Tag: перформанс

У Бухаресті відбувся найдовший театральний захід у світі, який тривав із 15 до 22 лютого в художній галереї Galateca в центрі столиці у режимі 24/7. У ньому взяли участь 505 акторів, кожен з яких виконав текст про порожнечу та сирітство. Проєкт Horror Vacui (у перекладі – «страх порожнечі») став унікальною світовою театральною прем’єрою, реалізованою за підтримки Музею сирітства та ініціативи Papercuts – платформи заради громадянських змін.

Цей театральний перформанс мав на меті створити емоційне посередництво, а також привернути увагу до визнання однієї з найтравматичніших сторінок минулого Румунії – проблеми дітей-сиріт та історії цього явища в комуністичний період до 1989 року та у посткомуністичну епоху. Понад 1 мільйон дітей стали сиротами під час комуністичного режиму, ставши жертвами системи, яка перетворила їх на «нічийних дітей». Це ініціатива, що прагне сприяти суспільним змінам через зміцнення культурної та громадянської стійкості.

Актор, драматург та ініціатор проєкту Horror Vacui Александру Івеною розповів нам, що стало натхненням для створення цього проєкту: «Останнім часом мені досить часто задають це запитання і здається, щодня під час вистави я знаходжу для нього нову відповідь. Сьогодні я усвідомив, що створив цей перформанс для того, щоб мої колеги-актори стали більш згуртованими, ближчими один до одного, аби почати бачити одне одного поза межами будь-яких естетичних чи політичних відмінностей. Мені було цікаво, чи зможемо ми об’єднати навколо однієї ідеї, одного проєкту, щонайменше 500 людей. У період, коли, здається, так легко помічати відмінності та ще легше перетворювати їх на вагомі причини, щоб триматися осторонь або уникати когось на роботі. І, напевно, так само, як у кожній історії ми досліджуємо тему сирітства, а разом із нею – її протилежність, так і ми, митці, шукаємо нові форми взаємодії та моменти, коли важливіше те, що створюємо разом, ніж те, що робимо індивідуально.»

Тексти, використані в івент-перформансі Horror Vacui, ґрунтуються на свідченнях та історіях, що зберігаються в Музеї сирітства, або на текстах сучасних авторів. Вони окреслюють колективну медитацію на тему дослідження минулого та розбудови майбутнього. Крім того, ця ініціатива має на меті створити приватний і безперервний простір для діалогу про пошук рішень. Александру Івеною розповідає про передісторію цього проєкту: «Ми можемо говорити про 253 мінімальні приклади, свідчення, фотографії та матеріали — одним словом, усе те, що Музей сирітства надав нам для включення в Horror Vacui. Решта елементів, на яких ми будували цей перформанс — тексти, написані сучасними авторами, а також подаровані матеріали та свідчення, надані іншими неурядовими організаціями або соціальними та культурними акторами, які борються з сирітством. Тож це була велика робота, що виходила за межі 505 акторів. І на основі текстів, ми дякуємо та глибоко вдячні Музею сирітства, оскільки завдяки їхній архівній роботі нам вдалося оживити цю виставу.»

Про найбільші виклики, з якими зіштовхнувся проєкт, розповів Александру Івеною: «Основні виклики, без сумніву, були пов’язані з графіком. Дуже важко погодити графіки 500 акторів, і дуже часто через масштаб цього проєкту ми мали обмежений час. Але парадокс у тому, що я не вірю, що можна було б знайти кращий час для цього. Тобто зібрати 500 акторів за два місяці дуже складно, але це не значить, що неможливо.»

Александру Івеною, ініціатор проєкту Horror Vacui, розповів і про мету, яку поставили перед собою організатори: «Те, чого ми прагнемо досягти цим заходом, це перш за все, зміна законодавства. Ми прагнемо створення комісії, яка б документувала і досліджувала випадки насильства над дітьми, які перебували в інституціях з 1966 по 2007 рік, що є вимогою, яку ми, Papercuts, Музей сирітства та кілька профільних НУО висловлюємо офіційно. Ми хочемо провести дослідження, щоб мати документ, який би чітко вказував, скільки, хто і як. Ми віримо, що тільки на основі такого документа ми зможемо домогтися змін. І поки не з’являться стимули чи інші зміни, покарання та засоби, ми вважаємо, що визнання ̶ це найбільший крок до зцілення, і це можна зробити.»

Александру Івеною також розповів нам про тих, хто брав участь у реалізації театрального проєкту, а також про реакцію глядачів на Horror Vacui: «Загалом, люди, які брали участь у проєкті, мали дуже позитивну реакцію. Я маю на увазі, що у нас з’явилася мережа волонтерів та акторів, які були відкриті, ділилися інформацією і гарно говорили про ідею. Вірю, що вони, у свою чергу, є посланцями нашої місії разом з нами. Реакція з боку публіки теж дуже приємна. Мабуть, найбільше надихає те, що ми маємо аудиторію і о 5-й ранку, і о 4-й ранку. Люди прокидаються, щоб побачити своїх друзів, родину, колег, а потім залишаються та дивляться інших. Це відбувається вночі, створюючи особливу маленьку спільноту.»

