Tag: рукописи

За більш ніж півстоліття від
моменту перших дискусій на тему доречності створення
Національної бібліотеки, через три роки після відновлення будівельних робіт у
новій будівлі (розпочатій в 1986 р. ще під час диктатора Чаушеску) і через
чотири місяці після офіційного відкриття (квітень 2012 рік), нове приміщення Національної бібліотеки, розташоване на бульварі Унірі
(укр. Возз’єдання), відкрило свої ворота для широкої публіки. Про цю будівлю і
розповім я вам сьогодні.

До колекції Національної бібліотеки входять
понад 12 мільйонів книг, що розподілені на декілька фондів. Це перш за все
поточний фонд книги, до якого входять румунські та зарубіжні видання (книги,
газети і журнали), фонд спеціальних колекцій, з понад півмільйона документів
(бібліофілія, рукописи, історичні архіви, старі румунські періодичні видання,
гравюри, фотографії, картографія, аудіовізуальні документи). Найбільш цінною
книгою бібліотеки є Codex Aureus, фрагмент латинського Євангелія на пергаменті
від 810 року, сторінки якого можна перегортати і віртуально. У бібліотеці є 14
великих читальних залів, 6 конференц-залів, конференц-зал місткістю на 400
місць, 30.000 квадратних метрів для зберігання книг і 15.000 квадратних метрів
простору для виставок, колекція для іграшок, книгарні і кафе. Читальні зали,
конференц-зали і величезний багатофункціональний амфітеатр обладнані
звукопоглинаючими панелями. Читачі можуть шукати у базі даних будь-яку книгу,
яку отримають на замовлення через розумний міні-ліфт, розташований у кожному
читальному залі. Найбільш цікавим є багатофункціональний зал, який виглядає як
кінозал.

Але розпочнемо з історії
бібліотеки. Історія цієї важливої для Румунії установи почалася в 1859 році,
коли бібліотеці Національного коледжу Св. Сави надано статус Національної бібліотеки. У 1901 році її
колекції перейшли до спадщини Румунської Академії. Бібліотека була відновлена в
1955 році, але тривало майже два роки, поки було знайдено приміщення – колишній
Палац фондової біржі – і два роки для його пристосування до потреб Національної
бібліотеки. Перші дискусії про необхідність побудови нового приміщення для
Національної бібліотеки розпочались на початку 60-х років, але будівництво
почалося тільки в 1986 році і було призупинено дуже близько до завершення у
грудні 1989 року. Після революції, це нове приміщення Національної бібліотеки
мало бурхливу історію. Тривалий час не зроблено ніяких інвестицій, так що
частини будівлі були пошкоджені. Крім того, місце притягало злодіїв будівельних
матеріалів. У 2002 році, велика суперечка розгорілася навколо цієї будівлі,
після того, як влада хотіла перетворити на будинок уряду. Однак, теж влада
відмовилася від цього плану. У 2004 році відбувся перегляд проекту з 1986 року,
а в 2006 році Міністерство культури вирішило перетворити будівлю на культурний
центр та Національну бібліотеку. Будівельні роботи розпочалися навесні 2009
року і завершилися в кінці 2011 після інвестиції обсягом 100 млн.
євро.

14
читальних залів і багатофункціональних приміщень доступні зараз для публіки, де організовані різні
заходи, такі як виставки, конференції або семінари чи майстер класи, і куди, в
спеціально відведених місцях може приходити будь-хто потребує місця для навчання,
в тому числі групи студентів та учнів, які працюють над спільними проектами.
Усередині Національної бібліотеки були відкриті і дві кав’ярні. Один з семи
читальних залів був спеціально влаштований для учнів початкових і середніх
класів, які матимуть доступ до книг шкільної літератури, збірників, різних
атласів та карт. Приміщення було улаштовано так, щоб його можна бути
використати як місце, де учні могли робити свої домашні завдання, але й місце,
де вчителі і викладачі можуть прийти зі учнями для різних освітніх заходів.
Крім того, у нове приміщення Національної бібліотеки можуть прийти і
читачі, які ще не вміють читати. Йдеться про майбутніх учнів, для
яких спеціально було створено ігротеку.

Інший читальний зал доступний для тих, хто
цікавиться правом і правовими документами, з вікон якого можна побачити
Бухарестський трибунал. Поруч із цим залом, знаходиться інший, куди можуть
приходити любителі преси. Найбільшим читальним залом, місткістю 80 місць і
приміщення присвячене мистецтву, є літературний зал. Розташування цього залу
абсолютно оригінальне, навпроти ріки Димбовіца, звідки можна побачити Будинок
народу. Таким чином, найбільші щодо розміру будівлі в Румунії «дивляться одна
на одну» Перше пожертвування для цього залу прийшло від родини Блага, йдеться
про бюст поета і драматурга, для якого була
створена спеціальна зона. Серед останніх пожертвувань бібліотеці фігурують і
рукописи історика Нягу Джувари, а також твори XVI та XVII ст., подаровані
колишнім головним архітектором столиці Александром Будіштяну.

