Tag: Перша світова війна

Основною функцією
пропаганди є мобілізація власних громадян у важкі для держави та її населення
часи. Оскільки функціонування пропаганди пов’язане з апаратом держави. Багато було
написано про
пропаганду, про воєнну пропаганду тощо. Одним із елементів, якими зловживає
пропаганда і без яких вона не могла б існувати, є зображення. Будь-який тип пропаганди
використовує зображення, щоб прославити свої досягнення, а також зменшити силу
опонента або навіть висміяти його.

У Першій світовій війні
пропаганда за допомогою зображень працювала високими темпами. Румунія
вступила у Велику війну в серпні 1916 р. на боці франко-англо-російського
союзу, дотримуючись територіальних обіцянок після двох років нейтралітету. Але
в грудні 1916 р. її південна частина або провінції Волощина, Олтенія та Добруджа разом із
столицею Бухарестом були окуповані німецькою, австро-угорською, болгарською та
турецькою арміями після чотирьох місяців жорстоких боїв, жертвами яких стали 300.000 румунських солдатів. Знайшовши
притулку на сході
в Молдові, влада Румунії, користуючись підтримкою французької військової
місії та російської армії готувала переможну кампанію 1917 року битвами під Мерешсть, Мерешешть та Ойтуз.

Окупована на півдні,
Румунія була змушена пережити суворий економічний режим реквізицій та
обмежень, і пропаганда в повній мірі використала цю ситуацію, щоб представити
румунські реалії. Однак за реаліями існувало також повсякденне життя, яке
відновилося під окупацією, і найкращими доказами цього були фотографії. Міхаїл Макрі є колекціонером листівок який
зібрав десятки
тисяч листівок, деякі з них з Румунії 1916-1918 років: Тоді з’явились листівки окупаційних
армій. Наприклад, в Румунії була відома болгарська пошта. Коли болгари прибули
до Бухареста і знайшли кілька поштових листівок, на яких поклали власні марки.
Вони утворили своєрідні псевдофілателічні цілі, яких зараз можна колекціонувати. Так само, коли німецька армія побувала
на території Румунії, то кожен полк або батальйон, безумовно, мав фотографа для своїх
солдатів, щоб листуватися з рідними, бо їм це було дозволено. У
німецьких солдатів не було поштових листівок, тому вони зміналися на фотографіях, наприклад, із румунською
селянкою і
відправляли фотографію додому, якщо вони не були одружені. Якби вони були
одружені, вони, очевидно, не фотографувалися поряд із
селянкою.

У 1916 році Румунія була
країною, яка покинула сферу османського впливу більше століття тому. Під час
правління короля Кароля I Гогенцоллерн-Зігмарінгена, Румунія досягла помітних економічних
показників, таких як будівництво залізничної мережі, яка покривала всю національну територію,
високоякісну нафтопромисловість, а також розвиток столиці Бухарест та інших важливих міст, таких як Яси, Крайова, Плоєшть, на додаток до портових міст на Дунаї та порт
Констанца на Чорному морі. Більшість населення залишалося сільським і залежало
від сільського господарства, з високим ступенем бідності, і пропаганда не
соромлячись охопила особливо ці румунські реалії, каже Міхаїл Макрі: Пропагандистські листівки робили німці в Румунії, це були
найпотворніші листівки про румунів, які коли-небудь були зроблені
кимось. Німці не
виявили жодної будівлі, жодної будівлі в Бухаресті, окрім бідної корчми з
розваленим дахом в
районі Колентина, який тоді не був
частиною столиці.
Посередині вулиці, у болоті лежала свиня. Німці повинні були фотографувати умови, в яких
вони нас окупували. На фотографіях та листівках, зроблених німцями, не було
жодної красивої та елегантної жінки, національного театру, будівлі
королівського палацу, нічого.

Але німецька пропаганда
охопила, охоче чи ні, частини звичайної повсякденної реальності Румунії. Міхаїл Макрі: Єдине красиве, що
вони сфотографували, – це ярмарки, два чи три, які були крупним планом,
оскільки їх не робили в Румунії, це було красиво, бо на них можна бачити всіляких торговців
тієї епохи. Наші
листівки були також пропагандистськими, антиболгарськими, це були найкрасивішими пропагандистськими
листівками. Звичайно, була і зворотна
сторона медалі, найкрасивішими болгарськими листівками були антирумунські
пропагандистські листівки.

Румунія 1916-1918 років очима німецької пропаганди
виглядала як слаборозвинена територія та країна дикунів. Що було грубим спрощенням,
як це завжди робить пропаганда, незалежно від того, де вона проявляється.

