Tag: ремесла

Мар’яна Мереу виросла в селі Геоаджіу де Сус, що у повіті Алба, у громаді, де поважалися традиції, де всі збиралися і ввечері
шили, ткали, розучували ігри та народні пісні. Сьогодні вона просуває місцеві традиції. Теж вона була учасником туристичних ярмарків, виставок та тематичних конференцій, від імені заснованої нею асоціації. Ставши власником
вражаючої етнографічної виставки, Мар’яна Мереу організувала «Школу бабусь»,
покликану навчити тих, хто цікавиться ремеслом прядіння, ткацтва, шиття або
вирощування та обробки конопель, а також виготовлення готових виробів.

Мар’яна Мереу перетворила свій дім на «школу бабусі», тобто на місце, де вона прагне передати свої
навички: «Я змалечку берегла і доглядала за всіма домашніми предметами, з малого не викидувала нічого: ткацький
верстат завжди був в нас вдома, бабуся і мама завжди працювали і я вловила смак до шиття, ткацтва, прядіння. Мені це подобається, я займалася би цим весь
час. Я б не робила нічого іншого, якби у мене був вибір. Я б шила, ткала, пряла, і хочу,
щоб якомога більше людей або якомога більше дітей були зацікавлені вчитися цьому. У мене вікових обмежень немає. Я багато працювала тут, у селі, також організувала посиденьки,
майстер-класи».

Мар’яна Мереу стверджує, що, на жаль, іноземці
більше цінують наші традиції: «Минулого року приїхала сім’я з Франції, і я
показала їм, як працювати на ткацькому верстаті, а потому вони рушили до Марамурешу
навчитися косити траву. Вони платили за те, щоб навчитися косити. От, така
ситуація нашого суспільства. Мало хто з молодих людей ще вміє косити».

Мар’яна Мереу пристрасно
розповідала нам про те, як вирощувати коноплі. З конопляних ниток вона тче рушники та народні костюми: «Вже сьомий рік вирощую коноплю. Як почала я цим займатися? Жінка, якої вже немає, мала коноплю на горищі і так я почала її вирощувати. Працювати з нею важко, і отримати дозвіл важко, коли думаєш, що все прояснилося, з’являється щось інше. А обробляти коноплю важко: спочатку вона висихає, а потім ми замочуємо її у воді протягом тривалого часу. Її покриваємо камінням, щоб тримати під водою, і через тиждень, коли волокно
починає відокремлюватися від деревини, виймається з води, знову промивається і висушується. Вона гарно відбілюється, а потім починається процес відбивання та вичісування, готуючи її до
прядіння. Це просто, але
процес довгий і складний. Подумайте
все це виробляється нашими руками, з простої рослини виходить сорочка! Скажу вам чесно, я роблю це не заради грошей. Але мені шкода, що мою роботу ніхто не
цінує.»

Мар’яна Мереу також шкодує про те, що виставлені
на продаж вироби, що вона виготовляє з жінками та дівчатами,
які навчилися працювати і продовжувати традиції, не оцінюються за їх справедливою вартістю: «Якщо за пару вовняних шкарпеток з конопляної нитки вимагаємо 50 леїв (10 євро), люди кажуть, що це дорого. Але цю пару шкарпеток ми не виготовляємо
за день! Влітку можна носити вовняні шкарпетки, щоб не
потіти».

І тому що вона все ще працює з коноплями, Мар’яна
Мереу також ініціювала захід «День коноплі», що минулого літа відбувся вчетверте. Зацікавлені мешканці села, а також туристи ознайомилися із процесом
виготовлення народного одягу з текстильного волокна, так
як це робили колись наші предки, бо в кожному домогосподарстві вирощували і обробляли коноплю. Наша співрозмовниця сподівається на більшу підтримку народним традиціям: «Я
все-таки сподіваюся, що чиновники прокинуться, і платитимуть людям, які займаються
збереження традицій, а також тим, хто навчається, ремеслам. Я знаю, що в інших
країнах платять і старим, і молодим, і тим, хто знає, і тим, хто вчиться
ремеслам, тому що для кожної людини мотивація є головною рушійною силою. Нехай
їм не буде соромно, що вони селяни, нехай не буде соромно, що вони румуни,
нехай не забувають рідну мову, своє вбрання. Кажуть, що культуру нації треба
носити у світі як святковий одяг! Закликаю всіх хоча б раз в житті спробувати
потримати в руці веретено. Бо якщо ви не вмієте цього робити, ви не вмієте й
цінувати».

