Tag: Наумеску

  • Україна виграє війну. Не 20% території України може стати успіхом Путіна…

    Україна виграє війну. Не 20% території України може стати успіхом Путіна…

    Поки що Путін нічого не досяг у війні, яка носить його ім’я. Зовсім нічого. Через три роки після повномасштабного російського вторгнення Україна героїчно чинить опір і рухається до величезної, справді історичної стратегічної перемоги над загарбниками зі сходу. Це війна за незалежність України від Російської імперії та остаточне розвернення української держави і нації у бік Заходу.
    Про це пише колишній дипломат, професор міжнародних відносин Університету ім. Бабеша-Бойяйї у місті Клуж-Напока Валентин Наумеску в аналізі, опублікованому в «Contributors.ro».

    «20% території, на якій, ймовірно, залишаться російські війська, хоча і є несправедливою та болючою втратою, але це набагато менша ціна, ніж важливі переваги для майбутнього незалежної, демократичної, розвиненої, орієнтованої на Захід України. Майбутні покоління українців житимуть у вільній, європейській країні, набагато більш розвиненій (вона вже є такою), ніж відстала і жалюгідна російська диктатура, з більш щасливим життям і більшими можливостями, ніж росіяни в тюремній імперії “Русського міра”, які випадають з вікон, яких труять у в’язницях або розстрілюють на мостах, якщо вони наважуються відкрити рота і висловити свою думку про свого Лідера», – стверджує аналітик.

    Автор наголошує, що «навіть з цієї окупованої території більше половини (Крим і частина Донбасу) було фактично втрачено з 2014 року, коли політики в адміністрації Обами не рвали на собі сорочку аби захистити Україну від російських територіальних претензій і ніхто в Західній Європі, з Францією і Німеччиною на чолі, не демонстрував відчаю і гніву, які вони демонструють зараз, коли дехто, по суті, просто грає на антиамериканізмі, так само популістському, як і на трампізмі. «Після лютого 2022 року за допомогою американської та європейської зброї і хоробрості своїх солдатів Україна успішно захистилася від Росії і вистояла», – пише аналітик.

    Пропонуємо до вашої уваги уривок статті Валентина Наумеску під заголовком «Україна виграє війну. Не 20% пострадянської території України, а підрив трансатлантичних відносин може стати успіхом Путіна»

    «Отже, це була війна за визволення від московської домінації, війна, виграна задля утвердження національної та державної ідентичності і західної орієнтації Києва, тобто власне найбільшого кошмару Кремля. Зараз ми бачимо, як головний шпигун Москви розмахує картами, пропонуючи розпад України і “демонтаж української державності”, що є ознакою того, що саме цього вони хотіли з самого початку, а також, що вони розуміють, що їм це не вдасться. Лише кілька корисних, але маргінальних ідіотів у сусідніх країнах все ще потрапляють у кремлівську пастку, мріючи про ревізіонізм та українські території. Цей останній відчайдушний заклик Москви розчленувати Україну також не спрацював.

    Київ завдав величезних втрат російській військовій машині, в якій з’являються ознаки виснаження ресурсів. Кадри ослів, що несуть мішки через російські лінії, іржаві 50-60-річні радянські танки, витягнуті з запилених складів колишнього СРСР, старі військові вантажівки і кораблі, що загоряються навіть без бомбардування, орди північнокорейців, що атакують “як таргани” (за влучним висловом українських офіцерів), крадіжки загарбників з набагато заможніших будинків українців, громади бурят, які “процвітають за рахунок кремлівської премії в $4 000 на голову за кожного вбитого”, – все це свідчить про жалюгідний стан путінської Росії. Якби Трамп набрався терпіння ще на 2-3 роки, утримуючи Росію у війні на виснаження та посилюючи економічні санкції, російська колешня зазнала б краху. Але давайте не будемо робити поспішних висновків, угоди про припинення війни все ще немає, а європейці могли б допомагати Україні продовжувати «м’ясорубити» російські війська і нічого не підписувати.