4 червня
1920 року у Великому Тріанонському палаці у Версалі було підписано мирний
договір між переможною Антантою у Першій світовій війні та Угорщиною. В результаті домовленостей, на карті Європи з’явилися нові країни, такі як Югославія, Чехословаччина
та Угорщина та країни, які подвоїли свою територію та кількість жителів, як наприклад Румунія. До
складу нового Королівства Великої Румунії тепер входили
Банат, Буковина, Крішана, Марамуреші Трансільванія, що були до тоді провінціями Австро-Угорщини, з
переважно румунським населенням. У березні 1918 року Бессарабія, румунська провінція в Росії, приєдналася
до нової пан-румунської будови, на базі принципу національного самовизначення. Тріанонський договір був підписаний для встановлення кордонів нової Угорщини з її
сусідами: Австрією, Чехословаччиною, майбутньою Югославією та з Румунією.

Кінець
Першої світової війни відбувся ще у листопаді 1918 року, коли Німеччина здалася
франко-англо-американським військам. Але угорське населення та його еліта не
змирилися із закінченням війни, а вдалися до революційної форми повалення
існуючого порядку за зразком більшовицької революції під керівництвом Леніна в
Росії в 1917 року. Таким чином, заснована в 1919 році Радянська республіка
Угорщина розпочала війну проти Чехословаччини та Румунії для повернення
територій, що належали її до тоді. Перемоги чехословацької та румунської армій
призвели до окупації Будапешта румунською армією та розпуску радянської Угорщини.
На початку 1920 року нарешті міг бути підписаний настільки бажаний мир з Угорщиною.

Історик Іоан Скурту описав клімат початку 1920-х років у
східній половині колишньої Австро-Угорщини, який передував підписанню мирного
договору: «Тріанонський договір був підписаний після бурхливих дебатів за
участю угорської делегації, починаючи з січня 1920 року, яка прагнула отримати збереження цілісності Угорщини, заперечуючи вимоги та рішення румунів, словаків, хорватів і словенців, які об’єдналися і створили нові
держави. Договір був підписаний із запізненням і тому що, угорська делегація на чолі з Альбертом Оппоні бачила, що на мирній конференції вона не скористалася успіхом, оскільки рішення там
ґрунтувалися на принципі національного самовизначення, тобто на волі народів.
Президент конференції, прем’єр-міністр Франції Александр Міллеран, оцінив, що народи ще восени 1918 року
вільно вирішили свою долю. Таким
чином, аргументи делегації
щодо збереження тисячолітньої Угорщини не змогли бути задоволені».

Румунія виграла внаслідок підписання Тріанонського
договору не лише тому, що вона була у таборі переможців, але й тому, що мала
певні аргументи. Іоан Скурту пояснює: «Основним аргументом було рішення
Національної асамблеї в Алба-Юлії, яка була представницькою нарадою. Ті 1.228 делегатів,
обраних у всіх дільницях Трансільванії, мали повноваження, тобто обов’язкові мандати, голосувати за об’єднання Трансільванії
з Румунією. По-друге, відбулася
конвенція у серпні 1916 році, на базі якої Румунія вступила у війну на запит Антанти, де
детально були передбачені кордони Румунії, у тому числі з Угорщиною. Третім
аргументом був внесок румунської армії у перемогу Антанти, оскільки вступом Румунії у війну, влітку 1916 року,було звільнено
західний фронт, французький, що призвело до переміщення австрійських та
німецьких військ на румунський фронт. У Румунії велися великі битви, такі, як
влітку 1917 року в Мерешть, Мерешешть та Ойтузі, де військові сили Центральних держав зазнали значних втрат, що
сприяло перемозі Антанти в 1918 році»

Стосовно об’єднання від 1918 р., закріпленого Тріанонським договором 1920 року, історик Ніколає Йорга писав: Нашу шану слід
віддати всім румунам, від найвищого військового та політика до останнього селянина,
одягненого у військовий одяг. Усі румуни внесли свій внесок у цю перемогу, але
Румунія мала виняткове покоління еліт, яке зробило це можливим. Король Фердинанд і королева Марія,
безумовно, повинні посідати перші місця у списку покоління з 1918 року. За ними йдуть політики Іон І.К. Бретяну, Юліу Маніу, Васіле Голдіш, Штефан Чічо-Поп, Джордже Поп де Бисешть, Іон Інкулец, Пантелімон Халіпа,
Іон Ністор,військові, такі як лейтенант Екатеріна Теодорою, капітан Грігоре Ігнат, генерали Константин Презан, Александру Авереску, Єремія Грігореску та багато
інших. Але Румунія поплатилася
за ту чудову перемогу 1918-1920 років, і Іон Скурту розповідає про це: «Маленька Румунія поплатилася багато,
насамперед поплатилася кров’ю. Статистики свідчать про те, що приблизно 800.000
румунів загинули під час боїв через хвороби, нестачу та жертви, яким вони
піддалися за ці два роки участі у війні. Румунія також мала дуже важливі
матеріальні та духовні витрати через те, що німецькі, австро-угорські,
болгарські, турецькі окупанти пограбували протягом часу окуповану територію.
Також не забудьмо про те, що уряд Румунії з міста Яс надіслав до Росії скарб
Румунії, два транспорти, один у грудні 1916 р., та ще один у липні 1917 р.,
скарб, який не був повернутий ніколи. У підписаному офіційному документі чітко
зазначено, що російська сторона бере на себе відповідальність за його
транспортування та доставку до Румунії».

