Tag: сакси

У списку
«нереальних» місць у світі в 2016 році, журнал Космополітан розмістив трансільванське
середньовічне село Б’єртан поряд з Бора Борою, Провансом, Санторіні або
Сейшельськими островами. Б’єртан виглядає як місто у фільмах Діснея, з
укріпленою церквою, яка, здається, є частиною казки, – писали у 2016 році
журналісти Cosmopolitan.com. Саме про село і укріплену церкву Б’єртан
розповім я вам сьогодні….

Саксонці, котрі
заселили в XII-XIII ст.
південно-східні регіони Трансільванії, отримали від угорських королів значні
привілеї: вони без жодних обмежень використовували води і ліси, саксонські
торговці могли безмитно торгувати по всьому Угорському королівству. Взамін саксонці
переймали на себе вельми важливий обов’язок: вони повинні були нести військову
службу на неспокійному південному кордоні, адже на придунайських рівнинах за
карпатськими перевалами кочували орди степовиків. А півтора століття по тому цю
загрозу змінила ще гірша загроза: над всіма землями на півночі від Дунаю
нависнув Дамоклів меч турецької агресії. У кого ж ще шукати захисту, як не у
Бога? – розсудили саксонські переселенці і почали укріплювати свої церкви, що
були, за традицією, центром кожного села. Таким чином, церкви перетворилися на
маленькі фортеці: їх оточили товсті кам’яні стіни і глибокі рови, заповнені
водою. Під час військової небезпеки за цими стінами і в самому храмі могло
сховатися все населення села. Вхід у церкву-фортецю охоронявся всю добу; на
сторожовій башті постійно чергував вартовий, готовий у будь-який момент підняти
тривогу. А в церковних підвалах зберігалися запаси зброї і харчів, що дозволяли
саксонцям витримати облогу.

У наші дні висока
башта укріпленої церкви є ознакою колишнього саксонського села. Подібні споруди
взагалі характерні європейському середньовіччю; їх можна зустріти у Франції,
Нідерландах, Німеччині, Австрії, Словенії, Угорщині. Але ніде вони так широко
не поширені і не мають такої значної подоби, як в Трансільванії. Найбільша
кількість укріплених церков зосереджена довкола міст Брашов, Сібіу та Медіаш. А
один з найцікавіших таких пам’ятників знаходиться в селі Б’єртан. Це одне з
найдавніших німецьких поселень в Трансільванії, уперше воно згадується в
грамоті угорського короля Андрія ІІ від 1224 року. Трансільванські
сакси були працьовитими ремісниками. Незабаром Б’єртан перетворився на важливе
торговельне місто і культурний центр, населення якого 1510 року складало п’ять
тисяч людей.

В центрі села
височіє церква XV століття, укріплена валом. Вона була побудована
в період 1490-1516 рр. в стилі пізньої готики, з деякими елементами Ренесансу і
впродовж декількох століть (з 1572 по 1867 рр.) служила резиденцією
лютеранських єпископів.Церква була
побудована місцевими майстрами, а навколишні укріплення вважаються
найпотужнішими в Трансільванії, будучи зроблені селянами. Йдеться про три ряди
стін, шість веж і бастіонів. Площа, на якій височіє церква, оточена старими
будинками, що зберегли середньовічну
архітектуру. Весь ансамбль прекрасно зберігся. Усередині церкви – прекрасне
вівтарне Розп’яття, що спеціалісти вважають результатом праці видатного
німецького майстра XV ст. Віта Ствоша, мешканця Нюрнберга, талановитого
скульптора, художника та графіка. У середині церкви збереглися ще старі дерев’яні
різьблені лави, виконані в період 1514-1523 рр. Іоганном Реймутом з Сігішоари.
Головною п’єсою б’єртанської церкви є вівтар, найбільший у Трансільванії, що
складається з 28 малюнків, здійснених з 1482 по 1513 рр. художником, який
здається виріс і сформувався у віденській культурній атмосфері. У 1995 р. як
Б’єртанська церква, так і інші укріплені саксонські церкви Трансільванії були
включені до списку пам’ятників Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Церква також
користувалася міжнародною популярністю через складну систему замикання дверей
ризниці з 19 замками.

