Tag: роман

Журналістка Французької
редакції Всесвітньої служби Радіо Румунія Йоана Марія Стенческу, стала лауреаткою
Фестивалю першого роману в Шамбері – 2021, що пройшов 27-30 травня. До
нагородження у Шамбері, дебютний роман Йоани Стенческу «Усе, що я обіцяла моєму
батькові», виданий видавництвом «Trei» минулого року, був номінований на минулорічній
церемонії вручення премій ім. Софії Недежде за жіночу письменницьку літературу в
категорії «Дебют-Проза».

«Коли я вперше прочитала
рукопис Йоани, я відчула, що її історія проникла глибоко в моє серце. Я відчула,
що їй вдалося розкрити в мені голос, гармонію, яка завжди існувала там, десь,
але яку я не усвідомлювала до прочитання цього роману-сповіді. Те саме я відчула,
коли прочитала роман вдруге. Кращим переказом цієї книги, у дійсності, є
переконати інших її прочитати. Схоже те саме відчули й читачі фестивалю в Шамбері,
коли віддали свій голос за «Все, що я обіцяла моєму батькові». Це демонструє,
що це універсальна книга, яку вже полюбили читачі з багатьох куточків світу», -
сказала Магдалена Меркулеску, редакторка видавничої групи «Trei».

Комітет Фестивалю
першого роману в Шамбері, що складається з критиків та перекладачів, був підкорений
силою головної героїні роману, Ади, яка вирішує взяти все з чистого аркуша і
зробити власний вибір, кидаючи виклик суспільному тиску. У розмові з нами Йоана
Марія Стенческу розповіла про свій досвід письменниці-дебютантки Фестивалі першого
роману в Шамбері. «Це був дуже приємний досвід, я відчула повагу до себе, важливість,
справді письменницею. З огляду на пандемією іноземні письменники брали участь
лише дистанційно через Інтернет. Але я не схотіла упустити цей досвід і стала єдиною
іноземною письменницею, яка приїхала до Шамбері і це через мою доньку, яка
переконала мене полетіти. Після трьох днів фестивалю та завдяки тому, що
володію французькою, я подружилася з іншими письменниками. Були також відомі
письменники, але більшість із нас були ще в зародковому стані, і це дозволило
нам налагодити відкриті стосунки, подружитися та спілкуватися у соціальних
мережах. Тоді я побачила скільки у Франції заходів для письменників-початківців
– їх дуже багато. І я не говорю лише про великі події, такі як фестивалі чи премії.
Я розповідаю про автограф-сесії в книгарнях, зустрічі в коледжах, організовуються
багато зустрічей з молоддю. Навіть у Шамбері я мала можливість стати свідком
надзвичайно емоційної події, проведеної вчителькою та учнями-старшокласниками.
Це був майстер-клас читання, натхненний двома книгами -переможцями, наприкінці
якого діти написали твір. Це був вражаючий досвід.»

На
Фестивалі першого роману в Шамбері Йоана Стенческу взяла участь у дискусіях на тему
«Révolte ou résignation?/Повстання чи відставка?», яку модерував журналіст Ян
Ніколь і в яких також взяли участь письменники Едріен Борн та Рафаель Ріоль, а
також у відеоконференції «Майстерня перекладу» разом з Флорікою Чодару Курріоль
та Жаном-Луї Курріолєм. «Ця дискусія стала для мене чудовою можливістю
представити мій роман. Журналіст, який модерував її, був надзвичайно щедрим і
професійним. Ця книга не перекладена на французьку, тому перед дискусією він
зв’язався з кількома румунськими читачами, щоб зрозуміти про що в ній йдеться і
задав мені кілька дуже конкретних та доречних запитань. Агато з присутніх у
залі наприкінці підійшли до мене і сказали, що їм шкода, що роман не
перекладено на французьку. Друга подія «Майстерня перекладу» під керівництвом
Флоріки та Жана-Луї Курріолів пройшла Zoom-і, із запрошеними з Франції
та Румунії. Разом ми спробували перекласти перший розділ моєї книги, а я із
задоволення долучилася до цієї вправи, навіть якщо автор не обов’язково має володіти
французькою. Було дуже цікаво, розмови мали тривати годину, але врешті-решти тривали
більше двох годин і думаю, що всі присутні почували себе там добре. Я повернулася
з Шамбері з відчуттям того, що аналогічний захід можна без особливих проблем
організувати й тут. Фестиваль першого роману в Шамбері, який триває вже 34 роки
і продовжує розвиватися, проводиться переважно кількома волонтерами. Звичайно,
є організації, які його підтримують, але я була вражена, наскільки легко було
організувати подійбний захід. Наведу приклад. Зазвичай цей фестиваль проходить
по всьому місту, є кілька місць, присвячених цій події, і створюється своєрідна
«емуляція», протягом трьох днів місто одягається у святковий одяг. Цього року
він не міг проходити у звичайному режимі через протиепідемічні обмеження, але незважаючи
на це уся громада – книгарні, кав’ярні, ресторани, кравецький бутик на головній
вулиці, долучилася до заходу, у тому сенсі, що на вікнах крейдою були написані цитати
з книг лауреатів. На перший погляд виглядає банально, але письменник, який йде
по вулиці і бачить його речення на вікні кравця, відчуває себе письменником і
важливим.»