100 років тому Тріанонський договір
підтвердив реальність того часу та волю тогочасних людей. Це був початок нової ери, якої
прагнули тогочасні люди.

Французький географ Еммануель де Мартонн був одним з найбільш
прорумунських іноземців у першій половині ХХ століття. Дехто вважає його навіть
найбільшим румунофілом тих часів. Саме він є автором досліджень та карт
Румунії, які зіграли важливу роль у демаркації кордонів нової унітарної держави
після Першої світової війни. Студент видатного французького географа Поля
Відаля де ла Блаша, Мартонн почав вивчати географію Румунії в перші роки ХХ
століття завдяки дружбі з румунським есеїстом Помпіліу Еліаде.

Після закінчення Першої світової війни розпочався інший вид війни -
лобіювання і війни карт. Фактично, війна лобіювання велася постійно, вона
будучи нічим іншим, як прихована частина відкритої війни. Гевін Боуд викладає
французьку мову та культуру в Університеті Сент-Ендрюса, найдавнішому виші
Шотландії. Вивчаючи особистість Еммануеля де Мартонна, він дійшов і до
досліджень Румунії. Боуд зазначив, що румунська пропаганда у французьких ЗМІ
була одним з найефективніших шляхів, який румунська дипломатія використала для
досягнення своїх цілей. «У Франції, де отримали освіту більшість її
інтелектуалів, Румунія знайшла найбільш голосну та ефективну підтримку.
Румунський міністр у Парижі Віктор Антонеску розробив план шляхом надання субсидій
французьким газетам і створив 1 січня 1918 року відділ зв’язків зі ЗМІ. Таким
чином румуни завалили грошима французьку пресу фінансуючи сприятливі румунській справі статті. У той же час, вони
створили журнал «La Transylvanie/Трансільванія» для захисту прав мешканців
Трансільванії, Банату і Буковини, а також газету під назвою «La
Roumanie/Румунія». Крім роботи на МЗС Франції, Еммануель де Мартонн допоміг
цьому в пропагандистському напрямку. Наприклад, у березні 1918 року була
опублікована стаття кореспондента газети «Le Matin/Ранок» у Румунії Франсуа Лебруна «Добруджа:
історичний, географічний, етнографічний та статистичний ескіз. У передмові до
книги Мартонн виклав свою думку на підтримку румунського протесту пишучи, що
«ще не запізно, щоб просвітити громадську думку про Добруджу. Болісна мирна
угода, яку Румунія була змушена підписати з приставленим до горла ножем буде
переглянута, як буде переглянута і доля Румунії та слов’янських народів, які
знаходяться під ненависним ярмом.»

Своє дослідження про Трансільванію де Мартонн почав з встановлення меж
угорської території, яка не узгоджувалася з румуномовним населенням. Крім
наукової строгості Еммануель де Мартонн мав і великий літературний талант, його
наукова діяльність супроводжувалася блискучою літературою складовою. Де Мартонн
був зачарований карпатськими краєвидами, Трансільванією і румунськими селянами.
Розповідає Гевін Боуд: «Еммануель де Мартонн надав наукову вагу славному
румунізму. Для цього географа Румунія мала або бути карпатською нацією, або не
бути взагалі. Ось цікава цитата в цьому сенсі: «покидаючи Бухарест, з перших
кроків в напрямку на північ, блакитна лінія Карпат /«la ligne bleu des
Carpathes», що є перефразуванням словосполучення «блакитна лінія Вогезів» «la
ligne bleu des Vosges»/ видніється на чистому небі. Ширячись високо над полями, на яких
можна побачити, скільки вдається охопити оком, нескінченне багатство врожаїв,
тінь Карпат лягає на всю Румунію. Вони не є, як можна здатися кинувши короткий
погляд на атлас, природною межею, етнічним, політичним або економічним бар’єром.
По обидва боки Карпатської дуги, що тягнеться від Буковини до Залізних воріт,
ви почуєте ту латинську мову, яка дуже близька до нашої. Тут можна побачити ті
самі конічні дахи будинків, ті самі чудові народні костюми, які нагадують
туніки та штани дакійців, зображених на Колоні Траяна… Ті самі примітивні
вози, до яких запряжені буйволи з довгими вигнутими рогами, ті самі пісні і танці, ті
самі ідеали… Немає кордонів для чабана та його отари».»

