Tag: Репортаж

  • Ізольовані в Румунії

    Ізольовані в Румунії

    Після двадцяти років шлюбу мій чоловік помер. Я залишилися сама, у мене немає дітей, у мене немає нікого. Я весь час плачу, мені немає з ким поговорити, немає з ким працювати, я сиджу самотня, спустошена в хаті… Багато разів, коли сідаю за стіл, ставлю ще один стілець, бо мені здається, що хтось ще прийде їсти зі мною. Після того, коли я бачу, що ніхто не приходить, я починаю плакати і нічого не їм, встаю з-за столу та займаюся домашніми справами. Тут кінець світу. Бо ніде не важче ніж у цьому лісі. Ми замучені, це замучена Румунія.»

    У голосі цієї жінки, яка живе десь у горах Румунії, стільки смутку та смеренності. Є чимало людей таких як вона, невідомі іншим людям але, на жаль, ні владі. Вони – гості сьогоднішньої передачі, вони представляють колективний персонаж. Ми дозволяємо собі назвати їх за назвою, на думку багатьох найкращого серійного репортажу суспільного телебачення Ізольовані в Румунії.

    І ніхто не міг би краще описати цього колективного персонажа, як журналістка Діте Дінез, яка з 2006 року ходить гірськими стежками у пошуках співрозмовників: «Це колективний персонаж, про якого я думала, що в певний момент перестану говорити, але мій біль полягає в тому, що я знаходжу його знову і знову, що все ще існують шляхи, які ведуть до людей, про яких ніхто не знає, для яких, наприклад, вечір настає о 17:00, після заходу сонця, для яких ніхто не відчиняє двері … Це чоловіки, це жінки … Більшість з них – похило віку. Ті, у кого є діти, ще встигають покидати ці місця, хоча в Румунії ще є дві-три школи відкриті там в горах, але я думаю, що через кілька років ці школи закриються, оскільки молодих людей вже немає … Але цей колективний персонаж – дуже важлива річ! – Це сама по собі культура, яка не повинна зникати, але на жаль, вона зникне: сила людини жити в маленькому дерев’яному будиночку, насолоджуватися кожним днем, не вимагати, не бити кулаками по столу, а навпаки усвідомлювати той факт, що те, що вона отримує – достатньо. Отже, якщо ми коли-небудь зажадаємо відкрити музей Румунії, слід почати з ізольованими селами».

    Журналістка Діте Дінез стверджує, що серійний репортаж під назвою «Ізольовані в Румунії», це новини про інший світ, це дар, благословення та молитва. На нашу думку серійний репортаж є, водночас, вираженням людського буття, яке стало бідним у сучасному світі, іноді занадто поверхневому або який свідомо ігнорує таких людей: «Селянин, бідний селянин весь час стикався з труднощами. Чому називають його дурним селянином? Бо селянин має гроші лише тоді, коли щось продасть. Якщо він не може нічого продати, він вмирає з голоду. Вчора я поїхав на ярмарок щось продати. Я нічого не зумів продати. У мене не було грошей навіть на хліб. Їжу можна знайти, але ніхто вам її не дасть безкоштовно. Кажуть: їдь працювати! Якщо ти не можеш працювати, ти вмираєш! »

    Ізольовані в Румунії, так як селянин похилого віку якого ви мали можливість чути, не є туристами. Вони жителі розсіяних гірських хуторів, на них падає ліс, у них немає асфальтованих доріг, немає магазинів чи лікарень. Священник час від часу відвідує цих людей , щоб їх благословити! Чи можете уявити собі так жити не день або два, а все життя? Ізольованими в Румунії могли бути і ми, якби у нас не було комфорту та привілеїв, – каже Діте Дінез, яка додає: «Старі та бідні, вони ще вирощують тварин, але не мають вже сили обробляти землю навколо хати і, тому вже не отримують державні субсидії. Молоді люди, як я вже сказала, покинули ці хутори. Тамтешні люди не платять за воду, ті у кого є електроенергія платять дуже мало бо у них, зазвичай, немає телевізора. Отримують дуже малі пенсії. Днями я зустріла стару жінку, яка має пенсію на суму 15 леїв (тобто еквівалент 3 євро), але іншим разом я зустрічала людей, які мали 6 леїв або 8 леїв. Йде мова про щомісячну пенсію! І коли я запитала у старої жінки: «чи приходить листоноша?», Вона відповіла мені: «ні, не варто, для чого?». Ці люди забули навіть, що вони є людьми та у них є право, щоб хтось до них приходив, навіть якщо йде мова принести пенсію на суму 15 леїв.»

