Tag: постать

Александру Маргіломан, який народився 1854 року, став політиком, котрий відіграв особливу роль в об’єднанні Румунії на початку ХХ-го
століття. Він був високоосвіченою, раціональною та консервативною людиною, яка прагнула зберегти в процесі розвитку сучасної Румунії, усе
що варто було зберегти, та змінити все, що потрібно змінити.

Маргіломан почав кар’єру політика
після отримання вищої юридичної освіти у Франції та обрання до парламенту в
1884 році, коли йому було 30 років. Спочатку він планував вступити до лав Ліберальної
партії, але потім приєднався до парламентарів на чолі Тіту Майореску та Петра
П. Карпа, які утворили консервативну партію консервативну групу з ліберальним
впливом. Під час німецької окупації в 1916-1918 роках він був президентом
Червоного Хреста та представником румунів у відносинах з окупантом. У березні
1918 року король Фердинанд I-й призначив його прем’єр-міністром і, таким чином
він став главою уряду, який був змушений підписати принизливий і дуже важкий Бухарестський
мирний договір. Іншими цікавими фактами є
те, що він був великим любителем коней, а як деталь повсякденної історії
варто згадати каву заварену на ромі, яка пізніше була названа його прізвищем. Александру
Маргіломан залишив позаду і кілька томів спогадів.

Його найбільшим політичним
противником був інший відомий румунський політик, ліберал Йонел Бретіану. Вони
мали абсолютно протилежні погляди і зайняли в історії протилежні місця: Бретіану
– серед переможців, а Маргіломан – серед переможених. Крім політичного
суперництва, стосунки між ними ускладнилися, коли вони закохалися в одну й ту
саму жінку. Викладач новітньої історії Румунії на Історичному факультеті
Бухарестського університету Алін Чупале розповів про запекле суперництво між Маргіломаном
і Бретіану. «З політичної точки зору суперництво між цими двома лідерами в
основному було викликане ідеологічними розбіжностями партій, до яких вони належали, котрі на початку ХХ-го століття мали різні погляди на шляхи та, особливо, темпи модернізації
румунського суспільства. Політичне суперництво виходило з природного бажання кожної
із сторін прийти до влади і якомога більше залишитися при владі. Якщо ліберал Йонел
Бретіану мав перевагу партійної дисципліни, то Консервативна партія потерпала від численних випадків інакомислення, розколів і непорозуміння. Багато лідерів цієї партії були нездатні до співпраці, а Маргіломан
очолив її на тлі загального внутрішньопартійного розколу. Політичні
цілі цих двох великих партій були діаметрально
протилежні. Коли Йонел Бретіану опублікував у 1913 році свій політичний проект,
оголошуючи подальші реформи, виборчу й аграрну, консерватори категорично відкинули
ці реформи.»

Після війни, із заплямованою
його суперником репутацією, унаслідок неспроможності адаптуватися до нових
реалій Румунії та через мирний договір,
який він підписав, щоб врятувати Румунію, Маргіломан вирішив остаточно покинути
політику. Він помер у 1925 році на 81 році життя.

Після закінчення Першої світової війни у 1918 році
світ глибоко змінився. У політиці з’явилися перші прояви популізму як результат
поширення нових ідей і введення універсального права голосу. Виразником
популістської течії в Румунії була Народна ліга, яка пізніше була перейменована
на Народну партію. Вона була заснована героєм Першої світової війни, маршалом Александром
Авереску.

Александру Авереску народився в 1859 році у селі Бабеле
(сьогодні Озерене) біля міста Ізмаїл, що на півдні сучасної України. Він
отримав військове виховання і продовжив освіту в Туринській школі війни, яку
успішно закінчив у 1886 році. Потім повернувся до Румунії де став викладачем у
бухарестській Вищій воєнній школі та написав чимало наукових робіт на різні
теми: військова тактика, стратегія, організаційні засади мобілізаційної
підготовки, принципи військової геометрії. У період 1896-1898 рр. працював
військовим аташе Румунії в Берліні. 13 березня 1907 р. Александру Авереску очолив
оборонне відомство у ліберальному уряді Дмитра Стурдзи та взяв участь у
придушеннях селянських рухів упродовж того ж року.