«Розлучення» ̶ це афективний перформанс, побудований на сучасному розумінні романтичного розставання. Його національна прем’єра відбулася в Галереї Мобіус у Бухаресті, після презентації в Чехії та Словаччині. Постановка здійснена групою європейських митців на чолі з Йоаною Пеун.

Йоана Пеун – режисерка, яка зосереджує свою роботу на поведінці людини в складних ситуаціях. Вона розповіла про команду, яка створила виставу: «Початкова команда складалася з артистів зі Словаччини і мене, тобто дуже маленької групи, яка зробила пілотний проєкт, абсолютно відмінний від того, що ви бачите зараз в Румунії. У лютому він був ультра-гіпер-інтерактивним. По суті, двоє глядачів розлучалися, не знаючи один одного, за своєрідною нашою інструкцією. Мені не сподобалося те, що вийшло, і я повернулася до більш безпечних, скажімо так, перформативних висловлювань, які були для мене більш зручнішими. Я хотіла емоційної розмови з аудиторією про те, що означає для кожного з нас, особливо для глядачів, розлучення. Ядром команди в Братиславі були я і сценограф Матей Сікора. Ми ніби грали в пінг-понг з ідеями. “Як би нам” або “як би мені” уявити або передати, або кинути виклик аудиторії, щоб вона відчула щось максимально близьке до того, що відбувається з ними, коли вони кохають, а потім розлучаються? І в мене була одна нав’язлива ідея, одна річ, яка мене зацікавила  ̶ показати глядачам двох людей, які цілуються і вперше відкривають одне одного. Такий собі перший поцілунок, який ми всі пережили, а потім знайти інші подібні дії, щоб продовжити цю емоційну подорож».

«Розлучення»  ̶  це особистий та інтенсивний досвід, створений для того, щоб спонукати до роздумів про те, як ми переживали наші стосунки. Чому саме «Розлучення»? Розповідає Йоана Пеун: «Ця тема мене зацікавила, тому що, насправді, особисто мені було важко з цим впоратися. Я маю на увазі вихід когось з твого життя або тебе з чийогось, особливо в романтичному контексті, але не тільки це, а й закінчення стосунків».

Режисерка Йоана Пеун та її команда досліджують територію, де кордони між почуттями та технологічним прогресом стають дедалі більш розмитими. Ми поговорили з Йоаною Пеун про перформанс і про те, як він був сприйнятий публікою: «Не можна точно знати, що відчуває кожна людина, навіть якщо ви з нею розмовляєте. Або, так чи інакше, як це було сприйнято. Я вам розповім про це. У Словаччині ми знімали Братиславу та менші міста, там були молоді люди, люди похилого віку, міленіали. Молоді люди були дуже зосереджені та захоплені ідеєю, а також бажанням висловити власний досвід і дослідити себе. Це те, що я побачила з відповідей. Що ж, аудиторія взаємодіяла по-різному. Ми могли бачити в них готовність відповідати якомога більше, ширше, глибше, а також якось розбирати це, навіть якщо це було анонімно. Тож ця молода аудиторія, а під молодими я маю на увазі18, 25, 26 років, з радістю відгукнулася на певні пошуки, емоційні переживання, з якими вони зіштовхуються, можливо, навіть досить часто.

Вистава пропонує глядачам два QR-коди, за допомогою яких вони можуть долучитися та взаємодіяти. Режисерка Йоана Пеун розповіла нам більше про взаємодію з аудиторією: «Так, це щось на зразок посилання, яке ви отримуєте на свій мобільний телефон і на яке відповідаєте. Потім ваша відповідь так чи інакше інтегрується в шоу або оприлюднюється, навіть якщо вона анонімна. Це невелика аудиторія, близько десяти осіб. У мене були шоу з чотирма людьми, були і з сімнадцятьма. Найкраще це працювало, коли в залі було близько 10 людей. Це створює своєрідну спільноту. В шоу є кілька моментів, коли глядачі щось роблять або доповнюють, говорять або дозволяють нам трохи допомогти. Це відбувається в мінімальній мірі. Тож це дуже просте шоу, без усіляких надмірностей. Реакція на нього була кожного разу різною. Іноді учасники надзвичайно залучені, залежно від настрою або того, що виникає в даний момент. Акторки відчувають аудиторію, її пульс, але вони не змінюють свій темп і дії в залежності від зацікавленості або навпаки відсутності інтересу аудиторії. Тому на це питання «як це сприймається» мені дуже важко відповісти».