Усередині
фортеці вздовж однієї з її стін є маленька споруда з кімнатою, розміром не
більше за комору. Протягом 300 років подружжя, які були на межі розлучення,
мали відсидіти в цій кімнаті 6 тижнів. Трансільванські сакси – це етнічні німці, які сповідували
лютеранство. Ця релігія дозволяла розлучення тільки за певних умов, наприклад,
коли чоловік чи жінка зрадили один одного. В усіх інших випадках подружжю
рекомендували врятувати шлюб. Таким чином, подружжя приходило до священника,
який замикав пару у в’язниці, щоб вони намагалися з’ясувати свої стосунки і
помирилися, тобто врятували би шлюб. За 300 років у Б’єртані було лише одне
розлучення. Звучить нереально? Але місцеві архіви свідчать про те, що такий спосіб
вирішення сімейних проблем був досить корисним. Сьогодні в темній тісній
кімнаті було улаштовано музей, а єдиними мешканцями цього музею є пара манекенів. Кімната, що має
низьку стелю і товсті стіни, обладнана досить скромно: один стіл, один стілець,
тарілка, ложка і чаша для води, скриня для одягу і традиційне саксонське ліжко,
на якому зручно влаштуватися може тільки дитина. Оскільки метою ув’язнення було
відновити стосунки, подружжя повинно було ділити все, навіть мале ліжко.

1 грудня 1918 р. румуни в Трансільванії проголосили об’єднання з Королівством Румунії. Неясна і постійно змінююча ситуація восени 1918 р., наприкінці Першої світової війни, призвела до того, що наміри і дії осіб і громад були невизначеними. Австро-Угорщина пішла на розпад, а її народи прагнули до формування національних держав. Меншини Трансільванії не були дуже рішучими в цьому напрямку, німецька або сакська меншина повинна була боротися зі своїми власними забобонами і невизначеністю майбутнього. Але резолюція румунів від 1 грудня 1918 року стала моментом, який змусив саксів сформулювати свою точку зору. І вона була висловлена 8 січня 1919 року в місті Медіаш, коли Центральний сакський комітет, що складався з 138 делегатів, визнав об’єднання Трансільванії з Румунією.

Історик Васіле Чобану з Інституту соціальних і людських досліджень в Сібіу розповів нам про історію сакської декларації, від якої минуло 100 років: «Трансильванські сакси, які жили разом з румунами в селах і містах, знали про підготовку до зборів у Алба-Юлія, вони знали про політичні перетворення, які готувалися. У жовтні 1918 року, коли почався розпад Австро-Угорської імперії, ставлення їхніх представників було сприятливим для збереження цілісності угорської держави. У парламенті в Будапешті 23 жовтня 1918 р. виступив з декларацією депутат Рудольф Брандш, потім було рішення Сакської національної ради, яке відбулося в Сібіу 29 жовтня 1918 року, в якому ця організація також виступила на користь збереження цілісності угорської держави. У листопаді 1918 р., коли події розгортаються на користь бажання румунів, представники саксів, що зібрались в Сібіу в рамках Сакської національної ради, а також в Будапешті, сакські депутати в угорському парламенті, вступили в контакт з представниками румунів. У Будапешті створюється Румунська Центральна національна рада представлена Іоаном Ердеєм, яка обговорює з представниками саксів у Будапешті своє ставлення до рішення, яке румуни повинні були прийняти в Алба-Юлія. Крім того, Національна сакська рада обговорила питання з Національною радою в Сібіу, яку очолив Андрей Берсяну, і дізналася про рішення румунів приєднатися до Румунії.»

