Tag: поет

Комісія з питань культури
Союзу українців Румунії 7 вересня 2021 року провела культурний захід,
приурочений до 75-річного ювілею відомого українського поета,
прозаїка, літературного критика, журналіста, культурного діяча, головного
редактора україномовної газети «Вільне слово» Івана Ковача.

У заході взяли участь голова
СУР Микола-Мирослав Петрецький, заступник держсекретаря Департаменту
міжетнічних відносин Амет Аледін, члени Бухарестської філії СУР,
колеги, друзі, знайомі тощо. Присутні
говорили про життєвий і творчий шлях поета та про його великий внесок у
розвиток української літератури та українства Румунії. Через стан здоров’я
ювіляр Іван Ковач долучився до події лише по телефону.

Голова
СУР Микола-Мирослав Петрецький відмітив
той факт, що творчість пана Івана Ковача відома як в Румунії, так і за її
межами та висловив свою вдячність за роль,
яку відграв пан Ковач у його кар’єрі: «Хочу привітати пана Михайла Трайсту та
членів Комісії з питань культури СУР за те, що проводять такі цікаві культурні
заходи, показуючи наше багатство, а головно тих людей, які збагачують нашу
культуру. Дуже добре, що ми їх
відзначаємо коли вони ще в житті. Пан Іван Ковач близький мені не тільки з тієї точки зору, що він моя
родина, але й тому що він
разом з паном Степаном Ткачуком, Михайлом Михайлюком, Миколою Корсюком довели
мене до того, щоб я сьогодні виступав у цій якості перед вами, за що я їм дуже
вдячний.»

Заступник держсекретаря
Департаменту міжетнічних відносин Амет Аледін подякував керівництву
СУР за запрошення на заходи, які на
його думку збагачують духовну цінність громади зокрема у таких сферах як культура,
література,
освіта, театр тощо, всі ці події будучи результатом невтомної
праці членів СУР. «Хочу запевнити вас всіх, що Департамент міжетнічних відносин
був та далі буде лояльним вашим партнером, тому що це його місія, але і тому що
його працівники вкладають багато душі у те, що роблять, так як поступають і
члени громад нацменшин. Моє прохання: далі розмовляйте рідною мовою,
спілкуйтеся нею та пишіть рідною мовою бо вона є основною ознакою існування
певної етнічної громади!», -
додав Амет Аледін.

Про значну роль пана Івана Ковача у розвиток української
літератури і не лише розповіла головна редакторка літературного журналу
«Наш голос» Ірина Мойсей: «Хочу сказати, що про взагалі місце і рівень
пана Ковача як митця, як письменника годі говорити, тому що скільких б добрих
слів не було сказано, на
рівні, на горі української літератури в Румунії, він знаходиться на вершині.
Зараз готується до друку ювілейний збірник 75-річчя Івана Ковача, який буде
містити дуже багато літератури стосовно творчості пана Ковача і цікаве саме тим
буде він, що можна буде прослідкувати творчість письменника через призму
літературної критики, через призму поглядів його побратимів, друзів, колегів,
якраз усю еволюцію письменника, як він розвивався. Дуже часто говориться про
пана Ковача з акцентом поет. Хочу сказати, хоч й мало згадується проза пана
Ковача, вона вартує дуже багато уваги, це глибока і дуже сильна проза. Хочу
наголосити кілька аспектів, що пан Ковач не тільки як творець вніс свій великий
внесок в українську літературу, варта загадати і те, що він очолював
літературний додаток «Нового віку» протягом майже 10 років і це стало підґрунтя
того, що народився 1990 року літературний журнал «Наш голос». Яка була доля в чи появився б «Наш голос» без цього літературного додатку сьогодні важко сказати. Ну, але як кажуть «Історія не терпить умовних правил». 29 серпня 1946 року у селі Копачеле Караш-Северінського повіту Румунії народився Іван Ковач, який
пішов своїм шляхом, творчим шляхом, шляхом митця, шляхом культурного діяча. І
сьогодні мені дуже шкода, що його немає серед нас, тому що він надзвичайно
цікавий співбесідник, він надзвичайно цікава людина, начитана людина, з якою
дуже цікаво спілкуватися. Будемо сподіватися, що справи підуть добре і ми
зустрінемося, можливо на його 80-річний ювілей, коли ми відсвяткуємо всі разом з
паном Ковачем.»

«Українська література в
Румунії, відома від Києва до Нью-Йорка, багато в чому завдяки поетові Івану
Ковачу, але і прозаїку. Проза Івана Ковача теж поетична. Іван Ковач зламав
деякі шаблони, відкрив нові шляхи. Він отримав три нагороди Спілки письменників
Румунії, премію імені Ольги Кобилянської, відзнаку від Національної спілки
письменників України. Іван Ковач – велика особистість нашої літератури. Він
заслуговує всіх похвал, але перш за все ми повинні читати його твори бо лише
так насправді можна цінувати
письменника», – відмітив, між іншим, головний редактор часопису «Український вісник» Михайло
Михайлюк.

Редактор літературного
журналу «Українські відлуння» Корнелій Ірод уточнив той факт, що хоча пан Іван
Ковач проявив себе як поет, дві з трьох надані йому премії Спілкою письменників Румунії були за його прозові
твори. Цікавим
є і те, що поезії українського поета Івана Ковача перекладав на румунську мову
зокрема румунський поет Іван Ковач.

Роман Петрашук, який працює у газеті «Вільне Слово» від 2001 року, згадав про
роль Івана Ковача й у
розвиток українського шкільництва в Румунії, коли він був радником у
Міністерстві освіти, а також згадав про його співпрацю з Радіо «Свобода»
(«Вільна Європа»), Національним інформагентства «Укрінформ» та Національним Радіо
України. Про його здобутки у царині української
літератури розповіли також письменник Михайло Трайста та редакторка газети
«Український вісник» Тереза Шендрою. На культурному заході була присутня
дружина письменника – Ірина Ковач, яка теж працює в газеті «Вільне слово».
Вона прочитала кілька гарних віршів Івана Ковача. Читали зі творів пана Івана Ковача також Васіле Тома, Тудорел
Чоботару та Михайло Трайста.