Великим випробуванням для румунів і для Еммануеля де Мартонна разом з
ними були зусилля заради створення Великої Румунії, – каже Гевін Боуд. «Починаючи з січня 1919 року
географічний досвід Еммануеля де Мартонна був використаний на Версальській
мирній конференції. У 4 великих дослідженнях про 4 затребувані провінції,
Румунія, як вона виглядає сьогодні, спеціально організована структура, була в
центрі його роздумів. Де Мартонн поставив картографічну мову на службу
румунській справі. Заголовок його кольорової карти «Розподіл національностей на
територіях, де домінують румуни» далекий від того, аби називати його нейтральним заголовком карти.
Він спрямовує читача до певних висновків. Використання червоного кольору, хоча
він не єдиний, хто використовував його для представлення румунів, підкреслює ті
регіони, де більшість складає румунське
населення. Більше того, карта Мартонна усуває меншини нижче 25% з усіх
регіонів. Презентуючи більшість регіонів кольором більшості, міські
національності були представлені в поодиноких маленьких колах. Цей
картографічний підхід демонструє вплив його наставника Відаля де ла Блаша,
фаворизуючи більш відсталі, сільськогосподарські регіони, де припускалося, що
була гармонія між людьми та землею. Таким чином, регіональна географія та
симпатія до румунського селянина йшли рука об руку.»

На Мирній конференції прихильне ставлення Еммануеля де Мартонна до
Румунії виявилося переможним. Це була перемога віри і прагнення до пізнання.

На початку 1918 року Перша світова війна була далеко не завершена. Велике зіткнення між двома основними військовими блоками, Антантою та Центральними державами досягло пароксизму, і ні одна не хотіла здаватися. У такій ситуації президент США Томас Вудро Вільсон намагався встановити мир. У цьому сенсі він та його оточення розробили знамениту декларацію в 14-ох пунктах, яка мала бути основою для сталого миру.

Разом з істориком Йоаном Скурту ми розглянули принципи Вільсона, атмосферу, в якій вони з’явилися, і те, що вони пропонували: «Працювалося над проектом, який був запропонований воюючим державам, враховуючи, що вони згодяться, що мало призвести до встановлення сталого миру, з тим, щоб не повторити таке зіткнення. Отже, 14 пунктів, представлених президентом Вільсоном, були, по суті, пропозицією про мир та післявоєнний світоустрій. Ми можемо констатувати, що малося на увазі, щоб ні переможена сторона, ні переможна сторона, ні Антанта ні Центральні держави не мали виграшу в результаті військового протистояння, але щоб було досягнуто певної демократизації міжнародних відносин. По-перше, передбачалося виведення військ з окупованих територій для повернення до національних кордонів. По-друге, багатонаціональні держави повинні були забезпечувати автономію народів всередині них, щоб вони користувалися правами та свободами, але в межах цих імперій.

Заява Вільсона хотіла бути миротворчою, відновлюючою того, що було до 1914 року, а також інноваційною. Це випливало з того, як розглядалися багатонаціональні імперії. Іоан Скурту: Що стосується Росії, то малося на увазі тримати її в існуючих кордонах ще до початку війни і навіть бажання того, що до неї буде доброзичливе ставлення, щоб вона прилучилась до ідеї створення Ліги Націй, організації до якої країни б направили делегатів для обговорення і вирішення міжнародних питань. У січні 1918 р. російська революція вступила у свою радикальну більшовицьку фазу, почалася громадянська війна. Бессарабія проголосила свою автономію і готувалася проголосити свою незалежність та об’єднатися з Румунією. Що стосується Австро-Угорщини, вона мала на меті зберегти цю імперію, надаючи широку автономію народам, що входили до її складу.

Але нації багатонаціональних імперій хотіли іншого порядку, тобто національних держав. Іоан Скурту розповів, як реакції народів Австро-Угорщини були спрямовані протистояти принципам Вільсона: Ці 14 пунктів мали надзвичайний політичний та психологічний вплив. В першу чергу тому, що йшлося про укладення миру без анексій, про післявоєнний світоустрій у такий спосіб, щоб більше не було війни, і було написано слово дуже дороге пригнобленим народам, а саме автономія. У січні 1918 року румуни в Австро-Угорській імперії, як і інші народи, мали на меті ніщо інше, як автономію. Цього вони вимагали упродовж часу, особливо після 1867 року, і на це сподівалися в той час. Питання об’єднання з’явилося восени 1918 року, коли імперія почала почувати себе все гірше і з’явилася перспектива розпаду. Ці народи вирішили взяти долю в свої руки, а потім прийняти рішення про державоустрій.

