Tag: притулок

З початку конфлікту в Україні, заяву про надання притулку в Румунії подали 54 громадяни України. Ці громадяни користуються всіма правами, передбаченими національним законодавством. Про це повідомляє Міністерство внутрішніх справ Румунії.

Протягом усієї процедури прохачі притулку, за бажанням, можуть бути розміщені у центрах Генеральної інспекції з питань імміграції, а також отримають матеріальну, фінансову, медичну допомогу, спеціалізовану психологічну та юридичну консультацію, доступ до ринку праці, можливість участі у заходах культурної адаптації. Крім того, прохачі притулку можуть отримати підтримку міжнародних та неурядових організацій, що працюють в галузі.

На даний момент рівень завантаженості центрів розміщення Генеральної інспекції з питань імміграції становить 56,4%.

Щодо руху через пункти пропуску на кордоні, зазначаємо, що за останню добу до Румунії в’їхали 73.030 осіб, з них 14.188 громадян України, та 72.022 особи, з яких 7.298 українських громадян, виїхали з території Румунії. Водночас, кордон перетнули 22.105 транспортних засобів на в’їзді та 21.131 на виїзді, – йдеться у прес-релізі Міністерства внутрішніх справ Румунії.

По
мірі збільшення потоку біженців з Сирії в Європу, і в румунському суспільстві виникли дебати й суперечки довкола цього питання. На політично-інституційному рівні Румунія зобов’язалася прийняти понад 6200 біженців через механізм розподілу усередині ЄС. На соціальному рівні, ситуація біженців викликає суперечки та інтерес, а також емпатією,
особливо до жінок і дітей. Співчуття, а також професійне покликання спричинили фотографа Йоану Молдован відвідати в 2013 році табір сирійських
біженців Заатарі в Йорданії.

Тоді
люди, які жили там ще не думали про те, що будуть змушені йти далі і навіть побудували
невеличке поселення, – розповідає Йоана Молдован. «Табір Заатарі став своєрідним
невеликим містечком, мав вулицю з невеликими магазинами і забігайлівками, яку жартома
назвали «Єлисейські поля». Було досить дивно побачити, як розвивається громада
з приблизно 120.000 людей, які тікаючи від війни, спробували в тій чи іншій
формі почати нове життя. Одні жили у наметах, інші в контейнерах, як ті, що
використовуються працівниками на будмайданчиках, які були облаштовані так, щоб хоча б якось вони нагадували про колишнє затишне помешкання. Водночас я помітила одне: якщо в
Заатарі, у людей все ще була надія, що вони повернуться додому найближчим
часом, на шляху до Європи, біженці вже не мали надію повернутися назад.»

Йоана Молдован супроводжувала
біженців в їх дорозі до Європи, зокрема, через Грецію, Македонію, Сербію,
Хорватію. Більшість мріяла дістатися «Ельдорадо», тобто Німеччини, не усвідомлюючи,
що чекає їх там насправді. Вони хотіли, проте, кращого життя, і це давало їм
силу йти далі, – зазначила Йоана Молдован. «Найбільше мене вразила їх рішучість
і мужність, а також сила духу, тому що все це потрібно, коли відважуєшся на
такий шлях, щоб пережити весь цей жах, витримати безсонні ночі, перепливти море
на надувному човні. Протягом всього мого досвіду, я не зустріла жодного песиміста.
Зустріла втому, розчарування, але не побачила песимізму.»

Якщо перша хвиля мігрантів, що дісталися берегів Європи складалася
переважно з чоловіків, в даний час прибувають здебільшого жінки і діти, додаючи ще
більше драматизму і без того трагічній картині. Трагічні миттєвості цих реалій
зафіксовані на фотографіях Йоани Молдован. «Якщо в таборах біженців, жінки, й особливо
матері, зуміли створити таку обстановку, в якій вони відчували б себе як вдома,
зуміли облаштувати своєрідне домашнє господарство, на шляху до Європи це практично
неможливо. Багато часу вони не мали доступу до туалетів, не було мінімальних
санітарно-гігієнічних умов проживання. Я бачила матерів з маленькими дітьми,
які були змушені міняти пелюшки на залізничній платформі або просто на землі в полі.»

Під впливом інформації, що поширювалася в соціальних
мережах, минулого року інша румунка Аліна Петку подала у відставку з державної
компанії, де працювала економістом і полетіла на Лесбос, щоб побачити як острів,
де вона проводила свої відпустки перетворився на табір біженців. «У перші дні,
я побувала в таборі для вразливих груп, тобто людей, які втратили родичів під
час перетину моря на човні. Вони втратили своїх чоловіків, дружин, братів,
сестер або дітей. Там же були діти-сироти, які втратили батьків при тих же
обставинах. Пізніше я переїхала на північ острова, в район Молівос, де приєдналася
до асоціації добровольців. Там я багато працювала в порту і в транзитному таборі.
Туди біженців спрямовували спочатку, а звідти їх направляли в столицю острова
для реєстрації. У Молівосі вони зупинялися на кілька годин, або ночували, якщо прибували
вночі. Добровольці надавали допомогу цілодобово в кілька змін.»

