Tag: письменниця

Елізабет
Полін Оттілія Луїза де Від народилася
29 грудня 1843 року в герцогстві Нассау,
нині земля Рейнланд-Пфальц, на заході
Німеччини. Через 26 років, у 1869 році, вона
стала королевою
Румунії, країни у Східній Європі, яка
майже чотири століття перебувала під
впливом Османської імперії, країни, яка
шукала шлях до модернізації. Вийшовши
заміж за принца Кароля I Гогенцоллерн-Зігмарінгена
через три роки після того, як він зайняв
престол королівства
Румунії у 1866 році, Єлизавета
повністю ототожнювалася зі своєю місією
суверена: вона була поряд
зі своїм чоловіком і
румунською нацією в усі ключові моменти
історії. Брала
участь у лікуванні поранених на фронті
війни за незалежність 1877-1878 рр., заснувала
товариство «Королева Єлизавета», яке
заклало основи системи благодійності
в Румунії, підтримувала
соціальні програми для знедолених.
Сліди участі королеви можна побачити
скрізь в історії Румунії другої половини
19 століття, а
історики написали книги, в яких показали
масштаб її особистості.

Але
королева Єлизавета також була
інтелектуалкою в прямому сенсі цього
слова. Вона була не тільки покровителем
мистецтв в Румунії, а й письменницею та
перекладачем, під сильним впливом
християнської духовності. Вона написала
під псевдонімом Кармен Сільва понад
1000 віршів, 90 оповідань, зібраних у
чотирьох томах, 30 театральних
п’єс і чотири романи. Її
твори
перекладали на румунську
мову такі відомі
імена румунської літератури, як Міхай
Емінеску, Джордже
Кошбук, Міте Кремніц, Адріан Маніу.
Культурні
занепокоєння
та мислення відповідали її фізичній
присутності. Від французького письменника
П’єра Лоті (1850-1923) залишився реалістичний
опис першої королеви Румунії: «королева
була високою,
очі блакитні й трохи невпевнені; вона
уважно дивиться в очі інших, щоб швидше
вгадати їхні думки. Тонкі
дугоподібні брови – дуже
мобільні; гармонійні вуста звикли
посміхатися, показуючи
дуже білі і красиві зуби. Під цим сяйвом
розуму, доброти, щирості, з якою вона
зустрічає своїх гостей, криється тінь
глибокої скромності, наївного здивування,
коли вона
відгукується на прізвисько «Ваша
величність»…

Останні
редакції творів королеви Єлизавети
включають два типи письма, які залишилися
неопублікованими. Йдеться про листування
з її чоловіком Каролем
I у двох томах «З ніжною любов’ю,
Єлизавето…Завжди тобі
вірний, Кароль»,
і книгу роздумів та есе
«Душевні слова».
Письменниця Татяна
Нікулеску прокоментувала книгу
«Душевні слова»
та вказала на духовну глибину королеви,
яка перевершила її образ:
«Перед
тим
як мені довелося прочитати ці два томи,
у
мене була
уява про
досить статичний
образ
королеви Єлизавети, образ королеви-декоративної
жінки, як ми бачимо у фільмах чи біографіях.
Лише листування показало
мені надзвичайну жінку, надзвичайно
живу й тонку у всьому, що вона писала.
Листування, а
також «Душевні слова»,
– це моменти особистих роздумів. Це
підручник історії, це виявлення
основних думок королеви Єлизавети, але
це, можливо й
молитовник,
книга
теологічних
роздумів
або духовний щоденник. Напевно, все в
одному. Ми говоримо
про королеву,
яка наприкінці 19 століття вже мала
згуртовану та живу християнську
духовність, у світі, де лунали
всілякі вагання та
різноманітні дослідження в питаннях
християнської теології та християнської думки».

У
свою чергу, письменниця Таня Раду
показала, як релігійне
виховання королеви
Єлизавети допомогло
їй бути такою хорошою людиною і оціненою
іншими: «Перед нами – цілюща книга за
розміром її автентичності. Королева
Єлизавета підняла дуже
високо планку духовного
досвіду існування, життя, особливо коли
хтось займає провідну роль, у країні,
яка ще формується. Король Кароль
I зіграв цю роль дуже винятково, а тепер
ми детальніше дізнаємося, якою була
роль королеви Єлизавети. Принцеса
Єлизавета отримала надзвичайно ретельне виховання й
далеко за межі звичайного
в князівських будинках того часу.
Прикладом використаних методів було
те, що вона проводила уроки релігії
разом із матір’ю щодня о 6 годині ранку.
Здається, що саме ця сувора
і гнітюча дисципліна зрештою перетворила
її на надзвичайно чутливу
істоту, надзвичайно лагідну та обдаровану
іншим, зберігаючи при цьому авторитарну
силу того, хто має духовне покликання
і керується ним».

Королева-письменниця
Єлизавета відповідала вимогам свого
часу до кінця свого життя.
Вона була поряд
з королем Каролем I 45 років, аж до його
смерті в 1914 р. А 18 лютого 1916 р. вона також
відійшла у вічність, на
72 році життя.