Побудований на
молдовському поселенні з
600-річною історією, замок, побудований Георгієм Стурдзою на стику ХІХ-ХХ століть, сьогодні є справжньою архітектурною перлиною
неоготичного стилю, що відрізняється своїми гербами та орнаментальними елементами, що прикрашають його фасад та сторожові вежі, що
охороняють парк.

Теперішній замок або палац Стурдза (готичний стиль) був побудований в період 1880-1904
Георгієм Стурдзою і його дружиною, Марією в селі Міклеушень, Яському повіті. Цю
будівлю ще називають Замком для Марії, тому що вона була побудована
на честь пані Стурдза, яка була на 11 років меншою ніж її чоловік і яка ніяк не
могла звикнути до регіону, в який переселилася жити після одруження. Зараз
замок належить Митрополії Молдови й Буковини. Монастир Міклеушень було, так
само, внесено до списку історичних пам’яток Яського повіту, разом з церквою
«Святі Воєводи і церквою «Благовіщення», що датується 1787 роком.

Молдовський господар Олександр Добрий подарував
двірнику Міклеушу великий шматок землі, розташований навколо заплави річки Сірет;
це сталося близько 1410 року, а після смерті губернатора маєток став відомий
під назвою Міклеушень. Після 180 років, нащадки губернатора продали маєток
скарбнику Сіміону Строїчу, який побудував особняк на цих землях. У 1752 році
двірник Іоан Стурдза перебудував особняк, додавши до нього підвал і перший
поверх. Нова будівля налічувала 20 приміщень (на кожному поверсі по 10
приміщень); конюшню для породних коней, що брали участь у змаганнях, які
проводилися на фермі.

Дімітрій Стурдза, син господаря Стурдза, звів тут
церкву. Пізніше, син Дімітрія, Алеку Стурдза Міклеушан, улаштував на площі у 42
гектари навколо особняка парк в англійському стилі, з декоративними деревами та
квітами, і теж він подбав про збагачення бібліотеки численними книгами і
рідкісними рукописами. Алеку Стурдза помер від холери в 1849 році і був
похований в церкві на маєтку. Після його смерті, управлінням маєтку зайнялась
його дружина, яка залишила потім його у спадок своєму синові Георгію Стурдзі,
той, хто у 1869 році одружився на дочці письменника Іона Гіки, Марії, яка й
переселилась жити сюди.

Для своєї дружини Георге Стурдза прискорив процес
відновлення замка; 1880-1904 рр. є періодом, коли замість колишнього особняка
виріс красивий палац, побудований в готичному стилі. Нео-готичні вежі,
середньовічні обладунки, манеж, вхідна башта з мостом через рів з декоративними
елементами нео-готичного впливу. Усередині, замок мав прекрасні і дорогі
декорації: мармурові сходи, меблі з деревини трояндового дерева, кухонні плити
з теракоти, порцеляни й дорогий фаянс, дорогий паркет з екзотичних пород
дерева, такі як абанос та махон, а також стелі пофарбовані в олії. Екатерина
Стурдза, єдина дочка подружжя Марії та Георгія Стурдзи вийшла заміж в 1897 році
за Шербана Кантакузіно, однак їхній шлюб був бездітним. Під час Першої Світової
Війни, замок Стурдза було перетворено на воєнний шпиталь. Навіть видатний
румунський композитор Джордже Енеску відвідав замок, виступаючи з концертом для
поранених. У 1921 році, на базі аграрного права, селяни отримали землю, що
належала маєтку з Міклеушень. 1700 гектарів землі було розподілено на 810
ділянок. Довгий час, управлінням парку займалася Екатерина Кантакузіно. Взимку
1944 року, замок використовували в якості місця відпочинку для полонених німців
і бібліотека понесла значних збитків.