Найбільше у цьому таборі Аліну вразили жінки, які в цих анормальних
умовах намагалися вести себе природно, як робили це щодня в мирний час. Аліна Петку
розповідає. «Коли я прибула туди побачила, що ці жінки такі самі, як ми. Походили
з усіх прошарків суспільства, мали різноманітну підготовку, від жінок, які не
мали ніякої освіти, до вчителів, лікарів або фармацевтів. За кілька днів до
мого від’їзду, жінка, яка мала чоловіка і дитину, народила щойно після висадки на
грецькому узбережжі. Їй допомогла волонтерка, яка робила це уперше. Дитина
народилася там серед скель, в оточенні багатьох людей і лише потім туди прибув лікар.
Я зустріла й багато одиноких жінок, які рушили в дорогу самі. Вони були студентками
і вирішили піти з дому у пошуках кращого життя. Вони не носили хіджабу і здавалися
мені дуже космополітичними.»

Згідно з механізмом розподілу біженців серед
країн-членів ЄС за квотами, до тепер Румунія висловила готовність прийняти 190
біженців з Італії та 125 – з Греції,
тобто всього 315 осіб. Із них на початку березня до Бухареста вже прибули 15
біженців у віці від семи місяців до 50 років, які були розміщені в спеціальному
центрі в місті Галац. Проте, зусилля Румунії щодо інтеграції прохачів притулку не
зупиняються на цьому, каже експерт Генерального інспекторату у справах
імміграції Ана Нямцу. «Паралельно з цим механізмом, Румунія готується до
ймовірного міграційного потоку на своїх кордонах, а це означає створення
спеціальних таборів, які ми назвали «інтегрованими центрами», які підпорядковуються
Прикордонній поліції. Румунія продовжує стикатися з постійним припливом
іммігрантів. Цей потік має злегка висхідний тренд, і таким чином, в принципі, має
постійний характер. У 2015 році ми отримали близько 1200 заяв про надання
притулку, приблизно стільки ж було і в 2013-2014 роках. У 2015 році близько 500
осіб отримали певну форму захисту від румунської держави. Протягом останніх
двох років, переважна більшість прохачів притулку, які отримали певну форму
захисту походить із Сирії. Румунія має 6 спеціальних центрів розміщення прохачів
притулку та біженців загальною місткістю 1.700 місць. Водночас ми готуємося до
відкриття, в разі необхідності, й інших центрів.»

Становище біженців привернуло увагу й Європарламенту,
який прийняв звіт про важливість гендерних питань в розробці політики та процедур
надання притулку.

Перші біженці сирійського походження, які прибули до Румунії були прийняті Тімішоарським Регіональним центром розміщення і процедур для осіб, які шукають притулку. Мова йде про чотирьох осіб, які нелегально потрапили на територію Румунії і були затримані на одному вокзалі. Вони сказали, що хочуть потрапити до Німеччини, але, врешті-решт, попросили притулку в Румунії.

За офіційними даними Румунія не перебуває під сильним міграційним тиском, враховуючи те, що в цьому році було зареєстровано 944 клопотань про надання притулку, всього на 44 більше в порівнянні з 2014 роком. Однак, враховуючи загальну ситуацію в ЄС Уряд Румунії вжив заходів і створив два табори для біженців на заході країни, кожен місткістю до 500 осіб.

Попри невідкладні заходи, глава румунського уряду Віктор Понта заявив, що
ситуація є незадовільною з точки зору потенціалу інтеграції біженців: Я маю на
увазі, передусім процедуру видачі документів, для доступу до медичних послуг,
особливо, коли йдеться про дітей, про літніх осіб, доступу до освіти дітей, які
мають цей статус, відповідно інтеграцію та доступ до ринку праці дорослих.
Румунія не має досвіду й адекватного менталітету, однак, я думаю, що ми
зобов’язані зрозуміти це явище на європейському рівні, щоб бути готовими до
будь-якого виклику і мати механізми, зосереджені не тільки на запобіганні, а й
на інтеграції, коли буде потрібно.

Згідно з планом Єврокомісії з перерозподілу між 28-ма країнами Євросоюзу 120000 мігрантів, Румунія має прийняти
ще 2.475 біженців, на додаток до вже погоджених влітку 1785 осіб. Це вимагає
спільних зусиль усіх органів й установ, враховуючи те, що Румунія досі не
запровадила в своє законодавство положення про зобов’язання щодо захисту
біженців, дітей і людей, які перебувають в скруті, – сказав Віктор Понта.
Бухарест виділяє тільки 3,6 леїв (0,8 євро) в день на кожного біженця, який
перебуває на румунській території, оскільки це передбачено в законі, який набув
чинності у 2006 році, але ці положення закону мають бути змінені, – додав
прем’єр.