    Те, що ми бачимо зараз, не є справжніми переговорами про припинення війни. Можливо, це просто переговори Трампа і Путіна про те, як вони бачать закінчення війни, але не реальні переговори. Тому що переговори про припинення війни в Україні та новий порядок європейської безпеки не можуть відбутися без українців та європейців. Миру прагне й Україна, не в цьому суть питання. Європейці також. Але не будь-якого миру, а справедливого, чесного миру. У цій війні є агресор (Росія) і жертва (Україна), і мирні домовленості повинні відображати цю відповідальність за вторгнення.

    Ключовим питанням майбутніх переговорів, справжніх, а не телешоу Дональда Трампа для аудиторії MAGA, яка їсть попкорн перед телевізором і чекає, коли Америка знову стане великою, будуть гарантії безпеки для України. Не території важливіші, як багато хто вважає, а гарантії безпеки. Вони набагато важливіші за території, тому що вони говорять про майбутнє України. Вони говорять про перспективи регіону й Європи. Це те, що насправді має на увазі президент Трамп, коли говорить про “міцний мир”. Не забуваймо, що Мінські угоди (2014 і 2015 років), укладені за посередництва Франції та Німеччини в епоху Меркель і Олланда, провалилися саме тому, що вони не надали Україні гарантій безпеки.

    Найбільш надійними гарантіями безпеки, безсумнівно, було б прийняття України до НАТО. Що ж, ми знаємо, що зараз це неможливо, принаймні в короткостроковій перспективі. І не через Трампа, давайте не будемо лицемірити. Україні всі ці роки не давали вступити до НАТО саме через війну. Адміністрація Байдена виключала можливість запрошення України. Уряд Олафа Шольца виключив можливість запрошення України. Президент Макрон виключив можливість прийняття України до НАТО всупереч бажанню Росії, говорячи про “європейський порядок безпеки, який враховує інтереси Росії”, хоча зараз він грає в хороброго антиамериканця, бо саме так це зараз личить в Європі. Єдиною реальною підтримкою в цьому питанні, щоправда, недостатньою, є підтримка з боку східного флангу НАТО.

    План Б гарантій безпеки може прийти від європейців. Країни Веймарської четвірки (Німеччина, Франція, Великобританія, Польща, Італія, Іспанія, плюс Європейська комісія як спостерігач), ядро майбутнього європейського стовпа НАТО, можуть вирішити відправити миротворців, розміщених безпосередньо перед замороженою лінією фронту. Важко повірити, що російські війська нападуть на британські, німецькі, французькі, польські та інші війська. План Б також нелегко реалізувати на практиці, юридична формула і координаційна парасолька незрозумілі (Веймар+, колишній “Веймарський трикутник” 1991 року з Німеччиною, Францією і Польщею як членами-засновниками, пізніше розширений, все ще є не організацією, а неформальною зустріччю), але і не неможливий. Якщо є політична воля, технічні рішення можуть бути знайдені.

    Веймар+ зробить багато інших важливих речей і сформулює важливі стратегії та рішення для майбутнього нашого континенту. Для нас також було б добре бути там, у цьому європейському ядрі тих, хто впливає на рішення щодо майбутнього Європи (…) Якщо перші шість країн демократичної Європи, всі члени НАТО, вже перебувають у цьому міні-форматі, то приєднання сьомої за чисельністю населення країни лише природно, корисно і натхненно доповнить це ядро на півдні Центральної Європи і біля Чорного моря.

    Отже, Україна може виграти війну, якщо отримає гарантії безпеки. Отже, якщо перспективи для України не такі вже й похмурі, то в чому проблема? Що ще нас лякає? Ну, ми навіть не очікували у 2022 році, коли почалося вторгнення, звідки може стрибнути злощасний “кролик” путінського успіху – з можливого і надзвичайно шкідливого розриву трансатлантичних відносин.
    Цього розриву не повинно статися. Незалежно від того, як ми розглядаємо розвиток або регрес відносин США і ЄС, стратегічна парадигма трансатлантичного Заходу повинна пережити перебування при владі адміністрації Трампа II. Відрив Європи від Америки або навпаки став би великим успіхом “війни Путіна проти Заходу”, яка розпочалася в 2008 році з пробного вторгнення в Грузію.