На з’їзді в Римі, в квітні 1918 року, народи австро-угорської імперії вирішили розпочати масштабну кампанію на європейському та світовому рівнях для визнання власного права вирішувати своє політичне майбутнє. У Сполучених Штатах було проведено мітинги представників націй Австро-угорщини та мобілізовано і діаспори, що проживали в США. Крім того, статті в американській пресі підтримували претензії націй на шкоду тим, хто вимагав збереження австро-угорської монархії. З кінця серпня 1918 року мітинги та медіа кампанії були спільними румунів, сербів, хорватів, чехів, словаків, італійців та поляків, які прийняли анти-габсбурзькі резолюції.

Політичні принципи Вільсона не були добре прийнятими європейськими державами. Зокрема, Франція та Сполучене Королівство хотіли, щоб Центральні держави вважались виноватими щодо початку війни та були покарані. Нарешті, президент Вільсон поступився тиску громадськості. Іоан Скруту: Кампанія завершилася 20 вересня 1918 року, коли президент Вілсон вирішив прийняти представників національностей у Білому домі. Кожен наполягав на власну справу, президент був поінформований про проведені кампанії, і як висновок цих обговорень він сказав, що він переконаний в тому, що подвійна австро-угорська монархія більше не заслуговує на життя. Не було питання про збереження територіальної цілісності Австро-Угорщини. Він був переконаний, що народи в цій монархії мали право і свободу і підтримку США для вирішення своєї долі.

Внаслідок зміни політики у Вашингтоні, з’явилися національні держави як Польща та Чехословаччина, а інші, такі як Румунія та Югославія, перевизначалися. Але навіть якщо політичні принципи Томаса Вудро Вільсона були переглянуті, філософські зробили кар’єру. Окреслювався інститут світових націй, міжнародна агора, закладались основи сучасного міжнародного права. Ідеал вічного миру Вільсона, незважаючи на загальний скептицизм, заклав хороший початок для діалогу.

Століття Великої Румунії також означає участь інших в зусиллях Великої війни та усунення її наслідків. Національні меншини в Румунії до 1918 р. також брали участь у створенні Великої Румунії, і однією з цих меншин була єврейська. Хоча без прав, багато з них увійшли у ряди армії, брали участь як санітари на фронті чи робили благодійні внески, щоб війна стала менш тяжким тягарем. Наприкінці конфлікту вони отримали румунське громадянство і, разом з ним, всі права демократичної держави.

Участь євреїв у важливих моментах сучасної історії Румунії починається з війни за незалежність 1877-1878 років. У цій війні євреї були солдатами, офіцерами, лікарями та санітарами, на лінії фронту або за цією лінією, в лікарнях і повсюди, де поставала необхідність лікувати страждання поранених. У нападі для завоювання редуту Грівіца військовою одиницею на чолі з капітаном героєм Вальтером Меречіняну, поряд з ним та іншими героями втратив життя і єврей Мауріцій Броцінер. Маріус Попеску, історик Румунського Центру історії євреїв стверджує, що жертва Броцінера не була одиночною. Під час Другої Балканської війни 1913 року, в румунській армії воювали солдати євреї. Одним з них був капітан Армін Яслович, лейтенант у війні 1877-1878 років, і майор в 1916 році на початку Першої світової війни.

Маріус Попеску ствердив, що участь румунських євреїв в Першій світовій війні була пропорційною, порівняно з числом членів інших єврейських меншин європейських країн: У Старому Королівстві, єврейське населення налічувало близько 230.000 людей, з яких мобілізованих євреїв – 23.000, тобто рівно 10% від загального єврейського населення. Ця цифра дорівнює цифрам інших країн, які мали єврейські громади, і де приблизно однаковий відсоток євреїв взяли участь у війні. Із загальної кількості євреїв, які взяли участь у боях, 882 особи загинули, 825 – були поранені, 449 – були взяті в полон, а 3.043 – пропали безвісті. Отже, це була досить чисельна мобілізація.

Але й єврейські цивільні особи також написали почесні сторінки героїзму під час війни. Таким був приклад єврея в Румунії, окупованій німцями наприкінці 1916 року. Маріус Попеску: Я хотів би навести приклад героя, який був нагороджений посмертно, звали його Герман Корнхаузер. Він був родом з міста Тирговіште, а в грудні 1916 р. придбав харчові продукти та цивільний одяг і допомагав взятим у полон німцями румунам у німецьких таборах. Він навіть посприяв втечі ув’язнених з цих таборів, але його спіймали окупаційні німецькі війська, засудили до смерті та стратили. Його було нагороджено посмертно орденом За мужність, 2-го класу. І подібно Корнхаузеру, були багато інших актів героїзму та хоробрості.