    Якщо ніхто не піднімається до ізольованих, тоді Діте Дінес разом з Маріусом Данчі та Константіном Буце, роблять так щоб ці люди «опускалися» через маленький екран у будинках всіх румунів. Урок про смиренність цих звичайних людей – приголомшливий, вони ні на що не скаржаться і нікого не звинувачують. Вони сприймають життя як дар, зі недоліками та побоюваннями, а найбільшим побоюванням полягає в тому, що цей спосіб життя серед природи, закінчиться разом ними. Вони стверджують, що мають стільки, скільки їм потрібно, окрім радості, яку, вони навіть не можуть описати. А про надії не може бути й мови!

    Промінь світла надходить до них завдяки Діте Дінез, яка, коли не йди знімати, червоніє свій телефон: «Я дзвоню весь день. Сьогодні вранці я вирішила питання з дровами в Мехедінць (на південь), піч – в повіті Альба (в центрі) … Мені допомогають чудові люди, які кажуть: «Я взяв піч звідти і несу її туди. Я придбав дрова». Я говорила зі жінкою з повіту Мехедінць, яка за її бажанням щотижня ходить до літнього чоловіка і несе йому харчові продукти.»

    Також завдяки глядачам, які дивляться репортажі «Ізольовані в Румунії» йде мова про приблизно 100 тисяч у Фейсбуці, Діте Дінез, якій допомагає її подруга Оана Ромоча, займається також волонтерством. Кошти, зібрані для ізольованих під егідою Асоціації Місцева Діаспора допомагають їй не йти з порожніми руками на зйомки. Вона завжди готує кілька пакетів з продуктами для тих, яких зустрічає в горах. Також члени асоціація щомісяця допомагають людям похилого віку, які не мають пенсії, хоча вони все життя працювали, а також сім’ям з дітьми, встановлюють сонячні батареї, купують ліки. «Ви знаєте, скільки добрих людей у ​​Румунії потребують цього колективного персонажа?» – риторично запитує Діте Дінез. «Оскільки вони виходять з їх похмурої рутини і роблять добрі речі!.

  • Удома в дорозі: чотири роки блукання

    Удома в дорозі: чотири роки блукання







    – Це найкраща, найбільш вражаюча та видовищна книга, що вийшла друком
    у Румунії в минулому році. Це
    книга справжньої журналістики, книга з кращими репортажами Елени та Косміна за ці чотири роки.


    – Це реалії сьогодення, але які більшість з нас не мали можливість побачити.


    – З їх трейлером і цуценятком за собою їм вдалося зробити деякі речі, які, я сподіваюся,
    привернуть увагу тих, хто знаходиться при владі. Привернути увагу до того, що все ще є дуже багато нещасних людей.


    – Хоча в них йдеться про сумне, я вважаю обов’язком кожного з нас уважно прочитати ці дуже обережні і добре
    відібрані репортажі.




    Це лише кілька думок, висловлених на презентації книги «Удома в дорозі: чотири роки блукання», видавництво «Humanitas».
    Автори цієї книги, журналістка Елена Станку і фотограф Космін Бумбуц полишили свою
    однокімнатну квартиру в Бухаресті, свою роботу, розірвали трудові договори,
    які гарантували їм доходи і вже чотири роки живуть у трейлері. Вони зробили
    це, щоб розповісти про Румунію в світлинах та на словах, щоб працювати над різними
    темами без обмежень часу та редакційної політики.




    Перший проект, над яким вони працювали як на сто відсотків незалежні
    журналісти – лауреат премії Центру ім. Розалін Картер і Центру незалежної
    журналістики – почався з румунського звичаю, використовувати побиття як засіб виховання.
    Це підтверджує й дослідження організації «Рятуйте дітей», згідно з яким 63%
    дітей в Румунії є жертвами насильства в сім’ї. Книга «Удома в дорозі: чотири роки блукання» Елени Станку та Косміна Бумбуца є результатом дослідження життя двох сімей, які живуть у крайній убогості в місцевості Міроняса (Ясси), більшість
    мешканців якої живуть за рахунок державної допомоги по догляду за п’ятьма-шістьма
    дітьми та допомоги по безробіттю.