Опозиція, в особі депутата Націонал-ліберальної партії Йонуца Строє,
висловила готовність підтримати всі заходи, необхідні для того, щоб Румунія
прийняла вектор європейської солідарності Ви має підтримку парламенту,
принаймні на декларативному рівні, але приступайте до роботи та робіть
законодавчі пропозиції щодо створення механізмів соціальної інтеграції,
медичного страхування, тощо. Іонуц Строє, сказав, з іншого боку, що Румунія є
однією з небагатьох країн, посольство яких досі працює в Сирії і цим треба скористатися.

Євген, проживши рік в умовах війни, яка забрала
його матір, втік від сепаратистів, пішки перетнув лінію фронту, а потім у фурі – два державних
кордони та опинився в Румунії, де вирішив просити притулок.

Йому незабаром сповниться 18 років, він жив з мамою, батька не знає.
Закінчив школу в Горлівці Донецької області. У 2014 році прийшли сепаратисти, а
потім українські солдати – почалася війна. Коли гриміли вибухи він з мамою
ховався під стільцями, під столом, де міг.

Навесні 2014-го моя мама зникла, – розповідає Євген, – вона була дуже
хороша мама, їй було 36 років, коли я побачив її востаннє. Він так і не
дізнався, що з нею сталося. Розповідає, що
одного дня вона вийшла з дому і не повернулася. Мама не могла кинути мене, -
каже він, – я боюся, що її вже немає в
живих. Вона вийшла під час бомбардування тому що в хаті не залишилось нічого
їсти.

Він почав її шукати через два дні, у друзів, у родичів, думав, що вона
приховалася в них. Обдзвонив всіх знайомих. І так цілий тиждень зранку і до
шостої, вечора, коли починалося бомбардування. Я продовжу пошуки, але втратив
надію знайти її, – сказав Євген, – та й дзвонити вже нікому, більшість друзів
або померли, або розбіглися. Після зникнення матері, він прожив сам рік і три
місяці. Добра сусідка час від часу давала йому щось поїсти. Поруч була
гуртовня, де хлопцю вдавалось відшукати хоч щось поїсти, півроку їв переважно
кашу. Інколи, раз у два-три тижні, сусідка приносила йому борщ.

Одного дня ракета, випущена з установки
Град, влучила в його дім, точніше у вікно його кімнати. На щастя
він в той час приховувався в підвалі з іншими хлопцями. Євген переконаний, що
це сепаратисти стріляють по житлових кварталах, щоб потім звинуватити
українські збройні сили. Він розказав, що сепаратисти примусово мобілізовували
чоловіків. У день коли Євген вирішив тікати, він отримав смс-повідомлення з
текстом: Якщо ти не з нами, то помреш. Євген позичив у сусідки 300 євро і
того ж дня рушив у дорогу.

Вийшов з міста, пройшов повз блокпости, перетнув лінію фронту, дійшов до
Червоноармійська, а потім однією попуткою доїхав до Дніпропетровська. Там я вийшов на дорогу і зупинив фуру. Водій сказав, що я збожеволів. Я
заплатив йому 100 євро, щоб взяти мене з собою в Австрію. У вантажівці серед
ящиків він провів мене через митницю Молдови. А 21 серпня ми прибули в Сучаву.
Мене ледь не спіймали, але врешті решт пронесло, – розповів Євген.

У Сучаві водій висадив свого пасажира з машини і сказав йти далі самотужки.
Звідти на автобусі Євген дістався Клужа, а потім на потязі доїхав до Ораді.
Звідти спробував перетнути пішки кордон з Угорщиною, там його й затримали. Я
не знав, що Румунія не в Шенгені і подумав, що буде легко пройти кордон, -
розповів далі Євген. Коли його спитали хто він і звідки, він відповів румунською,
що є уродженцем східної України, але йому не повірили, подумали, що він
громадянин Молдови. Насправді він вивчив румунську в сім’ї, точніше від бабусі
та мами. Його бабуся була румункою, вона переїхала в Горлівку в часи СРСР. Мати
народилася в Горлівці, але вона говорила з сином і румунською.

Тепер Євген вирішив залишитися в Румунії, ця
країна йому сподобалася. Усе тут дуже добре, а люди хороші, – каже він. Я хочу
продовжити навчання, хочу стати електриком, хочу бути вільним, почати нове
життя. Не маю як повернутися додому і, навіть якби була така можливість – не
маю куди повертатися. Сепаратисти захопили все, що могли. Хто мав помешкання
або автомобіль втратив все і живе в руїнах. Моя сім’я не була заможною, але ми
мали де жити, що їсти і що одягнути. Принаймні я встиг закінчити школу. Хотів
поступити на факультет, стати інженером-електриком. Але там не встиг. -
розповів Євген.

Я не бажаю нікому побачити те, що бачив я там. На жаль я ніколи це не
забуду. Жінки, чоловіки, діти, солдати – померлі, всі мертві. В автобусі в
Румунії люди дивилися на мене дивно. Я заснув і мені снилися кошмари. Вони не
знають, що я там бачив, – завершив свою розповідь Євген.

(Інтерв’ю з Євгеном записав Лауренціу
Колінтіняну. Ім’я Євген не є реальним, воно було змінено, щоб захистити
особистість співрозмовника.)

Для
перегляду повної версії статті румунською мовою натисніть тут