Фестиваль
першого роману в Шамбері – це подія, в літературний проєкт, котрий ще з 1987 року
виявляє та популяризує європейських франкомовних авторів дебютантів. Щороку
3000 читачів обирають і запрошують на фестиваль – після прочитання та обговорення
– 15 франкомовних авторів-дебютантів та вісім інших, які пишуть італійською,
іспанською, німецькою, румунською, англійською та португальською мовами, поряд з
відомими письменниками. Олів’є Адам, Крістін Анго, Лоран Біне, Філіп Клодель,
Дельфіна Де Віган, Матіас Енар, Давід Фенкінос, Лоран Годе, Мішель Уельбек,
Амелі Нотомб, Буалем Сансаль налічувалися упрождовж років серед гостей фестивалю.

Іспанська версія роману Тетяни Цибуляк Літо, коли мати мала зелені
очі, опублікована у 2019 році у видавництві Імпедімента у
перекладі Маріан Очоа де Ерібе, отримала європейську премію «Казино де Сантьяго». Ерік Вуйяр, Паоло Джордано та Педро Фейхоо також
потрапили до шорт-листу цієї премії. У попередні роки лауреатами Європейської
премії «Казино де Сантьяго» були: Джонатан Кое, Кадзуо Ісігуро, Джон Ланчестер та
Еммануель Каррер. Літо, коли мати мала зелені очі – це перший роман
Тетяни Цибуляк, яка була журналісткою у Кишиневі, а зараз живе в Парижі.

Той самий роман, опублікований іспанською мовою під тією ж назвою приніс
письменниці Тетяні Цибуляк премію Каламо за 2019 рік, яку присуджує книгарня
Каламо в Сарагосі. Перший роман письменниці вийшов у 2016 році румунською мовою
та описує емоційні стосунки між матір’ю та її сином. У 2019 році Тетяна Цибуляк
була нагороджена премією Європейського Союзу за літературу за роман «Скляний
сад», виданий видавництвом «Cartier» у Кишиневі, у 2018 році. Ми поспілкувалися з перекладкою Маріан Очоа де
Ерібе про історію перекладу цієї книги та сприймання роману «Літо, коли мати
мала зелені очі» Тетяни Цибуляк в іспаномовному просторі: Історія
перекладу абсолютно чудова. У 2018 році на Книжковому ярмарку в Мадриді,
Румунія була країною-гостем, і я представила церемонію відкриття ярмарку, в
якій взяв участь письменник Мірча Кертереску. Це була дуже гарна церемонія. Під
час цього ярмарку я знайшла газету, яка опублікувала велику статтю про сучасну
румунську літературу, і було там кілька фотографій. За винятком двох письменниць,
я знала усіх авторів, представлених у цій публікації. Однією з двох представлених
письменниць була Тетяна Цибуляк. Я пам’ятаю, що сфотографувала статтю та
надіслала її моїй подрузі з м. Констанца, вчительці Еті Грубару. Я запитала її,
чи знає вона щось про Тетяну Цибуляк, і вона відповіла, що у неї є роман цієї
письменниці Літо, коли мати мала зелені очі. Так що, на початку
липня, коли я прибула до Констанци, перше, що я зробила, це було прочитати цей
роман, і ефект читання був надзвичайним. Кілька разів на зустрічах з пресою та
читачами в Іспанії я розповіла, що закінчила читати книгу на пляжі на курорті
Мамая, і, зайшовши до будинку, відкрила комп’ютер і пошукала контакту з Тетяною
Цибуляк. Я написала її про те, що дуже хочу перекласти цю її книгу. І коли вона
мені дала згоду на це, я зателефонувала Енріке Ределу, засновнику видавництва «Impedimenta»,
сказаши йому, що знайшла цікаву письменницю і що, незважаючи на те чи вирішить
він опублікувати її чи ні, я все одно перекладу «Літо, коли мати мала зелені
очі». Енріке довірився мені, і результатом стала ця чудова траєкторія книги і
ця чудова траєкторія Тетяни Цибуляк у іспаномовному світі.