Ювіляр Іван Ковач подякував
присутнім по телефону за честь і увагу до його особи та спонукав їх далі шанувати творче
слово: «Вельмишановні друзі, дорогі колеги! Дякую, від щирого серця
дякую проводу Союзу українців Румунії, зокрема його голові і депутату
Парламенту пану Миколі-Мирославу Петрецькому, а також голові Комісії з
питань культури нашого Союзу пану Михайлу Трайсті за організований сьогодні захід,
присвячений моєму 75-річчю, зичу благополуччя й подальших Господніх днів в
житті і творчій праці учасникам нинішньої культурної акції. На многії і
благії літа, дорогі друзі, шанувальники творчого слова, зичу всім невпинного і
якнайвищого, такого втаємниченого, творчого неспокою з тим, щоб дедалі більше
процвітала й багатіла творчість українських письменників бухарестської
літературної школи! Але ж щодо осіб, як кажуть, вода стікає до останньої
капельки… Отже, по-тичинівському, живім-живім, красуймося, триваймо,
дорогі брати активісти нашого СУР-у, дорогі побратими, дорогі брати і
сестри. На все добре, на все найкраще, шановні пані і панове!»

Далі пан Іван Ковач прочитав свій вірш «Сон»:

«СОН

Робилося, що вік із
нетрів,

із бору вийшов, мов кабан
той,

а білі ікла, мов
багнети,

рубали ніч… І в барабани

десь збоку промені вдаряли,

і йшла до неба галерея

рослин багатством, а
маршали

беззастережно Прометеем

один одного йменували

й до скелі цвяхами
легенди

і руки й ноги прибивали
–

за безцінь, жодні
дивіденди…

І йшов по стежці перебендя,

і мігреневий, і подертий,

в руці тримав життя
компендій –

вертепник, швендя
щиросердний.

Й робилося, що швенді
навстріч

ішли бульвари,
автостради,

на площі світу в
марнославстві

чекали гноми в добрій раді.

А з-під землі, немов на
заклик,

вертались армій динозаври.

Над ними – неміч, крик,
журавлик,

над ними лаври і литаври…

А ліс до них навкіс, мов
доля,

себе несе законом жарту…

Й алфавіт світу ставить
волю

на свій початок на асфальті.

Й робилося, що швендя
мріє,

що він лиш корінь, не
лелека…

В асфальт уп’явся і
радіє,

що з нього виросте смерека.»

Члени Союзу українців
Румунії побажали панові Івану Ковачу міцного здоров’я, довгих та гарних
років життя, успіхів в Його благородній місії та проспівали йому по
телефону «Многая літа».

Народився Іван Ковач 29 серпня 1946 року в селі Копачеле
Караш-Северінського повіту Румунії. Початкову школу закінчив у рідному селі, а
середню освіту здобув у Сігетській українській школі, закінчив українське
відділення факультету іноземних мов Бухарестського університету (1969). З
1970 року працює в газеті «Новий вік» (тепер – «Вільне слово»), спочатку
як літературний редактор, а відтак – як головний редактор.

Дебютував віршами 1966 року в газеті «Новий вік». Друкувався також у колективних
збірниках «Ліричні струни» (1968), «Наші весни» (1972), антології «Балада місця» (1975), літальманасі «Обрії
(1979- 1989), літературному журналі «Наш голос», в «Антології української
поезії в Румунії» в перекладі на румунську мову (2000) та в часописах України
(«Літературна Україна», «Київ» та інші.), Німеччини, Югославії та інші.

Іван Ковач – автор збірок віршів «Поезії» (1972), «Рівнодення» (1975),
«Зав’язь» (1978), «Чоло самітності» (вибрані поезії в перекладі на румунську
мову, 1980), «Диво» (1981), «Життя без ком» (Премія Спілки письменників
Румунії, 1985), «Остаточні світанки» (1988), збірки новел «Явір, що в полі
одинокий» (1974), повісті «Чуга» (Премія Спільки Письменників Румунії,
1977) – Видавництво Критеріон, Бухарест, та поетичних томів «Заборговані
ранки» (Вибрані поезії) і «Ґліссандо» (Видавництво Мустанг, Бухарест, 2000,
і, відповідно, 2001) та «Право на сум» (Видавництво Мустанг, 2003),
«Оранжева балада та інші новели» (Видавництво «RCR-Editorial» (Премія Спілки
письменників Румунії – 2006 р.), «Потойбіч рубінових небес»
(Видавництво «RCR Editorial, 2009), літературно критичних
статей «Сміються, плачуть солов’ї…»
(Видавництво «RCR Editoriаl», 2010, другий том – 2013).

Лауреат Премій Спілки письменників Румунії (1977, 1985, 2006), Чернівецької обласної премії імені Юрія Федьковича (2016). Нагороджений Грамотою Кабінету Міністрів України (2001), Почесною Грамотою і Золотою медаллю Товариства «Україна – Світ», медаллю Національної спілки письменників України Почесна відзнака (2020). Іван Ковач – член Спілки письменників Румунії і Національної спілки письменників України. Протягом понад 20 років – голова Бухарестської Української Літературної Студії Спілки письменників Румунії, редактор багатьох книг та автор передмов до книг, кореспондент Радіо «Свобода» («Вільна Європа»), Національного інформагентства «Укрінформ» та Національного Радіо України, колишній радник Міністерства виховання та досліджень Румунії в питаннях освіти українською мовою та іншими слов’янськими мовами. Протягом 10 років – завідуючий відділенням газети «Новий вік» та його «Літературним додатком». Іван Ковач – один з головних засновників Союзу українців Румунії (28 грудня 1989 року.)

Бажаємо вельмишановному пану Іванові Ковачу
міцного здоров’я, благополуччя, наснаги для реалізації найсміливіших, планів і
задумів, тепла і любові друзів, довголіття і добра!

Комісія з питань культури
Союзу українців Румунії 7 вересня 2021 року провела культурний захід,
приурочений до 75-річного ювілею відомого українського поета,
прозаїка, літературного критика, журналіста, культурного діяча, головного
редактора україномовної газети «Вільне слово» Івана Ковача.

У заході взяли участь голова
СУР Микола-Мирослав Петрецький, заступник держсекретаря Департаменту
міжетнічних відносин Амет Аледін, члени Бухарестської філії СУР,
колеги, друзі, знайомі тощо. Присутні
говорили про життєвий і творчий шлях поета та про його великий внесок у
розвиток української літератури та українства Румунії. Через стан здоров’я
ювіляр Іван Ковач долучився до події лише по телефону.