Покладаючи свої сподівання у туристичний потенціал району, на його талановиті мешканці, Маріана Мереу та члени її асоціації, прагнуть, щоб село Геоаджіу де Сус стало якомога помітнішим на туристичній та
культурній карті повіту.

На початку лютого, цього року,
відбулась стартова Конференція по проекту KRA’GAS – Просування ремесел та
гастрономії, як важливих частин культурної спадщини
Карпатського єврорегіону, проекту, що фінансується за програмою ENI CBC
2014-2020 Угорщина-Словаччина- Румунія-Україна.

Лідера проекту Марамуреську Торгово-промислову палату представив її президент Флорентін Туш, а також члени команди та партнери: Румунія – Клузький
університет імені Бабеша Бойоя; Угорщина – Університет Мішкольця та Торгово-
промислова палата
Боршод-Абауй-Земплен; Україна – Ужгородський національний університет та
Закарпатський фонд підтримки підприємств. У заході також взяли участь
зацікавлені темою
проекту сторони як з обидвох країн-партнерів, так і Румунії, серед яких пані Моніка
Маре, директор Марамуреського Повітового музею етнографії та народного мистецтва, пані Рада Павел, представник Марамуреського Повітового центру сприяння та
збереження традиційної культури імені Лівіу Борлана, паніЕдіт Поп, яка представляє
як Екологічну асоціацію, так і Екотуристичний напрямок Мара-Косеу-Кряста Кокошулуй, пані Корнелія Лупча, представник Асоціації туристичних гідів Марамуреського повіту та пані Карін Лахнер, директор Національного центру інформування
та сприяння туризму в місті Бая-Спріє.

Головними цілями
проекту KRA’GAS є
проведення антропологічного аналізу, який дозволить виділити схожість,
пов’язану з ремеслами та гастрономією регіонів-партнерів, визначення та створення транскордонного туристичного маршруту у проектному регіоні та розвиток регіону як загального туристичного напрямку, підтримуючи та просуваючи
транскордонний туристичний маршрут як спосіб приєднання місцевих виробників до
туристичних ринків, включно організацію Міжнародного фестивалю ремесел та
гастрономії.

За словами координатора з питань комунікації проекту,
Алексндри Лазар- KRA’GAS пропонує інноваційний підхід для просування спадщини та туристичного
потенціалу, представлених ремеслами та гастрономією в прикордонному регіоні
Угорщина-Румунія-Україна. В період глобалізації та культурної однорідності
культурні надбання- ремесла поряд із гастрономією є головними чинниками
регіональної ідентичності. Таким чином, вони сприймаються як стратегічні
елементи, що сприяють розвитку туризму. Розташований на перетині
Балкан, Центральної та Східної Європи, цей регіон має культурно визнані райони,
але, як і в інших частинах світу, нематеріальна спадщина страждає з двох
причин: зникнення традиційних ремесел та гастрономії та відсутність видимості.
Рішення полягає в тому, щоб запропонувати місцевим виробникам видимість через
доступ на туристичні ринки, а розвиток туризму пропонує чудову можливість у
цьому плані.

На засіданні були представлені заходи,
які будуть проводитись впродовж реалізації
проекту до 30 вересня
2021 року для досягнення зазначених цілей, можливість співпраці із
зацікавленими сторонами щодо
запропонованих цілей, включаючи реалізацію
картографічного транскордонного туристичного маршруту, міжнародного фестивалю ремесел та гастрономії та видання книги
наукових статей, зроблених після
антропологічних досліджень. Проект також має сайт, присвячений туристичному маршруту, а також
facebook-сторінку.

Після прес-конференції відбулося
засідання Комітету з технічних досліджень за участю представників університетів-партнерів та зацікавлених сторін, а також зустріч Комітету із
впровадження та моніторингу проекту за участю керівника проекту та представників партнерів.