    Незабаром ми матимемо виклик “торговельної війни”, тарифної суперечки. Ймовірно, вона буде врегульована і пройде, я не передбачаю тривалого протистояння між Трампом і європейцями щодо торгівлі, а успішні переговори і нормалізацію в найближчі місяці. Інтереси бізнесу і торгівлі в євроатлантичному регіоні величезні по обидва боки Атлантики.

    Але ми також матимемо набагато більш нерозв’язну дилему щодо майбутньої парадигми безпеки Європи. США не вийдуть з НАТО і продовжать забезпечувати “ядерну парасольку” для європейських союзників. Але велике питання – це “конвенційна безпека”, тобто військова міць і можливості самооборони європейських країн, які повинні значно зрости.

    Я не бачу нічого поганого чи ненормального в тому, що говорить Трамп: “Ви вже великі діти, у вас пухкі бюджети”, ви більше не розорені, як у 1945 році, не знервовані й непідготовлені, як у 1989-му, у вас щедрі й наддорогі держави загального добробуту, які підтримують десятки мільйонів людей на соціальні виплати та спокійний вихід на пенсію у віці, неймовірно низькому за американськими трудовими стандартами, то чому ми, американці, маємо опосередковано субсидіювати соціальну метушню європейців? Ми не виходимо з НАТО, ми залишаємося з ядерною парасолькою, ми залишаємося “останнім стоппером”, як висловився секретар нового уряду, тобто останнім гарантом, але настав час вийти вперед, масово платити за власну безпеку і взяти на себе політичну і військову відповідальність за новий порядок європейської безпеки.

    “Європа – ваш континент!” – це, по суті, те, що говорить адміністрація Трампа II, яка зберігає прихильність до НАТО, але оголошує те, що ми всі давно знали: США готуються протистояти глобальному піднесенню Китаю і не допустити досягнення Пекіном і Комуністичною партією Китаю світового панування. Про можливу ідею (оману?) деяких республіканських стратегів відвернути Росію від союзу з Китаєм і залучити її на бік США за моделлю Кіссінджера-Мао 1971-1972 років, яка змусила КНР відвернутися від СРСР і зблизитися з США, ми поговоримо докладніше, в окремому аналізі. А поки завершимо питанням – чи варто, навіть за умов, викладених вище, з таким стилістично неприємним, угодовським й упертим президентом у Білому домі, термін повноважень якого, втім, закінчується не пізніше 20 січня 2029 року, розривати історичні, такі вигідні стратегічні відносини європейсько-американського альянсу? Я кажу, що ні. Треба заспокоїтися і мислити тверезо. Цей етап минає. І деякі речі, про які говорить нам президент Трамп, ми дійсно повинні робити, тому що вони в наших інтересах.»

     

     

  • Російська пропаганда в умовах пандемії

    Російська пропаганда в умовах пандемії

    Росія, а також Китай, продовжують використовувати світову кризу, спричинену
    пандемією коронавірусу, для поширення фальшивих новин. По це йдеться в останньому звіті спеціального підрозділу Європейської
    служби зовнішньої дії, відповідального за виявлення та розвінчання такої пропаганди та дезінформації в
    Інтернет-просторі. Фахівці East Stratcom зафіксували понад 150 випадків прокремлівської
    дезінформації про COVID-19 з 22 січня по кінець березня. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі думки кількох румунських експертів
    відносно цього питання.

