відкритим небом.Першим музеєм, який почав збирати та
    експонувати нерухомі пам’ятки на спеціально відведеній для цього території, був
    Скансен, створений у 1891 р. на околиці Стокгольма у Швеції. У 1930-х роках ХХ
    століття, у Європі були лише два музеї під відкритим небом: музей Скансен у
    Стокгольмі (Швеція) та музей Бігде в Ліллехамері (Норвегія). У нашій країні, у
    ті роки (1929 році), клузький професор Ромул Вуя відкрив для публіки ворота Етнографічного
    музею Трансільванії з регіональною специфікою, а в 1936 році Дімітріє Густі
    поклав основи Музею румунського села (нині Національний музей села Дімітріє
    Густі в Бухаресті. Нині у різних країнах існують тисячі таких музеїв, колекції яких
    формуються з перевезених з різних місць побутування пам’яток. Ці музеї можуть
    поєднувати різні види пам’яток: археологічні, пам’ятки дерев’яної архітектури, побутові,
    виробничі, етнографічні тощо. Досвід створення та функціонування музеїв під відкритим небом свідчить про їх значну роль у збереженні та популяризації
    історико-культурної спадщини, розвитку туризму. З ’60-их років минулого століття, у Румунії існує важлива мережа музеїв просто неба.Національний
    музей села став складовою столичного пейсажу особливо тому що він є частиною
    душі бухарестських жителів, котрі віднаходять тут свої коріння, всесвіт
    дитинства та місце гарних казок. У Музеї села світ змінюється, а час
    набуває іншого значення. Там не має
    техніки для вимірювання часу.




    Створення
    Музею села є результатом інтенсивних і постійних досліджень, теоретичних та польових, експериментів, координованих професором Дімітрієм Густі,
    засновником Бухарестської соціологічної школи. Як керівник відділу соціології
    Бухарестського університету, з 1925-го по 1935-ий рр. Дімітріє Густі разом із спеціалістами
    з різних галузей (соціологами, краєзнавцями, фольклористами, географами, лікарями)
    та зі своїми студентами, організував монографічні дослідницькі кампанії з
    міждисциплінарним характером у відносно великій кількості сіл (понад 60) у
    різних регіонах Румунії. Роботи з улаштування музею розпочато в березні 1936
    року, а офіційне відкриття для публіки відбулось 9 травня того ж року.
    Територія його займає 4,5 га. Проект був підтриманий як морально, так і
    матеріально Королівським культурним фондом Принц Кароль.




    Дослідницькі
    кампанії останніх років збільшили спадок виставки та колекцій просто неба. На
    даний момент, постійна виставка складається з понад 120 різних комплексів, що
    налічують 363 пам’ятники, а фондова
    колекція музею налічує понад 50 тисяч творів народного мистецтва. Це означало не лише збільшення спадщини, а й її диверсифікацію. Серед
    пам’ятників, нещодавно подарованих музею, відповідно на початку 2003 року, була
    церква з Тімішень (Горжанський повіт) від 1773 року.




    Щоб на
    власні очі побачити, як жили попередні покоління на території Румунії, неодмінно
    треба завітати до цього музею. У ньому зображується побут, основні ремесла румунів у різні епохи
    та у всіх етнічних регіонах Румунії. У музеї представлені унікальні пам’ятки народної архітектури, перевезені із основних історико-етнографічних
    регіонів Румунії: Молдови, Волощини, Трансільванії,
    Банату, Буковини, Мараморощини та Добруджі.В інтер’єрах
    представлені безцінні пам’ятки народної творчості – вітряки та водяні млини,
    ціпи для молотьби, веретена, ткацькі верстати. Всі ці музейні експонати організовані в колекціях за принципами сучасного музеєзнавства.
    Багатий матеріальний та нематеріальний скарб стає яскравішим під час культурних
    заходів, які організовує музей з нагоди релігійних свят (Драгобете, Вербна
    неділя, Різдво тощо), коли відбуваються ярмарки народних майстрів та
    вечорниці.