Маріан Очоа де Ерібе познайомилася з румунською літературою в середині 90-х
років, коли викладала порівняльну літературу в Університеті Овідія в місті Констанца.
Першими книгами, які вона переклала на іспанську мову, були «Кіра Кіраліна» та
«Дід Ангел» Панаїта Істраті та «Роман короткозорого підлітка» Мірчі Еліаде. У
2009 році Маріан Очоа де Ерібе за пропозицією видавця Енріке Ределя почала
перекладати твори письменника Мірчі Кертереску. У період з 2010 по 2013 рр. виходять
у видавництві «Impedimenta» книги«Рулетист», «Травесті», «Ностальгія» та «Красиві
незнайомці». У 2017 році після появи роману «Соленоїд» іспанською мовою Мірча Кертереску набуває
слави у іспаномовному просторі, отримавши престижну Преміо «Форментор де лас
Летрас 2018», одну з найважливіших літературних премій у світі, за всю свою літературну
діяльність. Ми запитали Маріан Очоа де Ерібе про нещодавно завершені переклади
з Мірчі Кертереску та Тетяни Цибуляк: Насправді я майже безперечно перекладаю з Мірчі Кертереску, останнім часом
я працювала над «Антологією поезії», що має вийти друком восени цього року. Це
правда, що після перекладу роману Тіло, другої частини трилогії Засліплений,
надзвичайно складної книги, мені знадобилася невелика пауза, щоб переглянути так
би мовити «інші шухляди розуму». Але хочу сказати, що й роман Тетяні Цибуляк
«Скляний сад», був складеною книгою, дуже складеною. Повертаючись до запитання,
здається що я завжди житиму, як перекладач, у світі книг Мірчі Кертереску.

Видавництво «Impedimenta» нещодавно оголосило про випуск у іспанських книгарнях книги «Скляний сад», другого роману
Тетяни Цибуляк у перекладі Маріан Очоа де Ерібе. Цього року має з’явитися в
Іспанії, у видавництві «Acantilado», також у перекладі Маріан Очоа де Ерібе, роман «Тимчасовий» Габріели
Адамештяну.

У листопаді, в рамках традиційного книжкового ярмарку
«Гаудеамус», організатором якого виступає Румунське Радіо, відбулася
онлайн-презентація румунського перекладу роману «Ритуал», оригінальна назва
Культ, відомого українського письменника Любко Дереша. Книга була видана видавництвом «Мінерва», за
підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту «Креативна Європа», що фінансує
переклад, видання, розповсюдження та просування на європейському рівні художніх
творів із високою літературною цінністю, незалежно від літературного жанру
(романи, оповідання, п’єси, вірші, комікси, дитячі художні книжки тощо).

У 2018 році видавництво «Мінерва» подаючи заявку на
фінансування розробило спеціальний проєкт під назвою «Літературне свято в
Європі: 10 сучасних письменників у румунському перекладі», в рамках якого
відібрало книги десятьох авторів з країн Центральної, Східної та Південної
Європи, а також країн Балканського півострова. Серед них і роман «Культ»
сучасного українського письменника Любка Дереша.

Чому саме цей роман, пояснила
головна редакторка видавництва Ана Мунтяну: «Ми вибрали те, що, на нашу думку,
було найбільш значущим, і було важко не зупинитися на українському просторі,
відповідно на Любко Дереші та його романі «Культ», перекладеному на румунську
мову під назвою «Ритуал», на літературі відомого і високо цінованого
письменника в своїй країні. Він вважається явищем не лише за те, що пише, ай за те, як він це
робить. Дуже цікавою нам здалася мову цієї книги, проблема молоді після 90-х
років, яка, на мою думку, була однаковою у всьому східноєвропейському просторі.
А саме в нашій країні це «румглійська мова», все, що означає запозичення з
англомовного простору, а також калькування цих запозичень, що породило нову
мову.»

Головна редакторка «Мінерви» пояснила, що обираючи роман
«Культ» видавництво намагається зацікавити румунську читацьку аудиторію справжньою
літературою, до якої віднесла твори Любка Дереша: «Феномен комерційної
літератури набагато менш помітний у східноєвропейському просторі. Однак він є і
в нашій країні, а в Західній Європі полиці книгарень заповнені нею. Ми цього не
хочемо, не хочемо видавати таку літературу і тоді дуже раді, коли знаходимо
рішення для поширення автентичної літератури, якісної літератури, бібліотечної
літератури, тієї, що зберігається, а не споживчої.»

Присутній на презентації по відеозв’язку Любко Дереш
розповів, що спонукало його написати цей роман: «Коли я писав цей роман мені
було 16 років і мені дуже хотілося
поділитися вибухом молодості, вибухом моєї власної свідомості зі своїми
друзями, в першу чергу, в яких теж вибухала в цей момент свідомість. Тобі
наступає 15, вона в тебе вибухає і ти
хочеш цим з кимось ділитись. Це по-моєму називається любов’ю. От ти закоханий у
всіх і нівкого, а єдиний спосіб якось це виразити – ти починаєш щось писати.
Для мене це було саме так.»