Коли дістаються Краю секлерів у Румунії, туристи не можуть бути незачарованими будинками з традиційними воротами і меблями, пофарбованими у веселі і яскраві кольори, красивими керамічними виробами і особливо щасливими обличчями місцевих жителів. Якщо вам пощастить прибути в цей регіон у святковий день, то ви побачити, що секлерам вдалося зберегти багато традицій із давніх часів. Деякі з них пристосовані до наших днів, але навіть і так, їх чарівність залишається незмінною і заворожує око та душу кожного мандрівника. Сьогодні я розповів вам дещо про таємниці традицій і ремесел секлерів – сподіваючись, що мені вдасться викликати вашу зацікавленість так, щоб ви схотіли побачити все власними очима.

Край секлерів – це невелика частина автентичної Трансільванії, історичний регіон Румунії. У повітах Ковасна, Харгіта, а також на території повіту Муреш ви можете зустріти секлерів-угорців. Модернізм дістався багатьох румунських сіл і це можна побачити включно у сфері будівництва, селянські будинки перетворилися, подекуди, на модерністські вілли з бетонними високими парканами і залізними воротами. На щастя, будинку секлерів зберегли свою автентичність. Багато дерев’яних традиційно різьблених воріт з декоративними елементами, успадкованими від прадідів, вітають вас в кожному селі. У селі Варгіш, наприклад, яке колись прославилося своїми теслярськими предметами, є багато традиційних воріт. А у Ковасні живе народний майстер, який займається цим ремеслом вже більше 35 років. Кажуть, що секлерські ворота витримують принаймні три покоління, так добре вони виготовлені. Зазвичай вони мають три стовпи, які підтримуються зверху балкою, на якій будується голуб’ятник. Однак, це не означає, що всі секлерські ворота заселені голуб’ями; голуб’ятник є елементом-символом воріт – птахи уособлюють душі колишніх мешканців будинку. Секлерські ворота передають послання нащадкам. Серед квіткових мотивів – найчастіше число будинку представлене на воротах відповідною кількість вирізьблених у дереві квітів чи фруктів, – а птахи, сонце і місяць знаходять собі місце майже на всіх воротах. На балках воріт вирізьблені рік будівництва та ім’я господаря. Хоча молоді мешканці цього регіону не проявляють зацікавленість щодо цього ремесла, виготовлення секлерських воріт триває від трьох місяців до пів року. Довго, але красива традиція продовжується.

У селі Килнік, у повіті Ковасна, збереглося ще одно стародавнє ремесло: кування яєць. Так, у цьому регіоні не кують тільки коней, але і яйця. Це суто декоративна операція, однак особливої тонкості, і результат просто позбавляє вас дару мови. Для такого ремесла секлерам не потрібен сарай за будинком, а невелика майстерня, з якої не бракує ніж і пінцет, і зрозуміло, крихітні підкови, яких причіплюють до яєчної шкаралупи за допомогою дуже тонкого наконечника свердла. Це вимагає багато терпіння і майстерності, і не в останнє, досвіду. Якщо у вас буде можливість увійти в будинок, оздоблений такими кованими яйцями, ви зрозумієте, чому вони є такими популярними в країні, та за її межами.

Хто не чув про Корундську кераміку? Село Корунд, в Трансільванії, є істинним центром гончарства, відоме своїми керамічними предметами пофарбованими у синьому, червоному або зеленому кольорах. Молоді гончарі виробляють справжні твори мистецтва: каструлі, тарілки, чашки та горщики, яких потім малюють традиційними мотивами дівчата і жінки. Багато секлерських сімей живуть з цього ремесла, якого перетворили на невеликий сімейний бізнес. У секлерському краї не має ярмарки без дерев’яних меблів з ручним розписом в світлих тонах, з традиційними мотивами. Багато будинків – і не тільки в цьому регіоні, але і в Німеччині і Швейцарії – прикрашені цими меблями, які відразу ж стають центром уваги: це скрині приданого, ліжка, шафи, столи зі стільцями. Все виготовляється народними майстрами. І кожен крок має свої секрети, які тільки син успадковує від батька протягом багатьох років учнівства.

Секлери – великі ласуни, тому й солодких делікатесів тут багато. Однією з них є «кюртьош калач». Солодкий божественний аромат традиційного трубчастого калачу, затопленого в подрібнених волоських горіхах, і запеченого над вугіллям на деяких спеціальних дерев’яних роликах, наповнює повітря кожного ярмарку чи фестивалю.

