Поки що Путін нічого не досяг у війні, яка носить його ім’я. Зовсім нічого. Через три роки після повномасштабного російського вторгнення Україна героїчно чинить опір і рухається до величезної, справді історичної стратегічної перемоги над загарбниками зі сходу. Це війна за незалежність України від Російської імперії та остаточне розвернення української держави і нації у бік Заходу.
Про це пише колишній дипломат, професор міжнародних відносин Університету ім. Бабеша-Бойяйї у місті Клуж-Напока Валентин Наумеску в аналізі, опублікованому в «Contributors.ro».
«20% території, на якій, ймовірно, залишаться російські війська, хоча і є несправедливою та болючою втратою, але це набагато менша ціна, ніж важливі переваги для майбутнього незалежної, демократичної, розвиненої, орієнтованої на Захід України. Майбутні покоління українців житимуть у вільній, європейській країні, набагато більш розвиненій (вона вже є такою), ніж відстала і жалюгідна російська диктатура, з більш щасливим життям і більшими можливостями, ніж росіяни в тюремній імперії “Русського міра”, які випадають з вікон, яких труять у в’язницях або розстрілюють на мостах, якщо вони наважуються відкрити рота і висловити свою думку про свого Лідера», – стверджує аналітик.
Автор наголошує, що «навіть з цієї окупованої території більше половини (Крим і частина Донбасу) було фактично втрачено з 2014 року, коли політики в адміністрації Обами не рвали на собі сорочку аби захистити Україну від російських територіальних претензій і ніхто в Західній Європі, з Францією і Німеччиною на чолі, не демонстрував відчаю і гніву, які вони демонструють зараз, коли дехто, по суті, просто грає на антиамериканізмі, так само популістському, як і на трампізмі. «Після лютого 2022 року за допомогою американської та європейської зброї і хоробрості своїх солдатів Україна успішно захистилася від Росії і вистояла», – пише аналітик.
Пропонуємо до вашої уваги уривок статті Валентина Наумеску під заголовком «Україна виграє війну. Не 20% пострадянської території України, а підрив трансатлантичних відносин може стати успіхом Путіна»
«Отже, це була війна за визволення від московської домінації, війна, виграна задля утвердження національної та державної ідентичності і західної орієнтації Києва, тобто власне найбільшого кошмару Кремля. Зараз ми бачимо, як головний шпигун Москви розмахує картами, пропонуючи розпад України і “демонтаж української державності”, що є ознакою того, що саме цього вони хотіли з самого початку, а також, що вони розуміють, що їм це не вдасться. Лише кілька корисних, але маргінальних ідіотів у сусідніх країнах все ще потрапляють у кремлівську пастку, мріючи про ревізіонізм та українські території. Цей останній відчайдушний заклик Москви розчленувати Україну також не спрацював.
Київ завдав величезних втрат російській військовій машині, в якій з’являються ознаки виснаження ресурсів. Кадри ослів, що несуть мішки через російські лінії, іржаві 50-60-річні радянські танки, витягнуті з запилених складів колишнього СРСР, старі військові вантажівки і кораблі, що загоряються навіть без бомбардування, орди північнокорейців, що атакують “як таргани” (за влучним висловом українських офіцерів), крадіжки загарбників з набагато заможніших будинків українців, громади бурят, які “процвітають за рахунок кремлівської премії в $4 000 на голову за кожного вбитого”, – все це свідчить про жалюгідний стан путінської Росії. Якби Трамп набрався терпіння ще на 2-3 роки, утримуючи Росію у війні на виснаження та посилюючи економічні санкції, російська колешня зазнала б краху. Але давайте не будемо робити поспішних висновків, угоди про припинення війни все ще немає, а європейці могли б допомагати Україні продовжувати «м’ясорубити» російські війська і нічого не підписувати.
Те, що ми бачимо зараз, не є справжніми переговорами про припинення війни. Можливо, це просто переговори Трампа і Путіна про те, як вони бачать закінчення війни, але не реальні переговори. Тому що переговори про припинення війни в Україні та новий порядок європейської безпеки не можуть відбутися без українців та європейців. Миру прагне й Україна, не в цьому суть питання. Європейці також. Але не будь-якого миру, а справедливого, чесного миру. У цій війні є агресор (Росія) і жертва (Україна), і мирні домовленості повинні відображати цю відповідальність за вторгнення.
Ключовим питанням майбутніх переговорів, справжніх, а не телешоу Дональда Трампа для аудиторії MAGA, яка їсть попкорн перед телевізором і чекає, коли Америка знову стане великою, будуть гарантії безпеки для України. Не території важливіші, як багато хто вважає, а гарантії безпеки. Вони набагато важливіші за території, тому що вони говорять про майбутнє України. Вони говорять про перспективи регіону й Європи. Це те, що насправді має на увазі президент Трамп, коли говорить про “міцний мир”. Не забуваймо, що Мінські угоди (2014 і 2015 років), укладені за посередництва Франції та Німеччини в епоху Меркель і Олланда, провалилися саме тому, що вони не надали Україні гарантій безпеки.