Своїм досвідом літературного перекладу з нами поділилася викладачка
Кафедри української мови та літератури Бухарестського філологічного факультету,
Олена Біволару: «Викликом для будь-якого перекладача, є відтворення мовних,
риторичних особливостей, емоцій героїв, атмосферу та сенс оригінального тексту.
Любко Дереш створює особливу атмосферу, цілком натуральну для постмодерного
стилю, в якому переплітаються різні мовні реєстри, та присутня глибинна
інтертекстуальність. Мені здалося
цікавим перекладати саме ці особливості. Іноді певна фраза лунала десь у
думках, доки я не знаходила відповідника для неї, наприклад, фразеологізми на
кшталт «вішати макарони на вуха» який в авторський інтерпретації перетворені на справжні мовні ігри. Також було захоплююче
знаходити рішення перекладу для суржику та молодіжного сленгу, укрінглішу та передавання всіх цих різниць румунською
мовою. Також Дереш використовує нецензурну, табуйовану лексику, у тому числі
сленг осіб, які вживають наркотики, що також було для мене певним викликом.
Тісна співпраця із Любком Дерешом звичайно дуже допомогла для кращого розуміння тексту. Безперечно,
прагненням будь-якого перекладача є намагання відтворення у перекладеному
тексті атмосфери та емоцій, породжених оригінальним текстом. Однак відомо, що
будь-який переклад певною мірою «згасає» блиск оригіналу, Але я вважаю, що хороший переклад може
викликати ті самі почуття, емоції, може описати атмосферу оригінального тексту,
не прикрашаючи і не стилізуючи. Залишаю на розсуд читача оцінити чи мені це
вдалося.»

Ана Мунтяну розповіла, що її найбільше вразило в цьому
романі Любка Дереша. «У цьому романі мене вразило те, як автор корелює портрети
молодих героїв роману, надзвичайно схожі своїми поглядами, своїм бажанням
втекти від реальності та способом здійснення цього з ситуацією румунської
молоді 90-х років, яка, на мій погляд погіршилась. Це явище характерне для всіх
держав колишнього комуністичного блоку і було як реакція звільнення від
будь-якої форми пригнічення того, що представляє собою психіка молодої людини.»

Наприкінці заходу Любко Дереш висловив сподівання, що
переклад його роману на румунську стане невеличкою ланкою масштабного процесу
культурного зближення двох сусідніх народів. «Для України, для української
культури сьогодні дуже важливо встановлювати зв’язки з іншими культурами,
зокрема із західними культурами і я сподіваюся, що наш маленький вечір був
однією з таких ланок, яка допомогла трішки скомунікувати два наших культурних
простори на взаємне благо. Залишається лише побажати видавництву «Мінерва»
хороших авторів, а сьогоднішнім нашим слухачам – гарних книжок.»

Нещодавно, з нагоди Національного дня
Румунії, Президент Румунії Клаус Йоганніс нагородив
Тетяну Цибуляк
орденом «За культурні заслуги». Нагорода була
присвоєна молодій письменниці,
колишній журналістці з Республіки
Молдова за вагомий внесок у розвиток літератури, за
талант і професіоналізм, які вона продемонструвала протягом
усієї кар’єри, здобувши визнання на європейському рівні.

У 2019 році письменниця Тетяна Цибуляк стала одним з 14
лауреатів Премії Європейського Союзу за літературу (EUPL), врученої
у жовтні минулого року в рамках
урочистої церемонії нагородження в Центрі образотворчих мистецтв
BOZAR у Брюсселі. Роман «Скляний сад», за який Тетяна Цибуляк отримала премію
Європейського Союзу за літературу, – це «багато в чому роман цілого
жіночого покоління та оповідачки наскільки автентичної,
настільки дивовижної», – написала критик
Сімона Сора.

Тетяну ми зустріли на
конференції The Power of Storytelling (Сила оповідання)у жовтні
минулого року і поговорили з нею про творчість, про мови, про Кишинів та про Париж, місто, в якому вона мешкає зараз. Торкнулися
й того, як румунська мова змоделювала її розповіді, поговорили про
особливу роль її бабусі, про увагу до історій та опір труднощам, про
суперечки, викликані романом
«Скляний сад» (опублікованим видавництвом «Cartier», 2018 р.), про її суб’єктивний Кишинів та про премію ЄС.

Тетяна Цибуляк. «Найбільш емоційним моментом вручення премії ЄС для мене
було читання румунською мовою, на сцені Бозара. Це мене дійсно схвилювало, у
залі було багато румунів і мені здалося, що звучання румунської мови на тій
сцені, насправді, було само по собі премією. Усі присутні, письменники-лауреати,
зібралися там, щоб розповісти історію, а голос Румунії прозвучав поряд з іншими і це викликало в мене навіть більші емоції, ніж власне премія, яка була
несподіваною радістю. Я намагаюся насолоджуватися цими нагородами, але
повертаюся до своєї роботи, до писання.»