Голова
СУР Микола-Мирослав Петрецький відмітив
той факт, що творчість пана Івана Ковача відома як в Румунії, так і за її
межами та висловив свою вдячність за роль,
яку відграв пан Ковач у його кар’єрі: «Хочу привітати пана Михайла Трайсту та
членів Комісії з питань культури СУР за те, що проводять такі цікаві культурні
заходи, показуючи наше багатство, а головно тих людей, які збагачують нашу
культуру. Дуже добре, що ми їх
відзначаємо коли вони ще в житті. Пан Іван Ковач близький мені не тільки з тієї точки зору, що він моя
родина, але й тому що він
разом з паном Степаном Ткачуком, Михайлом Михайлюком, Миколою Корсюком довели
мене до того, щоб я сьогодні виступав у цій якості перед вами, за що я їм дуже
вдячний.»

Заступник держсекретаря
Департаменту міжетнічних відносин Амет Аледін подякував керівництву
СУР за запрошення на заходи, які на
його думку збагачують духовну цінність громади зокрема у таких сферах як культура,
література,
освіта, театр тощо, всі ці події будучи результатом невтомної
праці членів СУР. «Хочу запевнити вас всіх, що Департамент міжетнічних відносин
був та далі буде лояльним вашим партнером, тому що це його місія, але і тому що
його працівники вкладають багато душі у те, що роблять, так як поступають і
члени громад нацменшин. Моє прохання: далі розмовляйте рідною мовою,
спілкуйтеся нею та пишіть рідною мовою бо вона є основною ознакою існування
певної етнічної громади!», -
додав Амет Аледін.

Про значну роль пана Івана Ковача у розвиток української
літератури і не лише розповіла головна редакторка літературного журналу
«Наш голос» Ірина Мойсей: «Хочу сказати, що про взагалі місце і рівень
пана Ковача як митця, як письменника годі говорити, тому що скільких б добрих
слів не було сказано, на
рівні, на горі української літератури в Румунії, він знаходиться на вершині.
Зараз готується до друку ювілейний збірник 75-річчя Івана Ковача, який буде
містити дуже багато літератури стосовно творчості пана Ковача і цікаве саме тим
буде він, що можна буде прослідкувати творчість письменника через призму
літературної критики, через призму поглядів його побратимів, друзів, колегів,
якраз усю еволюцію письменника, як він розвивався. Дуже часто говориться про
пана Ковача з акцентом поет. Хочу сказати, хоч й мало згадується проза пана
Ковача, вона вартує дуже багато уваги, це глибока і дуже сильна проза. Хочу
наголосити кілька аспектів, що пан Ковач не тільки як творець вніс свій великий
внесок в українську літературу, варта загадати і те, що він очолював
літературний додаток «Нового віку» протягом майже 10 років і це стало підґрунтя
того, що народився 1990 року літературний журнал «Наш голос». Яка була доля в чи появився б «Наш голос» без цього літературного додатку сьогодні важко сказати. Ну, але як кажуть «Історія не терпить умовних правил». 29 серпня 1946 року у селі Копачеле Караш-Северінського повіту Румунії народився Іван Ковач, який
пішов своїм шляхом, творчим шляхом, шляхом митця, шляхом культурного діяча. І
сьогодні мені дуже шкода, що його немає серед нас, тому що він надзвичайно
цікавий співбесідник, він надзвичайно цікава людина, начитана людина, з якою
дуже цікаво спілкуватися. Будемо сподіватися, що справи підуть добре і ми
зустрінемося, можливо на його 80-річний ювілей, коли ми відсвяткуємо всі разом з
паном Ковачем.»

«Українська література в
Румунії, відома від Києва до Нью-Йорка, багато в чому завдяки поетові Івану
Ковачу, але і прозаїку. Проза Івана Ковача теж поетична. Іван Ковач зламав
деякі шаблони, відкрив нові шляхи. Він отримав три нагороди Спілки письменників
Румунії, премію імені Ольги Кобилянської, відзнаку від Національної спілки
письменників України. Іван Ковач – велика особистість нашої літератури. Він
заслуговує всіх похвал, але перш за все ми повинні читати його твори бо лише
так насправді можна цінувати
письменника», – відмітив, між іншим, головний редактор часопису «Український вісник» Михайло
Михайлюк.

Редактор літературного
журналу «Українські відлуння» Корнелій Ірод уточнив той факт, що хоча пан Іван
Ковач проявив себе як поет, дві з трьох надані йому премії Спілкою письменників Румунії були за його прозові
твори. Цікавим
є і те, що поезії українського поета Івана Ковача перекладав на румунську мову
зокрема румунський поет Іван Ковач.

Роман Петрашук, який працює у газеті «Вільне Слово» від 2001 року, згадав про
роль Івана Ковача й у
розвиток українського шкільництва в Румунії, коли він був радником у
Міністерстві освіти, а також згадав про його співпрацю з Радіо «Свобода»
(«Вільна Європа»), Національним інформагентства «Укрінформ» та Національним Радіо
України. Про його здобутки у царині української
літератури розповіли також письменник Михайло Трайста та редакторка газети
«Український вісник» Тереза Шендрою. На культурному заході була присутня
дружина письменника – Ірина Ковач, яка теж працює в газеті «Вільне слово».
Вона прочитала кілька гарних віршів Івана Ковача. Читали зі творів пана Івана Ковача також Васіле Тома, Тудорел
Чоботару та Михайло Трайста.

Ювіляр Іван Ковач подякував
присутнім по телефону за честь і увагу до його особи та спонукав їх далі шанувати творче
слово: «Вельмишановні друзі, дорогі колеги! Дякую, від щирого серця
дякую проводу Союзу українців Румунії, зокрема його голові і депутату
Парламенту пану Миколі-Мирославу Петрецькому, а також голові Комісії з
питань культури нашого Союзу пану Михайлу Трайсті за організований сьогодні захід,
присвячений моєму 75-річчю, зичу благополуччя й подальших Господніх днів в
житті і творчій праці учасникам нинішньої культурної акції. На многії і
благії літа, дорогі друзі, шанувальники творчого слова, зичу всім невпинного і
якнайвищого, такого втаємниченого, творчого неспокою з тим, щоб дедалі більше
процвітала й багатіла творчість українських письменників бухарестської
літературної школи! Але ж щодо осіб, як кажуть, вода стікає до останньої
капельки… Отже, по-тичинівському, живім-живім, красуймося, триваймо,
дорогі брати активісти нашого СУР-у, дорогі побратими, дорогі брати і
сестри. На все добре, на все найкраще, шановні пані і панове!»