Всенародну славу Авереску здобув під час Першої
світової війни, коли він командував ІІ-ою румунською армією, яка здобула перемогу
над військами Центральних держав у битвах під Мерештами і в долині річки Ойтуз
влітку 1917 року. Після 1918 року він почав політичну діяльність, створивши нову
партію, метою якої була боротьба проти старих політичних сил заради реформи
суспільства. Ідеї Авереску знаходять широку підтримку пересічних
громадян, особливо пункт програми партії, що передбачав обов’язок працювати для
всіх, а не лише для одних, а інші – лише цим користуються. Честь цінувалася
вище за бізнес, який в роки війни призвів до виникнення категорії бізнесменів,
які розбагатіли за рахунок війни та яких дуже ненавиділи в повоєнному
суспільстві. Авереску також придумав гасло «Кожній селянській сім’ї – по 5 га
землі», яке принесло йому багато голосів.

Історик Йоан Скурту називає Александра Авереску першим
політичним міфом в історії Румунії. «Люди були переконані, що він і тільки він
був в змозі поліпшити ситуацію, покарати тих, хто несе відповідальність за
катастрофічну ситуацію в країні, здійснити реформи та покращити життя більшості
населення. Політик Константін Арджетояну у своїх спогадах розповів про події
1919 році, коли під час передвиборчої кампанії Авереску відвідав повіти Ільфов
та Яломіца. За його словами мешканці сіл виходили на зустріч з ним на чолі зі
священиком та сільськими вчителями. Вони дивилися на нього як на Месію, жінки
ставали на коліна, а дітей змушували цілувати шинель, яку він носив на війні та
одягав під час передвиборчої агітації. Люди вірили, що він виходитиме з літака
у натовп і каратиме батогом як Ісус в Єрусалимі. Це була й сфабрикована популярність
– чеканили медалі, друкували газети, поширювали маніфести – але, передусім, це був народний психоз, яким скористалися
для просування Народної ліги та генерала Авереску, як першокласного лідера в
політичному житті Румунії.»

Наприкінці 20-х років ХХ-го сторіччя, коли генерал
Авереску полишив політику, його партія втратила свою популярність. Звання
маршала йому було присвоєно в 1930 році. Александру Авереску помер у жовтні
1938 року в Бухаресті на 80 році життя.

Дорогі друзі! У 2014 році ВСРР продовжила традицію проводити серед своїх слухачів та читачів веб-сторінки опитування «Людина року». І цього року ми попросили вас назвати людину, яка, на ваш погляд, мала найбільший позитивний вплив на події в світі упродовж року. Ми отримали чимало пропозицій від тих, хто слухав наші передачі в ефірі і в Інтернеті, а також від читачів сайту www.rri.ro і нашої сторінки у мережі Facebook.

Серед кандидатур, які отримали найбільшу кількість номінацій налічуються: новий президент Румунії Клаус Йоханніс, президент Росії Володимир Путін, якого визнали й головним розчаруванням року, китайський лідер Сі Цзіньпін, колишній король Іспанії Хуан Карлос I-й, президент Литви Даля Грібаускайте, глава колумбійської держави Хуан Мануель Сантос, міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.

Були й інші пропозиції: лікарі, медсестри і місіонери, які беруть безпосередню участь у боротьбі з лихоманкою Ебола в Західній Африці, Папа Римський Франциск, румунська тенісистка Сімона Халеп, яка піднялася на 3-тє місце в рейтингу Жіночої тенісної асоціації WTA, франко-німецький журналіст Петер Шолл-Латур, французький економіст Томас Пікетті та актриса, співачка й активістка кубинсько-венезуельського походження Марія Кончіта Алонсо, яка оселилася в Каліфорнії і бореться за демократію в країнах її походження.

«Людиною року — 2014» стала, однак, постать, яка незважаючи на свій вік глибоко вплинула на світ – це молода пакистанська правозахисниця Малала Юсафзай, яка виступає за доступність освіти для жінок у всьому світі. Вона стала наймолодшим лауреатом-жінкою, яка отримала Нобелівську премію миру 2014 року у віці 17 років, разом із захисником прав дітей з Індії Кайлашем Сатьяртьі.

«Це дівчина є взірцем для усіх жінок, які живуть в країнах, де жінки не мають права на освіту. Малала є для них прикладом і натхненням. Не дивно, що вона була удостоєна Нобелівської премії миру», – написав слухач ВСРР Адріан Мікаллеф з Мальти.