«У Кишиневі є вулиця,
найдовша і найскладніша вулиця в світі. На тій вулиці будівлі, дерева,
світлофори, навіть смітники, навіть ями, знають російські слова». З цього уривку
зі «Скляного саду» ми почали розмову з Тетяною Цибуляк про її стосунки з
мовами. Напружені, тісні, непередбачувані. «Є люди, які досконало розмовляють
лише однією мовою. Є люди, які володіють багатьма мовами, але розмовляють ними погано.
Я, мабуть, належу до тієї категорії людей, які вміють працювати на кількох
мовах, але коли їм доводиться писати чи використовувати мову, мова їх обирає сама.
Вдома я з чоловіком більше розмовляю англійською, і це мова, якою я можу
найкраще говорити про повсякденне життя. Мешкаючи в Парижі, я чую багато
французької мови і мої діти віддають перевагу французькій мові, це мова, яку я
особливо люблю через них, і я звикла ототожнювати її з дитинством та іграми.
Російська мова, якою я володію досить добре, для мене багато значить, завдяки цій
мові я підключаюсь до літератури, яка мені подобається, я слухаю музику
російською мовою. Але в той же час, коли мені доводиться щось писати, я обираю румунську
мову, яка у свою чергу обирає мене. Я зрозуміла, що румунська – це мова, з якою
мені вдається підтримувати дружні відносини і, яку я вивчаю пишучи. Румунська
мова ще більше припала мені до душі після того, як я написала «Скляний сад». І
це тому, що я знову відвідала Кишинів, повернулася в своє дитинство, дитячий двір,
в якому я розмовляла більше російською, і зрозуміла, що насправді ми, я і
румунська мова, знаємо одне одного вже багато років, а після моєї останньої
книги «Скляний сад», дружба між нами стала ще тіснішою.»

«Тетяна Цибуляк повертається, сповнена сил, в
іншому контексті та на іншому рівні, до материнської тематики, любої/нелюбої
дитини, до трагічних наслідків«нелюбові», до розкаяння,
у книзі, що є не менш хвилюючою ніж роман «Літо, коли мати мала зелені
очі». Сирота, яка відкриває для себе багатокультурний
Кишинів, була усиновлена з сільського дитячого будинку самотньою і
амбітною жінкою, яка сповнена
рішучості забезпечити дитині процвітаюче майбутнє, або придбана як
робоча сила і експлуатована так само
безжально, як у романах Діккенса? Питання не дають
читачеві спокою і після пристрасного читання цього роману про становлення
дівчини, яка росте між двома мовами та двома культурами, у роки, коли
змінюються кордони та політичні системи», -
пише Габрієла Адамештяну про «Скляний
сад».

Тетяна Цибуляк розповідає. «Я
замислювалася над тим, чи зрозуміють читачі «Скляний сад». Чи зможуть румунські
письменники з’єднатися з реаліями Кишинева, які я описую і, на щастя, вони з’єдналися
краще ніж я могла собі уявити. Мені також було цікаво, чому б француз захотів прочитати історію, що відбувається у Кишиневі про дівчинку, яка
намагається вивчити російську мову на шкоду молдавській, як тоді називали
румунську мову. Розмовляючи з перекладачем книги, яка вийде у Франції у
березні, я зрозуміла, що в цій книзі він знайшов зовсім інше. І він сказав мені,
що ця боротьба за ідентичність не дуже дивна річ, що багато людей опиняються в подібній
ситуації, з якою мають боротися. Я не думаю, що існує лише один спосіб розуміння
«Скляного саду».»

На звернення одного відомого
літературного сайту, понад 7 тисяч румунських читачів обрали найкращою
румунською книгою 2015 року Соленоїд Мірчі Кертереску (Видавництво Гуманітас, 2015). Після того, як у листопаді 2015 року пройшла її презентація
на Книжковому ярмарку Гаудеамус, збірка стала за короткий час книгою-культом,
визнаною такою як читачами, так
критиками, які наділили її широкими хроніками. Соленоїд не
має для себе пари навіть і в творчості Мірчи Кертереску. Це портрет творця у
зрілості, коли він ставить у гру все/ pune în cauză totul,
починаючи навіть з мистецтва та письма, і намагається зі всіх сил свого розуму
розв’язати величезну загадку світу. Красою є те, що він робить цю спробу й після
того, як продемонстрував самому собі (через теорію завжди більших вимірів
світу), що це неможливо, що йому це не вдасться. Але замість цього, в романі, богу
сновидінь Морфею приходить на допомогу його батько Гіпнос, створюючи в читача
особливий морфіно-гіпнотичний ефект, немов дійсно стіна нашого обмеженого світу
тріснула і чудові справжні двері відкрилися у повітрі.

