Наш слухач Володимир Ситніков та його дружина Олена завершили своє тижневе перебування в Румунії у Марамуреському повіті. Їм пощастило виграти головний приз ювілейного конкурсу ВСРР, що був проведений з нагоди 20-ої річниці виходу в ефір першої української передачі румунської служби іномовлення.
Головним призом конкурсу була поїздка на двох до Румунії, точніше путівка з повним пансіоном, у період 15 – 22 жовтня, в пансіонаті«Марія», що знаходиться в селі Сепинца, відомому єдиним у світі «Веселим цвинтарем», що приваблює туристів зі всіх куточків планети.
Запрошуємо вас в наступні хвилини послухати враження В. Ситнікова та його дружини Олени від перебування на Мараморощині. Ось як почав пан Ситніков свою розповідь: “Відійшов шоковий стан після оголошення результатів конкурсу, тижневі хлопоти-отримання візи, бронювання квитків на поїзд Київ-Ужгород, дзвінок до Солотвина з питанням як дістатися КПП, і ми х дружиною у купе поїзда. Не знаю чому, але серед наших подорожуючих друзів та знайомих Румунія- це “Terra incognito”, адже ми з Оленою виявляємось для них та для себе Колумбами. Я не буду оригіналом, звісно можу повторювати чиюсь думку, але ще раз хочу зробити наголос на тому, що на сьогоднішній час для україномовного слухача єдиним об’єктивним джерелом інформації про сьогоденну Румунію та її історію, географію, людей, культуру була та завлишається Українська редакція Всесвітньої Служби Радіо Румунія, ну а гарною ілюстрацією до передач – OSL-картки. Поки я робив такий відступ, ми з дружиною їдемо у переповненому автобусі, який відправився з ужгородського приміського вокзалу. Звісно, щоб якось згаяти час, починається бесіда з сусідами. На щастя вони виявились дуже цікавими співрозмовниками, показали місце зйомки фрагментів фільму С. Бондарчука “Ватерлоо”, розповіли про історію краю. Поцікавившись куда ми їдемо поздоровили з перемогою, але на наше запитання, що вони знають про “Веселе кладовище” та село Сепинца тільки знизили плечима. Така ж реакція була у всіх людей, кому ми задавли подібні питання. Дивно, але в мережі є інформація, що до Сепинці навідувались навіть туристи з Австралії. Ну що ж, як то кажуть, приїдемо побачимо. Без зайвих перешкод перетинаємо наш КПП, а на румунській стороні за межою митного контролю ми бачимо пана Миколу Онужика, який з нетерпінням нас чекав. Пізнали одне одного відразу. Перша фотографія на кордоні і редакційна машина керована паном Маріаном мчить нас до Сепинці.”
Далі Володимир Ситніков розповів про почуття, які охопили його після відвідання “Веселого кладовища”: “Біля покажчика “Пансіонат Марія” ми повертаємо праворуч і зупиняємось у дворі затишної дерев’яної оселі. Нас одразу оточує звична сільска тиша, свіже гірське повітря. Знайомимось з матір’ю господині домною (пані) Яриною — пані Марія на роботі. Піднімаємсоь до свого номера. Одже приїхали. Для перепочинку виходимо на балкон, прикрашений кашно з жовтими квітами та ледь не засипаємо у глибоких плетених кріслах. Нас запрошують на обід. Гастрономічно-цуйкове меню заслуговує окремої статті. Сідаємо у машину, декілька сотень метрів униз по вулиці, поворот налвіо за покажчиком і ми біля огорожі за якою стрімко злітає до 50 метрової висоти шпиль цвинтарної церкви. Після входу до центральної алеї тебе огортають такі дивовижні почуття, ти не розумієш спочатку де ти знаходишся. Але, коли ти бачиш на христах дати поховань 2010, 2012 роки, починаєш розуміти, що це не декорація, а справжнє діюче кладовище. Почуття смутку, характерного для людини, яка відвідує подібне місце немає. Можливо на мій погляд, для створення подібного настрою також допомогає вдало підібрана музика, яка стиха лунає на кладовищі. На наше прохання пан Микола перекладає декільа іронічних епітафій. Віддавши належну пам’ять засновнику цього дива поволі йдемо до автомобіля. Обмінюємось з жінкою думками щодо побаченого і одностайно приходимо до висновку, що жодна з побачених до того фотографій, жодний фільм не взмозі відтворити тих почуттів, що охоплюють тебе після входу до “Веселого кладовища”. Одже, спочатку треба побачити це дійсно фантастичне місце, а потім на спогад переглядати фотографії та фільми.”