Бібліотека була створена упродовж часу завдяки
придбанню кожного її власника, найбільш пристрасними бібліофілами були Дімітрій
Стурдза (1756-1846), його сини Костаке Стурдза-Шкеяну (1790-1860 рр) і
Александру (Алеку) Стурдза-Міклеушану (1803-1848), могила якого знаходиться в
церкві, а також син останнього, Димітрій А. Стурдза (1833-1914 рр), великий
нумізмат та історик, секретар і президент Румунської академії. Він був братом
Георгія, який побудував нинішній замок. Ця чудова приватна бібліотека
складалася з приблизно 60.000 томів, включаючи інкунабули та багато принцепсів
або дуже рідкісних видань. Серед румунських книг були копії майже всіх
румунських літописів, а також релігійні рукописи слов’янською та румунською
мовами XVI-XIX століть. Щоб підкреслити незлічену цінність
цієї бібліотеки та драму, яку зазнала румунська культура через її втрату, згадаю,
що три з перших п’яти відомих румунських перекладів (з кінця XV століття та з
XVI століття), які були подаровані Румунській академії в 1884 році Дімітрієм Стурдзою-Шкеяну,
походять з Міклеушеньської бібліотеки. Це Псалтир Шкеянський (близько 1500-1559
рр), Псалтир Воронецький (приблизно 1500-1559 рр) і Кодекс Стурдзанус
(1580-1619 рр). Лише кілька тисяч книг збереглися з дорогоцінної Міклеушенської
бібліотеки, багато у пошкодженому вигляді (з них близько 4000 томів – в Єпископаті
Роману та кілька сотень інших – в
університетській бібліотеці міста Яси), тисячі листів та документів (на даний
момент у Державному архіві). Інші книги безслідно зникли в 1944-1945 роках,
коли Екатерина знаходилася в притулку у м. Роман.

Під час Другої світової війни замок був
занедбаний, оскільки фронт був дуже близько до нього. У цій ситуації Замок був
спустошений, будучи викрадені, крім згаданих книг та колекцій, усі меблі та
цінні предмети. Залишившись без спадкоємців, Екатерина подарувала замок на
належну йому землю Єпископству міста Роман, з метою заснування тут жіночого
монастиря. Після її смерті в 1953 році, замок був, певний час, складом
вибухових матеріалів, дитячим табором, а з 1960 по 2001 рік школою для дітей з
серйозними психічними вадами. У 2001 році Замок повернувся у власність
Митрополії Молдови і Буковини, і за гроші запозичені від Світового Банку
Митрополії вдалось розпочати тут роботи консолідації та відновлення. В замку у
2003 році були зняті кілька сцен із фільму Східний експрес режисера
Серджіу Ніколаєску.

Місяць січень є важливим для румунів, тому що 170 років тому, 15 січня,
народився видатний румунський поет-романтик, публіцист та громадсько-культурний
діяч Міхай Емінеску (справжнє ім’я
Емінович). Сьогодні рубрика присвячена його постатіта будинку в якому народився він у селі Іпотешть, Ботошанського повіту, що сьогодні є Меморіальним будинком. Відомо, що юні роки
Емінеску пов’язані з Україною, а особливо з містом Чернівцями. Тут він навчався
у гімназії, і теж тут знявся на крило його перший вірш.

Саме у рік коли прийшов на світ поет
Міхай Емінеску (1850-1889), тобто у 1850 році, дрібний поміщник Георге
Емінович, батько поета, купив маєток в селі Іпотешть, де збудував будинок з
усіма прибудовами. Він складався з трьох кімнат: салону, спальної для батька
Емінеску, а іншої для мати і сестер поета. Сім’я Емінович жила в цьому будинку
до 1878 року. Мати, Ралука Емінович, купила за 250 дукатів сімейну церкву, яка
датується 60-х років ХIХ століття. Церква невелика, але зберігаються в ній
цінні релігійні предмети. Позаду маленької церкви знаходяться могила батьків
Емінеску, Ралуки та Георге Емінович та двох його братів, Йоргу і Ніку. Після
смерті батька поета у 1884 році, будинок був залишений напризволяще. У 1924
році будинок, де виріс Міхай Емінеску, був вже руїною. Як дерев’яна церква, так
і могили батьків поета були покинуті всіма і покриті бур’янами…, як про
це свідчить стаття написана у 1926 році в Ботошанському журналі Молдова.

І тому що будинок був у такому
жалюгідному стані, власники маєтку знесли його влітку 1924 року, що викликало
протести з боку румунських та єврейських студентів у місті Ботошань. В
результаті цих протестів, власниця маєтку Марія Пападопол подарувала місцевій
владі місце, на якому знаходився сімейний будинок Еміновичів в Іпотештах. 3
серпня 1924 року вона написала лист префекту Ботошаньського повіту, в якому
зазначила наступне: Я, Марія Д. Пападопол, власник нерухомості в
населеному пункті Іпотешть, погоджуюся добровільно подарувати будинок з
Іпотешть, або, вірніше, місце, де був розташований цей будинок, при умові, щоб
на цьому місці був побудований інший будинок, ідентичний, і який не мав би інше
призначення, ніж бути національним музеєм під назвою Міхай Емінеску,
подарований Марією Пападопол, який може мати і читальний зал, і в ніякому
разі не може служити в якості місцевої школи.