Далі пан Іван Ковач прочитав свій вірш «Сон»:

«СОН

Робилося, що вік із
нетрів,

із бору вийшов, мов кабан
той,

а білі ікла, мов
багнети,

рубали ніч… І в барабани

десь збоку промені вдаряли,

і йшла до неба галерея

рослин багатством, а
маршали

беззастережно Прометеем

один одного йменували

й до скелі цвяхами
легенди

і руки й ноги прибивали
–

за безцінь, жодні
дивіденди…

І йшов по стежці перебендя,

і мігреневий, і подертий,

в руці тримав життя
компендій –

вертепник, швендя
щиросердний.

Й робилося, що швенді
навстріч

ішли бульвари,
автостради,

на площі світу в
марнославстві

чекали гноми в добрій раді.

А з-під землі, немов на
заклик,

вертались армій динозаври.

Над ними – неміч, крик,
журавлик,

над ними лаври і литаври…

А ліс до них навкіс, мов
доля,

себе несе законом жарту…

Й алфавіт світу ставить
волю

на свій початок на асфальті.

Й робилося, що швендя
мріє,

що він лиш корінь, не
лелека…

В асфальт уп’явся і
радіє,

що з нього виросте смерека.»

Члени Союзу українців
Румунії побажали панові Івану Ковачу міцного здоров’я, довгих та гарних
років життя, успіхів в Його благородній місії та проспівали йому по
телефону «Многая літа».

Народився Іван Ковач 29 серпня 1946 року в селі Копачеле
Караш-Северінського повіту Румунії. Початкову школу закінчив у рідному селі, а
середню освіту здобув у Сігетській українській школі, закінчив українське
відділення факультету іноземних мов Бухарестського університету (1969). З
1970 року працює в газеті «Новий вік» (тепер – «Вільне слово»), спочатку
як літературний редактор, а відтак – як головний редактор.

Дебютував віршами 1966 року в газеті «Новий вік». Друкувався також у колективних
збірниках «Ліричні струни» (1968), «Наші весни» (1972), антології «Балада місця» (1975), літальманасі «Обрії
(1979- 1989), літературному журналі «Наш голос», в «Антології української
поезії в Румунії» в перекладі на румунську мову (2000) та в часописах України
(«Літературна Україна», «Київ» та інші.), Німеччини, Югославії та інші.

Іван Ковач – автор збірок віршів «Поезії» (1972), «Рівнодення» (1975),
«Зав’язь» (1978), «Чоло самітності» (вибрані поезії в перекладі на румунську
мову, 1980), «Диво» (1981), «Життя без ком» (Премія Спілки письменників
Румунії, 1985), «Остаточні світанки» (1988), збірки новел «Явір, що в полі
одинокий» (1974), повісті «Чуга» (Премія Спільки Письменників Румунії,
1977) – Видавництво Критеріон, Бухарест, та поетичних томів «Заборговані
ранки» (Вибрані поезії) і «Ґліссандо» (Видавництво Мустанг, Бухарест, 2000,
і, відповідно, 2001) та «Право на сум» (Видавництво Мустанг, 2003),
«Оранжева балада та інші новели» (Видавництво «RCR-Editorial» (Премія Спілки
письменників Румунії – 2006 р.), «Потойбіч рубінових небес»
(Видавництво «RCR Editorial, 2009), літературно критичних
статей «Сміються, плачуть солов’ї…»
(Видавництво «RCR Editoriаl», 2010, другий том – 2013).

Лауреат Премій Спілки письменників Румунії (1977, 1985, 2006), Чернівецької обласної премії імені Юрія Федьковича (2016). Нагороджений Грамотою Кабінету Міністрів України (2001), Почесною Грамотою і Золотою медаллю Товариства «Україна – Світ», медаллю Національної спілки письменників України Почесна відзнака (2020). Іван Ковач – член Спілки письменників Румунії і Національної спілки письменників України. Протягом понад 20 років – голова Бухарестської Української Літературної Студії Спілки письменників Румунії, редактор багатьох книг та автор передмов до книг, кореспондент Радіо «Свобода» («Вільна Європа»), Національного інформагентства «Укрінформ» та Національного Радіо України, колишній радник Міністерства виховання та досліджень Румунії в питаннях освіти українською мовою та іншими слов’янськими мовами. Протягом 10 років – завідуючий відділенням газети «Новий вік» та його «Літературним додатком». Іван Ковач – один з головних засновників Союзу українців Румунії (28 грудня 1989 року.)

Бажаємо вельмишановному пану Іванові Ковачу
міцного здоров’я, благополуччя, наснаги для реалізації найсміливіших, планів і
задумів, тепла і любові друзів, довголіття і добра!

По одній із маленьких, нібито прихованих вулиць міста
Плоєшть повіту Прахова, що знаходиться в 60 кілометрах від Бухареста є чудовий
внутрішній дворик, багатий квітучими деревами, в якому можна побачити типовий
для цього району будинок. У ньому працює Меморіальний музей Никити Стенеску. Деякі критики літератури вважають його найзначнішим сучасним румунським
поетом, генієм поезії, який продовжив вдосконалення та збагачення румунської
мови, почате національним румунським поетом Міхєм Емінеску.

Ми ступили слідами поета, автора збірки віршів «Неслова»,
у дворі та в будинку його дитинства, у супроводі кураторки музею Йоани Рошу. Вона
поділилася з нами деякими думками про
музей, про Никиту, який прожив всього 50 років, між 1933 і 1983 роками, та про значення
цього місця для жителів міста Плоєшть та для румунів загалом: «Я хотіла б нагадати
і продемонструвати, що мешканці Плоєшть дали румунам крім чорного золота (сирої
нафти) і сіре золото (інтелект), в особах таких постатей, як драматург Йон Лука
Караджале, актор Тома Караджиу, поет Никита Стенеску. Творчість Никити почали
популяризувати ще з 1986 року, коли був проведений перший фестиваль поезії ім. Никити
Стенеску, який досі рік за роком проходять 31 березня, у день народження поета.
У 2000 році будинок сім’ї Стенеску було викуплено і тоді ми змогли забрати
його, щоб повернути Никиту додому. Це будинок, де він народився. Нам
фантастично пощастило, що в той час жила Маріана, рідна сестра поета, яка стала
нашим радником та керівником робіт з реставрації будинку, передусім у відновленні
колишньої атмосфери в батьківському домі.»