Єврейські громади в повній мірі брали участь у військових діях Румунії 1916 року. Зусилля збільшилися в 1917 році, коли влада знайшла притулку в Молдові, і румунська та російська армії протиставилися Центральним державам на лінії Карпат і ріки Сірет. Маріус Попеску: Інший аспект, який не має зв’язку тільки з внеском євреїв у героїчних подіях, є той що стосується єврейських громад, які поза лінією фронту ретельно підтримували військові зусилля країни. Тобто не йшлося тільки про боротьбу з рушницею в руці, але й про матеріальний внесок. Під час війни був створений Допомоговий комітет Союзу земних євреїв, гілки якого були розповсюджені по всій країні. Його метою було збирання продуктів і грошей, як допомога під час війни. Цей комітет співпрацював з іншими установами, такими як Червоний Хрест, Сім’я борців, лікарняні мережі Королева Марія тощо. Участь була цілковитою з боку єврейських громад. Синагоги, єврейські школи, вся мережа специфічних установ цієї громади були в розпорядженні румунської армії. Хочу згадати, що під час війни євреї не були румунськими громадянами. Ці люди взяли рушниці в руки і воювали, хоча й не були громадянами Румунії.

Настання миру не означало подолання труднощів. Маріус Попеску розповів, як деякі євреї були задіяні в процесі реконструкції: Важливі суми грошей були надані індивідуально. Наприклад, дуже заможний єврейський промисловець Ботошанського повіту по імені Фредерік Костінер переказав 20.000 леїв на рахунок благодійного фонду для придбання землі для нащадків селян, що впали в боях. Цей чоловік був регіональним благодійником і цим жестом він хотів подякувати жертвам війни.

Лояльність євреїв румунській державі була визнана самим королем Румунії Фердинандом І: Наприкінці війни король Фердинанд зробив важливу заяву. Він сказав: Я давно прийшов до цієї думки, і я радий визнати, що не помилився. А саме те, що всі мешканці румунських земель, незалежно від раси і походження, відчувають ті ж високі почуття братства. Ця заява стала свого роду визнанням заслуг усіх тих, хто брав участь і допоміг під час війни.

Остаточна вдячність прийшла разом із скасуванням статті 7 Конституції 1866 року. Конституція Великої Румунії 1923 року надавала прав всім її громадянам незалежно від релігії.

Народився в 1866 і помер в 1954 році, Огюст-Фелікс-Шарль де Бопуаль, граф де Сент-Олер, приїхав до Румунії як посол Франції у бурхливому 1916 році, коли Румунія вступила в Першу світову війну. Щоденник колишнього дипломата. У Румунії, 1916-1920 рр. є спогадами графа посла про глибокі перетворення, що відбувалися перед його очима.

Книга є одним з найбільш важливих і потужних джерел інформації про політичні ігри і трагедії, які мали місце в кінці Першої світової війни. Румунофіл, антикомуніст і прихильник вступу Румунії у війну, Сент-Олер має гострий аналітичний розум, коли дивиться на навколишній світ, і є провидцем, коли йдеться про хід історії.

Історик Аліна Павелеску рекомендує нам прочитати мемуари Сент-Олера двічі: Першу сцену, яку я прочитала в книзі, була розповідь Сент-Олера про його зустріч з Арістіде Бріаном, перед від’їздом з Румунії. Він пише: робочий стіл цієї людини був таким же порожнім, настільки порожньою від ідей була його голова. Раптово, він став мені дуже симпатичним, і я подумала, що він заслуговує подяку від всіх людей, які відкладають на невизначений строк привести в порядок папері на своїх робочих столах. Я рекомендую вам двічі прочитати цю книгу. Перше читання здійснюватиметься дуже добре для нас, румунів, бо воно дуже сприятливе нам. Книга ця є більш сприятливою нам ніж багато інших спогадів румунів його часу, тому що Сент-Олер був персонажем закоханим у королеву Марію. Він чудово розповів про здатність до самопожертви румунів і про їх щедрість, розповів про румунський політичний клас так, як ми не звикли про це розповідати. Більш приємним є для нас читати Сент-Олера, коли він так красиво говорить про румунів, тим більше що він досить критично ставиться до французького політичного класу.