34-й Національний театральний фестиваль відбувся в театрах і різних нетрадиційних просторах Бухаресту, перетворившись на справжній марафон з виставами та багатьма іншими заходами. Він був організований під гаслом «Драматурги можливого», а його кураторами стали Міхаєла Міхайлов, Келін Чоботарь та Йонуц Сочу.
Крім понад тридцяти вистави, найбільш репрезентативних творів сучасного румунського театру, відбулися й супутні заходи, такі як три перформативні та візуальні інсталяції, 12 незалежних театральних вистав, десять освітніх вистав, п’ять конференцій і дебатів, семінари з професійного розвитку, модулі, присвячені відомим митцям, презентації книг, радіовистави, а також насичена партнерська подія – Бухарестська бієнале сценографії. На запрошення Національного театрального фестивалю та Спілки театральних діячів Румунії, Австрійський культурний форум та його партнери запропонували комплексну офлайн та онлайн програму, яка включала нові підходи до теми 34-го Національного театрального фестивалю ̶ «Драматурги можливого».

Про те, що є спільним між виставкою «Залишилися тільки скрипки ̶ Альми та Арнольда Розе», що супроводжується розширеною презентацією розробки проєкту віртуальної реальності HUMAN VIOLINS PRELUDE, авторкою і режисеркою якого є Йоана Міскіє, перформансом UNION PLACE – КОРОТКА ТРИЛОГІЯ, перформансом HOLY HYDRA ТІМІШОАРА та двома дебатами про перформативні проєкти, розповідає Андрей Попов, заступник директора Австрійського культурного форуму.
«Внесок Австрійського культурного форуму в Національний театральний фестиваль зростав з кожним роком, а цього року ми маємо надзвичайно комплексну програму. Усі запропоновані нами постановки, пов’язані з сучасним, інноваційним і дуже соціально заангажованим способом створення сценічного мистецтва, вистави чи театру і, врешті-решт, але не менш важливо, віртуальної реальності, тому що віртуальна реальність є одним із способів, завдяки якому ми наблизилися до сценічного мистецтва. У нашій співпраці з Національним театральним фестивалем ми завжди беремо до уваги насамперед тему, яку обирають куратори фестивалю. Цього року ми вирішили відгукнутися на тему «Драматургія можливого», запропоновану трьома кураторами – Міхаєлою Міхайловою, Келіном Чоботарь та Йонуцом Сочу. Найбільше нас зацікавила відкритість до міждисциплінарності, а також спосіб, в який драматургія стає вирішальним елементом перформансу. Крім того, ми хотіли підкреслити існуючий діалог між румунськими та австрійськими митцями у сфері перформативного мистецтва, в якій вже існує дуже багато співпраці. Ми хотіли показати публіці, з точки зору популярності фестивалю, наскільки багато існує творчості та наскільки все змінилося та продовжує змінюватися в цій галузі театру та перформативного мистецтва в діалозі між Австрією та Румунією.»
Проєкт Іоани Міскіє «Людські скрипки: Прелюдія (Багатокористувацька версія)», представлений на Національному театральному фестивалі, мав світову прем’єру на Каннському кінофестивалі цього року в конкурсі Immersive, присвяченому проєктам у сфері віртуальної реальності. Проєкт був представлений вперше в історії цього заходу. «Людські скрипки: Прелюдія (Багатокористувацька версія)» ̶ це розширений досвід віртуальної реальності, натхненний реальною історією, який запрошує нас замислитися над тим, як ми можемо зберегти творчу спадщину людства для наступних поколінь. Глядачі слідують за вигаданою історією Альми, закоханої у свою справу скрипальки, і отримують можливість зіграти та продовжити спадщину її музики.
Іоана Міскіє: «Наш проєкт став першою румунсько-французькою спільно виробленою продукцією віртуальної реальності і ми сподіваємося, що ця участь у Каннах також стане відкритим запрошенням для осіб, які приймають рішення в культурному секторі, інвестувати в цю сферу. Це абсолютно чудовий напрям, який може стати брендом країни, тому що в Румунії ми маємо дуже талановитих митців, розвинену технологічну спільноту і технологічну інфраструктуру. Таким чином, ми можемо досягти успіху в цій сфері, якщо будемо інвестувати відповідні кошти. Ми були раді бачити, що цей вид мистецтва визнають і відзначають, а також познайомитися з новими потенційними партнерами в цій галузі. Тож ми сподіваємося, що хороші новини продовжуватимуться, і це лише початок. Але цей початок настав після 12 років роботи в цій сфері, тому ми сподіваємося використовувати цей досвід і розвивати його надалі.»
Національний театральний фестиваль також запропонував публіці модуль «Вистави-читання», який оцінив різноманітні драматургічні формули, що відповідають трансформаціям сучасного світу, шляхом обговорення текстів з Німеччини, Іспанії, Португалії та Румунії.