Найбільш надійними гарантіями безпеки, безсумнівно, було б прийняття України до НАТО. Що ж, ми знаємо, що зараз це неможливо, принаймні в короткостроковій перспективі. І не через Трампа, давайте не будемо лицемірити. Україні всі ці роки не давали вступити до НАТО саме через війну. Адміністрація Байдена виключала можливість запрошення України. Уряд Олафа Шольца виключив можливість запрошення України. Президент Макрон виключив можливість прийняття України до НАТО всупереч бажанню Росії, говорячи про “європейський порядок безпеки, який враховує інтереси Росії”, хоча зараз він грає в хороброго антиамериканця, бо саме так це зараз личить в Європі. Єдиною реальною підтримкою в цьому питанні, щоправда, недостатньою, є підтримка з боку східного флангу НАТО.
План Б гарантій безпеки може прийти від європейців. Країни Веймарської четвірки (Німеччина, Франція, Великобританія, Польща, Італія, Іспанія, плюс Європейська комісія як спостерігач), ядро майбутнього європейського стовпа НАТО, можуть вирішити відправити миротворців, розміщених безпосередньо перед замороженою лінією фронту. Важко повірити, що російські війська нападуть на британські, німецькі, французькі, польські та інші війська. План Б також нелегко реалізувати на практиці, юридична формула і координаційна парасолька незрозумілі (Веймар+, колишній “Веймарський трикутник” 1991 року з Німеччиною, Францією і Польщею як членами-засновниками, пізніше розширений, все ще є не організацією, а неформальною зустріччю), але і не неможливий. Якщо є політична воля, технічні рішення можуть бути знайдені.
Веймар+ зробить багато інших важливих речей і сформулює важливі стратегії та рішення для майбутнього нашого континенту. Для нас також було б добре бути там, у цьому європейському ядрі тих, хто впливає на рішення щодо майбутнього Європи (…) Якщо перші шість країн демократичної Європи, всі члени НАТО, вже перебувають у цьому міні-форматі, то приєднання сьомої за чисельністю населення країни лише природно, корисно і натхненно доповнить це ядро на півдні Центральної Європи і біля Чорного моря.
Отже, Україна може виграти війну, якщо отримає гарантії безпеки. Отже, якщо перспективи для України не такі вже й похмурі, то в чому проблема? Що ще нас лякає? Ну, ми навіть не очікували у 2022 році, коли почалося вторгнення, звідки може стрибнути злощасний “кролик” путінського успіху – з можливого і надзвичайно шкідливого розриву трансатлантичних відносин.
Цього розриву не повинно статися. Незалежно від того, як ми розглядаємо розвиток або регрес відносин США і ЄС, стратегічна парадигма трансатлантичного Заходу повинна пережити перебування при владі адміністрації Трампа II. Відрив Європи від Америки або навпаки став би великим успіхом “війни Путіна проти Заходу”, яка розпочалася в 2008 році з пробного вторгнення в Грузію.
Незабаром ми матимемо виклик “торговельної війни”, тарифної суперечки. Ймовірно, вона буде врегульована і пройде, я не передбачаю тривалого протистояння між Трампом і європейцями щодо торгівлі, а успішні переговори і нормалізацію в найближчі місяці. Інтереси бізнесу і торгівлі в євроатлантичному регіоні величезні по обидва боки Атлантики.
Але ми також матимемо набагато більш нерозв’язну дилему щодо майбутньої парадигми безпеки Європи. США не вийдуть з НАТО і продовжать забезпечувати “ядерну парасольку” для європейських союзників. Але велике питання – це “конвенційна безпека”, тобто військова міць і можливості самооборони європейських країн, які повинні значно зрости.
Я не бачу нічого поганого чи ненормального в тому, що говорить Трамп: “Ви вже великі діти, у вас пухкі бюджети”, ви більше не розорені, як у 1945 році, не знервовані й непідготовлені, як у 1989-му, у вас щедрі й наддорогі держави загального добробуту, які підтримують десятки мільйонів людей на соціальні виплати та спокійний вихід на пенсію у віці, неймовірно низькому за американськими трудовими стандартами, то чому ми, американці, маємо опосередковано субсидіювати соціальну метушню європейців? Ми не виходимо з НАТО, ми залишаємося з ядерною парасолькою, ми залишаємося “останнім стоппером”, як висловився секретар нового уряду, тобто останнім гарантом, але настав час вийти вперед, масово платити за власну безпеку і взяти на себе політичну і військову відповідальність за новий порядок європейської безпеки.
“Європа – ваш континент!” – це, по суті, те, що говорить адміністрація Трампа II, яка зберігає прихильність до НАТО, але оголошує те, що ми всі давно знали: США готуються протистояти глобальному піднесенню Китаю і не допустити досягнення Пекіном і Комуністичною партією Китаю світового панування. Про можливу ідею (оману?) деяких республіканських стратегів відвернути Росію від союзу з Китаєм і залучити її на бік США за моделлю Кіссінджера-Мао 1971-1972 років, яка змусила КНР відвернутися від СРСР і зблизитися з США, ми поговоримо докладніше, в окремому аналізі. А поки завершимо питанням – чи варто, навіть за умов, викладених вище, з таким стилістично неприємним, угодовським й упертим президентом у Білому домі, термін повноважень якого, втім, закінчується не пізніше 20 січня 2029 року, розривати історичні, такі вигідні стратегічні відносини європейсько-американського альянсу? Я кажу, що ні. Треба заспокоїтися і мислити тверезо. Цей етап минає. І деякі речі, про які говорить нам президент Трамп, ми дійсно повинні робити, тому що вони в наших інтересах.»