У 1934 році, будинок був
споруджений на тому ж самому місці, там
і був відкритий в 1940 році перший меморіальний музей, присвячений видатному
поетові. Цей будинок не мав структуру ідентичну з оригіналом, так що його було
знесено, і піднято інший в 1979 році за оригінальними планами, на старому
фундаменті сімейного будинку Еміновичів. У будинку зберігаються меблі -
частково оригінальні, частково ні, з другої половини ХIХ століття. З 2000 року
зовнішня обробка і інтер’єр будинку, а також виставлені там меблі відтворюють
атмосферу тих 30 років (1848-1878), коли сім’я поета жила в Іпотештах. У
вітринах виставлені рукописи (рукописи письменників Міхаїла Садовяну та
Александра Влахуце про поета), листи Вероніки Мікле поету з 1881 року, лист
Міхая Емінеску яському письменнику Василю Бурлі (1885 р.), факсимілі віршів,
перекладів, відмітки астрології, математики, граматики), а також стінова панель
із генеалогічним деревом поета. З-поміж оригінальних предметів фігурують шафа з
рожевого дерева, венеціанське дзеркало, скриня приданого мати поета, кілька
срібних предметів та одна ложка з монограмою матері. На дворі Меморіального будинку Емінеску розташований
Будинок Пападопол, тобто селянська хата у молдовського стилі, яка належала
останньому власнику маєтка, лікарю Пападополу. Він
подарував цю батьківську хату державі. У 4 км від Меморіального будинку Іпотешть
розташоване озеро та ліс Баїса, що були джерелами натхнення для багатьох віршів
Міхая Емінеску. Меморіальний будинок можна відвідати щодня, з понеділка до
неділі, з 9 по 17 годину.

Як відомо,
юні роки поета Міхая
Емінеску пов’язані з Чернівцями, де у 1860-1866 рр. він навчався у вищій
гімназії. Міхай
Емінеску – автор багатьох поетичних, прозових і публіцистичних творів, статей,
записів румунського фольклору. Із безлічі написаного М. Емінеску – прози і
поезії – лише дещиця побачила світ у різних періодичних виданнях та колективних
збірниках. Єдина прижиттєва книжка його віршів опублікована 1883 року. Аж
наприкінці минулого століття з’явилося 16-томне зібрання його творів. Він прихильно
ставився до української культури, знав українську мову, знав творчість М.
Драгоманова та І. Франка, тепло привітав першу українську газету в Чернівцях
«Буковинська зоря» (1870 р.). Читачам творів
Емінеску та більш широкій публіці не відомо багато про зацікавленість Емінеску
слов’янським культурним простором. Він висловив цей інтерес у багатьох рядках
його творів. Готуючись до захисту докторської дисертації у Відні та Берліні,
Емінеску приділив велику увагу вивченню старослов’янської мови, якою він, як
романтик, дуже цікавився.

Твори Емінеску перекладені сьогодні на багато мов світу. В Україні перші
твори Емінеску українською мовою з’явились друком 1902-го року. З плином часу
майстри поетичного слова та професійні перекладачі все частіше зверталися до
спадщини Емінеску. Слід відмітити, що Андрій М’ястківський є найвідомішим
українським перекладачем творів Емінеску. У 1974 році вийшло друге видання
поезій Емінеску у видавництві Дніпро, переважна більшість поезій якого
перекладена М’ястківським. Також, він був автором другої версії перекладу поеми
Лучафер українською мовою. Одеса – це єдине прибережне місто, де румунський
поет Міхай Емінеску споглядав красу Чорного моря, про що й написав у своїх
віршах. Це сталося 1885 року, коли поет зупинився в готелі Струзбург, що на
бульварі Екатерина, по дорозі до одного з грязьових курортів Одеси – Куяльник.
На цьому курорті поет пробув понад півтора місяця, з кінця липня до середини
вересня. Супроводжував поета в цій його поїздці його приятель Василь Бурле
(1840 – 1905 рр.), румунський філолог і педагог, професор, вірний послідовник
Арона Пумнула з питань орфографії румунської мови, до речі уродженець села
Буденець, Сторожинецького району, Чернівецької області.

День національної культури,
якого румуни відзначають 15 січня не випадково співпадає з річницею народження
поета Міхая Емінеску (1850-1889). Про Міхая Емінеску літературознавець Тіту
Майореску писав, що він буде ”відправною точкою для всього майбутнього
розвитку румунської культури.” Останній видатний представник європейського
романтизму, ініціатор в журналістиці консерваторизму і просвітницького
націоналізму Емінеску став, в минулому столітті, найпопулярнішим румунським
культурним брендом.