Граф Сент-Олер був обдарований чудовим інтелектом і тому добре зрозумів в якому середовищі він буде жити. Аліна Павелеску вважає, що друге читання допомагає нам краще бачити спостереження автора: Я рекомендую і друге читання, тому що тільки на перший погляд Сент-Олер є джерелом, якого легко виявити в пейзажі. Чому? Тому що він є аристократом-представником республіки, є консерватором, який служив в якості дипломата лівому уряду, є цивільною особою, яка прокидається ув’язненим, у певний момент, поряд з багатьма іншими, в середовищі, домінованому війною, військом, військовиками та їх логікою. Ми знаємо, як закінчилася ця історія, але коли ми читаємо мемуари Сент-Олера не знаємо, як вона закінчиться. Щоправда, він пише свої спогади в 1953 році, отже, знає, якою була доля Великої Румунії, він нарешті отримав деякі підтвердження тих критичних зауважень зроблених ним після миру укладеного після Першої світової війни. Але він не знає, яким був кінець режиму успішно встановленому Радянським Союзом у Другій світовій війні. Щоразу, перед читачем постає можливість зрозуміти, як люди бачили ці речі на різних стадіях, коли вони не знали як ця історія закінчиться. Будучи французом, він належав суспільству, яке, в той час, ставилося набагато сприятливіше до росіян, ніж румунське суспільство. Французи любили росіян, і, можливо, до цих пір люблять їх, набагато більше, ніж любили їх ми румуни. Сент-Олер не був палким прихильником Росії, я сказала б що навіть навпаки, він не тішив себе ілюзіями про Царську Росію, у момент коли входив у контакт у Бухаресті з представниками Росії, з якими велися переговори про вступ Румунії у війну.

Фахівець з історії літератури Дан К. Міхейлеску розповідає про те, як інші бачили Сент-Олера: I. Г. Дука дуже добре вміє домінувати дипломатичний світ, має велику проникливість і кмітливість в читанні жестів і слів дипломатів і порівнює їх: Поплевського, росіянина, який не користувався популярністю серед своїх більшовиків, з лордом Барклей, британцем, який був під впливом банкіра Жана Хріссовелоні. І пише також про Сент-Олера: Господи, ця людина була чесною!, як і всі французи, він не міг адаптуватися. Адаптуватися до румунської трансакціональності, візантинізму було дуже важко. Сент-Олер не вмів маневрувати між консерваторами германофілами Маргіломаном і Карпом і франкофілами Бретіану, Дука, королевою Марією та Барбу Штірбеєм. Трохи-потроху Дука показує, як вдається французу адаптуватися до ситуації і як він стає експертом в області меркантильної психології румунів.

Спогади Сент-Олера свідчать про те, що граф був провидцем, у смислі що він передбачив провал комунізму. Дан К. Міхайлеску: Я захоплююся цією людиною, тому що він вмів бути справжнім представником правого політичного крила, консерватором, який не боявся, в Європі із ЗМІ лівого спрямування, під час громадянської війни в Іспанії, бути на боці націоналістів Франсіско Франко. Сент-Олер був онуком полковника Бопуаля, який воював у Вандеї, де мали місце найгірші масові вбивства тієї європейської катастрофи, якою була французька революція, мати більшовицької революції. Ця людина стояла дуже близько до верхівки румунської влади, яка зробила Велику Румунію. Він був поряд з королем Фердинандом, королевою Марією, Барбу Штірбеєм, І.Г.Дукою і розповів, щоправда суб’єктивно, про ці великі події.

Книга графа де Сент-Олера є книгою людини, яка зрозуміла світ, в якому вона жила, і бачила його майбутнє. Яке, як правило, пофарбоване в чорний колір.

Наприкінці Першої світової
війни і переможці, і переможені завершили воєнні дії маючи в пам’яті свіжі
спогади пережитих трагедій, а також з полегшенням і надією на те, що весь цей
жах нарешті закінчився. Румунія була в таборі переможців і возз’єднання з
Банатом, Буковиною і Трансільванією в листопаді – грудні 1918 року призвело до
народження нової Румунії, Румунії, про яку багато хто навіть не мріяв.

У 1918 році на карті
Центральної та Східної Європи з’явилися нові держави, серед них і Велика
Румунія. Нові реалії призвели до перегрупування політичних структур за
національними ознаками і до останнього прояву сучасності – боротьби проти
імперій. Принцип національного самовизначення на основі етнічної більшості зіграв
вирішальну роль у формуванні нових державних суб’єктів та досі діє в
міжнародних відносинах.

Країни Антанти як переможці
у Великій війні висунули свої вимоги переможеним Центральним державам. Крім
того, що зазнали значних територіальних втрат Німеччина, Австро-Угорщина та їх
союзники були змушені заплатити репарації за воєнні збитки. У 1916 році Румунія
уклала з союзниками договір про вступ у війну на боці Антанти і мала право
вимагати максимуму під час укладення мирного договору.