Нещодавно в столичному
книжковому магазині «Гуманітас Чішміджіу» відбулися дебати на тему «Жінка в
громадському просторі». Подія була
організована ПЕН-клубом Румунія. Гостями заходу були Магда Кирнеч, голова ПЕН-Румунія,
письменниці, журналістки й перекладачі Світлана Кирстян, Адіна Дініцою, Іоана
Билдя Константінеску та письменник, перекладач і журналіст Богдан Гіу.

За
підсумками дебатів, запропонованих ПЕН-Клубом Румунія, ми запросили Світлану
Кирстян та Адіну Дініцою розповісти про умови й можливості жінки-письменниці в
румунському громадському просторі. Світлана Кирстян є автором збірок віршів
Квітка лещат (видавництво Картя Роминяске, 2008 р.), відзначеної найважливішими румунськими літературними преміями,
та «Гравітація» (Видавництво Трей, 2015 р.), номінованої на премію Радіо Румунія
Културал та Культурна обсерваторія. Літературний критик, журналіст та
перекладач з французької, редактор «Культурної обсерваторії» Адіна Дініцою
співпрацює з такими публікаціями, як: Літературна Румунія, Стара дилема,
Дилеатика та з радіостанцією Радіо Румунія Културал. Вона є автором книги «Проза
Мірчі Неделчу. Сила літератури перед політикою та смертю» (видавництво Tracus
Arts, 2011 р.). Ми запитали цих двох письменниць, як вони оцінюють роль письменниць
у громадському просторі.

Світлана Кирстян: «Мені
прийшла на думку стаття, яку я нещодавно прочитала в «Scottish Pen», котра досі
не дає мені спокою, тому що там я знайшла певні дані. Коротше кажучи, використовуючи
дані й цитати, авторка статті приходить до висновку, що все що роблять чоловіки
є визначальним для всього людства, в той час як зроблене жінками залишається визначальним лише для жінок. Інакше кажучи, все, що
пишуть чоловіки, є представницьким для всього людства, в той час як те, що
пишемо ми, жінки, залишається репрезентативним лише для жінок. Авторка статті
посилається на конкретний випадок: письменниця, яка надіслала рукопис свого
твору на електронну пошту 100 редакторів. П’ятдесят повідомлень вона відправила
від свого імені, а інші 50 – від імені одного чоловіка. Як автор-жінка вона
отримала сім відповідей, а в другій ситуації – сімнадцять. Розсудіть самі, чи це
дійсно так.»

Адіна Дініцою: «Загалом,
літературна критика є сильною стороною в галузі літератури, літературні критики
у своїх розсудах про літературу й про визнання чи ні тексту, виконують і акт
культурної сили, встановлюючи собі певне місце в літературній ієрархії. Я
дебютувала з невинністю людини, яка пише про літературу, без критики, не
думаючи про ідентичність своєї статі. Я намагалася в той момент ігнорувати свою
стать, мені здавалося це природним, це перший крок на шляху до нормальності
критичного й літературного дискурсу. Я хочу, щоб ми почали говорити нормально,
як чоловіки й жінки, без необхідності для нас, жінок, боротися за справу, не
відчуваючи себе маргіналізованими навіть через те, що маємо надлишок політичної
коректності, коли перебуваємо в центрі уваги громадськості.»

Далі Адіна Дініцою розповіла
про втрату невинності моменту дебюту: «Після
дебюту я зрозуміла, що не все так просто. І була змушена усвідомити ідентичність
своєї статі, зрозуміла, що я жінка, а не тільки літературний критик, і що це
створює мені більші труднощі, ніж я думала. І тоді я не відчувала саме
маргіналізацію, але усвідомила той факт, що я літературний критик, але, в той
же час, маю й жіночу ідентичність, і що це ускладнює речі в громадському
просторі ідей і особливо в Румунії, яка має більш традиційний клімат. Я
прочитала на днях, що в 2015 році у європейському індексі статі Румунія
посіла останнє місце, йдеться про дослідження, проведене на європейському
рівні. І висновком було те, що весь ЄС ледь знаходиться на півдорозі в цій
боротьбі за гендерну рівність, за збалансоване громадське представництво між
жінками й чоловіками. Так що на даний момент мені як жінці потрібно боротися
більше, щоб моє слово стало почутим.»

Світлана Кирстян. «Я вважаю,
що навіть не потрібна маргіналізація. Достатньо накласти ярлик, тому що це дуже
тонка манера – я б назвала її навіть збоченою – щоб уникнути прямої
маргіналізації, проти якої набагато легше боротися. Йдеться про накладення
ярликів та упередження, поняття, з якими
ми діємо, які часто походять з області літературної критики, яка є зоною сили.»

Отже ми зараз лише почали
дискусії на цю тему, а для роздумів наведемо слова письменниці Міхаєли Урси в книзі
«Диван письменниці» (видавництво Limes, 2010 р.): «Дуже важливо побачити, чи, з
точки зору самооцінки, письменниці Румунії сприймають себе гармонійно чи
антагоністично, особливо якщо їм здається необхідним проблематизувати зв’язок
між своїм громадським та приватним існуванням, між художньою творчістю та
сімейним життям – відносини, як це можна буде побачити, із нескінченними
ускладненнями й нюансами.»