Секлерський фольклор є таким же специфічним як і ремесла регіону. Великодні свята є нагодою показати старі обряди: у Страсну п’ятницю, наприклад, неодружені хлопці охороняють тіло Ісуса вночі Воскресіння. І не будь як, а одягнені в традиційному одязі і озброєні різьбленими дерев’яними рушницями. Існує навіть хореографія зміна варти. Інша традиція, що збереглася з 1931 року – це День тисячі секлерських дівчат, яка, як правило, відзначається щороку 6 липня о селі Шумулеу. У старі часи, фестиваль був нагодою для вступу в шлюб хлопців села, а сьогодні він є моментом радості, збереження і просування секлерських традицій та культурних цінностей. Фестиваль починається з танцю дівчат і хлопців, після чого все село відправляється до франциськанського собору Шумулеу Чук, де відправляється богослужіння. По тому свято продовжується парадом народних костюмів та звичаїв, а вечором ті 1000 секлерських дівчат танцюють навколо багаття. Це чудовий спектакль танцю, музики і місцевих традицій, нагода ознайомитися з секлерськими стравами і ласощами.

Сільські околиці Бухареста стали в останні роки, надзвичайно привабливими для деяких молодих сімей, які прагнуть змінити забруднення і метушню столиці на спокійне життя, і чому ні, ближче до багатьох селянських традицій, серед яких і деякі старовинні ремесла. Наприклад, скульптор Вірджіл Скріпкаріу і його дружина, мистецтвознавець Адріана Скріпкаріу живуть з 2006 року в селі Піску, в 36 км від Бухареста, яке в минулому, славилось великою кількістю гончарів, які жили тут. Ця художня традиція зони, тиха навколишня рівнина, чисте повітря, як і недалеко розташований монастир Цігенешть були достатніми, щоб переконати цих людей з художніми турботами побудувати у селі Піску, хату для себе і своїх шістьох дітей.

Адріана Скріпкаріу розповідає чому вона залишила Бухарест: Для нас, залишити Бухарест було дуже необхідно. Коли ми прийняли це рішення, у нас уже було двоє дітей, і ми відчували, що у місті не можемо запропонувати їм те, що існує тут: менш забруднене навколишнє середовище, екологічні продукти та чисте повітря. Більше того, мій чоловік, скульптор, і йому була необхідна майстерня де б він працював. Отож ми шукали затишне місце недалеко від Бухареста, тому що ми хотіли осилитись недалеко від міста. І ми знайшли це село, і що в ньому було багато гончарів, нам дуже сподобалося. Ґрунтуючись на цих даних, ми створили все що ви тут побачили, через вісім років після нашого переїзду.

Після того, як оселились в Піску, в 2006 році, Адріана і Верджіл Скріпкаріу заснували асоціацію Гашпар, Мельхіор і Бальтазар, а потім почали впроваджувати освітні та культурні проекти, присвячені особливо дітям сільської громади. Дивно, але гончарні майстерні були серед основних проектів, що впроваджувались в Піску. Адріана Скріпкаріу: Для нас це було недоліком, що покоління дітей, яке ми знайшли тут нічого не знало про історію села. Вони нічого не знали про гончарство. Хоча їх бабусі й дідусі були всі гончарями, вони ніколи не поклали руку на гончарне колесо. Ми з цим ніяк не згодились, так що почали організовувати літні школи за темами ремесел, гончарство, головним чином, у яких діти села з ентузіазмом брали участь. Заняття у гончарних майстернях ми продовжували короткими уроками про історію мистецтва. Потім ми запровадились й інші ремесла. Між часом нам просили влаштувати гончарні майстерні для дітей з інших сіл та дорослих. Коло було розширене.

Улюблений студент видатного скульптора Васіле Гордуза, Вірджіл Скріпкаріу, якому 40 років, є визнаним скульптором в країні і за кордоном. Учасник Венеціанської архітектурної бієнале (2008), і фіналіст Гран прі Прометеус у 2009 році з Opera Prima, Скріпкаріу є автором роботи Материнство, що знаходиться перед англіканською церквою в Бухаресті. Крім того, материнство було темою його останньої виставки Супермен, яка нещодавно відкрилась в Лондоні. У селі Піску, Вірджіл Скріпкаріу знайшов спокій і стимули, для його творчості, оточений традицією ремесел подібного до його ремесла. Вірджіл Скріпкаріу: Відколи ми переїхали в Піску, я виявив особливі навички тутешніх людей, здатність розуміти і завершити роботу в різних техніках. Це відбувається через генетичну спадщину цього села, що вони займаються гончарством з покоління в покоління. Я вважаю, що це дуже цікаве явище, і думаю, що є такі громади в Румунії, чий творчий потенціал не оновлюється і не використовується достатньо.