Усередині приміщення у світ Никити Стенеску допомагають
увійти численні предмети, виставлені в музеї, та історії про його
дитинство, які розповіла Йоана Рошу: «Тут представлені декілька рукописів,
деякі біографічні дані, фотографії, дипломи з дитинства поета Никити Стенеску, адже
здебільшого це будинок дитини Никити. Це будинок зі спальнею, в якій на ліжку
все ще панує плюшевий ведмедик, з яким грався Никита у дитинстві. Це, так само,
будинок учня Никити, його письмовий стіл, його фортепіано, на якому він
зазвичай грав, коли повертався зі школи. Усі предмети є сімейними, усі були
люб’язно надані нам його сестрою Маріаною, яка їх зберігала. Никита Стенеску
жив у Бухаресті, хоча ніколи не мав там прописки. Усю свою молодість він провів
у столиці. Його поетичне життя пройшло саме в столиці. Найціннішими експонатами нашого музею є книги з його
автографом, а також призи. Я згадаю два найважливіші,
бо він отримав нагороди від Спілки письменників Румунії за кожну збірку віршів,
але поетична коронація, на мій погляд мала місце у 1976 році у Відні, коли він виграв Гердерівську премію за збірку «11 елегій». А в 1982 році на Вечорах
поезії в Струзі на території сучасної північної Македонії, він отримав прекрасний
золотий вінок, виставлений зараз в музеї на радість відвідувачів. Напевно,
багато поетів мріяли про цю нагороду, але Никита отримав її. Маленькій Никита виріс
з нянею Аною Сілагі, яка займалася його вихованням, ходила з ним на прогулянки.
Вчителя фортепіано найняли коли Никиті було 6 років. Пані Татіана, мати поета, помітила,
що він має музичний слух і вона не помилилася, тому що в інтерв’ю Румунському радіо,
записаному приблизно в 1975 році, він зізнався, що якби не став поетом, мабуть, був би чудовим музикантом. Отже він мав всі необхідні умови та
материнську підтримку. Перший вірш, як розповідала Татіана Стенеску, він склав у
дошкільному віці. Одного осіннього дня вона була на подвір’ї будинку і готувала
сливове варення і почула, як він щось бурмотів та попросила Никиту повторити в голос. Він прочитав свій вірш, а пані Татіана
увійшла до хати і швидко записала на аркуші паперу. Цей вірш вона показала
синові значно пізніше – це був вірш з чудовою рифмою та ритмом для дитини дошкільного
віку. Так, він був не зовсім слухняною дитиною, представником вогняного знаку, Овном у
справжньому розумінні цього слова. У школі його вчитель математики писав
епіграми. Григорій не був надто вимогливим до свого учня в плані математики,
хоча у Никити Стенеску є вірші «Урок про куб», «Урок про коло», «Геометрія», а
дехто навіть стверджує, що це математична поезія. У нього було прекрасне
дитинство, але був і непростий період. Це було під час війни, коли американці
бомбили нафтопереробні заводи в Плоєшть, тому сім’я Стенеску вирішила зачинити свій
будинок і виїхала в більш безпечне місце. На щастя, коли вони повернулися,
будинок був цілим, не постраждав від бомбардування, але деякі зображення
залишились у пам’яті дитини, тому що в його віршах часто знаходимо згадки про
солдата, про згоріле дерево тощо. Ці речі закарбувалися в його пам’яті на все життя.»

На завершення нашої короткої екскурсії до
маленького, але богемного меморіального музею, Йоана Рошу уточнила: «Я хочу
наголосити, що це гостинне місце і, що багато людей переступають поріг з
відчуттям, що Никита десь поруч і що міг би бути їх ґаздою. Він жив напружено,
згорів, як смолоскип, швидко. Його життя згасло передчасно. Никита, мабуть, пережив
за 50 років те, що іншим не вдалося б і за 150 років, і це найважливіше.»

Комісія з питань культури Союзу українців Румунії провела 3 жовтня культурний захід, приурочений до 110-річчя від дня народження українського письменника Румунії Гаврила Клемпуша. У заході взяли участь члени
Бухарестської філії СУР, члени-симпатизанти, журналісти, студенти, письменники та актори. Письменники та
журналісти Михайло Михайлюк та Михайло Гафія Трайста представили доповіді про
життєвий і творчий шлях поета Гаврила Клемпуша.

«Гаврило Клемпуш був першою ластівкою української літератури в Румунії. Він був першим, котрий писав українську поезію та надрукував першу збірку української поезії в Румунії. Він був знайомим з Ольгою Кобилянською та з іншими українськими і румунськими письменниками. Румунський поет Йон Петровай пригадує, який на нього позитивний вплив мав Гаврило Клемпуш» – сказав письменник Михайло Трайста.

У заході взяв участь і
Богдан Клемпуш, внук поета Гаврила Клемпуша, який прочитав
кілька віршів свого
дідуся українською, але й румунською мовами в перекладі поета Йона Петровая.
Він розповів про життя свого
дідуся та про Меморіальний будинок Гаврила Клемпуша: «Ще наприкінці 90-х
років за
підтримки Міністерства культури Румунії, Союзу українців Румунії та сільської ради села Бистрий, на фасаді будинку була відкрита меморіальна дошка дідусю та обговорювалось питання надання будинку офіційного статусу
Меморіального будинку поета. На жаль, поки що, це не вдалось, між іншим
і через те,
що в ньому тепер живуть мої батьки, і вони зберігають свої особисті речі між
такими речами,
які можуть стати експонатами музею. Є сподівання, що
це буде здійснено за допомогою проєкту з
європейських фондів. Конкретно, в рамках європейських програм транскордонного
співробітництва,
село Бистрий та місто Рахів реалізують проєкт, який передбачає,
між іншим, відремонтувати будинок та включити його
в туристичний
маршрут. На сьогоднішній день опікою моїх батьків дім відкривають для гостей, зокрема на замовлення, тобто, коли прибувають певні
групи
туристів, науковців, діячів культури або учнів.»

Гаврило Клемпуш
народився 22 березня 1910 року в селі Вишівська Долина Марамороського повіту.
Він був самоуком, навчився читати і писати з молитовників та «Кобзаря» Тараса
Шевченка. Гаврило Клемпуш до 1940 року вчився в Чернівецькому педагогічному
інституті, однак через складні обставити закінчити його не зумів. У Чернівцях
він познайомився з Ольгою Кобилянською та з іншими видатними культурними
діячами, в тому числі з чернівецьким лікарем і скульптором Опанасом
Шевчукевичем, з яким тримав зв’язок аж до останніх років свого життя. У 1940 році в Чернівцях
відбувся його літературний дебют. Гаврило Клемпуш був відомий як поет-лісоруб,
він писав коломийкові вірші про трудівників лісу та друкував їх у газеті «Новий
вік», нині «Вільне слово». У 1963 році вийшла друком перша та остання за його
життя збірка віршів українською мовою «Моїй рідній батьківщині співанки
співаю», упорядкована мовознавцем і викладачем Миколою Павлюком. Гаврило
Клемпуш помер 5 січня 1990 року на 80-му році життя.