Рішення румунів від 1 грудня 1918 року, безумовно, стало моментом, коли сакси зрозуміли, що існує лише одна можливість – прийняття нової румунської держави. Васіле Чобану: «Навіть якщо продовжилися дискусії з представниками нового угорського уряду Каролі, сакси вирішили мати рівновіддалене ставлення до румунів і угорців, констатувати спочатку, яким буде рішення румунів. Коли вони констатували, що рішення більшості румунського населення було ясним, після 1 грудня сакси вирішили підтримати рішення про об’єднання Трансільванії з Румунією. Рішення не було прийнято легко, тому що сакси, упродовж 800 років від їх приходу до Трансільванії на заклик угорських королів, були частиною угорської держави. За цих обставин їм було важко змінити панування, під яким вони жили. З іншого боку, з угорським правлінням існували цілком дружні стосунки, оскільки угорці прагнули наближення саксів, щоб створити важливу політичну силу в Трансільванії. 1 грудня 1918 року представників саксів у Алба-Юлія не було. Був лише представник сакської преси, адвокат, який передав досить об’єктивний репортаж, опублікований у головній щоденній газеті Siebenbürgisch-Deutsches Tageblatt 3 грудня 1918 року, а також у інших сакських газетах».

Ми запитали Васіле Чобану, якщо на зібранні саксів у місті Медіаш не було інших точок зору, окрім погодження об’єднання Трансільванії з Румунією: «Спочатку в резолюції, підготовленій групою представників саксів було запропоновано прийняти об’єднання Трансільванії з Румунією. Але була і контрпропозиція, підтримана кількома голосами. Є звіт про зустріч від 8 січня 1919 року, з якого ми дізнаємося про цю контрпропозицію. Вона підтримувала очікування положень мирної конференції щодо статусу Трансільванії. Не були найкращі думки про ситуацію в Румунії, конкретні посилання про існування великих маєтків і про селянство, що повстало в 1907 році, 10-12 років тому. Контрпропозиція вимагала дотодішнього статусу Трансільванії, щоб вона залишилась частиною Угорщини, але вона була відхилена, їх прихильників, приблизно 4-5 із 138, було переконано, що їхнє рішення не може бути прийняте. Чому треба було їх переконувати? Оскільки збори хотіли одноголосно проголосувати за резолюцію, і ця резолюція є тією, яку ми знаємо, яка підтримує об’єднання Трансільванії з Румунією, без будь-яких інших умов. Насправді, представники саксів намагалися отримати певні запевнення від представників румунів, що вони матимуть певні права в майбутній румунській державі. Вони були засновані, про це йдеться у тексті їхньої декларації, на уточненнях, зроблених в резолюції Румунських національних зборів в Алба-Юлія, яка в третьому пункті прямо посилається на права, які національні меншини матимуть у майбутній румунській державі.

Сторіччя сакських зборів у місті Медіаш означало, що Румунія скористалася лояльність сильної меншини. Це була лояльність, яка в ті небезпечні часи багато означала.

Десь в центрі країни, у сібіуському повіті, однак на невеликій відстані від міста Сігішоара, є місце забути часом. Небагато людей відвідують його, а з тих небагатьох, більшість це іноземці – англійці, німці або французи. Майже ніколи румуни.

І все ж таки, у цих легендарних краях зберігся справжній клаптик середньовічної історії. Можливо Мелинкрав є таким, і тому що воно ізольоване. Мало хто знає про нього. Однак кілька років тому про нього дізнались британці, і від тоді сюди почали приїжджати іноземці. Фонд імені Міхая Емінеску під патронажем принца спадкоємця британського королівства Чарльза, який добивається відновлення культурної спадщини і економіки трансільванських сіл, допоміг в цьому. Слава, якою користується село не покликана зруйнувати його, а врятувати і зберегти.

У Мелинкраві наголос ставиться на традиціях та екології. Все, що існує тут зберігається у початковому вигляді, нібито 100 років тому було вчора.Кілька типових домівок саксів вводять туриста у пейзаж села. Це барвисті домики, з високими воротами, що ховають від наших очей внутрішні двори. Мелинкрав (чи Мальмкрог) є місцем проживання найбільшої громади етнічних німців Румунії (саксів), близько 170 людей, а їхні звичаї переплітаються з трансільванськими. У центрі села знаходиться висока кам’яна церква. У минувшині, церкви будували обов’язково десь на горбі, як символ їх значення, але й для того щоб до них важко добирались нападники. Під час війни, худобу збирали у спеціально улаштованих приміщеннях, між баштами й вежами. Селяни ховались у підвалах чи спеціально улаштованих для цього кімнатах. Сьогодні, ці приміщення використовують для зберігання солонини.