Відсутність рентабельності ремесла, призвело до того, що упродовж часу більшість сімей гончарів з Піску відмовилися від цього ремесла. На жаль, навіть гончарні майстерні, організовані родиною Скріпкаріу, ані дитячий ентузіазм, не переконали жителів відновити цю традицію. Вірджіл Скріпкаріу розповідає: Я працював з гончарем, який не займався цим ремеслом більше 25 років. Працюючи з ним, я констатував, що це один з найбільш талановитих і досвідчених гончарів. Є багато тих, хто, знає це ремесло, але більше не займаються ним, тому що, не мають для кого це робити. Немає ринку, втрачений інтерес та їхні навички. Деякі старші люди зберегли колеса і печі і працюють іноді, за інерцією. Є ті, кому 50 років, які б могли продовжити займатись цим ремеслом, але взяти все з нуля без будь-якої перспективи складно для всіх. Немає підтримки і оцінки за ці речі, тому що люди не вважають ці види діяльності як можливості. Я переконаний, що через 20 років, люди, які знатимуть ткати та гончарювати за традиційними методами вважатимуться художниками.

У 2011 році нова можливість з’явилась для Адріани і Вірджіла Скріпкаріу. Сільська школа була закрита, і вони мали можливість відкрити нову початкову школу. Хоча це приватна установа, перші три роки працювала безкоштовно. У минулому році, проте, деякі податки були введені тільки для тих, хто міг платити. І теж в цьому році у Школі Агатонія перше покоління закінчило четвертий клас. Що навчилися діти у Піску дізнаємось від Адріани Скріпкаріу: Школа Агатонія звичайна з огляду на знання, що ми намагаємося передати дітям. Що робить її більш особливою є те, що ми знаходимося в селі гончарів, село з сильною специфічною спадщиною, і що ми координатори школи маємо художні турботи. Я мистецтвознавець, і мій чоловік скульптор. Школа знаходиться близько до скульптурної майстерні, і недалеко від монастиря Цігенешть і, таким чином, діти перебувають у безпосередньому контакті з багатьма формами художнього вираження. Я сподіваюся, що з часом це пробудить у них почуття розвивати художні смаки і зберігати спадщину. Адже контекст трохи допомагає нам мати цю невелику школу, де діти стають більш прив’язаними до мистецтва .

Адріана і Вірджіл Скріпкаріу планують продовжувати проекти, розпочаті в Піску, сподіваючись, що гончарське мистецтво буде залучати все більше і більше дітей і молодих людей.

Здається, що пріоритетами румунської освіти є оснащення шкіл комп’ютерами, розширення доступу учнів до Інтернету та інші аспекти, пов’язані зі швидкістю, з якою ми повинні підключатися до сьогоднішніх реалій. Проте школа з с. Піску повіту Ільфов заохочує дітей і навіть дорослих заново відкрити для себе різні ремесла та ближче ознайомитися з місцевою культурною спадщиною.

Адріана Скріпкаріу, координатор школи “Агатонія“ та Асоціації “Гаспар-Мельхіор-Бальтасар“, розповіла нам, чим є школа “Агатонія“ з с. Піску: “Школа “Агатонія“ є школою з багатьох перспектив. По-перше, це початкова школа, де проводяться всі звичайні для цього місця види діяльності, але ми маємо певну специфіку, а саме: заохочуємо діяльність, пов’язану з культурною спадщиною, і намагаємося вводити інформацію, пов’язану з цією темою, в наші звичайні уроки. Ми маємо діяльність від практичних навичок, скажімо, в рамках яких проводимо зайняття ремеслами, повязані з історією нашого села, чи діяльність, пов’язану з ткацьким ремеслом. А ще ми маємо книги, видані в останні роки, шкільні підручники про культурну спадщину, продумані по зонах. Ми вважаємо, що кожен повіт повинен мати подібну книгу. Дотепер ми зробили дві книги: для повіту Ільфов та Брашов. Це міждисциплінарні матеріали, які містять частини з народною літературою та частини з ремеслами, а також зі святами, частини про ознайомлення з релігійними подіями, які відбуваються впродовж року, щоб таким чином діти стали більш закріпленими у всесвіт культурних цінностей, які їх оточують. Тут є й школа в широкому сенсі цього слова, тому що ті, хто приходять в с. Піску, можуть дізнатися більше про культурну спадщину і можуть бути введеними в різні традиційні ремесла. У цій школі беруть участь різні групи дітей і навіть групи дорослих з різних зон країни.”