У 2009 році до 100-річчя
від дня народження Гаврила Клемпуша, за старанням його внука Богдана та за
фінансовим сприянням Союзу українців Румунії, вийшла друком друга збірка
«Верховинська сопілка», що вміщує вірші, кілька оповідань, невелику частину із
написаних автором коломийок і прислів’їв, вибраних з його рукописної спадщини,
упорядкована письменником Михайлом Михайлюком. У 2010 році побачила світ його
третя книга «Із-за гори Яворова», яка включає марамороські народні пісні,
балади, коломийки, історичні та вояцькі пісні, редактором якої став також
Михайло Михайлюк.

Богдан Клемпуш продовжує збирати рукописи свого дідуся і бажає, щоб й інші його книги бачили світа: «Гаврило Клемпуш був глибоко віруючою людиною, він рідко пропускав недільну літургію та сильно любив церковну літературу, збирав і писав церковні і релігійні пісні. Збереглися рукописи релігійних
пісень, віршів, роздумів і порад молодим віруючим. У них є авторська релігійна
поезія, але і пісні, зібрані з різних церковних книг. Це трішки складно
відсортувати і розставити по полицях, що – авторське, а що – зібране. Мені
знадобиться допомога фахівців, священиків, дяків. Я сподіваюся, що зумію все це зібрати, показати, відсортувати й, за допомогою СУРу видати, можливо якраз в такій
формі: частина – авторська релігійна
поезія і роздуми, а інша частина – зібрані пісні. Окрім цього, ще є така ідея перекласти на румунську мову
поезію і видати двомовну збірку віршів. У цьому мені готовий допомогти
румунський поет Йон
Петровай. Він був знайомий з моїм дідусем,
він високо цінує його творчість, оскільки Гаврило Клемпуш був першим поетом, з яким він особисто
познайомився. Я разом з моєю двоюрідною сестрою
Славкою, викладачкою
української мови в селі Поляни Марамороського
повіту, переглянемо зміст та основні нюанси, а поет Йон Петровай «відшліфує» текст і зробить, так би мовити, художній переклад.»

У свою чергу, письменник Михайло Трайста має намір
перекласти на румунську мову прозу Гаврила Клемпуша, а письменник Михайло
Михайлюк видати нову збірку українською мовою марамороського поета.

Комісія з питань культури Союзу українців Румунії провела 3 жовтня культурний захід, приурочений до 110-річчя від дня народження українського письменника Румунії Гаврила Клемпуша. У заході взяли участь члени
Бухарестської філії СУР, члени-симпатизанти, журналісти, студенти, письменники та актори. Письменники та
журналісти Михайло Михайлюк та Михайло Гафія Трайста представили доповіді про
життєвий і творчий шлях поета Гаврила Клемпуша.

«Гаврило Клемпуш був першою ластівкою української літератури в Румунії. Він був першим, котрий писав українську поезію та надрукував першу збірку української поезії в Румунії. Він був знайомим з Ольгою Кобилянською та з іншими українськими і румунськими письменниками. Румунський поет Йон Петровай пригадує, який на нього позитивний вплив мав Гаврило Клемпуш» – сказав письменник Михайло Трайста.

У заході взяв участь і
Богдан Клемпуш, внук поета Гаврила Клемпуша, який прочитав
кілька віршів свого
дідуся українською, але й румунською мовами в перекладі поета Йона Петровая.
Він розповів про життя свого
дідуся та про Меморіальний будинок Гаврила Клемпуша: «Ще наприкінці 90-х
років за
підтримки Міністерства культури Румунії, Союзу українців Румунії та сільської ради села Бистрий, на фасаді будинку була відкрита меморіальна дошка дідусю та обговорювалось питання надання будинку офіційного статусу
Меморіального будинку поета. На жаль, поки що, це не вдалось, між іншим
і через те,
що в ньому тепер живуть мої батьки, і вони зберігають свої особисті речі між
такими речами,
які можуть стати експонатами музею. Є сподівання, що
це буде здійснено за допомогою проєкту з
європейських фондів. Конкретно, в рамках європейських програм транскордонного
співробітництва,
село Бистрий та місто Рахів реалізують проєкт, який передбачає,
між іншим, відремонтувати будинок та включити його
в туристичний
маршрут. На сьогоднішній день опікою моїх батьків дім відкривають для гостей, зокрема на замовлення, тобто, коли прибувають певні
групи
туристів, науковців, діячів культури або учнів.»

Гаврило Клемпуш
народився 22 березня 1910 року в селі Вишівська Долина Марамороського повіту.
Він був самоуком, навчився читати і писати з молитовників та «Кобзаря» Тараса
Шевченка. Гаврило Клемпуш до 1940 року вчився в Чернівецькому педагогічному
інституті, однак через складні обставити закінчити його не зумів. У Чернівцях
він познайомився з Ольгою Кобилянською та з іншими видатними культурними
діячами, в тому числі з чернівецьким лікарем і скульптором Опанасом
Шевчукевичем, з яким тримав зв’язок аж до останніх років свого життя. У 1940 році в Чернівцях
відбувся його літературний дебют. Гаврило Клемпуш був відомий як поет-лісоруб,
він писав коломийкові вірші про трудівників лісу та друкував їх у газеті «Новий
вік», нині «Вільне слово». У 1963 році вийшла друком перша та остання за його
життя збірка віршів українською мовою «Моїй рідній батьківщині співанки
співаю», упорядкована мовознавцем і викладачем Миколою Павлюком. Гаврило
Клемпуш помер 5 січня 1990 року на 80-му році життя.

У 2009 році до 100-річчя
від дня народження Гаврила Клемпуша, за старанням його внука Богдана та за
фінансовим сприянням Союзу українців Румунії, вийшла друком друга збірка
«Верховинська сопілка», що вміщує вірші, кілька оповідань, невелику частину із
написаних автором коломийок і прислів’їв, вибраних з його рукописної спадщини,
упорядкована письменником Михайлом Михайлюком. У 2010 році побачила світ його
третя книга «Із-за гори Яворова», яка включає марамороські народні пісні,
балади, коломийки, історичні та вояцькі пісні, редактором якої став також
Михайло Михайлюк.