    Шість основних тез пропаганди Кремля

    Так наприклад соціолог Сорін Йоніце, голова румунського
    аналітичного центру «Expert Forum» у статті «Шість російських пропагандистських
    тез про коронавірусну кризу», опублікованій на сайті contributors.ro пише, що
    останнім часом Кремль збільшив потік дезінформації, пов’язаної з Covid, про що
    свідчать і висновки останнього звіту дипломатичної служби ЄС. Він зазначає, що
    стратегічною метою Москви є «послаблення почуття західної єдності, медійне
    використання будь-яких розбіжностей між країнами ЄС та посилення впливу Росії
    на тлі колективної істерії». Сорін Йоніце зазначає, що певний час і Китай
    вступив у цю справу дезінформації, але його історії є досить рудиментарними,
    оборонними та легко розшифровуються, тому вони не мають великого впливу.
    Румунський експерт додає, що майстрами різноманітності та тонкості пропаганди
    все ще залишаються Кремль та сузір’я парадержавних акторів навколо нього. Сорін
    Йоніце окреслив шість основних напрямків пропаганди, які, не будучи абсолютно
    новими, творчо експлуатують у новому контексті старі кліше і меми часів СРСР.
    Це, зокрема: біо-медична конспірація, особливо проти НАТО та США; створення
    хаосу та паніки; підрив довіри до вартих довіри джерел інформації: влади або
    традиційних, особливо західних, ЗМІ; підрив ідеї об’єктивності та «фактичності»
    і релятивізм; розповсюдження конспірації для сприяння сприйняттю іншої
    конспірації та виявлення та посилення «союзників для дезінформації» в інших
    суспільствах.

    Російська пропаганда змінює тактику




    Роздуми на цю тему виклав на своїй Facebook-сторінціі й румунський аналітик
    з питань безпеки Юліан Фота, радник експрезидента Румунії Траяна Бесеску. «Ми є свідками
    цікавих змін в російській пропаганді. Оскільки вона була задумана розумними
    людьми, багато років головний меседж цієї пропаганди мав не проросійський
    характер, а лише антизахідний. Захід потрібно було ганьбити будь-якою ціною: він
    «декадентський, агресивний, імперський, колоніалістичний, не поважає інші
    країни, поводиться з іншими як з другорядними людьми».

    «На відміну від періоду «Холодної війни», коли радянська пропаганда
    намагалася переконати світ у перевазі СРСР, російська пропаганда не прославляла
    Росію, добре знаючи реальну ситуацію, в якій знаходиться країна. Отже, російські
    пропагандисти роками говорили лише так: Захід «смердить»! Вони не намагалися створювати
    західно-російську антитезу, бо вона не витримує жодного порівняння. Захід не
    мав слабких місць, його моральну та матеріальну перевагу було важко заперечити,»
    – пише експерт.




    Він пише, що останнім часом, однак, з’явилися тези на кшталт «Росія краща за Захід», що cпекулюють структурні слабкості Заходу. Таким чином за його словами російська пропаганда
    повертається до радянського підходу, переваги Росії над Заходом. «Ми входимо у
    новий етап і завдяки можливостям, створеним пандемією: «Росія краще бореться з
    пандемією», «Росія допомагає європейським країнам більше, ніж ЄС», «Краще з
    Росією» – зазначає аналітик.




    «Я не хочу їх рекламувати, але проросійські групи у Facebook вже розкручують цю тезу. Цього я раніше не бачив і не думаю, що вони лише використовують
    тему пандемії. Коли в тому числі такі країни, як Білорусь чи Вірменія, з
    остраху намагаються дистанціюватися від тебе, а Китай змагається з тобою «у твоєму подвір’ї»
    своєю «м’якою силою», зрозуміло, що тобі потрібно краще подати себе. А що робити, коли не маєш чим? Очевидно вдаватися до «активних заходів». У Румунії не
    так вже й багато, тому що тут кількість корисних ідіотів досить велика, щоб справи
    йшли добре, – пише Юліан Фота