    Ми дізналися від них, що зафіксовані ними у Міронясі випадки побиття дітей,
    є звичайним явищем повсякдення. Елена Станку. «Вони є складовою банального повсякденного життя в звичайному селі на сході Румунії. У сім’ях, як будь-яка інша, яку
    можна зустріти й на півдні, і на заході, всюди. На жаль, ці випадки дуже
    поширені. Я зустріла їх не тільки в Міронясі, а й в багатьох інших місцевостях.
    Оскільки румуни в основному бідні, вони не мають доступу до освіти, а їхнім
    дітям не вдається вийти з цього зачарованого кола бідності. Коли я спостерігала
    за життям сім’ї Кожокару, я написала, що пишу сидячи на ящику для пива, тому що
    в будинку нема столу, а одна з дівчат, єдина з восьми дітей, яка ходить до школи
    і любить школу, робить домашні завдання на ліжку. Є в книзі світлина, зроблена
    Косміном, на якій можна побачити як дівчинка пише на ліжку. І ці діти, які
    стануть батьками, у свою чергу, не зможуть залишити у спадщину своїм дітям
    нічого іншого, крім успадкованої бідності. Такі сім’ї не є винятками, ми не
    шукали винятків у Румунії, ми рушили в пошуку Румунії. І, на жаль, такою є
    Румунія. Але ці речі дуже важко зрозуміти зі світу, в якому ми живемо у
    Бухаресті, в Клужі або в Крайові.»






    Косімн Бумбуц: «Три роки тому,
    коли ми розпочали цей проект про домашнє насильство над дітьми, ми пішли в бідні райони, у в’язниці, але ми також задокументували
    випадки насильства серед інтелігенції. І я зустрів дітей інтелектуалів, які також стали жертвами
    домашнього насильства. Ці матеріали ми поки що не опублікували, вони не
    викладені навіть на нашому сайті www.teleleu.eu. Але ми зрозуміли, що ситуація може
    бути однаковою. Умісті Бая-Маре ми зустріли у в’язниці чоловіка, який походив з багатодітної родини і розповів як
    його у дитинстві бив батько. Одного разу батько виставив його за балкон і тримаючи за одну руку сказав: «Я тебе
    породив, я тебе і вб’ю!» Схожу історію я почув і від дочки архітектора в Бухаресті.»




    Марія Йоніце, одна з жінок, чию історію ми
    прочитали на сайті Елени та Косміна www.teleleu.eu, померла цього літа. Неодноразово
    побита чоловіком перед дев’ятьма дітьми, вона багато разів була госпіталізована
    до лікарні каретою швидкої медичної допомоги. Тому кінець її життя був
    передбачуваним в «країні, в якій ніхто не втручається у справи чужої сім’ї», – каже Елена Станку. «Я написала на своїй сторінці в Facebook, що й решта жінок в селі, що є жертвами
    сімейного насильства, йдуть до соціальних
    працівників і кажуть, що з ними, напевно, станеться те, що сталося з Марією Йоніце.
    Я написала це у Facebook і недавно з нами зв’язався хтось з одного притулку для
    жертв насильства, хто хоче працювати з тамтешніми соціальними працівниками. Асоціація
    OvidiuRo побувала у відповідній громаді і розробила програму для дітей
    дошкільного віку. Один наш друг, який працює в багатонаціональній компанії,
    прочитавши матеріал про село Міроняса зібрав багато іграшок і різноманітних речей
    для тамтешніх дітей. Але це не вирішує соціальну проблему. На національному
    рівні у нас немає програми чи стратегії, спрямованої на вирішення цих
    соціальних проблем.»





    Упродовж чотирьох років, прожитих у трейлері Елена Станку та Космін Бумбуц
    спілкувалися з ув’язненими, жертвами крайньої бідності та насильства, людьми з
    обмеженими можливостями, дітьми з особливими потребами, людьми, які не вміли
    писати, маргіналізованими суспільством ромами. «Елена і Космін є моїми героями»,
    – зізнався відомий румунський письменник Мірча Кертереску. Він написав: «Елена
    та Космін рушили в пошуку «живого життя», життя реальної людини, яка виявляє
    себе не в стандартизованому і прирученому світі, в якому живемо ми, споживачі
    культури, а в світі крайньої бідності, в напівзруйнованих будинках, в умовах неймовірного
    насильства, в забутих Богом громадах, у в’язницях та в гетто.»




    Космін Бумбуц. «Країна є такою, як вона описана в нашій книзі, але ми все
    ще оптимістично налаштовані, тому що серед людей, яких ми сфотографували, з
    якими розмовляли ми знайшли й багато хороших людей. Хоча ми почали наш проект з
    побоюваннями, всі нас добре прийняли. Усі звинувачують і осуджують ромів, кажуть,
    що вони нічого не роблять, щоб вийти з їхньої ситуації, а найвищий аргумент звучить
    приблизно так: я доклав неабияких зусиль, щоб досягти чогось у житті, закінчити
    факультет, знайти добре оплачувану роботу. Тож нехай те саме роблять й інші. Але,
    з того що ми побачили упродовж цих чотирьох років, не кожен може досягнути
    цього рівня. Румунія є такою, як випливає з цієї книги, не як випливає з Facebook, або як ми уявляємо її собі
    з нашої оселі.»