Богдан Клемпуш продовжує збирати рукописи свого дідуся і бажає, щоб й інші його книги бачили світа: «Гаврило Клемпуш був глибоко віруючою людиною, він рідко пропускав недільну літургію та сильно любив церковну літературу, збирав і писав церковні і релігійні пісні. Збереглися рукописи релігійних
пісень, віршів, роздумів і порад молодим віруючим. У них є авторська релігійна
поезія, але і пісні, зібрані з різних церковних книг. Це трішки складно
відсортувати і розставити по полицях, що – авторське, а що – зібране. Мені
знадобиться допомога фахівців, священиків, дяків. Я сподіваюся, що зумію все це зібрати, показати, відсортувати й, за допомогою СУРу видати, можливо якраз в такій
формі: частина – авторська релігійна
поезія і роздуми, а інша частина – зібрані пісні. Окрім цього, ще є така ідея перекласти на румунську мову
поезію і видати двомовну збірку віршів. У цьому мені готовий допомогти
румунський поет Йон
Петровай. Він був знайомий з моїм дідусем,
він високо цінує його творчість, оскільки Гаврило Клемпуш був першим поетом, з яким він особисто
познайомився. Я разом з моєю двоюрідною сестрою
Славкою, викладачкою
української мови в селі Поляни Марамороського
повіту, переглянемо зміст та основні нюанси, а поет Йон Петровай «відшліфує» текст і зробить, так би мовити, художній переклад.»

У свою чергу, письменник Михайло Трайста має намір
перекласти на румунську мову прозу Гаврила Клемпуша, а письменник Михайло
Михайлюк видати нову збірку українською мовою марамороського поета.

Поет Клаудіу Комартін, 1983 року народження, дебютував у 2003 році, коли йому не було ще 20
років – зі збіркою «Кукловод та інше безсоння», що була відзначена Національною премією за дебют ім. Міхая Емінеску. Два роки по тому вийшла збірка «Домашній цирк» за яку молодий поет премію Академії
наук Румунії за поезію. Наступні книги «Пора року в Берчень» (2009 р.)та «Кобальт» (2013 р.), підтвердили
не тільки талант Клаудіу Комартіна, а й зміцнили його репутацію як одного з лідерів покоління 2000 та славу, здобуту ним не тільки завдяки поезії, а й в результаті його видавничій та перекладацькій
діяльності. Майже виключно завдяки його зусиллям у 2010 році був створений, а потім
розвинутий проект «Видавничий дім ім. Макса Блехера», як продовження майстер-класу сучасної літератури «Інститут ім.
Блехера». Основною метою цього проекту є підтримка «сучасної румунської літератури, точніше книг тих авторів, які не
є в даний час серед улюбленців видавців і публіцистів».

Що це означає
на практиці пояснює Клаудіу Комартін. «Я, хотів, передусім створити громаду. Ця громада складається з письменників, у першу чергу поетів, які не є знаменитостями, і читачів. Я хотів розвинути почуття приналежності до спільної теми. Це інтеграційна тема. Я почав з читального клубу в 2009 році, який зазнав несподіваного розвитку, тому що я не думав тоді, в свої 26 років, що займатимусь цим. І так, мало-помалу, було засноване видавництво. Я хотів зібрати разом талановитих людей, які б
почували себе добре, а не як автори, як це зазвичай буває. Видавники зазвичай дають їм зрозуміти, що вони повинні бути задоволеними тим, що видавництво публікує їх твір. Для мене цього недостатньо, тим більше, коли бачу що деякі видавництва публікують книги різних авторів, які потім
стають непомітними, їх ніхто не утверджує. Ці великі видавництва, хоча мають важелі просування і
маркетингу, не займаються
їх утвердженням належними чином, тому що їх автори не є знаменитостями. Щоправда, у Румунії на сьогодні немає знаменитих письменників або точніше їх дуже мало. Наприклад, Мірча Кертереску або Ана Бландіана. Але, незаперечно є 15-20 талановитих або дуже талановитих письменників, про яких чули кілька сотень або тисяч осіб. А про таких авторів, як Октавіан
Совіані, Раду Алдулеску, Маріана Кодруц чи Нікіта Данілов знають лише посвячені.»

Інакше кажучи, як будь-яка талановита молода особа Клаудіу
Комартін має бунтівний характер, прагнучи довести до відома широкого загалу
імена сучасних румунських поетів. Як він це робить, дізнаємося від нього. «Ми
можемо гарантувати, що книги, які видаємо будуть представлені на всіх національних
поетичних фестивалях, а також на всіх найбільших книжкових ярмарках, будуть надіслані
тим критикам, які пишуть про сучасну літературу. Це наші мінімальні вимоги до себе.
Крім того, ми їздимо по всій країні. Заходимо в книгарні та бібліотеки, навіть
і в паби та інші нетрадиційні місця. Намагаємося дійти до аудиторії, яка не
завжди обізнана з сучасною літературою. Я хотів і мені вдалося дістатися до людей,
які випадково знаходилися там, куди зайшли й ми і, які й не уявляли собі, що
сучасна література може звучати так як пишемо й публікуємо ми.»

Так само як «Видавничий дім ім. Макса Блехера» є продовженням літературного клубу, журнал «Poesis International» є, у свою чергу,
продовженням видавничої діяльності. Клаудіу Комартін розповів як виникла ця публікація. «Проект виник навесні 2010 року в Сату-Маре. Там місцевий поет Думітру
Пекурару зібрав нас, кількох поетів, письменників і перекладачів, і запропонував цей проект. Три роки ним займався пан Пекурару, потім за нього взявся я. Це ще одне моє божевілля, тому що я не
знав, що буде з ним далі, оскільки не мав ніякої матеріальної бази. Але, врешті-решт, все було добре і речі йдуть звичайним ходом після ще трьох років. Основною метою нашого журналу з самого початку було утвердження якомога більше творів сучасної зарубіжної літератури, і не обов’язково сьогоднішньої, а за останні 50-60 років, що були перекладені на румунську мову. Ідея полягала в тому, щоб
представити, для порівняння, досвід з дуже різних мовних або культурних регіонів, які дуже
відрізняються від нашого, щоб усвідомити де ми знаходимося. Речі набули розмаху і тепер ми публікуємо вірші з близько 20 країн, від США до країн Центральної та Східної Європи.»