    Основна мета Росії – розколоти Захід




    «Проникнення розділюючих інтересів Китаю та Росії вглиб Заходу та ЄС є
    одним з найбільш шкідливих та небезпечних аспектів міжнародної політики
    останніх років», – попереджає експерт з міжнародних відносин та європейських
    досліджень Валентин Наумеску, в інтерв’ю виданню putereaacincea.ro. Він висловив своє переконання, що Росія й надалі намагатиметься розколоти
    Захід, спочатку віддалити ЄС від США, а потім спричинити розпад ЄС, аби здійснити
    свій давній Євразійський проєкт. «Для цього Путіну потрібно досягти успіху у налагодженні
    дружби з Францією та/або Італією, демократіями-основоположниками Євросоюзу, та в
    нормалізації відносин з Німеччиною. Як тільки двосторонні відносини з Росією
    стануть економічно пріоритетними, це призведе до двох негативних наслідків:
    Центральна та Східна Європа відокремляться від Західної (або навпаки), оскільки
    колишні комуністичні країни віддають перевагу американським гарантіям безпеки,
    а французько-німецький стрижень втратить сенс свого існування і ми знову можемо
    стати свідками посилення напруженості між основними країнами європейської
    інтеграції.» – вважає Валентин Науменску.

    Дезінформація Москви небезпечніша за Covid-19


    Тема російської пропаганти на
    тлі пандемії коронавірусу, була порушена й в статті «Дезінформація Москви
    небезпечніша за Covid-19», опублікованій на сайті медіа-групи Міністерства оборони
    Румунї.




    Брехня російської пропаганди
    криється в простих ідеях: «Путін вжив заходів», «ЄС розвалюється», «НАТО кидає
    напризволяще», «Росія – останній порятунок!». Приблизно так звучить частина
    аберацій, розповсюджених кремлівськими фабриками фальшивих новин. Це, аби
    посилити наслідки нового коронавірусу, викликати паніку і посіяти недовіру. У
    цьому контексті мало хто медітизує раціональні голоси, які пояснюють, що Росія,
    під фальшивим приводом допомоги Італії, намагається закласти основи військового
    плацдарму в центрі Середземномор’я, з метою дестабілізації європейського та
    євроатлантичного простору, – зазначається у статті.




    Відмовившись від звичних
    каналів (як наприклад Спутнік), які виявилися справжнім провалом у місії
    розповсюдження фальшивих новин, дезінформаційний центр, що базується в
    Санкт-Петербурзі, вирішив зосередитися на соціальних мережах, відмовившись від
    класичних посередників, які вже перебувають під наглядом секретних служб
    держав-цілей. Очевидно, що Російська Федерація розпочала агресивну
    дезінформаційну кампанію проти ЄС, НАТО і, пунктуально, проти
    західноєвропейських держав, але, передусім, проти держав, які забезпечують
    східний фланг західної цивілізації, – пише автор статті.

  • Україна, застрягла між двома світами

    Україна, застрягла між двома світами

    В світлі останніх подій в Україні, сьогодні ми вирішили представити вашій увазі статтю румунського дипломата, доктора політичних наук Валентина Наумеску, присвячену нинішній ситуації в українському суспільстві та перспективі Східного партнерства, що була опублікована в Інтернет-журналі «Contributors».



    Не легко бути громадянином країни, яка залишалась за бортом, незалежно від того, під яким кутом подивитися на ситуацію. Драма України, до і після Вільнюса, може викликати лише, по-людськи кажучи, щирі співчуття до народу, приреченого жити в тіні свого великого «захисника» зі Сходу. Геополітика бере жорстокий реванш на нашому континенті після двох десятиліть радісного конструктивізму, інтеграції і просування Заходу на Схід.



    Ані повністю європейська, ані фундаментально російськомовна (як сусідня Білорусь, наприклад, яка, принаймні на перший погляд, змирилася зі своєю долею «заручника»), але зі значною частиною громадянського суспільства, яке, на вулиці або ні, розчароване зникненням будь-якої європейської перспективи на середній строк, Україна бореться сьогодні з хронічною нездатністю Східної Європи подолати той стан периферії всіх «імперій», минулих або сучасних.



    Після розпаду Радянського Союзу посткомуністичний перехідний період був для українців тривалою і стерильною боротьбою з відсутністю стратегічних перспектив, з тупиками, судомами і внутрішніми кризами, з коливними і стриманими підходами країни, яка, здається, не знаходить свого місця на геополітичній карті початку цього століття. «Помаранчева революція» 2004 року стала захоплюючою спробою, якій у певний момент давали реальні шанси пробити лід залежності від Росії, але яка швидко і сумно зазнала невдачі з різних причин, внутрішніх і зовнішніх.