Наші гості відвідали найвищу в Європі дерев’яну церкву, що знаходиться, так само, в Сепинці: “Щоб остаточно вразити нас наповал, пан Микола пропонує оглянути споруду найвищої дерев’яної церкви Європи. Після проїзду крізь так звані марамороські ворота ми одразу бачимо таке, що знову втрачаємо здоровий глузд. Такої стрункості, таких ідеальних пропорцій та форм дерев’яного хмарочоса, який своїм шпилем, увінченим хрестом, вказує єдиний вірний путь для прочан, ми ніколи не бачили. Храм знаходиться у стадії відбудови, окрім нас нікого немає і ніхто не заважає нам милуватись творінням людських рук. Увечері на нас чекає знайомство з пані Марією, господинею пансіонату. Після вечері у нас заточилась дискусія щодо перспективи розвитку туризму до Румунії.”
Пісдя нічного перепочинку, подорож наших гостей з України продовжилась на другий день відвіданням Меморіалу жертвам комуністичного терору: “Ранковий напрямок – місто Сігету-Мармацієї. Крокуючи затишною пішохідною вулицею ми опиняємось біля входу до Меморіалу жертвам комуністичного терору, колишньої Сігетської в’язниці, збудованої ще за часів Австро-угорської монархії. Для поверхового відвідування Меморіалу запасаємось часом не менше 3-ох годин, конче потрібно знання румунської мови, або супроводжуючий, який нею володіє. І найголовніше, себе потрібно настроїти на спокійний філософський лад, щоб не вийти з хворою головою. До речі, цей меморіал вигідно відрізняється від подібного будапештського. Опісля, для заспокоювання нервів заходмио до української Хрестовоздвиженської церкви. Інтер’єр церкви настроює на затишний домашній настрій. Я трохи відстав від своїх супутників під час прогулянки містом і мені пощастило доторкнутись до справжнього сажотруса, який поспішав по своїм справам.”
Олена і Володимир Ситнікови відвідали і місто Бая-Маре: “Наступного дня нас чекає зустріч з центром повіту Марамуреш – містом Бая-Маре. За вікном автомобіля з’являються і зникають села, прибудинкова територія яких прикрашена характерною для цих місць деталлю – так званими марамороськими воротами. На перевалі, на висоті близько 1000 метрів ми потрапляємо у дощову хмару. Видимості ніякої, стоїть суцільна водяна стіна. Але клас нашого водія пана Маріяна дозволяє нам успішно подолати ці труднощі, щоб дістатися до повітового центру. Історичний центр міста зараз знаходиться на інтенсивній реставрації, сучасний центр нічим не відрізняється від стандарту радянських часів. Приємне вражнення залишає місцевий театр, розрахованаий приблизно на 500 чоловік.”
Ми не оминули і відомий на Мараморощині, у Румунії та в світі Бирсанський монастир: “Наступна мета подорожі бирсанський жіночий монастр 12-ох апостолів. Поволі підіймаємося досить крутими сходами, минаємо браму церкви та опиняємось біля собору монастиря – чергового шедевру марамороської культурної архітектури. Нам з дружиною стиль розпису ікон чомусь нагадав новгородську школу живопису. А ось кому доведеться побувати у Бирсані, прошу звернути увагу на цікаву деталь – написи на іконах. Враховучи матеріал з якого зроблено храм, свішниця винесена окремо у невеличку, обкладену каменем печеру.Тепер можна повернутись до надбрамної церкви. Справа в тому, що я звик жо того, що монастирі оточені мурами, інколи з баштами, тобто це серйозна фортифікаційна споруда. А ось у Бирсані муру немає. Під час огляду господарських споруд в око впадає музейний експонат – жорна з дерев’яними деталями, яким не менше сторіччя. Скуштувавши монастирської святої води ми вирушаємо у зворотній шлях.”