Ми
процитували уривок із хроніки письменниці Іоани Пирвулесу, присвяченої роману
Соленоїд, презентація якого відбудеться цими днями й на книжковому ярмарку Букфест Тімішоара, де
письменник Мірча Кертереску є почесним гостем. Іоана Пирвулеску: Для мене, найкращим
ключем до розуміння цієї книги, яка тут більше, ніж в інших книгах автора,
перетворюється в поетичне мистецтво та в естетику життя, є оніризм, сон. Сон є як
для автора журналу, Мірчі Кертереску, так і для всіх його вигаданих его,
ключем, є тим, що може відкрити йому
двері до іншого світу. Ця онірична жилка у книзі є незвичайно гарною,
вона здається невичерпною, іноді жорстокою й лякливою, іноді витонченою, вона
переносить тебе у казкові чи історичні світи. Існує, наприклад, чудовий спуск у
часі, регресія до печерної людини або інша регресія в царствах. Є в
Соленоїді деякі приголомшливі образи, які відносяться до цієї
оніричної жилки, єдиної, яка може допомогти вам зрозуміти інший
світ, зрозуміти щось із цього світу. І ще одна річ, окрім історії зі
сном, оніристичного плану, який переповнює книгу, стаючи поетичним мистецтвом,
ми знаходимо в цій книзі більше, ніж де-небудь у творчості Мірчі Кертереску,
теорію, що тільки в собі можна шукати відповіді. Ця книга є свого роду широкою
філософською поемою, її можна розташувати біля великих філософських поем світу,
але в той же час, і в цьому полягає дивовижна новизна в літературі Мірчі Кертереску, це роман, дуже добре збудований з розповідної точки зору.

Я хочу написати звіт про
мої аномалії. У моєму темному житті, без будь-якої історії, і яку тільки
історія літератури могла б зафіксувати в її таксономіях, сталося багато речей,
які не відбуваються ані в житті, ані в книгах. Я міг би написати про них
романи, але роман тривожить і робить неоднозначним сенс фактів. Я міг би
тримати їх для себе, так я робив це й дотепер, і думати про них, поки мені не
трісне голова, сидячи щовечора, згорнувшись калачиком під ковдрою, в той час як
надворі дощ сердито б’є у вікна. Але я не хочу більше тримати їх для себе. Я
хочу написати звіт, хоча ще не знаю, як і що зроблю з цими сторінками. Я не
знаю навіть, чи вдалий для цього час. Я ще не прийшов до якихось висновків, до
якоїсь зв’язності, мої дії є невизначеними спалахами в банальній гладкості
самого банального життя, маленькі щілинки, маленькі неточності. Ці безформні
форми, натяки й інсинуації, нещасні випадки, іноді незначні, але, взяті разом,
злягаються, набувають чогось чужого і нав’язливого, і потребують нової й
незвичайної форми, щоб змогти бути викладеними. Не роману, і не поеми, тому що
вони не вигадка (або не повністю), і не об’єктивного дослідження, тому що
багато з моїх вчинків є своєрідностями, які не дозволяють відтворювання навіть
в лабораторіях мого розуму. Так представляє Мірча Кертереску роман
Соленоїд.

Мірча Кертереску: У цій книзі я мав про
читача більше турботи, ніж у всьому тому, що я написав; читач дуже важливий,
він займає центральне місце в цій книзі. Погляд читача існував завжди в моїй
голові, поки я писав Соленоїд. Як помітила Іоана Пирвулеску, це
побудована книга, це не книга вільних спогадів, розпливчастих галюцинацій, хоча
вона містить і їх. Звичайно, це онірична книга, тому що для мене немає ніякої
різниці між сном і реальністю, між сном і галюцінацією, між сном і божевіллям,
сном і поезією, між реальністю й поезією. Вірніше, ми всі живемо і в денний, і
в нічний час в цій благословенній реальності. Тому я б сказав, що однією з
найважливіших тем книги є реальність. Чим є реальність, що означає це поняття,
що таке реальність. Зазвичай, коли говоримо про реальність, ми гадаємо, що
говоримо про щось надзвичайно просте, але насправді реальність є однією з
найскладніших конструкцій нашого розуму. Реальність є в нашій свідомості,
згадаймо, що Бідний Діоніс Міхая Емінеску починається з роздумів
про реальність.

Книги Мірчі Кертереску були
нагороджені Румунською академією, Спілкою письменників з Румунії та Республіки
Молдова, Міністерством культури, ASPRO, Асоціацією письменників Бухареста,
Асоціацією видавців Румунії. Роман Ностальгія отримав у 2005 році
літературну премію ім. Джузеппе Ачербі, Кастель-Ґоффредо, Італія. Крім того, автор отримав Міжнародну
премію в галузі літератури Віленіца (2011), Міжнародну премію з
літератури Будинок культур світу, Берлін (2012), Міжнародну премію
в галузі літератури, Берлін (2012), Літературну премію Лоук, Швейцарія (2013),
Гран-прі Міжнародного фестивалю поезії у Новому Саді (2013), премію Буря в
склянці води, Іспанія (2014 року), премію Срібний Еускаді,
Сан-Себастьян (2014 року), премію книги за європейське розуміння міста Лейпциг,
2015; Австрійську Державну премію за європейську літературу, 2015. Останніми
роками Мірча Кертереску був і серед фаворитів на Нобелівську премію, на думку
літературних букмекерів.