Метою цієї школи є духовне зростання поколінь, яке вмітиме духовно збагачуватися із цінної спадщини своїх предків та передавати її далі. Але Адріана Скріпкаріу та її чоловік Вірджіл Скріпкаріу, заклавши основи цього осередку, не знали точно, куди дійдуть: “Не можу сказати, що в нас був чітко визначений план. Ми побудували цей проект поступово, рушаючи, в першу чергу, з того, що ми оселилися в селі, яке мало цю сильну традицію з минулого. Я історик мистецтв, мій чоловік – скульптор, ми почали відкривати для себе спадщину цього села і, маючи дітей, ми хотіли розпочати діяльність, яка б, у першу чергу, об’єднала дітей села. А потім, бачачи, наскільки ця тема може бути привабливою, якщо її передавати відповідним для дітей чином, ми відкрилися й для груп з інших місцевостей, які приїхали до нас і провели поруч з нами декілька годин, за які, сподіваюсь, полюбили те, що означає традиційне ремесло.“

Якщо вранці школа діє як звичайна школа для сільських дітей, то після обіду школа “Агатонія“ відкриває свої двері для великої кількості дітей різного віку, для яких організовує гуртки позакласних міждисциплінарних заходів, фокусуючись на різних культурних темах, на румунській спадщині та інших аспектах загальної культури в більш широкому сенсі. Ранкова програма та гуртки позакласних заходів проводяться безкоштовно для дітей-учасників, членів сільської громади с. Піску, якій бракує різноманітної навчальної пропозиції. Школа “Агатонія“ періодично відкривається на запит для інших груп дітей та дорослих, які бажають взяти участь в запропонованих видах діяльності, в майстер-класах із різних видів ремесел та в ознайомленні з місцевою культурною спадщиною. Ці групи своїм внеском підтримують щоденну діяльність школи. Це й спосіб самофінансування, розроблений асоціацією.

Ми запитали Адріану Скріпкаріу, хто переступає поріг їхньої школи: “Наш поріг переступають як діти дитсадків, так і дорослі, представники важливих установ, які приходять сюди в пошуках діяльності для тімбілдінгу. Найбільш поширеною в нас є гончарна майстерня, це й специфіка нашого села — тут знаходиться дуже давнє поселення гончарів. Дорослі, які потрапляють сюди, заново відкривають для себе різні предмети кераміки, тканини, які багатьох з них повертають назад у дитинство, адже багато з нас мають у селі дідусів та бабусь і ці спогади для нас дуже дорогі. Окрім гончарної майстерні, ми маємо й діяльність, пов’язану зі скульптурою. Наприклад, ми маємо майстерню з рельєфу, в якій представляємо учасникам певний предмет і пропонуємо їм змоделювати його в рельєф чи, ще цікавіше, є й майстерня портретів, на якій за декілька годин разом зі скульптором вони намагаються відкрити для себе методи створення портрету з глини за живою моделлю. Це досвід, які люди рідко мають можливість пережити, і тому вони приходять до нас. Ми можемо поєднати декілька майстерень в рамках одного візиту: можемо поєднати майстерню з рельєфу із гончарною чи ткацькою. Чи майстерню портретів із гончарною. Чи розпис керамічного посуду з ліногравюрою. Ми маємо різні варіанти поєднання цих майстерень в залежності від бажань наших гостей.“

Незабаром ті, хто відвідають с. Піску, зможуть власноруч розписати набір керамічного посуду, зробленого теж ними. А ще більш масштабним проектом школи “Агатонія“ є їхнє бажання стати промоутером ідеї, що культурна спадщина повинна стати навчальним предметом як крок до зміцнення громадянського духу.