    Щороку
    Національний музей села в Бухаресті відвідують понад 500 тисяч відвідувачів.
    Музей села став школою, де велике число учнів приємно вивчають історію, а
    виховна пропозиція є широкою, від майстерень до творчих таборів. Бухарестський
    музей села став, також, визнаною в
    країні та закордоном школою музеєзнавства, це місце де турист може ознайомитися з
    Румунією за кілька годин, може зустрітися з традицією, може радіти прогулянкою
    по світу румунського села.

  • Валило

    Валило




    Випрати білизну, у наші
    дні, це дуже
    просто. Нам потрібно зібрати забруднені речі, закинути їх у пральну
    машинку й натиснути кілька кнопок. Однак, як
    люди прали одяг сто років тому?




    Відповідь зазвичай знаходимо в
    музеях. Наприклад, у Національному музеї села Дімітрія
    Густі, в Бухаресті, де виставлене валило принесене
    з н.п. Борлова, Караш-северінського
    повіту (південний захід Румунії). Валила виготовляли з
    дерева і керовані гідравлічною енергією. Стародавнього походження, валила використовувались
    переважно в районах із сприятливими для цього
    природними умовами, а саме з
    високодебітними водними джерелами, які не
    замерзали би у зимовий період. Установка
    будувалася з дубового, букового та
    вільхового дерева. Цей музейний експонат
    був побудований у першій чверті ХХ століття.




    І можливо ви не
    повірити, але таке валило можна знайти у повіті Алба, в
    домашньому господарстві родини Іоани та Мірчі Аврама, в селі
    Нижня Добра. Цій установці вже 101
    рік і вона й досі працює. Іоана Аврам розповіла нам, як можна
    користуватися цією пральною машиною, без миючих засобів та без електрики: «Тут
    ставимо забруднені речі, обертаємо і залишаємо їх тут, щоб вода на них падала гуркотом
    протягом двох днів. Ми використовуємо валило для миття ковдр, килимів та
    покривал. Гірська вода найкраща. Моя свекруха колись казала, що снігова вода
    дає найкращі результати. Навесні снігова вода, яку також називаємо «білою водою»,
    дуже хороша для прання».





    Валило – характерна установка для
    підкарпатських регіонів. Складовими цього механізму є: дерев’яне зубчасте
    колесо, горизонтальна вісь та два або більше число молотків. Конструкція
    виконана з балок, а дах покритий черепицею. Дерев’яна діжка є невід’ємною
    частиною валила і має форму усіченого конуса, з невеликою основою, зануреною в
    землю. Вона виготовляється з дощок, скріплених одна до одної на внутрішній
    стороні двох круглих «кілець»: одна внизу, у напрямку до малої основи, а інша,
    вгору, у напрямку до основи. Вода з гуркотом падає у жолоб, що розташований вище,
    викликаючи обертання вставлених туди речей, як цього робить сучасна пральна
    машина.

    Мірча Аврам успадкував цей механізм від свого батька: «Перш за все є два
    молотки, як ми їх називаємо. Ми піднімаємо їх, потім опускаємо, ставимо килимки
    в котел і підпалюємо його дровами аби нагріти
    воду до 37 до 40 градусів за Цельсієм. Потім
    ми активуємо колесо і залишаємо його
    працювати близько два-три
    дні».




    Мірча Аврам й досі зберігає записи
    про інвестицію зроблену його предками 101 рік тому:
    «Це саме ті витрати, зроблені моїм батьком. Він отримав
    банківський кредит, ось відсотки на півроку. Думітру
    Панфілою він сплатив за камінь 820, Томі за віз -
    500, тощо. За це
    платили податок і все».




    Загалом на той час сплачено
    19.608 лей. Слід також сказати, що установку було внесено до спадщини повіту Алба.
    Мірча Аврам вміє ремонтувати цей механізм: «Найчастінше
    ремонтую дерев’яну діжку куди гуркотом падає вода. Час від часу я повинен змінювати боки, які
    викликають її обертання. У 1994 році я змінив вісь,
    головне колесо діаметром 130 см і котел, де ставимо тканини,
    я змінив після 2006 року. Дубове дерево було привезено з
    району Медіаш».





    Валило – це не просто місцева
    екзотика, а справжній помічник у господарстві для місцевих мешканців.