Євангельська церква-фортеця села була побудована у XIV-му столітті сином Ніколауса Апафі, угорського боярина, що отримав в подарунок від угорського короля маєток в комітаті Алба Юлія. Церкву будували протягом багатьох етапів і тому в її архітектурі можна впізнати кілька стилів. Припускають, що її незвичайно довга форма є результатом римського стилю. Санктуар був побудований кілька десятків років пізніше в готичному стилі. Справжнім скарбом мелинкравської церкви є її настінний розпис, що найкраще зберігся з далекого XIV-го століття. Найбільша частина фресок збереглася на північній стіні церкви і датуються 1350-им роком. Кажуть, що малюнки, що зображують сцени життя Ісуса Христа, Старого та Нового Завітів, належать одному молдовському художнику. Башта-дзвіниця має 5 поверхів.

Для ремонту церков і будинків фонд імені Міхая Емінеску вишколив та підготував 40 майстрів-реставраторів. Тому що під час будівельно-реставраційних робіт були потрібні дерево, цегла і черепиця для будівництва і тому, що у селі жили люди без ніякої можливості знайти місце праці, але були готові працювати, фонд вирішив заснувати столярну майстерню, а також піч для виготовлення традиційної цегли та черепиці. Так були відновлені Євангельська церква, католицька церква і фасади 75 традиційних будинків села, над чим працювали люди різних етнічних громад – німці, румуни, угорці та цигани.

Найважливішим проектом Фонду Міхая Емінеску у селі Мелинкрав було, однак, відновлення і введення в туристичній обіг особняка Апафі, що датується ХV століттям і належав колись князю Міхалі Апафі. Особняк розташований на пагорбі, на краю саду, поруч з укріпленою церквою, а пейзаж приваблює туристів. Зона належить до території, що була включена до природоохоронної програми ЄС Природа 2000. Багато туристів прибувають сюди для того щоб займатися велоспортом, а також щоб побачити незайману природу і ознайомитися з традиційним сільським господарством. Тутешні пасовища з віковими дубами, що є типовими для південної частини Трансільванії, не зустрічаються ніде в інших місцях. Тут є багато рідкісних видів птахів, рослин і квітів, що в Європі віддавна зникли, тому й приваблюють до Мелинкраву іноземних ботаніків. Туристи приїжджають сюди, щоб ознайомитися з Трансільванією та саксонськими сільськими традиціями. Природа і ландшафт зачарували і принца Чарльза, коли він відвідав село. Люди кажуть, що принц Уельський захоплювався особняком, але ніколи там не ночував. Він тільки прогулювався місцями, розмовляв з селянами, захоплювався красою природи і придбав традиційні продукти.

Особняк був куплений фондом від Євангельської церкви у 2000 році. До революції він був Культурним домом села. Багато власників протягом століть, пожежа, що зруйнувала будівлю, роки комунізму, а потім роки після комунізму залишили глибокі сліди на особняку і знищили все, що було в ньому оригінальним. Його відновлення почалося в 2003 році і закінчилося в 2007. Щоб все було якомога ближче до оригінальної версії, архітектори відвідали архіви, навіть в Будапешті, шукали старі фотографії, були зроблені розкопки та десятки інтерв’ю з людьми похилого віку села. У 2007 році особняк був відкритий для туристів. В ньому можна забронювати чотири двомісні і один одномісний номери, за ціною 60 євро за ніч на людину. Особняк має кухню, бібліотеку, в якій зберігаються книги на п’яти мовах, а також приймальний зал з великими дзеркалами і старими елементами декору, купленими в зоні або отриманими в подарунок від різних людей. На цьому маєтку, фонд взяв в концесію 108 га саду, а з 2003-го року виробляє натуральний яблучний сік, який успішно продається на терасах історичного центру міста Сібіу. А своєрідним кулінарним рецептом села є, зрозуміло, яблучний препарат: яблучний суп.