Не можна було запросити українців до Румунії і не відвідати кілька українських сіл Мараморощини: “Далі ми відвідали місця компактного проживання українців – села Ремети та Вишна Рівня. Ззовні-досить охаяні домівки, нічим майже не відрізняються від румунського села, але тільки почнеш розмовляти по-укарїнськи і зразу привернеш увагу жителів цих сіл, якщо вони знаходяться біля тебе. Після традиційного вітання пропонується неспішна бесіда щодо сьогоденної ситуацуії в Україні. Звісно, стараєшся виділити побільше уваги цим доброзичливим людями. Впадає в око уперше побачене досить незвичне оформлення алеї, яка веде до реметської церкви – на 10 хороших марморових обелісках на румунській та українській мовах викарбовано заповіді Старого заповіту. Дуже приємний відбиток залишило відвідування ліцею імені Т.Г. Шевченка у Сігеті, спілкування з викладачами, директором ліцею, ознайомлення з підручниками для школярів.”
Пан Ситніков і його дружина Олена ознайомились і з роботою місцевої філії СУР-у: “З діяльністю СУР-у я був більш-менш знайомий з періодичних видань союзу – газет “Вільне слово” та “Український вісник”, які до цього часу люб’язно надсилали мені з Української редакції ВСРР. Прошу пробачення у Союзу, але до знайомства з роботою Сігетського осередку, я ставився до СУР-у досить посередньо, вважаючи його такою собі паперовою організацією. Але побачивши серйозну цілеспорямовану роботу, розраховвану на дійсну підтримку українців Румунії, моє ставлення докорінним образом змінилося. Враження були настільки значними, що я навіть забув зробити декілька фотографій.”
Пан Ситніков розповідає і про несподівану зустріч: “Його величність випадок подарував нам дуже несподівану, незаплановану, але приємну зустріч. У нас не було під рукою комп’ютера, щоб на проханна Миколи Онужика передати йому декілька фотографій. Йдучи вулицею Сігета ми побачили вивіску Радіо Сігет, 1404 кГц. Завітавши до колег ми швидко виконали необхідні операції і, зрозуміло, зав’язалась жвава бесіда. Усі залишились задоволеними цим позапланованим заходом.”
На превеликий жаль час минає швидко і настав день розлуки з нашими дорогими гостями з України: “Але усе добре, як казка, на жаль, має свій кінець. Державний кордон Румунії, міцні чоловічі рукостискання, побажання щасливої дороги, ми з дружиною прямуємо до Києва, а машина ВСРР – до Бухареста. До побачення Мараморощина, до побачення Румунія, до побачення наші добрі нові знайомі. Велика подяка Українській редакції ВСРР, нашим супровідникам невтомленому оповідачу, перекладачу панові Миколі Онужику, нашому шоферу панові Маріану, нашій чарівній господині пані Марії, нашому спонсору Союзу Українців Румунії, усім мешканцям Мараморощини, з якими нам довелося спілкуватьись та яким так небайдужа майбутня доля України.”
Послухайте і враження пані Олени: ”Сказати, що мені сподобалось – як нічого не сказати. Настільки все цікаве, незвичайне. Я стільки багато дізналась, тому що я мало знала про Румунію. Знала про Бухарест, про Констанцу, про Дракулу, але в Румунії ніколи не бувала. Саме тому я дуже приємно вражена. Чудові люди, надзвичайне, доброзичлеве ставлення людей до нас. У місцях компактного проживання українців, коли хтось випадково чув нас, що ми розмовляємо з чоловіком, що ми з Києва, то підходили до нас, спілкувались з нами. За все велике спасибі. Побачила багато цікавих пам’яток архітектури, рукотворних пам’ятників, серед яких “Веселе кладовище.” Такого я не бачила у своєму житті. Я побачила чудову дерев’яну церкву, яка знаходиться в Сепинці. Меморіал жертвам комуністичного терору, після відвідання якого я два дні була під враженням побаченого. Монастир в Бирсані мені дуже сподобався, так само й соляний курорт Окна Шугатаг. Велика подяка нашій господині пані Марії, яка упродовж тижня пригощала нас румунськими традиційними стравами і традиційною цуйкою (горілкою). Дякую і СУР-у, Українській редакції ВСРР. Дай Боже побільше таких зустрічей. Я б хотіла повернутись в Румунію. Дуже дякую за все!”