Про те як європейські
країни вийшли з першої в історії Європи великомасштабної війни розповідає
історик Йоан Скурту, викладач кафедри новітньої історії Історичного факультету
Бухарестського університету. Перемир’я означало припинення військових дій і на
цьому тлі можна було скликати мирну конференцію, яка почала свою роботу в січні
1919 року. У цьому контексті були підписані договори з кожною країною альянсу
Центральних держав. Найбільш важливим був договір підписаний з Німеччиною 28
червня 1919 року, що містив положення про позицію Німеччини у відносинах з
іншими державами. У ньому Німеччина зобов’язалася визнати нові кордони Румунії,
виплатити репарації за завдані збитки
під час окупації і особливо за введення в обіг леїв через Генеральний банк
Волощини, що не мали покриття в золоті і були валютою окупанта. Решта положень
стосувалися інших країн, і цей документ став основним договором мирної
конференції, відомим під назвою Версальський договір. Решта договорів з кожною
країною окремо були підписані теж у Версалі, але в різних палацах, тому і мають
різні назви.

Румунська громада в
Австро-Угорщині виступила за об’єднання з Румунією. 28 листопада 1918 року за
ініціативи Румунської Національної Ради, члени Генерального Конгресу Буковини в
Чернівцях одноголосно, за підтримки більшості німецьких і польських
представників, проголосували за об’єднання з Румунією. А 1 грудня 1918 року на
Національних зборах в Алба-Юлії і румуни Банату та Трансільванії проголосували
за об’єднання з Румунією. Резолюцію Національних Зборів про возз’єднання
зачитав Васіле Голдіш, а 3 грудня делегація у складі Александра Вайди Воєводи,
Василя Голдіша та греко-католицького і православного єпископів Юліу Хоссу,
відповідно, Мірона Крісті вручили Резолюцію Національних Зборів в Алба-Юлії
королю Фердинанду. 25 грудня 1918 року Королівським указом проголошується
створення Великої Румунії.

Проте, нова держава мусила
здобути міжнародне визнання, та це виявилося нелегким завданням. Говорить Йоан
Скурту: Проблема полягала в тому, що Йонел Бретіану, який очолив румунську делегацію на Мирній конференції, думав, створив собі ілюзію, що
Румунія буде розглядатися на рівних з іншими. Так само як ми воювали на рівних,
понесли втрати, – казав він, – ми маємо були рівними й на мирній конференції. Але там була сформована група країн Рада
п’яти, яка в дійсності складалась з чотирьох країн: США, Великобританії,
Франції та Італії, і котра приймала остаточні рішення. Звичайно Бретіану вимагав дотримання принципу рівності між країнами переможцями. Але навіть президент США
В.Вільсон заявив ще до початку роботи конференції, що місце і роль кожної
країни залежить від її військової сили. Румунія в порівнянні з тими державами, не
була великою військовою силою. В цьому полягала головна проблема. Звичайно,
були деякі непорозуміння щодо підписання сепаратного миру, зокрема пов’язані з
тим, що нібито договір 1916 року не стосується Бессарабії (нинішньої Республіки
Молдова), а тільки румунських територій в складі Австро-Угорщини. Потім були
проблеми, пов’язані з репарацією збитків, з вільним транзитом товарів, людей і
майна Антанти, що знаходилися на території Румунії, а також із захистом нацменшин.
У зв’язку з цим я хотів би навести слова Бретіану про те, що Румунія готова в
будь-який час надати меншинам ті самі права, що й держави Ради чотирьох. Інакше
кажучи, він вимагав не дискримінувати Румунію, Чехословаччину, Югославію та
Грецію. Звичайно пропозиції Бретіану не знайшли підтримки.

Урешті-решт прем’єр-міністр
Бретіану добився визнання нової держави за підтримки Франції,
але свій підпис на Мирному договорі поклав Александру Вайда Воєвод перший
трансільванець на посаді прем’єр-міністра Великої Румунії. Велика Румунія була грандіозним
проектом, який став реальністю завдяки внеску всіх румунів, але кілька особистостей мали месіанську роль: король Фердинанд I, його дружина Марія і
ліберальний політик Йонел Бретіану. Текст Королівського указу від 25 грудня
підтверджує, урочисто і чітко, національну волю. З огляду на одноголосне рішення Національних зборів в
Алба-Юлії, Ми постановили і проголошуємо: землі, охоплені рішенням Національних Зборів
в Алба-Юлії 18 листопада і грудня 1918 року є і навічно будуть возз’єднані з Королівством Румунії.