Інститут ім. М.Блехера – літературний гурток, який послужив поштовхом для створення видавництва, яке зараз очолює Клаудіу Комартін, продовжує працювати і багато сучасних поетів, не
обов’язково виразники покоління 2000 презентують на проведених ним заходах свої вірші.

Поеми
Лучіна Благи, продекламовані самим автором, були опубліковані в аудіокнизі, яка
вийшла з друку вже втретє: Поети.
49 поем та 12 тлумачень із всесвітньої літератури, вибрані й прочитані Лучіаном
Благою в 1960 та 1954 рр. 9
травня цього року сповнилося 120 років від дня народження поета Лучіана Благи,
тож нещодавній випуск отримав на цей раз нову графічну концепцію, а передмова
належить поету й перекладачеві Діну Флеминду.

Незалежно від періоду, з якого було взято поезії, тому що ми маємо відбір,
який бере тексти з першої своєї збірки (виданої в 1919 р.) і доходить у цьому шляху до надзвичайних поезій, чи,
незалежно від порядку їхнього викладу, беручи до уваги й заголовки записів, які
загубилися, у тебе складається враження, що ти слухаєш самостійну збірку,
цілком однорідну, а не антологію, складену навмання. Зв’язок між поемами різних
періодів, тематично дуже відмінних, здійснюється тим пророчим голосом, який
озвучує домінантне відношення: в цьому читанні є лише хвала силам мови, яка
через поезію вловлює й затримує у словах комплексність і красу світу, – пише Діну Флеминду.

Критик
Луіджі Бамбуля розповідає: Я радий підтримувати ініціативи видавництва Каса радіо, яке
повертає, надзвичайно важливу культурну спадщину. Є вражаючим, скільки важливих
авторів є в архівах ВСРР, авторів, цінність яких починають використовувати, тож
ми проживаємо привілейований момент. Це привілейований момент, тому що ми є
учасниками звукової вистави поезії, яка багато часу не була можливою. Не була
можливою тому, що не існувало необхідної техніки, а також і тому, що історія
нам не допомогла. Звісно, що я читав поезії Лучіана Благи, але по-справжньому я
зустрівся з поетом Лучіаном Благою, коли в перше прочитав у 9 чи 10 класі Хроніку та Пісню віків. І мої
ревнощі були безмежними, коли я побачив, яку міфологію зміг створити Лучіан Блага, та дитина, яка
заговорила в досить пізньому віці. Поет, який не став жертвою слів, поет, який
– як він казав у Хроніці та Пісні віків -
засвоював мову, відчуваючи, що мова належить тільки йому і що він не повинен
віддавати її іншим. Коли я констатував, що вдається вилучити Лучіану Блазі з
цієї біографічної подробиці, з того, що він не говорив майже до п’яти років, я
позаздрив. Цитую Сенеку, який написав у одному з листів до Лучілліуса: Коли я задумуюсь про те, скільки сказав, починаю заздрити
німим. Тому я заздрив, читаючи, що писав Блага про
мовчання, тому що я подумав, скільки б міг промовчати у свою чергу. І є надзвичайним,
що такий поет як Лучіан Блага не розмовляв стільки часу, тому що опісля він
звідти черпав сили, напругу, енергію.

Мої
починання стоять під знаком неймовірної відсутності слова. Проте сліди того
первісного мовчання я марно шукаю в пам’яті. Я ніколи не міг пояснити достатньо
переконливо для самого себе моє дивне віддалення від логосу в перші чотири роки
свого дитинства. І ще менше – те
відчуття незручності, коли, змушений
обставинами і наполегливістю Матері, яка мене не щадила, я підняв руку над
очима, щоб взяти в користування слова. Слова я знав усі, але серед них мене
переповнювала несміливість, немов би я противився прийняти первородний гріх
людства, – пише Лучіан Блага у Хроніці та Пісні
віків. Критик Луіджі Бамбуля про нещодавно видану
аудіокнигу видавництва Каса Радіо – Поеми, прочитані Лучіаном Благою: Діну
Флеминду має цілковиту рацію, коли каже, що Лучіан Блага створив собі дуже
особистий спосіб читання своїх поем. Це парадоксальний Лучіан Блага, тому він і
є вражаючим. Це Лучіан Блага, який тим чином, як він прочитав свої поезії,
зробив, щоб музикальність виявила текст. Його голос не монотонний, а рівний із
ним самим, і в такий спосіб, гадаю, він
залишився вірним власній поезії. Одне з великих філософських обговорень дев’ятнадцятого
століття було пов’язане з перевагою поезії чи музики, деякі філософи говорили
про перевагу поезії, інші – музики. Звичайно, вони повторювали стару полеміку
Відродження. Повертаючись до цієї аудіокниги з поемами, прочитаними автором, я
вважаю, що музика чи музикальність і поезія переплітаються, зцілюючи розкол між
мистецтвом слова та звуку.

Поет і
перекладач Богдан Гіу вважає, що видані видавництвом Каса Радіо аудіокниги пропонують нову
перспективу на автора та його поезію. Що стосується аудіокниги з поемами,
прочитаними Лучіаном Благою, Діну Флеминду робить цілу теорію записаного
голосу, як вважає Богдан Гіу: Поява
цієї збірки, яка пропонує в критичному апараті й інтерв’ю про Лучіана Благу,
була дуже великим сюрпризом. Ми звикли з театральними висловлюваннями. Але
поети не висловлюються. У його передмові Діну Флеминду робить теорію про те, як
розвинулося висловлення поезії. Із сучасністю поезія стала ліричною,
внутрішньою. І тоді перший сюрприз є для поета, який, можливо, ще ніколи не
читав свою поезію вголос. І тоді ми чуємо по-іншому голос. А Діну Флеминду
відзначає цей помірний недраматичний голос,
цей голос, який залишається, немов фоновий звук поезії, яка стає загальним виголошенням . Звичайно, зроблений у 1954 році радіозапис
є набагато якіснішим. Запис із 1960 року є абсолютно незаконним, у ті часи
будь-який приватний запис вважався незаконним. Не забуваймо, що в останні роки
Блага був змушений обставинами залишатися більше перекладачем, як це зробив і
Джеллу Наум.

Колекція
аудіокниги Бібліотека румунської поезії» є проектом, ініційованим і
проведеним Службою культурної спадщини та Архівами Радіо Румунія.