Письменниця
й перекладач Нора Юга була нагороджена орденом Хрест заслуги Федеративної Республіки Німеччина. Це не вперше, коли Нора Юга
нагороджена премією від Німеччини: у 2007 році письменниця отримала премію Фрідріха Гунфольда, надану Німецькою академією мови й
поезії.

Ця нагорода надається особистостям, які вносять вклад у просування
німецької культури в світі. Подяка,
висловлена Норою Юга з нагоди вручення їй
ордену Хрест заслуги Федеративної Республіки Німеччини не
була типовою. Вся моя сім’я складалася із артистів сцени, – сказала Нора
Юга. – Мені ніколи не подобалося співати в хорі. Я завжди хочу бути відмінною.
Ця риса може являти собою ризик. Людей цього роду зазвичай недолюблюють.

В основному, на церемоніях нагородження, де я
була присутня, слова подяки здавалися
повністю безособовими, без фантазії, немов пустеля без рослинності. Нора
Юга: Завжди й завжди я відчуваю спокусу скористатися цим твердженням, щоб
люди зрозуміли, чому я є такою. Я свідома того, що ця моя риса нервує, люди
поважають тих, хто дотримується певного стилю, певної концепції, певної
ментальності. В момент, коли ти не дотримуєшся цього, це розглядають як свого
роду виняток від загального правила. І взагалі, здається, що звичайна людина, і
я кажу це без наміру когось образити, зазвичай задає тону. Але мені здається,
що якщо дотримуватися цієї тенденції, прийнятої всіма, відбувається застій,
тому я вважаю, що потрібно розірвати цей рівномірний ланцюг. Одноманітність ізолює.

У
словах похвали, виголошених з нагоди вручення Норі Юга ордена Хрест
заслуги Федеративної Республіки Німеччина, посол Вернер Ганс Лаук згадав
діяльність престижної письменниці, згадавши, що зв’язки Нори Юга з Німеччиною
розпочалися рано. Завдяки своїм батькам, які були танцюристами, Нора Юга почала
свою освіту в дитсадку з Німеччини, продовжуючи її в німецькій школі з Сібіу,
де вивчала й германістику. Після року дидактичної діяльності в Сібіу настало
звільнення з роботи з політичних міркувань.

У 1968 році Нора Юга видає свою першу збірку
віршів. Після діяльності бібліотекаря в Державній центральній бібліотеці вона
працює в газеті Neuer Weg,
попереднику Allgemeine Deutsche Zeitung/Генеральна німецька
газета. У 1970 році з’являється друга збірка Нори Юга, але румунський
комуністичний режим забороняє їй публікувати далі. У 1977 році письменниця
змушена відмовитися від посади головного редактора в Енциклопедичному видавництві.
Проте вона залишається вірною німецькій мові через свої внески в журналі
Люди й культура. В кінці 70-их років, зробивши свій перший переклад
з німецької на румунську, вона починає кар’єру літературного перекладача й
промоутера німецької літератури.

Переклади
Нори Юга з E.T. Гофманна, Оскара Пастера, Гюнтера Грасса, Герти Мюллер чи
Ельфріди Єлінек зробили значний внесок у поширення й сприйняття німецької
літератури і культури в Румунії, даючи доступ румунським читачам до цих
текстів. Нора Юга завжди зосереджувалася на міжкультурному транспонуванні, яке
вдалося їй відмінно, – зазначив посол Німецької Федеральної
Республіки в Румунії Вернер Ганс Лаук.

Не
дивно, що Нора Юга відноситься до інтелігенції, яка стверджує, що в чорні років
комунізму можна говорити про опір через культуру: Так, це
правда. Опір через культуру в даний момент сприймається дуже негативно. Вперше
я помітила цю стриманість, майже брутальну, у нобелівської письменниці Герти
Мюллер, яка стверджує, що не існує опору через культуру, що опір існує лише
тоді, коли ти піддаєшся найбільшим ризикам, іншими словами, якщо ти ризикуєш
своїм життям, кажучи тирану те, що маєш сказати. Я гадаю, що кожна людина
бореться по-своєму, не всі ми народжуємося героями; я все частіше запитує себе,
скільки було справжніх героїв у нашій країні. Паул Гома ризикував надзвичайно,
Георге Урсу вистраждав дуже багато, був жертвою, Дойна Корня так само; і тоді я
запитую, чому існують голоси, які стверджують, що ми були боягузами і що
вихваляємося опором через культуру. Так, я вірю в опір через культуру, тому що
в той момент, коли іноді перечитую всі свої книги поезії, опубліковані в ті
чорні роки, коли діяла цензура, я розумію, що можна було сказати досить багато.
І гадаю, що творець знаходив формулу, щоб висловити своє повідомлення без
компромісів. Приголомшливо, скільки сказали румунські письменники в ті часи
цензури. І публіка читала вірші, бо в них знаходила не тільки бунтарську
позицію, а й опір, позицію, яку неможливо було мати в засобах масової
інформації, в газетах чи на телебаченні .