    На мій погляд, рішення президента Януковича не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС є не тільки принципово, а й тактично неправильним: він «подає країну на підносі» Росії за мізерну ціну. Якби він пішов шляхом європейців у Вільнюсі, інтерес обох великих сил (Євросоюзу і Росії) втримати Україну в своїй сфері впливу був би значно більшим, а переговори б мали зовсім інший характер. Україна була б більш привабливою, стала б більш важливою ціллю для регіону сусідства. Відхиливши європейський сценарій, Київ тим самим, неявно визнає, що поїздки Януковича до Москви будуть на колінах перед «царем», який може кинути стільки крихт, скільки забажає, тому що українці приймуть будь-яку допомогу, щоб подолати ще одну зиму і ще один вирішальний рік з понад 60 мільярдами накопиченого боргу.



    Ані рішення обумовити підписання європейських угод звільненням українським правосуддям Ю.Тимошенко, не було найкращим. Але, з іншого боку, слід визнати, що через незвільнення Юлії Тимошенко Україна зараз не є асоційованим членом Євросоюзу. Європейці зрозуміли в останній момент, в день саміту у Вільнюсі, що такий тиск не є ані реалістичним, ані «принципово європейським» і відмовилися від цієї умови, однак новий підхід не змінив стан речей. Урешті-решт, тема Тимошенко не була вирішальною. Вирішальним фактором було побоювання України, що вона не зможе вистояти економічній помсті Росії.



    Україна не має наразі політико-економічної сили, громадянської визначеності і культурних ресурсів, необхідних для очевидного, глибокого, а не лише дискурсивного виходу із сірої зони геополітики континенту, щоб перейти в іншу, більш яскраву і більш цивілізовану. Білбордів і плакатів з проєвропейськими гаслами влади Януковича, встановлених два місяці тому по всій країні, виявилося недостатньо. Перешкоди, які стоять на шляху “втечі” України на Захід надто важкі.



    Апокаліптичний сценарій розколу України по лінії схід-захід, культурній лінії розлому, що відокремлює російськомовний регіон від (відносно) про-європейського є досить реальним, хоча й малоймовірним. З іншого боку, дивлячись на карту, не можна змиритися з думкою про теоретичну можливість виникнення напруження сепаратистського характеру так близько від наших кордонів. Згадуючи кривавий розпад Югославії в 90-х роках ніхто не хоче повтору югославського сценарію.



    Звичайно, не потрібна велика аналітична витонченість, щоб зрозуміти, що погіршення політичного клімату в Україні, напів-провал Східного партнерства (чотири з шести держав сказали «ні» Брюсселю) і очевидний наступ Росії для відновлення історичного впливу в прилеглих територіях Європейського Союзу, є солідними аргументами для підвищення стратегічного значення Молдови та Грузії. Дефіцитний ресурс – дорожчий (в даному випадку про-західна орієнтація в регіоні). Цілком імовірно, що незабаром ми станемо свідками інтенсифікації боротьби гігантів – Брюсселя і Москви – за ці дві маленькі пострадянські республіки. Доведеться міцно тримати кермо в 2014 році, році важких парламентських виборів на лівобережжі Прута.



    Невідомо зараз, який курс візьмуть протести в Києві. Не можна сказати наскільки важкою буде ця зима для українців і наскільки вагомою буде допомога Москви. Невідомо чи прозахідна опозиція має або ні енергію, ресурси і народну підтримку, щоб коли-небудь остаточно повернути дрейфуюче судно України носовою частиною до Брюсселя. Можна тільки припустити, що цей важливий сусід Румунії залишиться ще на довгий час застряглим між двома світами, не належачи повністю і не люблячи щиро жодного з них. (Автор: Валентин Наумеску)



    Українська редакція ВСРР не завжди поділяє погляди авторів статей, залишаючи за собою право редагувати матеріали.