Ми
побесідували з Норою Юга й про період, коли під комуністичним режимом протягом
майже десяти років її книги були заборонені: Стосовно
моєї заборони публікувати, я можу сказати, що не люблю на цьому наголошувати.
Проте повинна зізнатися, що я була страшенно горда чути в ті часи, що
знаходжуся у списку небажаних для режиму. Першою реакцією було величезне его, я
подумала, що я дійсно сильна й важлива особистість, якщо вони мене бояться. З
часом, однак, у мене виникли сумніви, тому що мені сказали, що в такій країні,
як Румунія, де особистостей і цінностей не так багато, можуть обійтися
врешті-решт і без мене. Тому що я була вісім років заборонена публікувати і
отримала цю заборону в 40 років. В момент, коли я отримала заборону, я
опублікувала лише дві збірки, так що ця заборона здавалась мені свого роду
самогубством. Тобто, я могла остаточно впасти духом.

Чисельні
збірки прози й поезії Нори Юга вийшли за кордоном: романи Шістдесятиця та
юнак (Німеччина, Іспанія, Італія, Франція, Словенія, Болгарія),
Мило Леопольда Блума (Болгарія), Давай вкрадемо кавуни
(Болгарія) та збірки поезій Небезпечні капризи (антологія,
Німеччина й Словенія), Автобус із горбанями (Німеччина),
Поема жовтня (Німеччина), Серце як кулак боксера (Франція),
Серце, що приходить на ходулях (Швейцарія). Вона отримала найбільшу
стипендію DAAD, запропоновану німецькою державою іноземному письменникові, а в
2014 році був випущений документальний фільм Тут Нора Юга в
режисурі Влада Ротару, сценарій і продукція Крістіана Косми.

Сьогодні розповів вам про іншого українського поета й письменника з Румунії, члена Румунської Спільки Письменників, покійного Михайла Небиляка.

Народився він 17 січня 1949 року в гарному селі Верхня Рівна, що на Мараморощені, селі, що дало українській громаді з Румунії інших сучасних письменників та поетів, серед найважливіших будучи Іван Федько та Павло Романюк. У школі свого рідного села майбутній письменник закінчив семирічку, де вчителем української мови був Іван Федько, автор першої новели українською мовою, опублікованої в Румунії.

У 1967 році закінчив навчання в українському класі ліцею ім. Драгоша Воде у місті Сігету-Мармаціей, і того ж року року поступив на українське відділення Факультету Іноземних мов і літератур, Бухарестського університету. Наступного, 1968 року, дебютував, як поет, на сторінках газети Новий Вік, а 1972 р. вийшла у світ перша його збірка поезій Криниці моїх очей.

Але він залишився в українській літературі з Румунії автором першого роману “Лорана (1975 рік), який був великою несподіванкою для читачів, звісно, у доброму розумінні, оскільки цей роман приніс йому важливу премію з боку Румунської спільки письменників, членом якої він пізніше став. Другий його роман Любов до ближнього вийшов у світ 1978 р. Роман був перекладений і на румунську мову.

“Дехто каже, що Михайло Небиляк зрадив поезію, перейшовши на прозу. Однак він, водночас, служив дуже добре й поезії, і прозі. В поезії чи прозі Небиляк – оригінальний творець, який не йшов протоптаними іншими шляхами, а прокладає в часі та просторі свою вірну стежину, яка йому належатиме. І що ж може бути кращим для письменника – писав про нього у книзі “Слово про побратимів талановитий його колега по перу Степан Ткачук. Тому виходом у світ другої його збірки поезій Неспокій весни, у 1990 році, Михайло Небиляк доказав, що після двох прекрасних прозових творів може повернутися до першого кохання, поезії, виявивши симетричність між поезією і прозою.

Сюжети обох романів пов’язані з Другою світовою війною, однак тема війни присутня і в поетичній творчості Михайла Небиляка. Його поезія, як і всіх поетів, що дебютували збірками на початку восьмого десятиліття – це поезія самопізнання і пізнання світу, намаганням проникнути в глибинну суть існування, явищ і речей, тривожного переживання за всіх і за все.

Завершу розповідь про письменника Михайла Небиляка теж написаними про нього словами Степана Ткачука: Михайло Небиляк зранку до ночі мандрує марамороськими лісами, та своїм чаклунським мисливським ріжком кличе на тайну вечерю лиш ті слова та думки, які знають напамять усі земні та небесні молитви та закохані в ключ-зілля, а з вечора до ранку спалахує на вогнищі пораненого світла і на фоні космічної музики, водно повторюючи: “Мій сум – ще не сон Клеопатри, Мій сон – ще не крок в забуття; Я, зорі програвши у карти, Розгулявсь на бенкеті життя…. Покинув цей світ Михайло Небеляк 18 лютого 2003 року.